Міжнародний поділ праці. 6

План

Вступ 

1.Основні  тенденції міжнародного поділу  праці

2. ФОРМИ І НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОЇ СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ І КООПЕРУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА.

3. ПРОБЛЕМИ УЧАСТІ УКРАЇНИ У МІЖНАРОДНОМУ ПОДІЛІ ПРАЦІ

4.Переваги МПП. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ  

  Одним з основних історичних здобутків людського суспільства є така організація суспільної праці, за якої окремі особи (колективи, країни) спеціалізуються на виробництві певних товарів та послуг, а потім обмінюються здобутками своєї праці, користуючись механізмом ринкових відносин.

              Суспільний поділ праці (або просто поділ праці) у спрощеному розумінні по. лягає в спеціалізації діяльності окремих виробників товарів чи послуг і товарному обміні між ними продуктами цієї діяльності. Протягом історії людства суспільний поділ праці був основним джерелом економічного зростання, а від його глибини залежав рівень розвитку виробництва і господарства в цілому.

          Найпростішою формою поділу праці на зорі розвитку суспільства був природний поділ праці між чоловіком і жінкою. З розвитком знань і вдосконаленням знарядь праці етапами розвитку поділу праці стали:

-відокремлення скотарства від землеробства;

-відокремлення ремесла від землеробства;

-виникнення торгової діяльності.

     У результаті цього були створені умови для регулярного обміну між людьми, товарами та послугами, а відтак і умови для формування ринку. В суспільних процесах це спричинило виникнення приватної власності, відокремлення міста від села, формування істотних відмінностей в організації фізичної та розумової праці. З часом і виробнича, і обслуговуюча діяльність ставали дедалі більш ди­ференційованими, самостійного значення набула наука.

     В наш час подальша диференціація поділу праці супроводжується і зустрічним процесом - інтеграцією, в тому числі міжгалузевою, формуванням складних між­галузевих систем і комплексів.

     Важливою формою суспільного поділу праці є географічний, або територіальний, поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих територій на виробництві певних товарів і послуг й виникненні товарного обміну між ними такими товарами та послугами, які в районах спеціалізації продукуються з порівняно меншими витратами. При цьому, формування спеціалізації території може бути зумовлений як природно-ресурсними чинниками (можливість вирощування певних сільськогосподарських культур, наявність тієї чи іншої мінеральної сировини тощо), так і економічними та соціальними передумовами (наявність кваліфікованих трудових ресурсів, капіталу та ін.), історичними та національними особливостями. Звичайно, чим більший вибір взаємодіючих чинників і передумов може використати та чи інша територія або країна, тим більші її можливості участі в географічному поділі праці. У тому й особливість географічного поділу праці, що він дає змогу нівелювати або й зовсім зняти проблеми, викликані, наприклад, нестачею ресурсів в будь-якому районі країни. Географічний поділ праці виникає між територіями незалежно від того, мають вони державний суверенітет, чи ні.

     Найвища форма суспільного поділу праці - міжнародний поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

      Міжнародний поділ праці (МПП) – це найвищий ступінь розвитку суспільно-теориторіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості.

             У країнах, які широко використовують можливість брати участь в МПП, як правило, вищі темпи економічного розвитку. Яскравим прикладом є розвиток Японії, Німеччини, “Нових індустріальних країн” _ Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру та Південної Кореї. І навпаки, в країнах, які не зуміли знайти своє місце у МПП, - нижчі темпи розвитку або навіть спостерігається згортання виробництва. 

Серед чинників розвитку МПП треба відзначити:

-природно-географічні  умови;

-технічний  прогрес;

-соціально-економічні  умови. 

           Раніше головну роль відігравали природно-географічні умови: клімат, природні ресурси, розміри території, чисельність населення, економіко-географічне розташування. Довгий час різниця в розподілі природних багатств була основною причиною МПП.

           Розвиток технічного прогресу призвів до зменшення значення природно-географічних умов, надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і техніки. Нова модель економічного розвитку набула таких характерних рис:

-почав  переважати інтенсивний тип економічного зростання;

-з’явилися  нові галузі промисловості та  швидко модернізувалися діючі;

-скористався  виробничий цикл;

-розширилася  сфера послуг (особливо банківських  і страхових).

Паралельно  з НТП у МПП значну роль почали відігравати і соціально-економічні умови:

-досягнутий  рівень економічного і науково-технічного  розвитку;

-механізм  організації національного виробництва;

-механізм  організації зовнішньоекономічних  відносин. 

          На сучасному етапі вплив перших  –х чинників на МПП вирівнявся, а відмінності в соціально-економічних умовах різних країн набувають вирішального значення. Грандіозні економічні, політичні та соціальні процеси останніх десятиліть суттєво вплинули на МПП. Головним напрямком його розвитку стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва. Вони є формами МПП і виражають їх суть.

     Розвиток МПП обумовлює необхідність підвищення продуктивності праці і зниження витрат виробництва.

     Реалізація переваг МПП забезпечує країні в процесі обміну отримання різниці між міжнародною і внутрішньою ціною експортованих товарів та послуг, а також економію внутрішніх витрат від скорочення національного виробництва внаслідок використання дешевого імпорту. Важливою передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ інших факторів виробництва – землі, капіталу, технології. Будь-яка країна виробляє той чи інший товар, якщо вона має такі фактори виробництва, які дають їй змогу виробляти цей товар з більшою ефективністю, ніж іншій. Земля, праця, капітал, технологія є однаково важливими факторами для виробництва будь-якого товару. 

1. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ МІЖНАРОДНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ. 

     Безперервно розвиваючись, МПП набув певних тенденцій та особливостей.

До них  належать такі:

1. У  світовому господарстві зберігається  і навіть поглиблюється розрив між промислово розвинутими країнами і країнами і країнами, що розвиваються. На розвинуті країни припадає близько 25% населення і 80% сукупного національного продукту.

            Країни, що розвиваються у світовому господарстві є, в основному, постачальниками сировини і споживачами готової продукції. Але останнім часом встановлюється нова галузева спрямованість країн, що розвиваються.

           Між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, швидкими темпами зростає внутрішньогалузевий обмін продукцією обраної промисловості. Збільшується виробництво працемістких, матеріаломістких, стандароизованих виробів на експорт для задоволення потреб насамперед промислово розвинути країн. Провідні ролі в цьому відіграє четвірка так званих “драконів” – Гонконг, Сінгапур, Тайвань і Південна Корея, а також Китай, Таїланд, Туреччина, Бразилія, Мексика, Індія та деякі інші країни, що належать до “нових індустріальних країн”.

2. Основним  в МПП став внутрішньогалузевий  поділ праці на основі предметної, а особливо по детальної та технологічної спеціалізації.

3. Внаслідок  нерівномірності соціально-економічного  розвитку продовжуються зміни  в розстановці політичних і  економічних сил в групі промислово  розвинутих країн, насамперед  між 3-ма основними центрами – США, Японією і Західною Європою. Це викликає необхідність частої перебудови в системі МПП.

4. Змінилася  участь в МПП колишніх країн  соціалістичного табору. Відбувається  переорієнтація їхніх економік  та залучення їх до участі у МПП на іншій основі.

5. Постійно  зростає роль ТНК у міжнародному  економічному обміні та МПП.  ТНК контролюють майже половину  світового промислового виробництва  та світової торгівлі.

6. Посилюються  інтеграційні процеси, інтеграціоналізація  господарської діяльності. Відзначається тенденція до об’єднання зусиль провідних країн для колективного регулювання та зменшення наслідків економічних та валютних потрясінь. Зростає роль міжнародних організацій – МВФ, МИРР тощо.

7. На  МПП періодично впливають структурні  кризи, дисбаланси в міжнародній торгівлі. Так, енергетична криза 70-х років викликала необхідність переходу на енергоощадні типи виробництв, що привело до змін в структурі й навіть географічному розподілі світової торгівлі, а також в експортній спеціалізації багатьох країн. 

8. Зростає об’єктивна необхідність в докорінній перебудові МПП та МЕВ в цілому. Вони не можуть розвиватись стихійно, тому, що це може призвести до непередбачених наслідків. 

2. ФОРМИ І НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОЇ СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ І КООПЕРУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА. 

         МПП нерозривно пов’язаний з міжнародною спеціалізацією і кооперуванням виробництва, які є формами його прояву і його елементами.

         Під міжнародною спеціалізацією виробництва (МСВ) розуміють таку форму поділу праці між країнами, за якої концентрація однорідного виробництва збільшується на базі диференціації національних виробництв, виділення в самостійні (відокремленні) технологічні процеси, в окремі галузі виготовлення продукції понад внутрішні потреби.

        МСВ розвивається в 2-х напрямках – виробничому і територіальному. Виробничий напрямок передбачає міжгалузеву та внутрішньогалузеву спеціалізацію, а також спеціалізацію окремих підприємств, компаній та об’єднань.

       У територіальному напрямку виділяють спеціалізацію окремих країн, груп країн та регіонів на виробництві певних видів продукції та їх частин для світового ринку.

      Міжгалузева спеціалізація – це взаємовідносини між державами з обміном продуктами різних галузей виробництва. Така форма переважала в 30-ті роки у взаємовідносинах між комплексними галузями (н-д: обробної промисловості загалом і сільського господарства). В 50-60-ті роки ця форма діяла вже на рівні первинних галузей (автомобілебудування, хімічна промисловість тощо). В 70-80-ті роки на перший план вийшла внутрішньогалузева спеціалізація, яка основана на поділі виробничих програм у межах однієї й тієї ж галузі.

        Основними формами прояву МВС є предметна, подетальна (по вузлова) та технологічна (постадійна) спеціалізації. Перша з них передбачає спеціалізацію підприємств різних країн на виробництві та експорті повністю закінченого і готового до споживання виробу. Подетальна спеціалізація базується на кооперації виробників різних країн у випуску вузлів та деталей, а технологічна – на здійсненні окремих стадій технологічних процесів виробництва товарів у межах єдиного технологічного процесу.

       Найрозвиненіші всі форми спеціалізації в машинобудуванні, приладобудуванні тощо.

           З розвитком МПП в МСВ виникли такі поняття, як “міжнародноспеціалізована галузь” та “міжнапродноспеціалізована продукція”. Перша з них характеризує ті галузі, які беруть найактивнішу участь в МПП. Для них характерно висока частка продукції на експорт та високий рівень на експорт та високий рівень внутрішньогалузевої спеціалізації.

       Міжнародноспеціалізована продукція – це продукція, яка є предметом двосторонніх та багатосторонніх угод про розподіл виробничих програм і за умови виготовлення в одній чи декількох країнах значною мірою задовольняє потреби світового ринку в ній.

            Другим елементом у МПП є міжнародне виробниче кооперування, тобто об’єднання зусиль виробників декількох країн у випуску видів товарів для світового ринку.

         Коопераційні зв’язки проявляються на всесвітньому міжгалузевому або внутрішньогалузевому рівнях. 

В міжнародній практиці виділяють 3 основні форми кооперування:

-здійснення спільних програм;

-договірна спеціалізація;

-створення спільних підприємств. 

           Реалізуються спільні програми, своєю чергою у 2-х формах: підрядне кооперування. За якого виконавець за дорученням замовника виконує певні роботи з виробництва деталей, вузлів тощо, які є складовою частиною продукції замовника; організація спільного виробництва об’єднання різних видів ресурсів (фінансових, матеріальних, трудових, науково-технічних тощо) партнерів та закріплення за кожним з них повної відповідальності за виробництво певної частини виробу.

    Завданням договірної спеціалізації є запобігання дублювання виробництва та прямої конкуренції на ринку між виробниками-учасниками виробничого кооперування. Суть її полягає у розмежуванні виробничих програм і закріпленні за кожним учасником певного асортименту кінцевої продукції.

     Характерними рисами такої форми кооперування, як творення спільних підприємств, є об’єднання на пайовій основі власності партнерів, спільне управління підприємством, спільне народження на виробничий і комерційний ризик, розподіл прибутку між партнерами згідно з умовами договору. Найпоширеніші в усьому світі спільні підприємства у формі товариств з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств.

Міжнародне  кооперування виробництва охоплює  різні сфери співробітництва, головними  серед яких є:

а) виробничо-технічне співробітництво (розроблення і  погодження проектно-конструкторської документації, технологічних процесів, якості продукції, виконання будівельно-монтажних робіт; передача ліцензії та прав власності; удосконалення управління виробництвом тощо);

б) співробітництво  у сфері реалізації кооперованої продукції;

в) співробітництво  у післяпродожному обслуговуванні кооперованої продукції. 

     Існує класифікація міжнародного кооперування залежно від його основних ознак. Характерні види кооперування, які розрізняють в світовому господарстві:

-за видами – економічне, виробниче, науково-технічне, у сфері збуту тощо;

-за стадіями – передбвиробниче, виробниче, комерційне;

-за методами, що використовуються, - виконання спільних програм, договірна спеціалізація, створення СП;

-за структурою зв’язків – внутрішньо - і міжфірмове, внутрішньо – міжгалузеве, горизонтальне, вертикальне, змішане;

-за територіальним охопленням – між двома і більше країнами, в межах регіону, міжрегіональне, всесвітнє;

-за кількістю суб’єктів – дво – багатостороннє;

-за кількістю об’єктів – дво – багатопредметне. 

Міжнародне  кооперування праці повністю базується  на МПП і самостійно існувати не може, тоді як МПП не обов’язково  вимагає для свого існування  і розвитку міжнародного кооперування праці. 

3. ПРОБЛЕМИ УЧАСТІ УКРАЇНИ У МІЖНАРОДНОМУ ПОДІЛІ ПРАЦІ.

         У складі колишнього Радянського Союзу економіка України розвивалась, майже не беручи участі в міжнародному поділі праці, міждержавні господарські зв’язки були відсутні майже повністю. У цього явища були такі причини:

а) ідеологічні особливості радянської економіки;

б) обмеженість  виходу на світовий ринок, особливості  формування цін, обмеженість розвитку прогресивних форм, зовнішньоекономічної діяльності, тобто закрита ринкова  економіка;

в) багаті природні ресурси союзних республік і загальносоюзний поділ праці;

г) політична  ізоляція Радянського Союзу;

д) командно-адміністративна  система управління та відповідна їй система економічних відносин: державна власність, яка ототожнювалася з  суспільною; державний план без врахування ефективності використання ресурсів;

е) система  зовнішньоекономічних зв’язків, яка  відокремлювала внутрішню економіку  від світового господарства.

     Сьогодні склалися об’єктивні передумови активної участі України в МПП, чому сприяє:

-значна зміна системи економічних відносин;

-прийняття низки законів та указів Президента про зовнішньоекономічні зв’язки та зовнішньоекономічну діяльність;

-прискорення світового науково-технічного прогресу;

-необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства: демографічної, продовольчої, екологічної, усунення загрози ядерної війни тощо;

-структурна перебудова галузей народного господарства;

-визнання України та входження її в міжнародні організації.

      Незважаючи на це, для активної інтеграції України в МПП необхідно докорінно перебудувати весь зовнішньоекономічний механізм, належно оцінити роль і місце зовнішньоекономічних зв’язків у розвитку народного господарства. 

3.Переваги МПП.

      Кожна країна, виходячи з принципа порівняльних переваг, намагається вивозити ті товари, витрати на виробництво яких у неї нижчі, ніж інтернаціональні, а завозити ті, виробництво яких у себе в країні обходиться дорожче, ніж в інших державах. На цьому принципі формується торговельна політика будь-якої країни. Безсумнівно, країна купує і ту продукцію, яку вона взагалі не виготовляє.

   Таким чином, МПП забезпечує державам певні переваги. Завдяки участі в ньому вони можуть підвищити ефективність національної економіки та добробут свого населення. Це зумовлено такими можливостями МПП:

-участь у МПП дає змогу повніше користуватися перевагами спеціалізації на рівні країни, раціональніше використовувати свої ресурси, збільшувати загальний обсяг виробництва;

-виробництво товарів може бути ефективним лише за умов масового виробництва і відповідно витрат, що постійно зменшуються. Місткість же внутрішнього ринку часто є недостатньою для використання переваг великомасштабного виробництва повною мірою. Особливо це стосується невеликих країн;

-МПП сприяє повнішому задоволенню потреб населення країни. Інакше багато країн залишились би без товарів, до яких звикло його населення, але власних можливостей для їх виробництва немає або воно нераціональне;

-участь у МПП призводить до посилення конкуренції та підвищення якості вітчизняних товарів;

-поглиблення МПП є своєрідним фундаментом для політики мирного співіснування та успішного політичного співробітництва країн (наприклад, Європейський Союз).

     Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг, за цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

    На основі внутрішньогалузевого поділу праці розвиваються тісні зв’язки між підприємствами різних країн. Про зростаючіу динаміку цих процесів свідчать такі дані: у США на 1970 р. зросла від 16,6% до 37,4%, в Японії з 25% до 53,7%, у нідерландах – з 29% до 52,3%, у Швеції – з 30%-53,7%.

     На сучасному етапі значно посилилась тенденція до поглиблення міжнародного поділу праці.Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транспортування мають бути обопільне вигідними для виробника і споживача.

      Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається за­гальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з виробництва будь-яких то­варів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє. Наприклад, підприємцям країни, що спеціалізується в світовому господарстві на виробництві наукоємної продукції (роботи, ЕОМ, системи електронного зв'язку тощо) недоцільно відволікати економічні ресурси на виготовлення простої та дешевої продукції. Трапляється й так, що країні, яка не може налагодити ефективної системи господарювання, часто-густо нічого запропонувати на світовий ринок, окрім сировини, наприклад, нафти, газу чи лісу. Але, зрештою, міжнародний поділ праці та участь у зовнішньоторгових відносинах вигідні всім.

      Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку міжнародного поділу праці та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світових ринках потрібна взаємодія правових, адміністративних, валютних систем, ефективна організація виробництва і зовнішньої торгівлі. Отже, є необхідність у постійній підтримці міжнародних двосторонніх та багатосторонніх економічних відносин, укладанні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод як між окремими фірмами, так і між урядами країн.

     Ефективність міжнародних економічних відносин тієї чи іншої суверенної країни багато в чому визначається вправністю її зовнішньоекономічного менеджменту та вибором стратегії й тактики зовнішньоекономічного маркетингу.

    Міжнародний географічний поділ праці виражається в спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг (внаслідок відмінності у природних умовах і ресурсах, рівні розвитку) і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Наприклад, Японія — найбільший у світі експортер автомобілів, продукції радіоелектроніки і робото будування; країни Ближнього Сходу — нафти.

    Світове господарство — це система взаємозв'язаних національних господарств усіх країн світу, об'єднаних міжнародним поділом праці і різноманітними економічними зв'язками у єдиний господарський організм. Сучасне світове господарство перебуває під впливом науково-технічної революції (НТР), початок якої відносять до середини XX ст.

Головною  і визначальною особливістю НТР  є бурхливий розвиток науки, перетворення її на безпосередню продуктивну силу.

     Іншою важливою особливістю сучасної НТР є докорінні зміни в технічній базі виробництва: широке використання ЕОМ, поява нових хімічних матеріалів, відкриття нових джерел енергії (атомної, термоядерної). Змінюється технологія виробництва. Широко використовуються речовини із заздалегідь заданими властивостями, енергія хімічного синтезу, лазерна техніка та ін. Змінюється структура виробництва, що проявляється ростом частки високотехнологічних і наукоємних виробництв у загальній структурі виробництва.

    Ускладнюється географічна модель світового господарства. До кінця XIX ст. домінував один центр світового господарства — Європа. Потім утворився другий центр — США. В період між двома світовими війнами виникли нові центри світового значення — СРСР і Японія. Після другої світової війни почали формуватися такі центри світового господарства, як Китай, Індія, група нафтовидобувних країн Швденно-Захїдної Азії, Канада, Австралія, Бразилія. Наприкінці,ХХ ст. на світову арену вийшли країни «першої хвилі» (Республіка Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань) і «другої хвилі» (Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія). На розвинені країни припадає 51,9% світового ВВП (1998 р.), у тому числі на США — 20,7%, Європейський союз — 20,0%, Японію — 7,3%, на нові індустріальні країни Азії — 3,2%, країни, що розвиваються,— 40,2%, на країни з перехідною економікою — 4,7% Наприкінці XX ст. географічна модель світового господарства набула поліцентричного (багатоцентрового) характеру.

     Істотним фактором розвитку світового господарства виступає мжнародний розподіл праці, що передбачає випереджаючий розвиток у певних країнах окремих галузей економіки, в яких жана країна має власні переваги, тобто вищу продуктивність праці і нижчі витрати виробництва порівняно з іншими країнами. Міжнародний поділ праці втілюється в міжнародній спеціалізації, кооперації та комбінуванні виробництва. Спочатку міжнародний поділ праці формувався під впливом природних факторів (кліматичні умови, мінеральні ресурси, земельний фонд).

     Велику роль у прискоренні процесу відіграв індустріальний розвиток національних економік. Промислова революція ХІХ ст. – спричинила переворот у галузевому поділі праці. Міжнародний поділ праці дедалі більше став залежати від розвитку продуктивних сил, технічного рівня виробництва. Типи і види спеціалізції виробництва при міжнародному поділі праці можна зобразити схемою. На схемі зображено дві історичні форми спеціалізації – міжгалузева і внутрішньогалузева а також конкретні прояви останньої. Міжгалузева спеціалізація орієнтується на виготовленні окремих видів промислової продукції (Швейцарія, Швеція).