Наслідки набуття Україною без’ядерного статусу

15

План

Вступ

1.      Позиція української влади стосовно ядерного статусу України.

2.      Позиція РФ та США щодо українського ядерного арсеналу.

3.      Наслідки набуття Україною без’ядерного статусу.

Висновки

ВСТУП

На сьогоднішній день зброя масового знищення, а в першу чергу ядерна зброя, є найбільшою загрозою для світу і міжнародної безпеки на глобальному рівні. Держави, які мають статус володарів ядерних арсеналів автоматично отримують важіль впливу і тиску на оточуюче їх  міжнародне середовище. Володіння ядерною зброєю само по собі є вагомим політичним аргументом.

Сьогодні Україна має статус без’ядерної держави. Проте, на початку 90-х, з розпадом Радянського Союзу, наша держава мала ядерну зброю на своїй території і робила певні кроки щодо набуття ядерного статусу. Можливо, якби ці спроби увінчалися успіхом, то відносини України з Російською Федерацією, Сполученими Штатами та країнами Європейського Союзу вибудовувалися в іншому руслі, ніж ми це маємо зараз. Така ситуація в корені б змінила розстановку сил в світі та систему міжнародної безпеки. Натомість Україна зробила крок в напрямку відмови від ядерної зброї. Вона не стала ядерною державою і в той же час втратила можливості впливу на систему регіональної безпеки.

Ядерне роззброєння України було складною міжнародно-правовою проблемою, та цілком природним є те, що її розв’язання не могло не торкнутися Росії, США та провідних Європейських країн. Молода ядерна держава з третім у світі потенціалом не влаштовувала гігантів світової політики, бо це викликало їх занепокоєння стосовно непередбачуваності політики України та збільшення її ролі при вирішенні стратегічних безпекових питань.

До нині точиться гостра полеміка стосовно доцільності рішення про відмову від ядерної зброї. І та, і інша сторона наводить вагомі аргументи на захист своєї позиції. Однак, цей «благородний» крок України так і залишився неоціненим ні західними країнами, ні Російською Федерацією.

1.      Позиція української влади стосовно ядерного статусу України.

Оголосивши про свій намір в майбутньому стати нейтральною та без’ядерною державою, Україна викликала шквал захоплених аплодисментів членів Міжнародного Співтовариства і наївна вважала, що її проблеми (в тому числі й ядерне роззброєння) можна розв’язати в рамках існуючих міжнародних домовленостей. Трирічний досвід ядерного роззброєння України розвіяв ці ілюзії і ще раз підтвердив складність і багатогранність проблеми ядерного роззброєння.

Аналізуючи кількісні параметри ядерної зброї, яку отримала Україна після розпаду СРСР, слід розглянути її стратегічну складову. Адже саме стратегічна зброя, що опинилася на території України, стала предметом політичного торгу. Де-факто на території України були розташовані ядерні сили, які перевищують за своїми параметрами ядерні сили Франції та Англії разом. Ці сили ставили Україну на 3-тє місце серед ядерних держав світу.

У 1991 р. Україна була третьою у світі державою за кількістю ядерної зброї. На території республіки розміщувалися дві найбільші в СРСР бази міжконтинентальних балістичних ракет, новітні літаки Ту-160.[1] До січня 1994 року на території України перебувало 1652 ядерних боєголовки. З них 1240 базувалися на міжконтинентальних балістичних ракетах (СС-19С - 130 одиниць несуть 780 ядерних боєприпасів та СС-24С - 24 одиниці несуть 460 боєприпасів. На літаках стратегічної авіації - 412 боєприпасів.)[2]

Намір позбавитися ядерної зброї був зафіксований ще в Декларації про державний суверенітет України, яка була прийнята Верховною Радою 16 липня 1990 року.[3] Але в подальшому думки стосовно цього питання розділилися. Частина державних діячів, головним чином військовослужбовців, вважали, що ядерна зброя може бути єдиною гарантією безпеки України. Противники ядерного статусу України були стурбовані тим, що в такому разі Україна може опинитися в міжнародній ізоляції, а провідні західні країни займуть антиукраїнські позиції. Переконливі аргументи проти ядерної зброї лунали і у військових колах. Там була популярною точка зору, згідно з якою відмова України від ядерної зброї могла б відіграти важливу роль у налагодженні військової співпраці із західними країнами на антиросійській основі. Нарешті, вельми значну роль в еліті України відіграло угрупування, що обстоювало свого роду «центристську» позицію щодо ядерної зброї. Суть позиції «центристів» полягала в тому, що наслідком відмови України від ядерної зброї мають стати політичні та економічні компенсації з боку Заходу й РФ. Саме ця група, до якої належав Л. Кравчук, визначила, зрештою, офіційний підхід України до ядерної проблематики.[4]

Після розвалу СРСР Росія, Україна та Білорусія визнали за необхідне зберегти існуючі ядерні сили під єдиним командуванням. Вже в ході перших зустрічей керівників трьох країн у Мінську 7-8 грудня, а потім в Алма-Аті 21 грудня 1991 року, поряд із проблемами цивілізованого розлучення, обговорювалась доля стратегічної ядерної зброї колишнього СРСР.

Український парламент, ратифікуючи договір про створення СНД, наполіг на 13 застереженнях, 2 з яких прямо стосувалися проблеми ядерної зброї. В пункті 8 йшла мова про те, що Україна має намір досягти без’ядерного статусу «шляхом ліквідації під міжнародним контролем усього ядерного арсеналу»[5]. Пункт 9 проголошував, що присутність стратегічних сил на території України є тимчасовою і їх законодавчий статус та час перебування буде визначено у відповідності з законодавством України й за допомогою «спеціальної міжнародної угоди, укладеної між державами, на території яких розгорнуті ядерні ракети колишнього СРСР»[6]. Позиції сторін були закріплені угодою «Про стратегічні ядерні сили», підписаною 30 грудня 1991 року в Мінську Бєларуссю, Казахстаном, Росією, Україною та іншими державами СНД. Ця угода:

- передбачала об’єднане керівництво стратегічними силами СНД та єдиний контроль у особі головнокомандуючого ЗС СНД та російського президента по узгодженню з главами ядерних держав СНД; 

- вимагала спеціального визначення складу стратегічних сил; 

- передбачала демонтаж стратегічних ядерних озброєнь в Україні до кінця 1994 року та вивід тактичної ядерної зброї в Росію до 1 липня 1992 року.[7]

Подальші переговори про склад стратегічних сил, розташованих на території України, зайшли в глухий кут. Цей документ так і не вдалося підписати. Згадані події не вплинули на рішення України вивести зі своєї території тактичну ядерну зброю. До 12 березня 1992 року в Росію було передано близько 57% ядерних боєприпасів[8] - перш ніж президент Кравчук не зупинив їх вивід, що пояснив невпевненістю в тому, що ракети, які вивозяться дійсно підлягають процедурі вивозу.

Нарешті, 9 квітня 1992-го Верховна Рада ухвалила рішення «Про додаткові заходи забезпечення без’ядерного статусу України». У ній одночасно проголошувався намір України «дотримуватися в майбутньому» без’ядерних принципів та окреслювалася система заходів, які наближали її до контролю над ядерною зброєю. Так, парламент зажадав, щоб тактична ядерна зброя залишалася на українській території, доки не створять дієвого міжнародного механізму контролю над знищенням ядерних боєголовок за участю України. Далі уряду доручалося вжити негайних заходів із «забезпечення оперативно-технічного контролю України за невикористанням ядерної зброї, що розташована на її території».[9]

Таким чином, порушуючи раніше досягнуту угоду, Росія не забезпечила спільного контролю над ліквідацією ядерних боєприпасів, які виводились з України, що викликало підозру, мовляв їх використовують за прямим призначенням (знищувалися тактичні ядерні боєприпаси, розташовані на території Росії, у яких вийшов термін експлуатації, а на заміну встановлювалися ядерні боєприпаси, які вивозилися з України).

2.      Позиція РФ та США щодо українського ядерного арсеналу.

«Ядерне майбутнє» Білорусі, Казахстану й особливо України, де після проголошення суверенітету з’явилися та зростали ядерні амбіції, стало серйозною проблемою і для Росії, і для США. Можливо, мотиви розв’язання цієї проблеми різнилися, але інтереси двох найпотужніших ядерних держав щодо недопущення ядерного статусу цих колишніх радянських республік збіглися.

Проблема ядерного статусу України була для Росії питанням власної безпеки. Навіть проста постановка питання про перебування в Україні ядерних озброєнь розглядалася в Москві як замах на власну безпеку, і вона знайшла вірний спосіб тиску. Росія використовувала енергетичну залежність України, нездатність Києва своєчасно погашати борги за постачання російських енергоресурсів, перебої з постачаннями яких взимку 1993-1994 рр. показали уразливість України у разі продовження нею конфронтаційного курсу в ядерній області. До того ж суперечки виникли і під час розподілу Чорноморського флоту. За таких умов ядерний фактор використовувався керівництвом України як захід-відповідь на ті, чи інші дії російської сторони.

Тому наприкінці 1994 р. урядом України було сформульовано дві принципові настанови. Перша – прагнення України уникнути участі в будь-яких військових союзах. Друга – впевненість у тому, що наявність ядерної зброї на українській території прив’язуватиме Київ до загальних військових структур, що залишилися від колишнього СРСР. Остання була обумовлена декількома обставинами.

По-перше, всі заводи з виробництва ядерних боєзарядів знаходилися в Росії. А це означало, що розміщені в Україні ядерні боєприпаси, повинні були регулярно доставлятися в РФ для проведення необхідного технічного обслуговування, заміни компонентів тощо[10].Крім того, демонтаж та утилізація боєзарядів також могли проводитися тільки в Росії, оскільки необхідні для цього технології та устаткування були аналогічними тим, що застосовувалися для їх ремонту та збирання. По-друге, хоча в Україні і виготовлялись всі складові частини МБР (ракета, система управління, прицілювання та зв’язку), її залежність від постачань комплектуючих з Росії сягала 40 % .[11] По-третє, оскільки розгорнені в Україні рідкопаливні ракети були побудовані в Росії, їх технічне обслуговування та авторський нагляд повинні були здійснюватися російськими фахівцями.

Україна не мала в своєму розпорядженні системи бойового управління стратегічними ядерними силами, які були розгорнені на її території. Військові органи та технічні структури, що здійснюють вибір цілей для стратегічних озброєнь, розробку цілевказівок, оцінку обстановки та підготовку рішень з їх ухвалення, знаходилися в Росії. Там же був розташований пункт управління, що включав три абонентські пульти – Президента РФ, головнокомандуючого Об’єднаних збройних сил (ОЗС) СНД та начальника штабу ОЗС СНД. Тільки з його допомогою можна було відправити на пускові установки зашифрований сигнал, який міг розблоковувати апаратуру старту та активізувати електронні системи боєголовок, а також саму команду на пуск Отже, її стратегічний потенціал навряд чи міг бути використаний в так званому зустрічному ударі.[12] Цим й був обумовлений намір позбавитися ядерної зброї в максимально короткі терміни.

За умов періодичного загострення російсько-українських відносин розв’язання проблеми ядерної спадщини колишнього СРСР здавалося неможливим без участі третьої сторони – США. Підписана влітку 1991 року в Москві радянсько-американська угода СНО-1 не могла набути чинності без ратифікації вже не однією державою – СРСР, а чотирма – Російською Федерацією, Україною, Білоруссю та Казахстаном, на територіях яких перебувала ядерна зброя колишнього Союзу РСР[13]. Було незрозуміло, як проводитимуться ці країни. Москва та Вашингтон були зацікавлені в тому, щоб три нові «напів’ядерні» країни погодилися вивезти атомну зброю зі своєї території та визнали себе неядерними державами

Процес переговорів міг зайти в глухий кут у результаті раптових вимог українського парламенту визнати за Україною право власності на ядерну зброю, що перебуває на її території. Зокрема, у квітні 1993 року 162 українські депутати підписали заяву, в якій вимагали визнати Україну ядерною державою, та наголосили, що без «підтвердження статусу України як власника ядерної зброї, що знаходиться на території України, Верховна Рада не може приступити до остаточного розгляду» СНО-1[14]. 2 липня 1993 року Верховна Рада ухвалила переважною більшістю голосів підготовлений МЗС документ під назвою «Основні напрями зовнішньої політики України». У ньому, зокрема, йшлося: «Ставши через історичні обставини власником ядерної зброї, що успадкована від колишнього СРСР, Україна ніколи не санкціонує її застосування»[15]. Російське керівництво розцінило цей крок як проголошення України ядерною державою.

Підсумком цих подій стала ратифікація 18 листопада 1993 року Угоди СНО-1 та Лісабонського протоколу до неї, але з істотними застереженнями. Зокрема, як свідчила ухвала про ратифікацію, «Україна не вважає для себе обов’язковою статтю V Лісабонського протоколу», а також «здійснює адміністративне управління стратегічними ядерними силами». Водночас «Україна, як держава – власник ядерної зброї, набуватиме без’ядерного статусу та позбавлятиметься поетапно від розміщеної на її території ядерної зброї за умов отримання надійних гарантій її національної безпеки, згідно з якими ядерні держави візьмуть на себе зобов’язання ніколи не використовувати ядерної зброї проти України, не використовувати проти неї звичайних озброєних сил та не вдаватися до загрози силою, поважати територіальну цілісність та недоторканність меж України, утримуватися від економічного тиску з метою вирішення будь-яких спірних питань».[16] Ця постанова фактично стала проголошенням України державою, яка володіє ядерною зброєю.

Американська сторона добре розуміла: якщо Україна надто наблизиться до володіння ядерною зброєю, то це зробить нездійсненним як Угоду СНО-1, так і Угоду СНО-2. Це було невигідно США: адміністрація Буша, а згодом і Клінтона прагнули зберегти режим нерозповсюдження. Адже у той час ані Індія, ані Пакистан ще не здійснили своїх ядерних випробувань, тож були і сподівання на їх приєднання до ДНЯЗ у найближчому майбутньому. Крім цього, не варто забувати, що стратегічні озброєння в Україні були націлені на об’єкти в США та інших західних країнах. Перенацілювання їх було для України надто складним завданням, зокрема, й тому, що вона не мала супутникових систем, необхідних для визначення точних координат цілей і траєкторій польоту крилатих ракет. До того ж, в Україні не була створена система, що давала б можливість технічно блокувати застосування стратегічних озброєнь за командою з Росії.[17] Отже, обидві адміністрації США почергово добивалися виведення останнього ядерного боєзаряду з території країни. Для досягнення цієї мети американській дипломатії потрібно було докласти певних зусиль та піти на серйозні поступки.

Президент Л. Кравчук дав чітко зрозуміти офіційним представникам США, що з політичних та економічних міркувань Україні потрібно буде продовжити виведення ядерних боєзарядів до Росії та завершити ліквідацію стратегічних наступальних озброєнь на її території. Натомість він висунув три вимоги: надання гарантій безпеки, принаймні, з боку Росії та США; компенсація за ядерні матеріали, які вилучено з ядерних боєзарядів, що вивозяться на територію Росії, зокрема, з ядерними боєзарядами тактичних ракет, котрі вже вивезені до Росії навесні 1992 року; відчутна фінансова та технічна підтримка, яка компенсувала б витрати, пов’язані з ліквідацією засобів доставки стратегічної наступальної зброї на українській території. Навіть якщо збоку й могло здатися, що Україна є господинею становища, по суті це було не так. Українське керівництво побоювалося міжнародної ізоляції, в якій країна могла опинитися в разі проголошення її ядерною державою. Про це Київ попереджали представники американської адміністрації. Тож Москва та західні столиці дали чітко зрозуміти українському керівництву, що відмова від ядерної зброї необхідна для розвитку відносин з Україною.

3.      Набуття Україною без’ядерного статусу.

Політичний тиск дав свої результати. Результатом вправно розіграної Росією та Заходом «ядерної карти» стала Тристороння заява, яку підписали в Москві президенти України, Росії та США 14 січня 1994 року[18]. Відповідно до цього документа був узгоджений графік виведення ядерної зброї з території України: до листопада 1994 року. Зі свого боку, Росія зобов’язалася надати Україні 100 тонн палива для АЕС на базі низькозбагаченого урану, а США – виплатити Росії за це 60 млн. дол. у рахунок майбутніх постачань російського урану до США.

У рамках трьохсторонньої угоди США і Росія дали гарантії щодо територіальної цілісності і незалежності України, а також відмовитися від використання проти неї сили «у відповідності з принципами Заключного акту ОБСЄ». Добровільна відмова України від ядерної зброї трактувалася, як перша подібна акція у світовій практиці на фоні бажання інших держав отримати контроль над військовим атомом. Єдиною державою, яка відмовилась від розробок у ядерній галузі, була Південно-Африканська Республіка, яка фактично виміняла таке рішення в обмін на позиції лідерства на Африканському континенті. Але рішення ПАР не йде у порівняння з рішенням України. Тому що у ПАР ядерної зброї не було.

У лютому 1994 року Верховна Рада ратифікувала Угоду СНО-1, зокрема й зі статтею V Лісабонського протоколу, в якій містилися зобов’язання України приєднатися до ДНЯЗ як неядерної держава. Однак Верховна Рада не набрала необхідного кворуму для ратифікації ДНЯЗ. Ратифікація відбулася лише 16 листопада 1994 року.

5 грудня 1994 року в Будапешті було підписано меморандум «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї».[19] Гарантами безпеки України згідно з меморандумом виступили Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії та Сполучені Штати Америки. Країни-гаранти зобов’язалися не посягати на її суверенітет і територіальну цілісність, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на підпорядкування України власним інтересам.

Перший ешелон із ядерними боєприпасами виїхав із України в березні 1994 року. Вивезення ядерної зброї тривало 27 місяців і незмінно з випередженням графіка. У ніч на 2 червня 1996 року Україна стала державою, на території якої не залишилось ядерної зброї.[20]

Попри вкрай важкі умови українській дипломатії вдалося одержати певні компенсації за відмову від ядерної зброї. США були вимушені розширити допомогу Україні, виділивши їй близько 350 млн. дол. на роззброєння за програмою Нанна-Лугара. До 1996 року Україна стала третьою після Ізраїлю та Єгипту державою – одержувачем американської допомоги. На значні поступки була вимушена піти й Росія. Москві довелося погодитися із списанням 500 млн. дол. США з українського енергетичного боргу як компенсації за тактичну ядерну зброю, виведену з України ще до травня 1992 року.[21] Росія також гарантувала Україні постачання палива для АЕС у рахунок доходів від експорту до США урану, вилученого з ліквідованих російських боєзарядів. Українська дипломатія змогла добитися від світової спільноти політичних та економічних поступок в обмін на неминуче виведення ядерної зброї з території країни. Багато в чому це був успіх Президента Л. Кравчука, який змусив Росію та країни Заходу сісти за стіл переговорів. Інша річ, що вигоди, які були отримані в результаті цих переговорів, мали короткостроковий характер.

Подальші події у стосунках з Росією показали наскільки непродуманим і злочинним по відношенню до своєї країни виявився подібний крок. Постійні торговельні війни, питання про територіальну цілісність України і відверто ворожі заяви показали, що Росія не збирається виконувати свої зобов’язання згідно умов договору, як гарант нашої недоторканності.

Проте, обговорення ядерного питання не закінчилося в 1994 році. Факт стурбованості  міжнародної спільноти можливістю набуття Україною ядерної зброї проявився в 2000-х роках. Аналіз ситуації говорив про те, що економічний і науково-технічний потенціал України достатній до зворотного ходу. При наявності існуючої технологічної бази, відтворення ядерного потенціалу і виробництво ядерних боєзапасів потребує п’ять-сім років, якщо щорічно вкладати 200–300 млн. дол. Україна станом на 2010 рік була власником запасу високозбагаченого урану, який знаходився у Харківському фізико-технологічному інституті. Є також два підприємства із видобутку і переробки урану. Завод з виробництва важкої води, технологія розробки електронних компонентів і навіть спеціальна техніка, яка вимірює ізотопний склад ядерних матеріалів. [22]Вітчизняні фахівці запевняли, що Україна у дуже короткі строки спроможна реалізувати ядерну програму.

Проте, державне керівництво знов зробило свій вибір на користь без’ядерності. Президент України Віктор Янукович на Вашингтонському саміті у квітні 2010 року заявив, що Україна позбудеться всіх запасів високозбагаченого урану в обмін на необхідну технічну і фінансову допомогу в цьому питанні з боку США.[23] Сполучені Штати домовилися з Україною, що виділять їй понад 60 мільйонів доларів на ліквідацію високозбагаченого урану й будівництво дослідницької ядерної установки, повідомили у Державному департаменті США. 26 вересня в Нью-Йорку держсекретар США Гілларі Клінтон і міністр закордонних справі України Костянтин Грищенко підписали меморандум про взаєморозуміння в ядерному співробітництві безпеки. Відповідно до документа, Україна зобов’язується до березня 2012 року, до наступного саміту з ядерної безпеки, позбутися всіх своїх запасів високозбагаченого урану. США у свою чергу зобов'язалися надати Україні фінансову й технічну допомогу, щоб сприяти ліквідації високозбагаченого урану й модернізації українських цивільних ядерних дослідницьких об’єктів. Проте, вірність такого рішення покаже час.

ВИСНОВКИ

У першій половині 1990-х років Україна зробила серйозну заявку на набуття ядерного статусу. Проте політичний тиск із боку великих держав на Україну не залишив жодних шансів на реалізацію її ядерних амбіцій. У результаті політики «без’ядерності» України значно знизився інтерес до неї з боку Заходу, вона стала вразливою перед Росією. Одночасно було втрачено цілу галузь у господарському комплексі, значні матеріальні засоби, знищено або залишено унікальну та дорогу інфраструктуру. Одна з найістотніших втрат цієї політики – десятки тисяч унікальних професійних кадрів. Усі ці втрати для країни виявилися непоправними. Зобов’язання «без’ядерності», які самі по собі є доцільними з огляду на міжнародну стабільність, особливо в регіоні Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), спричинили найбільший програш у зовнішній політиці України, значно знизивши її можливу роль як у регіоні, так і в світі. Цілковитої поразки в цьому питанні Україні вдалося уникнути в результаті отримання 1995 року від США та Великої Британії «гарантій ядерної безпеки», здійсненність яких, проте, багато хто на Заході вважає спірним питанням.

Важко однозначно оцінити і відмову від можливості набуття ядерного статусу у 2000-х роках, коли Україна впритул наблизилася до  створення ядерної зброї. Ядерна зброя могла б стати вагомим стримуючим чинником. Разом з тим можна пригадати недружній крок Угорщини, щодо встановлення пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, заяви президента Румунії, щодо статусу Буковини, наявність меморіалу «Орлятам» у Львові, з переліком українських міст захоплених поляками, постійні «газові війни» з Росією та питання територіальної приналежності Криму. Всі ці, м’яко кажучи, недружні кроки наших сусідів, які зазіхають на наші території, створюють поле для дискусії стосовно набуття ядерних арсеналів у майбутньому.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.           Бодрук О. Ядерна зброя на території України: проблеми набуття без’ядерного статусу/О. Бодрук//Спостерігач. - №8. – 1994 р. – режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=685

2.           Декларація про державний суверенітет України. Ухвалена Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. // Росія Україна. 1990-2000: Документи та матеріали: У 2 кн. Кн. 1: 1990–1995. М.: Міжнародні відносини, 2001. – С.18.

3. Омелянюк С. Політико-правові акти, що визначили без’ядерний статус України/С. Омелянюк//Віче. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1985/

4. Постанова Верховної Ради України «Про ратифікацію Угоди між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Сполученими Штатами Америки про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь», що підписана в Москві 31 липня 1991 р., та Протоколу до неї, що підписаний в Лісабоні від імені України 23 травня 1992 р. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3624-12

5. Рафєєнко Д. Ядерний чинник в зовнішній політиці України (1991–1996 рр.) // Білоруський журнал міжнародного права та міжнародних відносин. – 2004. – № 3.

6. Скачко В. Занадто багато суперечностей. Без’ядерний статус України, як і раніше, проблематичний // Незалежна газета. – 1993. – 27 квітня.

7. Снєгирьов Д. Ядерний статус України. Міф чи реальність/ Д. Снєгирьов// KAVKAZCENTER.com. – Режим доступу: http://kavkazcenter.com/ukr/content/2011/09/08/20146.shtml

8. Україна зобов'язалася до весни 2012 року позбутися усіх запасів високозбагаченого урану// ТСН. – Режи доступу: http://tsn.ua/groshi/ukrayina-vidmovilas-vid-zbagachenogo-uranu-za-60-milyoniv.html

[1] Євецьких К. Безядерний статус України – добровільний крок або результат міжнародного тиску? – С. 70. – Режим доступу: http://nato.pu.if.ua/journal/2009/2009-14.pdf

[2] Бодрук О. Ядерна зброя на території України: проблеми набуття без’ядерного статусу/О. Бодрук//Спостерігач. - №8. – 1994 р. – режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=685

[3] Декларація про державний суверенітет України. Ухвалена Верховною Радою Української

РСР 16 липня 1990 р. // Росія Україна. 1990-2000: Документи та матеріали: У 2 кн. Кн. 1:

1990–1995. М.: Міжнародні відносини, 2001. – С.18.

[4] Федоров Ю. Ядерна політика України /Ю Федоров. – Режим доступу: <http://www.nasledie.ru> 01.03.2002.

[5] Бодрук О. Ядерна зброя на території України: проблеми набуття без’ядерного статусу/О. Бодрук//Спостерігач. - №8. – 1994 р. – режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=685

[6] Бодрук О. Ядерна зброя на території України: проблеми набуття без’ядерного статусу/О. Бодрук//Спостерігач. - №8. – 1994 р. – режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=685

[7] Там само1.

[8] Там само 1.

[9] Омелянюк С. Політико-правові акти, що визначили без’ядерний статус України/С. Омелянюк//Віче. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1985/

[10] Євецьких К. Безядерний статус України – добровільний крок або результат міжнародного тиску? – С. 70. – Режим доступу: http://nato.pu.if.ua/journal/2009/2009-14.pdf

[11] Омелянюк С. Політико-правові акти, що визначили без’ядерний статус України/С. Омелянюк//Віче. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1985/

[12]  Євецьких К. Безядерний статус України – добровільний крок або результат міжнародного тиску? – С. 70. – Режим доступу: http://nato.pu.if.ua/journal/2009/2009-14.pdf

[13] Омелянюк С. Політико-правові акти, що визначили без’ядерний статус України/С. Омелянюк//Віче. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1985/

[14] Скачко В. Занадто багато суперечностей. Без’ядерний статус України, як і раніше, проблематичний // Незалежна газета. – 1993. – 27 квітня.

[15] Постанова ВРУ України  Про основні напрями зовнішньої політики України 1993 року . – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3360-12

[16] Постанова Верховної Ради України «Про ратифікацію Угоди між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Сполученими Штатами Америки про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь», що підписана в Москві 31 липня 1991 р., та Протоколу до неї, що підписаний в Лісабоні від імені України 23 травня 1992 р. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3624-12

[17] . Рафєєнко Д. Ядерний чинник в зовнішній політиці України (1991–1996 рр.) // Білоруський журнал міжнародного права та міжнародних відносин. – 2004. – № 3.

[18] Снєгирьов Д. Ядерний статус України. Міф чи реальність/ Д. Снєгирьов// KAVKAZCENTER.com. – Режим доступу: http://kavkazcenter.com/ukr/content/2011/09/08/20146.shtml

[19] Омелянюк С. Політико-правові акти, що визначили без’ядерний статус України/С. Омелянюк//Віче. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1985/

[20] Євецьких К. Безядерний статус України – добровільний крок або результат міжнародного тиску? – С. 70. – Режим доступу: http://nato.pu.if.ua/journal/2009/2009-14.pdf

[21] Снєгирьов Д. Ядерний статус України. Міф чи реальність/ Д. Снєгирьов// KAVKAZCENTER.com. – Режим доступу: http://kavkazcenter.com/ukr/content/2011/09/08/20146.shtml

[22] Снєгирьов Д. Ядерний статус України. Міф чи реальність/ Д. Снєгирьов// KAVKAZCENTER.com. – Режим доступу: http://kavkazcenter.com/ukr/content/2011/09/08/20146.shtml

[23] Україна зобов'язалася до весни 2012 року позбутися усіх запасів високозбагаченого урану// ТСН. – Режи доступу: http://tsn.ua/groshi/ukrayina-vidmovilas-vid-zbagachenogo-uranu-za-60-milyoniv.html