Національна ідея – основна категорія концепції П.Полтави

1. Національна ідея – основна  категорія концепції  П.Полтави

   Аналізуючи питання про зв'язок боротьби за відродження Української держави з розвитковими тенденціями повоєнного періоду, П. Полтава підходить до розв'язання національного питання як питання світового значення. Саме національне питання він виводить з ідеї нації. П. Полтава досліджує виникнення і розвиток ідеї нації як однієї з тих основних сил, які впливають на формування сьогоднішнього історичного процесу, становище цієї ідеї серед усіх інших факторів, що формують історичний процес, активне розв'язування національного питання впродовж останнього сторіччя, його актуальність і розвиток у майбутньому.

   Як сучасне поняття, зазначає автор  концепції, ідея нації виникла в  період Великої французької революції, від котрої розпочалася смуга  нових перетворень у Європі та й у всьому світі. Третій стан, що охоплював молоді суспільні сили буржуазії, пролетаріату, а також  селянства, виступив за те, щоби найвища державна влада виражала загальну волю нації, визнавши її «окремим суспільним і політичним предметом» (у теперішній термінології — суб'єктом. — О.Г.), чого не могло бути при феодально-абсолютистському ладі. Однак тоді приналежність до нації не пов'язувалася з етнічним походженням, і нація трактувалася як загал усіх громадян держави.

  Минуло  небагато часу — і в поняття нації почав вкладатися інший зміст, тобто націями визнавалися окремі людські спільноти певної національності. На них переносились ідеї суверенності, демократизму і національної свідомості як невід'ємні елементи ідеї нації.

  П. Полтава наголошує, що йдеться про  ідею нації в сучасному розумінні, оскільки нації як окремі людські спільноти існували в найдавніші часи. Такими націями, або народами, він називає старовинних єгиптян, персів, греків, римлян, які «утворилися насамперед на основі спільного походження, спільної мови, спільно замешкуваної території, подібного характеру і, потім, на основі спільної боротьби з чужинцями, спільного життя у спільній державній організації, спільної культури». Отже, П. Полтава розрізняє два поняття — «народ» і «нація у сучасному понятті». На позначення останнього в науковій літературі ще вживається поняття «модерна нація». Розрізнення цих двох понять важливе для українських дослідників як аргумент на користь спадковості нинішньої державної організації з державами минулого — Київською Руссю і Козацькою Республікою. З цього випливає висновок: у наш час може йтися не про утворення Української держави, а про її відродження, що має відповідні правові наслідки.

  Ідея  нації в різних європейських народів  проявлялася неоднаково, незважаючи на те, що «під нацією розумівся народ, який має свою державу». На нашому континенті ця ідея конкретизувалася в трьох різних варіантах. Для Франції, яка, на думку П. Полтави, була національно однорідною державою, ідея нації не протиставлялася державі, а покривалася з нею; для німецького та італійського народів вона «сконкретизувалася як прагнення цих народів до національного об' єднання в одній національній незалежній державі», а для поневолених чужими державами народів — «як прагнення окремих недержавних народів до побудови власних національних держав». Нарешті, поза межами Європи деякі народи мали формальну незалежність, але фактично були залежними економічно і політично від великих, економічно сильних держав. «Усі ці народи в останній час почали змагати до повної фактичної самостійності через досягнення максимуму економічної незалежності».

  На  підставі такого аналізу П. Полтава  доходить висновку, що в концепції самостійної України під ідеєю нації треба розуміти   «саме ідею національної незалежності народу в його власній самостійній державній організації». Безумовно, лише таке тлумачення ідеї нації відповідає національним інтересам українців.

  Окрім ідеї нації, яка «була причиною того, що цілі окремі народи розпочали активну боротьбу за здійснення своїх загальнонаціональних ідей», у XIX і XX ст. виступають ще інші головні сили історичного процесу: «ідея демократичної конституційної парламентарної держави» і «нові суспільні класи — буржуазія і пролетаріат, які часто діють, керуючись лише власними класовими інтересами, і не оглядаються на потреби цілої нації, причому пролетаріат, як правило, виступає під прапором ідей соціялізму». При підході до ідеї демократичної конституційної парламентарної держави П. Полтава доходить висновку, що вона «може існувати лише разом з ідеєю політичної демократії». Дещо інакше постає питання щодо нових суспільних класів (буржуазії і пролетаріату).

  Як  відомо, буржуазія в перших трьох  чвертях XIX ст. очолювала боротьбу за демократичні перетворення, чим зміцнювала і доповнювала ідею нації. Однак уже після утвердження свого економічного і політичного панування у найцивілізованіших країнах вона «привела до надужиття, до вульгаризації ідеї нації щодо власних народів», бо видала за національні інтереси «свої імперіалістичні прагнення до загарбання щораз нових територій, до підкорювання щораз нових, слабших народів». Не викликає сумніву, що, дотримуючись такої позиції, буржуазія почала виступати як сила, котра діє проти ідеї нації.

  Аналогічні, хоч і з протилежним знаком, метаморфози стосовно нації мала друга нова суспільна сила, тобто  пролетаріат. Ще в першій половині XIX ст. його боротьба не виходила поза межі економічних вимог і велася під гаслами демократичних реформ у державі, тому вона не була спрямована проти ідеї нації. Становище змінилося тоді, коли на політичну арену як сила історичного процесу вийшов соціалістичний рух і в ньому запанував марксизм. Його ідеї нації як історичного явища, підрядної ролі національного моменту щодо економічних інтересів суспільних класів, інтернаціональної природи пролетаріату і протилежності їй «національних забобонів» («загальнонаціональної ідеї», «добра нації», «честі нації» тощо), «нової анаціональної суспільності» в формі майбутньої «єдиної суспільно-економічної організації» і, нарешті, всесвітньої пролетарської революції і диктатури пролетаріату засвідчили, що робітничий клас, зазначає П. Полтава, почав перетворюватися на силу, яка на ґрунті ідей марксизму протиставилася ідеї нації.

   Не викликає сумніву, що імперіалістична буржуазія і соціалістичний пролетаріат спрямовували свої дії проти ідеї нації в сучасному історичному процесі. Проте вони не змогли знищити цієї ідеї серед колоніальних і поневолених народів. П. Полтава пише: «Поневолені народи борються за здійснення ідеї нації. Буржуазія, отже, яка в певних випадках скеровується проти ідеї нації, мусить у дальшому капітулювати на користь цієї останньої. Із зудару з імперіалістичною буржуазією ідея нації виходить переможно» .

  Про поразку соціалістичного пролетаріату в боротьбі проти ідеї нації П. Полтава пише досить багато. Адже ідеї марксизму вже 30 років накидалися українському народові, тому їхня ґрунтовна критика цілком оправдана, позаяк йдеться про концепцію самостійної України в контексті політичного розвитку сучасного світу.

   По-перше, вже соціалісти, об'єднані в II Інтернаціоналі, змушені були визнати формально право націй на самовизначення і державне відокремлення, чим засвідчили «ідейно-політичну перемогу ідеї нації над соціалістичним рухом». Цього не могли знехтувати навіть крайні терористи в соціалістичному русі, якими були більшовики, хоч на практиці вони проводили історичну політику царської Росії.

  По-друге, соціалісти II Інтернаціоналу фактично відмовилися від ідеї всесвітньої пролетарської революції та диктатури пролетаріату і стали на шлях соціальних реформ. «Зрозуміло, — пише П. Полтава, — що ця мирна боротьба соціалістів за соціальні реформи є об'єктивно прогресивна боротьба і не являє собою жодної загрози для ідеї нації». Винятком серед пролетарських партій залишилися російські більшовики та їх прихильники в інших країнах: вони відмежовувалися від соціал-демократії, маючи на меті боротьбу за соціалістичну революцію і побудову комунізму в усьому світі, але вони не витримали випробування історією і зазнали повного краху, як відомо вже тепер, на межі 80-х і 90-х років XX століття.

  По-третє, соціалісти не змогли визволитися від «національних забобонів». Йдеться не лише про II Інтернаціонал, який покінчив з інтернаціоналізмом у марксистському розумінні ще в роки першої світової війни, а й про тих, хто протиставляв ідеї нації імперіалізмові кремлівських лідерів (югославські, а вже пізніше — китайські, албанські, корейські та інші комуністи).

  По-четверте, на думку П. Полтави, «соціалізм не викликав жодних елементів нової, анаціональної суспільності, не добився жодних успіхів у вихованні інтернаціональної свідомості пролетаріату». Хоч П. Полтава і має рацію, однак застережимо, що тривале більшовицьке панування на українських землях призвело до значної деформації національної свідомості як наслідку форсованого «творення» начебто нової історичної спільноти під назвою «совєтський народ». Його наслідки відчуваються після проголошення незалежності України.

  По-п'яте, всі, без винятку, соціалісти на практиці щораз більше віддаляються від марксизму. Це відбувається двома шляхами: самі більшовики обґрунтовують відхід від марксистських догм «творчим розвитком» марксизму на його ленінському етапі; а інші партії, яких більшовики таврують як опортуністичні, навіть заявляють про відхід від них.

  Після цього П. Полтава доходить висновку: «Сторічний майже досвід існування соціалізму доказує, що йому не вдалося знищити чи як-небудь захитати ідеї нації. Вона із зудару з соціалізмом виходить переможно». Переконливе свідчення — високий рівень патріотизму робітничого класу і державних, і поневолених народів.

  На  перший погляд може видатись парадоксальним (та факт залишається фактом), що від «національних забобонів» не звільнилися самі творці пролетарського інтернаціоналізму Маркс і Енгельс. їхній шовінізм та імперіалізм нічим не відрізняється від того переконання, якого дотримувалися їхні смертельні вороги — німецькі буржуа й імперіалісти. Наприклад, Маркс виступав за об'єднання Німеччини і в підході до питання про польсько-німецький кордон зневажав інтереси поляків, хоча для цього не мав жодних підстав; називав слов'янофільство «безглуздим історичним рухом», бо він нібито силкується підпорядкувати цивілізований Захід варварському Сходові; вважав чехів за «вимираючий народ», який спроможний існувати лише під Німеччиною; осуджував «національний ірландський фанатизм», визнаючи за англійцями права на Ірландію, що підтверджує його листування з Енгельсом, котрий цинічно ставився до поляків. Такі факти вже говорять чимало, хоч вони не вичерпують шовіністичного арсеналу засновників «наукового соціалізму», що трактувався ними як інтернаціональне вчення.

  Позицій найреакційнішого імперіалізму дотримувалися  представники крайнього тоталітарного напряму в марксизмі — більшовики, захопивши владу в Росії. У реставрованій ними імперії, що для обману названа «союзом», «усі неросійські народи терплять жорстокий політичний та культурний гніт і піддаються нечуваній економічній експлуатації. Потоптання большевиками принципу самовизначення народів, нечуване гноблення й експлуатація викличуть спротив з боку поневолених народів»⁹. Передбачення П. Полтави справдилося на початку 90-х років: більшовицька імперія зазнала нищівної поразки, розпавшись на незалежні держави.

              2. Ідея нації в системі основних суперечностей світу 

  Висновок П. Полтави про домінуюче становище ідеї нації в світовому процесі обґрунтовується в контексті основних суперечностей («протиріч») повоєнного світу. До них віднесені: «а) протиріччя між буржуазією, або, ширше беручи справу, між капіталом та інтересами працюючих мас, які становили переважну більшість народу; б) протиріччя між великими конкуруючими імперіалістичними країнами. Водночас зазначено, що зникли дві суперечності, властиві суспільному розвиткові ще в першій чверті XX ст. Йдеться про суперечності між демократичними прагненнями народів і панівною феодально-абсолютистською системою, а також суперечність, яку визначала «в той час боротьба буржуазії окремих країн за захоплення вільних колоніальних територій, тому що таких територій на початку XX ст. вже не було». Звичайно, з останньою думкою не можна погодитись, позаяк така суперечність проявляється в дещо зміненій формі «протиріччя між поневоленими і панівними націями».

  На  перший погляд, позиції ідеолога української  національно-визвольної боротьби не суперечать у цьому питанні «марксистській» політиці більшовицької партії. Насправді причини такого «збігу» набагато глибші. По-перше, більшовики з КПРС перше місце відводили суперечності між світовими системами: з одного боку — соціалізму, і з іншого — капіталізму. По-друге, більшовики ніколи не хотіли визнати СРСР імперіалістичною державою. По-третє, взаємини СРСР з неімперіалістичними країнами більшовики фальшиво ідеалізували. Отже, до суперечностей повоєнного світу більшовики підходили спекулятивно, тому про якусь їхню об'єктивність не може бути й мови. На противагу їм П. Полтава був зацікавлений у неупередженому підході до цього питання.

  Далі  П. Полтава аналізує кожну з трьох  суперечностей світового розвитку. «Для самої ідеї нації найбільше небезпечним було протиріччя між капіталістичною системою і працюючими масами», бо «воно могло допровадити до негації ідеї нації киненими у відчай працюючими масами», — пише він. Така небезпека мала достатні підстави, адже економічну і політичну владу в державах отримала буржуазія. Однак цьому протидіяли дві причини: перша — поліпшення економічного становища робітничого класу; друга — зменшення соціальних суперечностей, позаяк буржуазія вимушена була йти на поліпшення економічного, політичного і соціального становища робітничого класу згідно з відповідними законами.

  П. Полтава зазначає, що «впарі з тим, як маліли антагонізми між працюючими і капіталістами, міцніло становище ідеї нації: ріс патріотизм, зміцнювалася національна солідарність, росло зрозуміння загальнонаціональних інтересів». У роки першої світової війни соціалістичні робітничі партії змінили позицію соціалістичної революції на позицію оборони батьківщини. Винятком були тільки російські більшовики, які фінансувалися ворожою до Росії Німеччиною, та декотрі невеликі групи в інших країнах. Патріотичних позицій дотримувалися робітники і навіть низка комуністичних партій Європи в боротьбі проти гітлерівських окупантів. Вже після другої світової війни комуністи передових країн відмовилися від ідеї диктатури пролетаріату і застосували тактику парламентської боротьби. Так звана соціалістична революція в європейських державах не була наслідком внутрішніх суперечностей, — її спричинило більшовицьке «визволення». У державах Азії (вони були проголошені соціалістичними вже після написання «Концепції Самостійної України...») дуже скоро перше місце посіли національні інтереси. Безумовно, зменшення ролі класових антагонізмів у жодному випадку не засвідчує, що вони перестали існувати. «Щоб повністю зліквідувати класову боротьбу, — наголошує П. Полтава, — треба знищити саму основу існування класу, тобто у випадку капіталістичних країн треба знищити інститут приватної власності на знаряддя і засоби виробництва, а у випадку більшовицького СССР — політичну монополію більшовицької партії, диктаторський тоталітарний більшовицький режим».

  Такий підхід П. Полтави зумовлений, з одного боку, тодішнім рівнем суспільно-економічного розвитку країн із системою приватного підприємництва, а з іншого — рівнем суспільної свідомості в Україні повоєнного часу. Історія засвідчила, що такий підхід не витримав іспиту часу, бо знищення інституту приватної власності на знаряддя і засоби виробництва загальмувало економічний розвиток усіх країн «соціалістичної співдружності», призвівши деякі з них до катастрофічного становища. Водночас приватна власність у модернізованій формі сприяла динамічному розвиткові в усьому світі.

  Як  уже зазначалось, друга основна суперечність охоплює взаємини між кількома панівними і багатьма пригнобленими націями та «розвивається в напрямі емансипації поневолених народів з-під чужоземного панування». Щоби підтвердити такий висновок, П. Полтава згадує низку історичних подій, починаючи від повстання греків проти турецького панування 1821 р. і закінчуючи другою світовою війною. Перелічені факти, за його переконанням, засвідчують, «по-перше, про те, що історична епоха, яку переживаємо, — це епоха емансипації поневолених дотепер народів як в Європі,так і в усьому світі», «по-друге, про те, що події, в яких вирішальну ролю відогравав національний момент, становлять дуже поважну частину тих усіх історичних подій, які мали місце в обговорюваному нами історичному періоді», «по-третє, про те,що оскільки якийсь народ піднімав національно-визвольну боротьбу проти чужинецького ярма, то він її завжди вів за побудову своєї національної держави, і ця боротьба завжди кінчалася в остаточному результаті його повною перемогою: поневолений народ будував свою незалежну державу».

  П. Полтава далекий від того, аби  пов'язувати кожне повстання поневоленого народу неодмінно з його кінцевою перемогою. Адже перемога залежить від комплексу факторів. Йдеться, зокрема, про національну свідомість поневоленого народу, політичний досвід його керівництва, сприятливу зовнішню і внутрішню ситуацію. Тимчасова поразка поневоленого народу ще не означає його остаточної поразки. Треба зважити, що в боротьбі перемоги можуть чергуватися з невдачами. Не слід ігнорувати також того, що поразка на полі битви може мати і, зазвичай, має ідейну перемогу. Врешті-решт, завжди перемагала ідея повної національної незалежності.

  Для утвердження ідеї нації особливе значення мали «14 пунктів», проголошені 1918 р. президентом США В. Вільсоном. Принцип самовизначення народів визнавався основним принципом організації Європи після першої світової війни. П. Полтава пише: «Проголошення права нації на самовизначення одним з найбільш відповідальних керівників світової політики було найбільшою до того часу ідейно-політичною перемогою нації. Національний принцип висунено вперше як основний принцип політичної організації світу».

   У «Концепції Самостійної України...»  П. Полтава звертає увагу на те, що «проголошення Вільсоном права  нації на самовизначення показує  також, який слабий ідейно імперіялістичний світ». Імперіалісти вже не можуть свавільно шахувати долі народів. В цьому — ідейний крах імперіалізму. Хоча П. Полтава не оминає й того, що «в практичній реалізації принципу самовизначення народів в Європі доконано — часто несвідомо, а ще частіше цілком свідомо — багато «помилок»»: вони неодмінні доти, доки «принцип самовизначення народів здійснюється тими силами, яким найменше залежить на його повному здійсненні».

  Третя суперечність, тобто суперечність між  конкуруючими імперіалістичними державами, також спричинила прискорення повної перемоги ідеї нації. Конкуруючи між собою, імперіалістичні держави навіть сприяють визвольній боротьбі народів проти країн-конкурентів. Така конкуренція «неминуче приведе до нових імперіалістичних воєн. Це все лише сприятиме поневоленим народам у їхній визвольній боротьбі. Шанси на перемогу часто створюють їм самі імперіалісти». Якщо раніше імперіалісти находили спільну мову стосовно загарбання поневолених народів, перекраюючи на свій розсуд мапу Африки, то після другої світової війни такі дії можуть викликати опір поневолених народів.

  Отже, ставлення до принципу самовизначення народів має свої особливості залежно від того, про кого йдеться (поневолені народи, імперіалістів чи соціалістів). У поневолених народів цей принцип став «найнебезпечнішою зброєю» в боротьбі проти поневолювачів. Імперіалісти ж використовують його в конкурентній боротьбі. Нарешті, соціалісти і, зокрема, комуністи вдаються до нього, аби завоювати довір'я широких мас у поневолених країнах. П. Полтава пише: «Це ще один аргумент на те, що ідея нації — домінуюча ідея теперішньої історичної епохи». 

3. Колоніальна політика СРСР проти  національної ідеї

  За суттю більшовицька політика на поневолених землях нічим не відрізняється від політики царських імперіалістів. Незабаром після так званого возз'єднання 1654 р. московські поневолювачі почали грабувати Україну. Цей грабіж виявився в таких формах: а) військові реквізиції, самовільні податки на утримання російських військових частин; б) насаджування на українських землях царських ви-служників для зміцнення московської влади; роздавання маєтків царським офіцерам, відбирання маєтків від українців, закріпачення України; в) колонізація селянами-росіянами південної України; г) експлуатація робочої сили і фізичне винищування українців на «канальних роботах»; ґ) упослідження й нищення самостійності української торгівлі, а тим самим — нищення української купецької верстви, передової частини нашого народу у XVHI-XIX ст. Як наслідок — Москва ліквідувала господарську самостійність України, перетворила її в головного постачальника сільськогосподарської і промислової сировини для економічного розвитку центральної Росії.

   Таку колоніальну політику продовжували більшовики, які до 1917 р. заявляли про підтримку самостійної організації господарського життя на національних територіях. Після захоплення політичної влади їхня економічна політика стосовно національних «околиць» ґрунтувалася на тому, що зміцнення пролетарської влади можливе лише при централізації економіки, до чого начебто змушують поділ праці, який склався історично, і єдність основних засобів сполучення. На практиці це означало, що керівництво СРСР не має жодного наміру відмовлятися від успадкованих колоніальних порядків у економічному житті й фактично заперечує те гасло, з яким більшовики боролися проти царизму.

  Розвиваючи  цю думку, П. Полтава аналізує колоніальну  політику сталінських верховодів у сільському господарстві й промисловості, зокрема в період другої світової війни.

   Суцільна колективізація сільського господарства України означала основний переворот у цій галузі. Кремлівське  керівництво мало на меті не добробут зігнаних до колгоспу людей, а підпорядкування  аграрного сектора інтересам  імперіалістичної політики. Грабіжницька політика щодо колгоспного селянства  знищувала його зацікавленість у  підвищенні продуктивності праці.

  В Україні колгоспізація спрямовувалася проти середняка, матеріальне становище якого пов'язане з ліквідацією великої земельної власності, що дало йому змогу вирватися зі становища бідняка і безземельного селянина. Колгосп повернув цю верству до попереднього стану. Як засвідчила практика, колгосп ґрунтувався на тяжкій фізичній праці людей, які не мали жодного уявлення про техніку безпеки і повністю зневірилися в можливості полегшити свою долю. Експлуатація селян ще більше посилювалася тим, що сільськогосподарська техніка зосереджувалася у машинно-тракторних станціях, неефективність яких не викликала сумніву від самого початку, але лише наприкінці 50-х років вони були реорганізовані й колгоспи отримали право купувати сільськогосподарські машини.

  Для України, наголошує П. Полтава, сталінська колгоспна система особливо трагічна. По-перше, вона перетворила в невільників понад 4/5 українського народу. По-друге, Україна продовжує залишатися «житницею» СРСР, даючи чверть товарної продукції. По-третє, відсталість сільського господарства в СРСР допомагає збільшувати товарність рільничої продукції лише за рахунок неприхованого грабежу селян. Така політика — типово колоніальна, оскільки вона, переважно, замикається на виробництві пшениці й цукрових буряків, не дбає про інтенсифікацію аграрної економіки і не виділяє необхідних їй капіталів.

  Однак більшовики не обмежувалися колективізацією  сільського господарства. Вони позбавили селян елементарних соціальних прав, аж до заборони змінити місце проживання, що давала змогу контролювати встановлена тоталітарним режимом паспортна система. Не легша була доля тих селян, які працювали в радгоспах. З незрозумілих причин П. Полтава не згадує Великого Голодомору 1932-1933 pp., з його трагічними наслідками.

  Особливий цинізм колоніальної політики Москви в Україні виявився в роки другої світової війни. Якщо під час відступу більшовики загарбали все, що змогли, а чого не змогли, те руйнували, то після  повернення (повторної окупації) експлуатація економічно знекровленого українського народу набула загрозливих розмірів. П. Полтава називає такі її форми, як «податки, страхові оплати, позики, датки в грошах і натурі в фонди армії, фонди оборони, перемоги», водночас широко використовували на тяжких роботах працю жінок і дітей.

  Таке  становище й інших поневолених  народів, адже «СРСР — найжахливіша в світі тюрма народів, країна найжорстокішого національного, політичного і соціального гноблення підсовєтських народів, в тому числі (коли йдеться про політичний і соціальний гніт) і народу російського». Як випливає з цього положення, становище російського народу в СРСР особливе: він не зазнає національного гніту. Його політичне й соціальне гноблення цілком зрозуміле, адже так росіяни розплачуються за імперську політику свого уряду щодо інших народів.

   Якби Росія була національною державою, то вона не могла би і мріяти про загарбання Балкан, Константинополя, Передньої Азії, Курильських островів тощо. «Не пануючи над Україною, а тим самим і над Чорним морем, Росія не могла б думати ні про загарбання Балкан, ні про розшматування Туреччини. Не пануючи над народами Кавказу, над цілим рядом народів Приволжя, Росія не могла б теж думати ні про загарбання Персії, ні про підкорення Афганістану, менший був би її розгін в напрямі Середньої Азії. Цілком певне також, що ні Україна, як незалежна держава, ні незалежні кавказькі народи із свого боку теж не мріяли б ні про експансію на Балкани, ні про підкорення Ірану чи Передньої Азії. Для цього в них не було б ніякого грунту. Про це може мріяти тільки велика Росія — велика як з погляду території, так і щодо кількості населення».

  Третю світову війну, пише П. Полтава, теж  можуть розпочати, найімовірніше, російсько-більшовицькі імперіалісти. Наголосимо: хоча до цього не дійшло, Москва неодноразово ставила світ на грань світової війни (провокації в Берліні, війна в Кореї, окупація Угорщини й Чехословаччини, Карибська криза, афганська авантюра та ін.). «Покінчити з таким становищем можна, тільки знищивши російський імперіалізм взагалі. Завдати ж смертельного удару російському імперіалізмові і разом з цим унеможливити його відродження в яких-небудь нових формах можна тільки шляхом повного розбиття територіально-політичної цілісності сьогоднішнього СССР, то зн., шляхом його перебудови на принципі незалежних національних держав усіх підсовєтських народів». У цьому плані розглядаються проблеми відродження Української держави. 

4. Побудова української держави і перспективи світового розвитку

  Обґрунтування неодмінності побудови Української держави П. Полтава розпочинає з розкриття тієї величезної сили, якою є ідея нації. Він пише: «Ідея нації стала вирішальною силою саме тому, що вона відповідає найглибшим природним прагненням усіх народів — прагненням жити незалежним національним життям». Вона як об'єктивний, реальний факт «зродилася щойно в XIX ст. тому, що власне в цей час нація незвичайно зміцніла як окремий тип людської спільноти. Основним чинником у цьому процесі був зріст національної свідомості». Її піднесення теоретик українського національно-визвольного руху пов'язує з низкою факторів (зацікавлення історичним минулим народів у період романтизму, пожвавлений економічний розвиток, посилення комунікацій і зв'язку, залучення до активного політичного життя широких народних мас у процесі його демократизації, підвищення загальної освіти народних мас і впровадження загальної військової служби, посилення політичного й економічного гноблення народів чужоземними поневолювачами).

  Тут П. Полтава полемізує з марксистами. Капіталізм, на його погляд, лише зміцнив  національну спільноту, а не породив  її. Він не погоджується з положенням марксизму, нібито при капіталізмі зникають відокремленість і суперечності між націями. Навпаки, суперечності між націями посилюються. Далі постійне утвердження ідеї нації трактується як найважливіша закономірність нинішнього історичного процесу. Цьому сприяє розвиток капіталізму, що пробуджує до самостійного життя всі нації. Тому твердження Леніна, за яким «капіталізм не обов'язково пробуджує до самостійного життя всі нації», суперечить реальним процесам.