Національна політика в Карелії в 1929 - 1933 рр

Міністерство освіти Російської Федерації

Петрозаводський Державний Університет

Історичний факультет

Кафедра вітчизняної історії

Єгорова Н.В.

Студентка 1 курсу

Очного відділення

Національна політика в Карелії

в 1929 - 1933 рр..

Науковий керівник:

Доцент кафедри

Філімончік С.М.

Петрозаводськ 2001.

Зміст.

Зміст. 2

Введення. 3

Глава I. 7

Формування національних робітничих кадрів і переселенська політика. 7

§ 1. 1929 рік - рік «великого перелому». 7

§ 2. «Поточні завдання національної політики в Карельської автономної Радянської Соціалістичної республіки». 9

§ 3.Переселенческая політика. 18

Глава 2. 25

Мовна політика і культурний розвиток Карелії в 1929-1933 роках. 25

§ 1.Національно-мовна політика Карелії: міжнаціональний мова - російська або фінська? 25

§ 2.Фіннізація Карелії. 29

§ 3.Вплив мовної політики фінів на культурно-просвітницьку роботу в Карелії. 34

Висновок. 39

Список використаних джерел та літератури. 40

Введення.

Карелія - ​​багатонаціональна республіка. Тут поряд з місцевим населенням - карели й вепси - проживають у великій кількості російські, а так само фіни, українці, білоруси та інші. При цьому корінна частина населення становить менше половини від загального числа жителів. Тому національна політика в Карелії стикалася і стикається з певними труднощами. Росіяни займали більш виграшне становище порівняно з карельським населенням. Освітня, суспільне і культурне життя велася в Карелії переважно російською мовою. Колись безписемні карели і вепси не набули широкого розвитку своєї культури. Намагалися фіннізіровать Карелію в кінці 20-х - початку 30-х рр.. Червоні фіни, що знаходилися в цей час у керівництва республікою, виходили з особистих міркувань, упускаючи з виду дуже важливі моменти та особливості краю. Питання національної політики в Карелії завжди стояло дуже гостро. І до цього дня він, здається, залишається невирішеним. Це і загальновідоме ставлення частини росіян до карелів, вепсів і проблема. До всього іншого можна додати і нинішню ситуацію з прибуттям і переселенням в Карелію жителів колишніх союзних республік, а так само вимушених переселенців-біженців. А що розвитку в сучасному світі різні рухи з націоналістичними поглядами ще більше посилюють проблему. Побувавши один раз в Міністерстві у справах національностей РК і взявши участь у соціологічному опитуванні населення, я дуже зацікавилася темою національної політики. Безсумнівно, будь-який проживає в Карелії людина, рано чи пізно, в тій чи іншій мірі стикається з національним питанням. І це здається природним. Кожна освічена людина - житель Карелії - повинен знати історію походження та становлення національностей краю. Досвід і аналіз національних перетворень проводилися в XX столітті керівництвом радянської держави і республіки повинен враховуватися в сьогоднішньому житті.

Питання національної політики кінця 20-х - початку 30-х рр.. в радянській і фінської історіографії був мало вивчений. Однією з основних причин була політична ситуація в країні в період панування адміністративно-командної системи за часів застою, коли було небажаним розширення автономії радянських республік. Певна ідеологія, недоступність до великої кількості матеріалів архівів, їх засекреченість корінним чином позначилися на працях зачіпають тему національної політики 20-х - 30-х рр.. Більшою мірою об'єктом фінської історіографії був національний аспект у житті республіки. Права історіографія не виявляла інтересу до успіхів комуністичного будівництва. Але внаслідок того, що дуже обмежена кількість робіт фінських дослідників було опубліковано і з-за незнання фінської мови, в роботі використовуються лише невеликі статті деяких авторів. Окремих об'ємних робіт російською мовою присвячених цій темі, виданих до 90-х рр.. не зустрічається. Це переважно статті у збірниках. У них не міститься критики та аналізу ситуації 20-х - 30-х рр.. Але все ж вони є цінними джерелами з теми. У них міститься чимало цінних даних по переселенську політику, формування національних кадрів, мовній і культурній будівництву. Але з ними потрібно дуже акуратно й уважно працювати, тому що дуже багато фактів опущені, а самі статті написані в дусі свого часу. Одним із прикладів може служити робота А. І. Андріайнена «Рух пролетарської солідарності зарубіжних фінських трудящих з Радянською Карелією» у збірці «50 років Радянської Карелії» (1970). В кінці 20-х - початку 30-х рр.. були опубліковані матеріали Всекарельскіх з'їздів Рад, дані про роботу уряду і «Щорічники». До початку 80-х рр.. саме вони використовуються в роботах істориків і лінгвістів. У 80-х рр.. вже видається чимало збірок неопублікованої раніше документів і матеріалів: «Робочий клас у період побудови соціалізму в СРСР. 1926 - червень 1941 рр.. »(1984),« Культурне будівництво в радянської Карелії, 1926 - 1941. Народна освіта і просвіта »(1986) і т.д. Примітно, що дуже незначна увага приділяється в ці роки питання мовної політики. На початку 90-х рр.. в нашій країні відбуваються суттєві зміни. Зміна політичного ладу, ідеології негайно позначилися на науково-історичної діяльності. Відкриття раннє недоступних архівів дозволило перейти до більш глибокого і ретельного вивчення проблеми. Починають видаватися нові збірники документів і матеріалів, з'являються збірки, присвячені становленню та розвитку державності фінно-угорських народів. Друкуються роботи А. А. Левкоева, І. Р. Така і ін, приділяють особливу увагу саме періоду 20-х - 30-х рр.. Вони вже активно користуються матеріалами архівів і роботами фінських дослідників. Потрібно відзначити також інтерес непрофесіоналів - дослідників національної політики Карелії. На сторінках місцевих газет час від часу зустрічаються різні думки з цього питання.

Метою даної роботи є розгляд національної політики у Карелії в період з 1929 по 1933 рр.., Як особливого і найбільш складного етапу в історії республіки, а так само розгляд неоднозначності політики радянського і фінського керівництва. У першому розділі роботи національна політика буде розглянута як наслідок висунутих п'ятирічним планом завдань. Це, перш за все, формування робочих кадрів і промислові міграції. Тому в першому параграфі даної глави буде необхідно виявити основні фактори, що вплинули на напрям національної політики Карелії. У другому параграфі необхідно з'ясувати особливості республіки та її керівництва, а так само поставлені цілі і завдання у постановах VIII Всекарельского з'їзду і в доповіді Г. Ровіо. Нарешті третій параграф буде присвячений проблемі переселення фінів з Америки, Канади та Фінляндії. Тому основне його завдання - показати складності і протиріччя при залученні робочої сили в Карелію і його наслідки. Метою другого розділу є спроба простежити мовне будівництво в кінці 20-х - початку 30-х рр.. і вплив цього процесу на культурно-просвітницьку життя. Розбіжності серед учених до цих пір викликає проблема впровадження фінської мови в 20-ті - 30-і рр.. Тому завданням першого параграфу цього розділу не буде спроба пояснення переваг вибору будь-якої мови в якості міжнаціонального. Завдання - визначити національно-мовні особливості республіки, простежити дії карельського керівництва у сфері мовної політики в другій половині 20-х рр.. Переходячи безпосередньо до фіннізаціі Карелії, варто звернути увагу на складність взаємовідносин між керівництвом Тверського округу, Карелії і центром, а так само на виниклу полеміку між прихильниками створення карельської писемності. Нарешті, завершальною частиною голови має стати розгляд впливу мовного будівництва та його наслідків для освітньої та культурного життя в республіці.

Основними джерелами при написанні даної роботи є в основному роботи істориків у збірниках та періодичних виданнях, збірники документів, опубліковані матеріали VIII Всекарельского з'їзду і дані про роботу Карельського уряду, а так само статистичні дані «Карельської організації КПРС в цифрах, 1921-1984» і « населення Карелії »І. П. Покровської.

Значна увага в літературі приділяється в основному двох питань: переселенську політику і культурно-мовного будівництва. Перша вищевказана проблема широко представлена ​​в роботах А. І. Андріайнена, І. Р. Така, Н. В. Лаврушин, що вивчають переселення в Карелію американських фінів і їх положення в республіці. У дослідженнях І. Р. Така використовується в значній мірі архівний матеріал з його глибоким аналізом, що дозволяє на першому етапі роботи з темою національної політики не вдаватися до самостійного вивчення архівних даних, а лише ознайомитися на її прикладі з обробкою документів. Особливо велике значення має те, що в роботах дослідників 90-х рр.. залучається в досить великій кількості література фінських вчених. При розгляді мовної політики використовуються статті Е. Анттікоскі і А. А. Левкоева, що приділяють увагу цьому питанню. Левкоїв так само розглядає тему ідеї так званої Великої Фінляндії. Як і в роботах попередніх дослідників тут залучається величезна кількість архівних матеріалів та іноземної літератури. Також з питання мовної політики важливими є роботи лінгвістів (А. П. Баранцев). При вивченні проблеми культурних перетворень в Карелії незамінні дослідження А. І. Афанасьєвої, яка спеціалізується на цій темі. Її робота «Культурні перетворення в Радянській Карелії, 1928 - 1940» може використовуватися і при розгляді теми формування національних робітничих кадрів та мовної політики. У збірниках документів і матеріалів більш широко представлені дані по темі першого розділу. Крім того в роботі залучаються навчальні посібники та нариси з історії Карелії та організації її комуністичної партії.

За структурою дипломна робота складається з вступу, двох розділів, кожна з яких розділена на три параграфа, і висновку.

Глава I.

Формування національних робітничих кадрів і переселенська політика.

§ 1. 1929 рік - рік «великого перелому».

Взимку 1927-1928 року вибухнула чергова криза непу, який призвів до коректування всіх напрямків внутрішнього і зовнішнього курсу керівництва країни. Гостра криза хлібозаготівель призвела до загрози голоду міст і армії, провалився експортно-імпортний план. Це змусило керівництво країни вдатися до надзвичайних заходів. Аналіз причин кризи, шляхів виходу з нього привів до формування в партії двох основних точок зору. І. В. Сталін пропонував сконцентрувати всі сили у важкій індустрії за рахунок напруження всієї господарської системи та перерозподілу коштів з інших галузей, в тому числі лісозаготівельної та деревообробної. М. І. Бухарін висунув на перший план завдання нормалізації ринку: підвищення закупівельних цін на хліб, купівлю хліба за кордоном, підвищення податків на сільське куркульство. Він виступав за збалансований розвиток важкої та легкої промисловості, індустріального та аграрного сектору. Наскільки життєва була «модель Бухаріна», що передбачала гармонійний розвиток індустріального та аграрного секторів в тих конкретно-історичних умовах? У Росії був відсутній один з найважливіших елементів, що дозволяє обійтися без значної перекачування коштів з сільського господарства у промисловість: масований приплив іноземного капіталу. До нього можна додати і гостро стоїть в 30-х роках проблему оборони. І ще в серпні 1927 року ВРНГ відкинув помірні контрольні цифри на наступний господарський рік, зажадавши більш високих капіталовкладень у важку промисловість. Сама політика індустріалізації була спрямована на 1) всебічний розвиток державного сектора як основи соціалістичної економіки; 2) внесення в управління народним господарством планового початку; 3) встановлення нових взаємин між містом і селом з урахуванням розширення селянського попиту не тільки на продукти споживання, а й на засоби виробництва; 4) скорочення непродуктивного споживання, з тим, щоб зекономлені кошти направити на будівництво нових фабрик і заводів. При цьому стверджувалося, що індустріалізація може бути здійснена тільки за рахунок внутрішніх джерел накопичення, адже СРСР не міг розраховувати на іноземні кредити. Програма індустріалізації доповнювалася планом реконструкції народного господарства, який передбачав: зміна техніки і способів виробництва в напрямку розвитку енергетичних потужностей, розширення масового виробництва, перенесення в економіку країни передової американської та європейської технології, раціоналізацію, наукову організацію праці, зміну загальної структури виробництва з метою розвитку галузей важкої промисловості, переміщення виробництва до джерел сировини та енергії, спеціалізацію районів відповідно до їх природними та соціальними особливостями.

На квітневому об'єднаному розширеному пленумі ЦК і ЦКК 1929 р. Бухарин зазнає поразки. Він намагається окреслити наслідки взятого сталінським керівництвом курсу. Він говорив про те, що не можна проводити індустріалізацію в розореній країні з відповідно розореним сільським господарством. Розгром «правих» - Бухаріна, Рикова, Томського та ін - відбувався паралельно з катастрофою непу. Всі подальші заходи характеризуються посиленням ролі директивного планування, адміністративного та поліцейського натиску, розгортання грандіозних масових кампаній, спрямованих на прискорення темпів соціалістичного будівництва. І. В. Сталін і його соратники виступали активними прихильниками згортання непу. Під його тиском була дана установка на максимальні темпи індустріалізації. Держплан запропонував Раднаркому на початку 1929 року два варіанти п'ятирічного плану. Один з цих варіантів (оптимальний) перевершував інший (відправною) приблизно на 20%. Раднарком після першого розгляду став рекомендувати тільки оптимальний варіант. У квітні 1929 р. XIV партконференція схвалила, а в травні того ж року V з'їзд Рад СРСР остаточно затвердив оптимальний варіант п'ятирічного плану (на 1928/29-1932/33 рр..). «Немає таких фортець, які б більшовики не взяли» 1 , - заявив І. В. Сталін, і під гіпнозом цих слів планові завдання з листопада 1929 р. і аж до середини 1932 р. неодноразово підвищувалися.

Основним джерелом коштів, як уже зазначалося раніше, повинні були стати доходи від монополії зовнішньої торгівлі золотом, лісом, хутром, колгоспним та радгоспним зерном і частково іншими товарами. На виручену валюту в країну ввозилося новітнє технологічне обладнання для споруджуваних заводів (частка встановлених на них імпортних верстатів та іншої техніки досягала в роки першої п'ятирічки 80-85%). Є й ще одне джерело для проведення індустріалізації, що здається часом дивним і незбагненним - духовна енергія трудящих. Про нього не можна забувати, адже, перш за все людина стоїть в центрі уваги істориків. «Як видно зі спогадів про ті роки, - писав один західний історик, - потужним стимулом для безлічі людей служила думка про те, що за короткий термін ціною виснажливо-важких зусиль можна створити краще, тобто соціалістичне суспільство» 1 .

§ 2. «Поточні завдання національної політики в Карельської автономної Радянської Соціалістичної республіки».

Яка роль відводилася Карелії в справі індустріалізації країни? Чи зуміла Карелія перебудувати свою роботу відповідно до вимог реконструктивного періоду? Здійснено Чи був тут на практиці гасло партії «обличчям до виробництва»? Такі питання необхідно поставити і вирішити при розгляді даної теми.

Як відомо, провідною галуззю народного господарства Карелії було лісове господарство. І, перш за все значення його велике було, тому що продукція лісової промисловості становила досить істотну частку в експорті Радянського Союзу. Отже, і питання про перебудову роботи Рад Карелії роблять основний акцент на лісову промисловість був ключовим. Саме з ним буде пов'язана перша глава.

«Початок перебудови роботи Рад Карелії було покладено рішенням ЦК ВКП (б) від 29 липня 1929 р. за доповіддю карельської парторганізації» 2 , - пише Г. Карташов. Але, по всій видимості, потрібно шукати початок у більш ранній час. Почати, перш за все, варто з VIII Всекарельского з'їзду Рад. Вже в перший день засідання 8 січня 1929 Шотман говорив про те, що потрібно «... підняти на 50% більше експорт, ніж у минулому році ... У Карелії населення 270 тис. чоловік, але завдання Вам дано, яке інший народ виконав би, якщо б у них було 300 тис. осіб ... Гюллінг сказав, що для того, щоб виконати це завдання для нашої Спілки надзвичайно важливе - експорт лісу, для цього необхідно привезти сюди близько 25 тис. осіб » 3 . У цей складний для Карелії період у керівництва республіки перебували червоні фіни, яким (насамперед Е. Гюллінг) належала ідея створення в безпосередній близькості від Фінляндії радянської автономії. Гюллінг планував, що Карелія перетвориться в першу червону радянську республіку на Півночі. На початку 1928 р. в фінноязичного журналі «Комуніст» була опублікована його стаття розрахована на червоних фінів. У ній він обгрунтував свої погляди на взаємозв'язок фінської ідеї і радянського соціалізму. На думку Гюллінг розвиток Карелії вказує напрямок для співпраці споріднених фінському народу пролетарів з перемогою соціалізму в Фінляндії. За його думки історичне завдання Фінляндії - «сприяти економічному і культурному піднесенню одноплемінників» 1 . До числа останніх він відносив карелів, інгерманландців, що живуть в Поволжі родинні фінам племена. А роль Фінляндії полягала в керівництві і опорі для трудівників родинних фінському народів. А. А. Левкоїв пише про те, що до «числа особливих завдань, що покладалися на Карельську автономію з повною підставою можна віднести реванш за поразку у Фінляндській революції 1918 р.» 2 . У складеній головою ЦВК АКССР С. Нуортева «Декларації про утворення АКССР», що увійшла в проект конституції 1926 р., говорилося: «Вільна Карельська Республіка як борець за владу робітничого класу на віддаленій північно-західній околиці Федеративної Радянської Республіки, буде неподільне важливою сходинкою у великої задачі по влаштуванню всесвітнього радянського ладу » 3 . При цьому не відкидалася і перспектива освіти пролетарського фінляндського держави. А. А. Левкоїв пише: «У своїй статті« Перший договір між соціалістичними державами »і присвяченій десятилітньому ювілею революції у Фінляндії, голова РНК республіки Е. Гюллінг, згадуючи про упущені можливості, вказав, що« об'єднання з Фінляндією в рамках пролетарської держави на основі справжнього права на самовизначення живуть по сусідству фінських племен - карелів і інгерманландців - призвело б до появи життєздатного державного утворення », яке надало б допомогу поволзьким і фіноуграм,« ще в більш складних умови створює пролетарську культуру і державність на рідних мовах » 4 . Виходячи з цих міркувань, і проводилася, в принципі, національна політика у Карелії в період з 1929 по 1933 роки.

Про орієнтації на ідеї Е. Гюллінг можна судити за порівняльними даними складів VII і VIII Всекарельского з'їзду Рад. Так, виходячи з даних таблиці про склад за національністю, можна зробити висновок: незважаючи на збільшення частки росіян у складі VIII Всекарельского з'їзду з'являються фіни.

1

Національно-романтичні погляди перепліталися найтіснішим чином з планами індустріалізації СРСР. На другий день засідання VIII Всекарельского з'їзду Рад Е. Гюллінг виступив із звітною доповіддю, в якому він чітко висловив свою думку про те, що «зростання ... господарства будується на експлуатації природних багатств Карелії, головним чином лісу. Це основний стрижень ... розвитку » 2 . Темпи лісозаготівель з 1925 р. безперервно зростали: так якщо в 1925-26 рр.. було заготовлено 2.900.000 кубометрів лісоматеріалів, то в 1927 р. - 3.400.000 к.м., а в 1928-29 рр.. було намічено заготовити 5.200.000 к.м.. Саме у зв'язку з планом заготовок на 1929 р., цифри якого були значно збільшені, необхідно було, щоб виконати завдання по лісозаготівлях, на думку Гюллінг, залучити до Карелії близько 25 тисяч людей з різних областей Радянського Союзу, насамперед споріднених фінському населенню. З питання залучення місцевих націоналів у виробництво вже на VIII з'їзді виникли розбіжності. У доповіді Наркомпраці АКССР йдеться про необхідність взяття рішучого курсу зі створення кадрів карельського пролетаріату шляхом:

А) створення при промпідприємствах в першу чергу деревообробної, гірничої та металургійної промисловості, спеціальних курсів підготовки робітників з підлітків і переростків націоналів;

Б) збільшення на підприємствах відсотка броні з націоналів і

В) посилки на роботу через центр зайнятості націоналів нарівні з членами союзу.

Так Власов, представник Карпрофсовета, розуміючи, що 9% національної прошарку на підприємствах це мало і потрібно приймати, безумовно, якісь заходи, в той же час обурюється: «... Ці заходи повинні бути іншого порядку, ніж це пропонується в тезах Наркомпраці. У цих тезах говориться, що націонали мають надсилатися на роботу нарівні з членами союзу. Якщо б ми стали проводити цей пункт, то ми зіткнулися б з труднощами. По-перше, ми створили б величезну безробіття серед росіян і, по-друге, штучно відтягнули б з села тих націоналів, які в звичайних умовах там жили б весь час » 1 . Таким чином, у проведенні національної політики в самому керівництві не було повної одностайності. Але все ж, незважаючи ні на які розбіжності, політика фінів втілювалася в життя, починаючи з 1929 р. і до 1933 р..

VIII Всекарельскій з'їзд Рад прийняв п'ятирічний план розвитку народного господарства і культури Карелії. Були відкриті широкі перспективи. Передбачені планом темпи підйому промисловості республіки були більш високими у порівнянні із середніми показниками по країні. Як вже говорилося раніше, найбільший розвиток повинна була отримати лісозаготівельна, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість. Генеральна лінія партії уважного ставлення до національних почуттів народів була спрямована на якнайшвидшу ліквідацію фактичної нерівності між відсталою окраїною і передовими центрами країни, тобто ліквідацію відсталості раніше пригноблених народів, створення національних кадрів, розвитку національних культур. У 1928 р. Карелія була підпорядкована Ленінградському обкому ВКП (б). М. Кангаспуро вважає, що це означало «кінець економічної автономії», і «з цього моменту напрямок розвитку республіки однозначно визначалося рішеннями центру» 2 . У своїй статті він наводить слова Герхарда Зімон: «Перший п'ятирічний план з самого початку був звернений проти самоврядування національних автономій. Централізація протиставлялася регіоналізації та самостійного розвитку окраїнних областей. Це означало інтеграцію їх економіки з російською як постачальники сировини » 3 . Звичайно, вплив центру було дуже сильним. Але увагу Москви та Ленінграда було цілком природно. Знаходилися у керівництва республікою червоні фіни з їх особливим поглядом на західного сусіда Фінляндію не викликали особливого спокою у центру. Кожна зі сторін «тягнула мотузку в свій кут». Центру було необхідно отримувати дохід з експорту карельського лісу та продукції лісової промисловості. Фінське ж керівництво прагнуло до якомога більшої незалежності від центру.

У липні 1929 р. питання про національну політику в Карелії розглядався в ЦК і Оргбюро ВКП (б). Москва схвалила політику фінів, і після її вказівок в республіці було проведено IV об'єднаний пленум Карельського обкому і обласної контрольної комісії ВКП (б). Відповідальний секретар обкому Густав Ровіо зробив доповідь «Поточні завдання національної політики в Карельської автономної Радянської Соціалістичної республіки». Завдання передбачали значне розширення суспільних функцій фінської літературної мови та інтенсивну підготовку національних кадрів для різних галузей народного господарства. Крім того, схвалення Політбюро ЦК ВКП (б) отримали ініціативи Г. Ровіо і Е. Гюллінг по залученню до Карелії американських фінів - фахівців у лісовому господарстві і з розгортання на базі Окремої Карельського єгерського батальйону єгерської бригади. Обласна контрольною комісією ВКП (б) і обкомом була схвалена програма карелізаціі. Її основні положення були спрямовані на:

«1. Збільшення частки національного робітничого класу (переселення і колективізація).

2. Розширення національного професійної і політичної освіти (квоти).

3. Збільшення частки націоналів серед членів партії, навіть якщо вони і не є робітниками.

4. Збільшення кількості націоналів в радах та інших адміністративних і господарських органах (у тому числі за рахунок формально некомпетентних або висуванців).

5. Перетворення національних шкіл у фінські і збільшення числа фінноязичних вчителів.

6. Значне розширення видавничої діяльності на фінською мовою, у тому числі збільшення завезення літератури, опублікованій у Фінляндії, оскільки у Фінляндії є значна кількість ідеологічно цілком придатною і вельми важливої ​​літератури.

7. Відкриття в Петрозаводську національного театру і вдома освіти.

8. Переважна розвиток прикордонних національних районів.

9. Вибір місця проживання переселенців відповідно до їх національністю так, щоб росіяни поселялися б в російських районах, а націонали - переважно в національних районах » 1 .

Крім цього були надані відомості про національний склад керівних радянських органів. Показник карелізаціі у вищих радянських органах був великим. У ЦВК і РНК націонали (фіни і карели) становили більшість. У районних виконкомах частка націоналів становила 40%, а в сільрадах - 53,5%. В інших організаціях становище було гірше. Питання про коренізації апарату привертав увагу всіх з'їздів і нарад органів юстиції Карелії. Її постійна нестача став наслідком створення «інституту практикантів», крім цього націоналах тепер віддавалася перевага при відрядження на юридичні курси. У районах з національним населенням було створено до 1932 року сім судових ділянок з судоговорение рідною мовою. Завдання вирощування кадрів з націоналів була особливо важлива: «Необхідно кувати ... кадри з націоналів, створювати з них хороших більшовиків, бо на одних присилаються не можна вивести ту колосальну роботу, яка там (в національних республіках) розгортається» 1 . У світлі цих вказівок і спеціальних постанов IX Всекарельского з'їзду Рад НКЮАКССР вирішив збільшити в органах юстиції національну прошарок (карели, фіни) з 18 до 24 осіб. Ще в 1930 р. було поставлено завдання, яка передбачала обслуговування національних районів повною мірою на національній мові, з урахуванням нового районування та національних особливостей. Чотири з шістнадцяти судових ділянок перейшло вже тоді до судоговорения і діловодства на фінською мовою, і два національних ділянки - тільки до судоговорения на національній мові. У 1933 р. число останніх було збільшено до п'яти. Склад дільничних прокурорів, хоча і був укомплектований на 50% націоналами, все ж таки не міг повністю обслуговувати національні райони, тому що судові ділянки були занадто великі по своїй території.

Ще в 1927 р. не зовсім вдало були побудовані так звані змішані райони. З 69.895 чоловік населення змішаних районів 69,2% складало руське населення, а 30,8% становили націонали. Такий стан гальмувало коренізацію державного апарату та культурно-просвітницьких установ АКССР. «З 26 районів тільки 12 були чисто національними, а інші 14 складалися з 8 російських і 6 змішаних районів, тобто фактично теж руських» 2 , - пише Д. Біхдрікер. Отже там не могло бути серйозною коренізації. У 1930 р. було проведено новий адміністративно-територіальне районування. Тепер із 19 районів 4 було заселене росіянами (замість 8), змішаних ж стало 5 (замість 6), інші 10 районів були з карельським і вепского населенням (9 карельських і 1 вепского район). У змішаних районах питома вага націоналів становив тепер 19,5%. Таким чином вдалося зменшити число націоналів в змішаних районах на 6.920 осіб (10.615 замість 17.535), тобто на 39,8%. Крім того був підвищений питома вага національних районів в республіці з 43% до 57%. Ці заходи були спрямовані на поліпшення обслуговування національних меншин.

У постанові Президії ЦВК КАССР по доповіді Наркомату РСІ КАССР про підготовчу роботу до чищення радянського апарату від 29 червня 1929 звертається особлива увага «... на коренізацію низового радянського апарату в районах з великою кількістю карельського населення, а так само прикордонних» 1 . За національністю члени рад та виконкомів розподілилися таким чином, що в сільрадах в 1929 р. карели становили 49%, перевищуючи частку росіян (46,2%). Вепси становили 2,9%, число фінів ж було ще менше - 1,6%. У РІКах число росіян, навпаки, збільшується (55,7%). На карелів припадає 33,3%, вепсів - 3,6%, фінів - 6,7%. У міськрадах було дещо інакше. Число росіян тут було в абсолютній більшості (76,4%). Карели становили лише 3,9%. Фіни і вепси взагалі були відсутні. Ці цифри не були випадковістю. Карели і вепси, будучи корінним населенням республіки, жили переважно в сільських районах, тому при висуванні на керівні посади в сільрадах вони становили більшість. Найменшою частка націоналів була серед творчої та технічної інтелігенції. Росіяни становили абсолютну більшість серед робітників, які були проголошені провідним класом суспільства, і, природно це було великою проблемою.

Результати політики коренізації в Карелії в 1930 р. відповідали в питомій щодо ситуації в інших автономіях європейської частини Російської Федерації. У наступні три роки частка національного населення серед працівників центрального апарату в Карелії зменшувалася, але не значно (-1%). До всього іншого положення республіки було ускладнено ще й тим, що вона входила до числа автономій з часткою національного населення менше половини. У 1926 р., ще до початку промислової міграції, вона склала 37,4%. Згідно тез Г. Ровіо в керівних колах, серед партійного апарату, також спостерігався невірний національний курс. Частка росіян серед членів партії перевищувала їхню частку в загальній чисельності населення. На 1 січня 1929р. в партійній організації їх складалося 64,23%. Карелів серед членів партії було значно менше, ніж їх частка в загальній чисельності населення. У партійній організації вони становили 15,46%. За межами обговорення залишився найважливіше питання - особливе становище фінів. У партії їх налічувався 541 чоловік, тобто трохи менше, ніж карелів (587 чол.). Але частка фінів у загальній чисельності населення, у порівнянні з карелами була приблизно в 40 разів менше.