Наука – складова духовного розвитку суспільства

    1. Наука – складова  духовного розвитку  суспільства. 

    Наука – це форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і  закони дійсності; особлива сфера цілеспрямованої  людської діяльності, яка включає  діячів науки з їхніми знаннями і здібностями і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об´єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства.

    Національною  доктриною розвитку освіти України в XXI столітті визначено, що основними чинниками подальшого розвитку освіти є:

• єдність освіти і науки як умови модернізації освітньої  системи;
• достатній обсяг фінансування науки та підтримка  вітчизняних наукових шкіл;
• фундаменталізація освіти, інтенсифікація наукових досліджень у вищих навчальних закладах;
• формування змісту освіти на основі новітніх наукових і технологічних досягнень;
• інноваційна освітня діяльність у навчальних закладах усіх типів, рівні акредитації та форми власності;
• правовий захист освітніх інновацій та результати науково-педагогічної діяльності як інтелектуальної Власності;
• залучення до наукової діяльності учнівської та студентської обдарованої молоді, педагогічних працівників;
• поглиблення співпраці і кооперації навчальних закладів і наукових установ, іпироке залучення вчених НАН України та галузевих академій до навчально-виховного процесу та дослідницької роботи в навчальних закладах;
• створення науково-інформаційного простору для  дітей, молоді і всього активного населення, використання для цього можливостей нових комунікаційно-інформаційних засобів;
• запровадження цільових програм, що сприяють інтеграції освіти і науки;
• випереджальний розвиток педагогіки і психології, внесення цих наук до переліку пріоритетних напрямів роз витку науки в Україні.

    Виникнення  науки як сфери людської діяльності тісно пов'язано зі зростанням інтелекту людей. Ф. Енгельс писав, що спочатку праця, а потім разом з нею і мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський. Праця як діяльність викликана спочатку боротьбою за виживання, а потім – прагненням до комфорту. Це лише одна з рушійних сил прогресу. З іншого боку, коли задоволені перші потреби людини, прокидається друга рушійна сила – цікавість, цікавість до самого себе, співпрацівників, оточуючого середовища, до природи.

    Отже, виділяється дві сфери людського інтересу – матеріальна (прагнення до комфорту) і духовна (прагнення задовольнити цікавість).

    До  трудової діяльності відноситься виробнича  діяльність людини, яка спрямована на отримання матеріального продукту. До духовної сфери діяльності відноситься мистецтво, сфера послуг і наука. Вони забезпечують інтелектуальне (духовне) багатство суспільства. У Віктора Гюго є таке висловлювання: « Наука безперервно рухається вперед, перекреслюючи саму себе. Шедевр мистецтва народжується навіки. Дайте не перекреслює Гомера», а Пушкін писав: «Століття може рухатись вперед, але поезія залишається на одному місці... Між тим як поняття праці, відкриття великих представників астрономії, фізики, медицини... застаріли і щодня змінюються іншими – твори ж істинних поетів залишаються свіжими і вічно юними».

    Поняття науки ґрунтується на її змісті та функціях у суспільстві.

    Сучасні науковці визначають, що:

    Наука - це соціальнозначуща сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення й використання теоретично-систематизованих знань про дійсність. Наука є складовою частиною духовної культури людства. Як система знань вона охоплює не тільки фактичні дані про предмети оточуючого світу, людської думки та дії, а й певні форми та способи усвідомлення їх.

    Отже, наука виступає як:

• специфічна форма суспільної свідомості, основою якої є система знань;
• процес пізнання закономірностей об'єктивного світу;
• певний вид суспільного розподілу праці;

    Предметом науки є пов'язані між собою  форми руху матерії або особливості їх відображення у свідомості людей. Саме матеріальні об'єкти природи визначають існування багатьох галузей знань. Достовірність наукових знань визначається не лише логікою, а перш за все обов'язковою перевіркою їх на практиці, адже саме наука є основного формою пізнання та зведення в певну систему знань про навколишній світ і використання їх у практичній діяльності людей.

    Історично наука пройшла довгий і складний шлях розвитку від первинних, елементарних знань про природу до пізнання складних закономірностей природи, суспільного розвитку та людського мислення. Перші елементи науки з'явилися ще у стародавньому світі у зв'язку з потребами суспільної практики і носили суто практичний характер. Ще на зорі свого розвитку людство поліпшувало умови життя за рахунок пізнання і деякого перетворювання оточуючого його світу. Століттями і тисячоліттями досвід накопичувався, певним чином узагальнювався і передавався наступним поколінням. Механізм наслідування накопичених відомостей поступово вдосконалювався за рахунок встановлення певних обрядів, традицій, а потім – і писемності. Так виникла історично перша форма науки (наука античного світу), предмет вивчення якої становила вся природа в цілому. Первісно створена (антична) наука ще не ділилася на окремі відособлені галузі і мала риси натурфілософії.

    Натурфілософії  відповідав метод наївної діалектики і стихійного матеріалізму, коли геніальні здогадки переплітались із фантастичними вимислами про оточуючий світ.

    У V ст. до н.е. з натурфілософської системи античної науки в самостійну галузь пізнання починає виділятися математика, яка поділялася на арифметику і геометрію. В середині IV ст. до н.е. відособлюється астрономія.

    У науково-філософській системі Аристотеля намітився поділ науки на фізику і метафізику (філософську онтологію). Далі всередині цієї системи починають виділятися як самостійні наукові дисципліни логіка і психологія, зоологія і ботаніка, мінералогія і географія, естетика, етика і політика. Отже, розпочався процес диференціації науки і виділення самостійних за своїм предметом і методами окремих галузей знань.

    З другої половини XV ст., в епоху Відродження, починається період значного розвитку природознавства як науки, початок якого (середина XV ст. – середина XVI ст.) характеризується накопиченням великого фактичного матеріалу про природу, отриманого експериментальними методами. У цей час відбувається подальша диференціація науки; в університетах починається викладання основ фундаментальних наукових дисциплін – математики, фізики, хімії.

    Другий  період у розвитку природознавства, що може бути охарактеризований як революційний у науці, посідає час від середини XVI ст. до кінця XIX ст. Саме в цей період було зроблено видатні відкриття в фізиці, хімії, механіці, математиці, біології, астрономії, геолога. Геоцентрична система побудови світу, яка створена Птоломеєм у П ст., замінюється геліоцентричною (М.Копернік, Г.Галілей - ХУІ-ХУп ст.); були, відкриті закони всесвітнього тяжіння (І. Ньютон - кінець XVII ст.), збереження маси в її хімічних перетвореннях (М.Ломоносов, А. Лавуазьє - друга половина XVIII ст.), виявлені основні закони спадковості (Г. Ме'ндель - кінець ХУШ ст.). У другій половиш XIX ст. Д .Менделєєвим було відкрито періодичний закон у хімії. Справжній переворот у природознавстві відбувся в результаті таких великих відкриттів: створення еволюційної теорії (Ч. Дарвін) і закону збереження і перетворення енергії.

    Революційні процеси, що відбувались у науці  в XVI-XIX ст., привели до докорінної зміни поглядів на оточуючу дійсність. Перший етап революції (середина XVI ст. — кінець XVIII ст.) дозволив дійти висновку, що за видимістю явищ існує дійсність, яку наука і покликана висвітлювати.

    Другий  етап революції (кінець XIX ст.) призвів до краху поглядів, згідно з якими природа з її предметами і зв'язками вважалася незмінною і такою, що рухається вічно в одному і тому самому колі. Вирішальну роль у цілому зіграли І. Кант і П. Лаплас, які створили космогонічну теорію.

    Наприкінці  XIX — на початку XX ст. революція природознавства вступила в нову, специфічну стадію. Фізика переступила поріг мікросвіту, було відкрито електрон (Дж.Дж.Томсон, 1897 р.), закладено основи квантової механіки (М. Планк, 1990 р.), виявлено дискретний характер радіоактивного випромінювання.

    У XX ст. розвиток науки в усьому світі характеризується виключно високими темпами. На основі досягнень математики, фізики, хімії, біології та інших наук отримали розвиток молекулярна біологія, генетика, хімічна фізика, фізична хімія, кібернетика, біокібернетика та ін.

    У сучасних умовах різко змінився характер наукового дослідження, підхід до вивчення явищ природи. На місце попередньої ізоляції окремих дисциплін приходить їх взаємодія, проникнення одна в одну. Тепер який-небудь об'єкт природи або явище вивчається у комплексі взаєпов'язаних наук.

    Швидкі  темпи розвитку науки в XX ст. стимулювали створення наукознавства, яке вивчає закономірності функціонування і розвиток науки, структуру і динаміку наукової діяльності, економіку та організацію наукових досліджень, форми взаємодії її з іншими сферами матеріального і духовного життя нашого суспільства.

    Наука виникла внаслідок потреби виробництва  в XVIII ст., коли численні хаотичні дані пізнання було впорядковано, виділено й приведено в причинний зв'язок і знання стали наукою, а наука наблизилася до свого завершення, тобто зімкнулась: з одного боку, з філософією, з іншого – з практикою. Масове виробництво, кооперація у великих підприємствах із застосуванням машин підкоряють уперше у великих масштабах сили природи (вітер, воду) і безпосередньо процес виробництва. Використання у широких масштабах сил природи у виробництві, включення їх до капіталу збігаються з розвитком науки як самостійного фактора виробничого процесу. Якщо виробничий процес стає фактором, сферою застосування науки, то наука, навпаки, стає фактором, функцією виробничого процесу. Накопичення емпіричних знань упродовж тисячоліть дозволило розвиватися знаряддям праці, хоча й дуже повільно, але в напрямку все більш складних пристроїв. Емпірична епоха у виробництві тривала майже до XX ст. Досягнувши певної межі складності, емпірична технологія вичерпала свої можливості. Практичні потреби суспільства обумовили розвиток технічних наук, що викликали прогрес у техніці. Через техніку наука стала все більше впливати на виробництво. Наука почала перетворюватися на галузь суспільного виробництва, яка добуває необхідну для суспільства нову інформацію. Процес виробництва нової інформації набув характеру прискореного відтворення, і наука стала бурхливо розвиватися, що означало початок епохи науково-технічної революції.

    У науковому співтоваристві розрізняють  три наукові напрями: класичний, иекласичний (індустріальне суспільство) і постнекласичний (постіндустріальне суспільство), які виникли відповідно в ХУТ-ХУП, XIX та другій половині XX століття. Завдяки специфічним умовам розвитку, класична наука виникла в умовах боротьби зі схоластикою і авторитарністю середньовічного мислення, в основу якого було взято методи вимірювання об 'єкту пізнання, незалежно від суб'єкту.

    МинулеХХ  століття ввійшло в історію як століття раціоналізму і розуму. Біля 500 природничих і 300 гуманітарних наук та породжені ними техніка і технології декларували свою спрямованість на захист інтересів людини в природі та суспільстві. В індустріальному суспільстві відбувається концентрація виробництва і населення, урбанізація, формування системи цінностей, орієнтованих на ефективність, раціональність безвідносно до можливостей природного середовища, тобто за будь-якої ціни. Суспільство, сягнувши надзвичайно високого рівня пізнання і розвитку, створило реальну загрозу своєму існуванню.

    Насправді вперше за всю історію в першій половині XX століття людство досягло критичної межі і в другій половині цього століття, переступивши поріг, реально увійшло в період Великої Кризи. Пережито дві світові війни, атомні бомбардування, геноцид, з'явилися нові хвороби, загострилася екологічна проблема і це викликає сумнів у абсолютному прогресі науково-технічного шляху розвитку. Адже потужний розвиток економіки на основі досягнень науково-технічного прогресу виявився руйнівним і для біосфери, погіршився стан довкілля, виснажуються природні ресурси, внаслідок чого зростає злиденність, деградують всі сфери суспільного життя, втрачаються духовні цінності.

    На підставі аналізу минулого сучасна постнекласична наука обирає шлях антропосферного, біосферного чи ноосферного розвитку. При цьому економічне зростання тут досягається на основі нових технологій, відбувається перехід від товаропродукуючоїдо обслуговуючої економіки, переважає виробництво послуг, інформації. Звідси і друга назва постіндустріального суспільства характерною ознакою якого є знання та інформаційні технології, поєднані з високою духовністю.

    Сьогодні  в контексті екологічних досліджень людина знову з'явилась у центрі науки, і в науковій карті світу надається перевага гуманізації науки, бо «який світ, така й людина, яка людина, такий і світ». Вчений В. Гейзен-берг, відзначаючи цю тенденцію науки, зазначив, що, чим глибше ми вдивляємося у Всесвіт, тим більше бачимо в ньому людину. Отже, розумна, творча діяльність людини є вирішальним фактором розвитку біосфери та перетворення ії в ноосферу, яка буде задовольняти всі матеріальні, соціальні і естетичні потреби людства.

    Постнекласична  наука передбачає сітку взаємозв'язків, у яку включена людина. Характерною рисою постнекласич-ної науки є «людиновимірність». Значимість сучасної науки характеризується: усвідомленням місця і ролі людини в системі Людина — Природа — Суспільство.

    Усвідомлення  людиною незнання в будь-якій галузі буття викликає об'єктивну необхідність здобуття та трансформації нових знань про нескінченну загальну гармонію з природою.

    Отже, наука має дати відповідь на запитання: Що? Скільки? Чому? Які? Як?

    На  запитання: Як зробити? відповідає методика

    На  запитання: Що зробити? - практика

    Відповіді на ці запитання зумовлюють безпосередні цілі науки - описування, пояснення і передбачення процесів та явищ об'єктивної дійсності, що становлять предмет її вивчення на основі законів, які вона відкриває, тобто у широкому значенні - теоретичне відтворення дійсності.

    Отже, виникнення науки як сфери людської діяльності, тісно пов'язане з природним процесом розподілу суспільної праці, зростанням інтелекту людей, прагненням їх до пізнання невідомого, всього сущого, що складає основу їх буття. 

    2. Наукові дослідження  – шлях до розв’язання проблем методики. 

    Педагогічне дослідження – спеціально організований науковий процес пізнання педагогічного середовища, педагогічних явищ, фактів, суб’єктів та об’єктів педагогічної взаємодії в умовах діяльності, а також зв’язків і відносин між ними.

    Педагогічне дослідження – також результат  наукової діяльності, спрямованої на здобування нових знань про закономірності навчання й виховання, соціалізації і професійної підготовки людей, про структуру і механізми, зміст, принципи і технології цих знань. Педагогічне дослідження пояснює та прогнозує розвиток окремих педагогічних явищ і фактів, а також тенденції та зміни в педагогічному процесі.

    За  спрямованістю педагогічні дослідження  можна поділити на фундаментальні, прикладні й розробки.

    Мета  фундаментальних досліджень – усебічне розкриття концепцій, моделей розвитку педагогічних систем на прогностичній основі, теоретичне й практичне обґрунтування важливих аспектів педагогіки.

    Прикладні дослідження спрямовані на поглиблене вивчення окремих аспектів педагогічного процесу, розкриття закономірностей різнобічної педагогічної практики у групах.

    Розробки  спрямовані на обґрунтування конкретних науково-практичних рекомендацій щодо педагогічної діяльності. Враховують уже відомі теоретичні положення. У будь-якому педагогічному дослідженні зазначають загальноприйняті методологічні параметри. До них належать проблема, тема, об’єкт і предмет дослідження, мета, завдання і гіпотеза.

    Основними критеріями якості педагогічного дослідження є критерії актуальності, новизни, теоретичної і практичної значущості. Усе це закладають у програму дослідження. Така програма дослідження складається з двох частин: методологічної та процедурної (методичної).

    Методологічна частина містить обґрунтування актуальності теми, формулювання проблеми, визначення об’єкта й предмета, цілей і завдань дослідження, формулювання осно-вних понять (категоріального апарату), попередній системний аналіз об’єкта дослідження й висування робочої гіпотези.

    У процедурній частині розкривають  стратегічний план дослідження, а також  план і методику збирання та аналізу  емпіричного матеріалу.

    Загалом дослідженню підлягає те, що є актуальним для теорії і практики навчання й  виховання у ВНЗ. Педагогічні  дослідження дають відповідь на найактуальніші запитання, відображають потреби педагогічної діяльності, виявляють найважливіші суперечності, наявні в практиці.

    Критерій  актуальності досліджень є динамічним, рухливим, залежить від часу, урахування конкретних і специфічних умов. У найзагальнішому вигляді актуальність пов’язана зі ступенем розбіжності між попитом суб’єктів навчання на наукові ідеї та практичні рекомендації, необхідні для педагогічної діяльності, і пропозиціями, які можуть дати наука й практика сьогодні.

    Підґрунтям, яке визначає тему педагогічного  дослідження, є соціальне замовлення, що відображає найбільш значущі проблеми життєдіяльності й розвитку суспільства  та різних соціальних груп, які вимагають  невідкладного розв’язання. Таке замовлення потребує обґрунтування конкретної теми.

    Замовлення  на педагогічні дослідження часто  диктує педагогічна практика, у якій визріла проблема. У ній виражено основну суперечність, яку потрібно розв’язати засобами науки. Виявлення  проблеми зумовлює вибір об’єкта  дослідження. Ним може бути педагогічний процес, будь-які його складові, педагогічні явища дійсності, які містять суперечність.

    Отже, об’єктом може бути все те, що очевидно чи приховано містить суперечність і зумовлює проблемну ситуацію. Об’єкт − те, що в цій ситуації є цілим, системним і на що спрямовано процес пізнання.

    Предмет дослідження є частиною, аспектом об’єкта. Реально це ті найбільш значущі з практичного чи теоретичного погляду властивості, грані, особливості об’єкта, які потребують безпосереднього вивчення. Визначений предмет дослідження зумовлює шляхи розв’язання проблеми й досягнення результату. Їх уточнюють у меті дослідження. Мета – те, що потрібно отримати в результаті розв’язання проблеми. Але між підходами, способами розв’язання проблеми і остаточним результатом існує тісний зв’язок, залежність останнього від першого. Цю залежність розкривають у гіпотезі.

    Гіпотеза  – сукупність теоретично обґрунтованих припущень, істинність яких потрібно перевірити. Далі, відповідно до об’єкта, предмета і мети педагогічного дослідження, визначають його завдання, які конкретизують ієрархічність дій, послідовність досягнення мети.

    У процесі педагогічного дослідження  одержують висновки й результати, які є новими для педагогічної теорії і практики. Отже, йдеться  про теоретичне й практичне значення дослідження, а також ступінь наукової новизни. Теоретичне значення дослідження полягає у створенні концепції, одержанні закономірності, технології, методу, моделі виявлення проблеми, тенденції, напряму. Практична значущість дослідження виявляється в підготовці пропозицій, рекомендацій щодо удосконалення практичної педагогічної діяльності тощо.

    Для оцінки нового в педагогічному дослідженні  використовують критерій наукової новизни, який характеризує нові теоретичні й  практичні висновки, закономірності педагогічного процесу, його структуру і механізми, зміст, принципи і технології, які раніше не були відомі й не зафіксовані в педагогічній літературі. Критерій новизни, теоретична й практична значущість змінюються залежно від типу дослідження, а також від часу одержання нового знання.

    Логіка  й динаміка дослідницького пошуку передбачають кілька етапів: емпіричний, гіпотетичний, експериментально-теоретичний (чи теоретичний), прогностичний.

    На  першому − емпіричному етапі – здобувають функціональне уявлення про об’єкт дослідження, виявляють суперечності між реальною педагогічною практикою, рівнем нау-__кових знань і потребою осягнути сутність явища, формулюють наукову проблему. Основним результатом емпіричного аналізу є гіпотеза дослідження як система провідних припущень і передбачень, правомірність яких має потребу в перевірці й підтвердженні як попередньої концепції дослідження.

    Під час гіпотетичного етапу розв’язують суперечності між фактичними уявленнями про об’єкт дослідження й необхідністю осягнути його сутність. Він створює умови для переходу від емпіричного рівня дослідження до теоретичного (чи експериментально-теоретичного).

    Теоретичний етап пов’язаний з подоланням суперечності між функціональними та гіпотетичними уявленнями про об’єкт дослідження і потребою в системних уявленнях про нього.

    Створення теорії дає змогу перейти до прогностичного етапу, що вимагає розв’язання суперечності між отриманими уявленнями про об’єкт дослідження як цілісного утворення й необхідністю передбачати його розвиток у нових умовах. 

    3. Методологія та методи наукового дослідження у вищій школі. 

    Спираючись  на логіку наукового пошуку, розробляють  методику дослідження – комплекс теоретичних та емпіричних методів, поєднання яких дає змогу з найбільшою імовірністю досліджувати педагогічний процес у підрозділах і частинах. Застосування низки методів дає змогу всебічно вивчити досліджувану проблему, усі її аспекти й параметри.

    Методи  педагогічного дослідження –  це способи вивчення педагогічних явищ, одержання наукової інформації про них з метою встановлення закономірних зв’язків, відносин і побудови наукових теорій.

    Їх  можна розділити на три групи: методи вивчення педагогічного досвіду, методи теоретичного дослідження і  математичні методи.

    Методи  вивчення педагогічного досвіду − способи дослідження реального досвіду навчально-виховного процесу, соціалізації і професійної підготовки людей та ін. Вивчають реальні суперечності педагогічного процесу, наявні потреби і проблеми. У вивченні педагогічного досвіду застосовують такі методи: спостереження, бесіда, інтерв’ю, анкетування, експертна оцінка, вивчення педагогічної документації, незалежних характеристик тощо.

    Педагогічне спостереження  − метод, в основі якого – цілеспрямоване сприйняття дослідником певних аспектів і явищ педагогічної практики. Спостереження планують, у плані враховують кількість об’єктів спостережень, час, характеристики педагогічних ситуацій та ін. Воно залежить від способу реєстрації.

    Спостереження буває безпосереднім і опосередкованим. Спосіб безпосередньої реєстрації дає  змогу фіксувати моменти реального явища. Спосіб опосередкованої реєстрації дає змогу одержувати фактичний матеріал про сліди якого-небудь явища. Візуальні способи спостереження дедалі частіше підсилюють застосуванням різноманітних технічних засобів (кіно, відеозапису, телебачення, телефотометрії тощо).

    Загалом можна виокремити такі етапи спостереження:

    􀂃 визначення завдань і мети (для  чого, з якою метою здійснюють спостереження);

    􀂃 вибір об’єкта, предмета і ситуації (що спостерігати);

    􀂃 вибір способу спостереження, який найменше впливає на досліджуваний об’єкт і найбільше забезпечує збирання необхідної інформації (як спостерігати);

    􀂃 вибір способів реєстрації явищ, за якими здійснюють спостереження;

    􀂃 опрацювання та інтерпретація отриманої  інформації (який результат).

    Розрізняють спостереження включене, коли дослідник стає членом групи, у якій здійснюють спостереження, і невключене − «збоку»; відкрите і приховане (інкогніто); суцільне і вибіркове.

    Хоча  цей метод доступний, але він  має недоліки, пов’язані з тим, що на результати спостереження впливають особистісні особливості (установки, інтереси, психічні стани) дослідника.

    До  методів опитування належать бесіда, інтерв’ю, анкетування. Бесіда − самостійний чи додатковий метод дослідження, який застосовують з метою одержати необхідну інформацію чи роз’яснення того, що не було достатньо зрозумілим під час спостереження. Бесіда – усно-контактна форма спілкування. Її проводять відповідно до заздалегідь накресленого плану з переліком питань, які потрібно з’ясувати. Бесіда відбувається у вільній формі без запису відповідей співрозмовника.

    Інтерв’ю  передбачає викладення суджень у визначеній (заздалегідь) послідовності. Відповіді можна записувати на відеомагнітофон. Нині теорія і практика масових опитувань (демоскопія) у своєму арсеналі має численні види організації інтерв’ю (групові, демоскопічні, інтенсивні, пробні, стандартизовані, нестандартизовані тощо).

    Анкетування − метод, в основі якого – одержання письмових відповідей на поставлені запитання. Від змісту анкети, форми запитань, що їх задають, кількості заповнених анкет, умілого добору респондентів значною мірою залежить імовірність результатів дослідження. Анкети варто складати таким чином, щоб їхні численні відомості можна було опрацювати методами математичної статистики із застосуванням комп’ютера. Це метод масового збирання інформації за допомогою анкети. Якщо бесіду та інтерв’ю називають опитуванням «віч-на-віч», то анкетування − заочним опитуванням.