Київський національний університет імені  Тараса Шевченка

Кафедра історії для гуманітарних факультетів 
 
 
 
 
 
 

Індійська цивілізація 

Методичні матеріали  до лекції з курсу “Історія цивілізацій”

Київ  – 2006

Орлова Т.В. Індійська  цивілізація: Методичні матеріали до лекції з курсу “Історія цивілізацій” – Київ, 2006 –  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Затверджено на засіданні кафедри історії для  гуманітарних факультетів 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Індійська цивілізація, так само як і китайська, є однією з найстародавніших культурно-історичних спільностей, які існують від сивої давнини і донині. Так само, як і Китай, Індія  сьогодні прискорює темпи свого зростання, насамперед демографічного і економічного, посилює свій вплив на стан справ на міжнародній арені. На території у 3,28 млн. кв. км проживає понад мільярд мешканців (плюс понад 20 млн. – індійська діаспора по усьому світу).  На кінець 2005 року їх було приблизно 1,08 млрд., в той час як у КНР – 1,306 млрд. Однак, на відміну від китайських сусідів, індійці не здійснюють жорстку політику обмежування народжуваності. Навпаки. Тому сприяють не тільки давні традиції, але й непроста зовнішньополітична ситуація, пов’язана з тим самим Китаєм а також постійною напругою у відносинах з Пакистаном, який виступає форпостом усього мусульманського світу на цьому напрямку. Індійці вважають, що велика маса населення буде відігравати стримуючу роль для можливого агресора. На теперішній час населення Індії зростає щорічно на 1,9%, а відповідний показник в КНР – 1,1%. З такими темпами, за підрахунками демографів, через певний час -  приблизно до 2030 р.- найбільш населеною в світі може стати країна Бхарат (самоназва Індії). До цього важливо додати: останнім часом вона демонструє небачену динаміку, що може виглядати дивним для такої традиційної статичної цивілізації.

      Метою пропонованих методичних матеріалів є розгляд і пояснення особливостей історичного шляху індійської цивілізації. Особливе значення має усвідомлення їх проявів на сучасному етапі її розвитку. Окрім викладеного матеріалу студенти можуть звернутися за додатковою інформацією до деяких публікацій фахівців-індологів, перелік яких наводиться наприкінці.

      Пропонується  наступний план розгляду теми:

1. Давній період історії Індії: закладання цивілізаційних основ.

2.Боротьба  індійців за здобуття національної незалежності.

3.Індійська  цивілізація на  сучасному етапі  та перспективи  її подальшого  розвитку. 

1. Давній  період історії Індії: закладання цивілізаційних основ.

   Індійська цивілізація є однією з найдавніших  і найсамобутніших цивілізацій світу. Вже в давнину про Індію знали як про “країну мудреців”. Її жителі першими в світі навчилися вирощувати рис, бавовник, цукрову тростину, першими почали розводити домашню птицю. Індія подарувала світову цифри, які відомі як “арабські”, бо перейшли через посередництво арабів, десяткову систему лічби, а також таку велику гру, як шахи.

   Тут відсутнє усвідомлення приниженості, яке так сильно крає серце представників  тропікоафриканської або арабо-мусульманської цивілізацій. І як наслідок цього  – відсутні вияви догідливості або, навпаки, агресивності. Індія – одна з найвидатніших цивілізацій світу і вона, разом з деякими іншими, уособлює людський розвиток протягом 4,5 тисяч років. Це ніколи не забувалося в азійських країнах. А гегемонія Півночі нараховує не більше 300 років. В Азії взагалі не сприймають європоцентричний погляд на світ та його історію.

      Археологічні  дослідження свідчать, що вже в  епоху нижнього палеоліту (більш  ніж 100 тисяч років тому) на Індостані  існували дві культури: на півночі  – соанська, на півдні – мадраська. Вважається, що в той період на терені сучасної Індії мешкали в основному представники негроїдної раси. Пізніше на сході з’явилися монголоїди, а на заході – європеоїди. Відтоді бере початок велике розмаїття етнічних груп, які в наш час користуються 834 мовами і діалектами. Виникнення перших осілих культур в Індії науковці відносять до кінця IV тис. до н.е.

      У  ХХV або XXШ ст. до н.е.(стосовно датування питання не вирішено) на території долини Інду починає своє існування велика стародавня цивілізація. Ії називають Індською або Хараппською (за назвою одного з найбільших міст). Це була міська цивілізація, яка за своїм рівнем не поступалася Давньому Єгипту або Месопотамії. Її головні центри – міста Хараппа і Мохенджодаро мали будинки з двох і більше поверхів з водопостачанням і каналізацією. Існувала писемність у 400 знаків, проте її досі  не дешифровано. Містами керували не військові, а жерці. На межі ХVШ-ХVІІ ст. до н.е. вона зникає. Причини тому залишаються остаточно нез’ясованими. Раніше вчені вважали, що її зникнення було викликано навалою чужинців – індоаріїв. Але арійські племена з’явилися на півострові тільки через кілька століть після занепаду Хараппської цивілізації. Не так давно антропологи, використавши нову методику аналізу залишків скелетів прадавнього місцевого населення, дійшли висновку, що причиною їх смерті була хвороба малярія. Можливо, діяли й інші фактори, що погіршували ситуацію. Важливо відзначити, що загибель давньої цивілізації позначилася на майбутньому. Занепад відпрацьованої державної машини хараппського періоду; невідворотні за таких умов господарський занепад і тяжкі нестачі, лиха; розчарування в колишніх культах і системі цінностей; а потім панування прийшлих, іноетнічних племен відбилися на такій характерній для всієї наступної індійської філософії песимістичній оцінці людського буття в світі.

      З кінця ІІ тис. до н.е. починається  проникнення на Індостан індоарійських  племен. Деякі дослідники вважають що вони прийшли з Середньої Азії, інші – з південних російських та українських степів (деякі вітчизняні ентузіасти доводять спорідненість старовинної індійської мови санскрит із українською мовою). Друга офіційна назва індійської держави – Бхарат – веде походження від назви арійського племені бхаратів, жрецтво якого створило древню збірку ведійських гімнів “Ригведу”. Період з кінця ІІ-го -  першої половини І тис. до н.е. названо ведійським, віддаючи шану першій за часом появи релігії мешканців Індії. Слід зазначити, що в цілому провідних релігій зараз існує вісім: ведизм, індуїзм, буддизм, іслам, сикхізм, джайнізм, парсизм, християнство. Взагалі на мільярд індусів приходиться 330 млн. богів, тобто по три на кожного. Понад 83% населення Індії в наш час вважають себе індуїстами. За індійськими законами, кожен житель країни вважається індуїстом, якщо він не обумовив приналежність до іншої конфесії. Коріння цієї віри сягають ведичного періоду. Можна вважати, що саме індуїзм найбільше вплинув на специфіку індійської цивілізації.

      За  часів ведійської епохи були закладені підвалини такого специфічного індійського феномену, як кастова система, яка досі освячується індуїзмом. Каста – відокремлена група людей, пов’язаних походженням і правовим статусом своїх членів. Точної кількості каст, в Індії їх називають “джаті”, ніхто не знає. Але із впевненістю можна говорити, що їх існує понад 5 тисяч. Кожна каста входить до однієї з чотирьох варн. Терміном “варна” позначають основні стани індійського суспільства, про які говориться у “Ригведі”. У її  Х частині мова йде про чотири варни, які виникли від “першолюдини” – Пуруші. До найвищої належать касти брахманів (жерців) – ця варна з’явилася з вуст “першолюдини”. Наступна – вона народилася з його рук – об’єднує касти кшатріїв (воєначальників). Каста вайшьїв з’явилася з його стегон, до неї входять торговці, ремісники, землероби. Четверта варна – з його ступнів – касти шудр, тобто рабів і служників. Люди, які стоять на соціальних сходах нижче четвертої варни, вважаються поза “пірамідою”. Вони приречені на муки і їх називають “недоторканими”.

      Кастова філософія базується на теорії ритуального  очищення і тілесного забруднення. З неї випливає, що прибиральники  сміття просякнуті брудом, а чоботарі, які обробляють шкіру, - різними відходами. На найвищому “рівні  чистоти” знаходяться  брахмани. Дотик до представника касти, яка стоїть на нижчому рівні, навіть прийом їжі поруч з ним ведуть до забруднення членів вищої касти. Аби позбутися забруднення, необхідно виконати обряди спокути або детально розроблений процес омовіння.

      Критеріями, які визначають ступінь “чистоти” або “висоти” касти, є прийняті за традицією заборони або дозволи на три форми взаємного спілкування (окрім ділових):

а) від  кого можна і від кого не можна  брати питну воду;

б) те ж  саме, що стосується сирих продуктів  – “качча” або “очищених вогнем” – “пакка”;

в) з  ким можна і з ким не можна  разом палити, передаючи один одному мундштук від традиційного прибору  для паління “хуккі”.

Якщо  вдуматися, так усі ці заборони виявляться глибоко пов’язаними із правилами  гігієни. Ймовірно, вони були запроваджені в якості релігійно-поведінкових норм брахманами-лікарями у ті часи, коли арії зустрілися на землі древньої Індії з новими для себе тяжкими хворобами, від яких страждало місцеве населення. У подальшому у процесі розвитку кастового ладу, особливістю якого було те, що трудові прошарки аборигенного населення перетворювалися головним чином на рабів, членів низьких каст і недоторканих, старі заборони гігієнічно-санітарного порядку перетворилися на етичну межу між елітарними і основними групами населення. Приналежність до тієї чи іншої касти передається у спадок. Традиція категорично забороняє брати шлюб з представником іншої касти. Індуїст не може вийти із своєї касти, проте він вірить, що після смерті настане його наступне народження, і на цей раз він, можливо, опиниться у касті на розряд вище. Але все залежить від того, як він прожив попереднє життя.

      Саме  кастова система допомогла зберегти язичницьку релігію індуїзму, а також  забезпечувала протягом століть  стабільність індійської цивілізації. В її історії було менше соціальних конфліктів у порівнянні з іншими соціумами. В основу індуїзму закладено такі важливі поняття, як

• карма – загальна сума здійснених індивідом вчинків у попередніх народженнях і відплата за них у сучасному і майбутньому;
• дхарма – обов’язок людини, її статус, права і обов’язки.

У відповідності  до цих понять індивід не може покладати  відповідальність за свої негаразди  ані на суспільство, ані на конкретних людей – тільки на себе за недодержання норм у житті чи то теперішньому, чи у попередніх життях. Нема чого заздрити багатим і знатним: вони заслужити таке положення своєю кармою. Покращуй власну карму – станеш у новому переродженні іншим. Тобто цивілізація виховувала миролюбство. Ці норми пізніше визначили особливості національно-визвольного руху, які базувалися в основному своєму потоці на принципах ненасильства. А саме цей рух найактивнішим чином вплинув і впливає на політичні традиції, орієнтації, масову свідомість і культуру індійського суспільства

      Існування варнової системи протягом тисячоліть призвело до збігу також економічного статусу з кастовим: бідні у сучасній Індії у величезній масі походять з традиційно бідних каст. Хоча, звичайно, це не є абсолютним: в історії траплялися і раджі з недоторканих, не кажучи вже про випадки перетворення їх на мільйонерів. Завдяки багатовіковій кастовій замкненості й ендогамії (звичай укладання шлюбів в середині певної соціальної групи, у даному випадку – касти) людина з варни брахманів стає спадкоємницею сотень генерацій предків, які займалися інтелектуальною працею. В результаті Індія має колосальний інтелектуальний потенціал на верхньому щаблі соціальної ієрархії і висококваліфікованих фахівців світового рівня. Водночас у пересічного даліта (недоторканого) за тисячоліття не було жодного предка, який би мав будь-яку освіту і професійно займався розумовою діяльністю. Більш того, характер його фізичної праці, а одже і знаряддя були примітивними. Саме тому сучасна Індія помітно програє багатьом азійським країнам за якістю кваліфікації масової робочої сили.

      Важливою  історичною подією в житті стародавньої Індії було виникнення Маурійської  імперії, яка у Ш ст. до н.е. підкорила  собі майже весь півострів Індостан, за виключенням його південного краю. Особливої могутності держава Маур’їв  досягла за царювання Ашоки (268 – 232 рр. до н.е.), який залишив добру пам’ять по собі. Підкоривши сусіднє царство Калінгу, він, побачивши людські страждання, жахнувся заподіяному і наказав для нащадків вибити на камені слова: “Не до завоювань має прагнути мудрий правитель, а до благоденства людей. Якщо ж йому доведеться підняти зброю, хай не забуде він – перемагає тільки істина”. Ці слова Ашоки “Сатьямева джайте” – “Перемагає тільки істина” – накреслені на державному гербі Республіки Індія. За його наказом було зведено колону  з капітеллю (верхня частина колони) у вигляді левів. “Капітель левів” – головний елемент сучасного гербу. А колесо із 24 шпицями, яке теж належить до колони Ашоки, знаходиться у центрі жовто-біло-зеленого державного прапору Індії.

      Ашока прийняв буддизм, який пізніше перетворився на одну з трьох світових релігій. Дана віра виникла в Індії ще раніше - у VI-V ст. до н.е.. Це було викликано кризовим станом тодішнього індійського суспільства, коли безправ’я і розорення, невпевненість у завтрашньому дні, тяжке становище великих мас населення породжували бажання знайти вихід з безвиході. Буддизм вчить, що життя – це страждання, яке виникає внаслідок бажання, прагнення до земного існування з його радощами, яке не здійснюється. Страждання не припиняється і після смерті людини, оскільки людину чекають нові відродження, форма яких визначається за законом карми. Тільки вступ на вказаний Буддою благородний шлях порятунку і відмова від бажань може привести до “сприятливого відродження” і навіть до здійснення ідеалу – до повного закінчення перероджень, небуттю – “нірвани”. В основі буддійської моралі – терпимість і усвідомлення внутрішньої віддаленості суб’єкта від усього, що його оточує. Буддійський ідеал поведінки пов’язаний з уявленням про справжнє знання, головною рисою якого є відсутність спрямування назовні і споглядання внутрішнього буття. Тобто його центральною ідеєю виступає ідея про необхідність звільнення від пут земного існування. Буддизм – проти кастових перегородок і за рівність людей від народження. Його фундаментальним принципом виступає ахимса – принцип відмови від насильства по відношенню до всіх живих істот. Буквально: не можна наступити навіть на мурашку, бо це може бути у новому переродженні один з твоїх родичів.

      Хоча  буддизм виник в Індії, провідною релігією він там не став. Він був втягнений до сфери індуїзму. За індуїстською вірою, бог Вішну декілька разів сходив у світ, кожного разу у різних образах. У дев’ятій аватарі (сходженні на Землю) він з’явився у вигляді Будди. Для індуїзму як релігійно-міфологічної системи взагалі характерним було включення вірувань різних етнічних груп. З одного боку,  індуїзм і буддизм багато у чому споріднені і підтримують єдину індо-буддійську культурну традицію. Вона основний сенс існування людини вбачає у її релігійно-детермінованій індивідуальній поведінці. Кожний – сам творець свого щастя. Звільнення від матеріального світу і злиття з Верховним Абсолютом (Брахман, нірвана) – найвища мета у житті, а досягнення її залежить як від карми кожного, так і від його власних зусиль. Найвища соціально-духовна цінність (злитися із позафеноменальною Реальністю) вела до того, що генеральна установка тут завжди була спрямована не на організацію соціуму або створення міцної держави, а на відхід від світу. В наслідок цього індійське суспільство не стимулювало надлишкову активність в рамках звичного феноменального світу, хоча і вражало своєю  яскравою і вигадливою багатоманітністю форм існування. Для індо-буддійської цивілізації завжди були притаманні високі етичні спонуки (цього вимагала карма) і детально розроблена культура почуттів. З іншого боку, між даними двома вірами існують деякі суттєві відмінності. Зокрема, індуїзм є глибоко національним. В наш час його послідовники виявляють фанатичний націоналізм і політичну нетерпимість по відношенню до представників інших вір, найбільше – проти мусульман. Буддизм є індиферентним до усього національного. Тому в якості світової релігії він приймається представниками багатьох етносів.

      Держава Маур’їв занепала, а у IV ст. н.е. починається піднесення могутньої імперії Гуптів, яка об’єднала під своєю владою майже всю Індію. На початку V ст. царював Чандра Гупта ІІ, якого називали “Сонце Могутності”, оскільки саме на його час припадає розквіт стародавньої індійської цивілізації. Період Гуптів був періодом зміцнення індуїстських традицій і культури, що дуже сильно вплинуло на подальший розвиток цивілізації. Але удари з боку племен гунів-ефталітів призвели до занепаду колись могутньої держави.

      З початку ХІ ст. Індія зазнала навали тюркських завойовників-мусульман, які закріпилися до того часу в Афганістані. Спочатку їхні набіги здійснювалися з метою пограбування. Пізніше їм надається характер справедливої боротьби під прапором “священної війни з невірними”. Ворогуючим між собою індуським князівствам було важко протистояти нападникам. На початку ХШ ст. на півночі Індії утворилася велика держава з мусульманськими правителями. Згодом вона одержала назву Делійський султанат. Через декілька років делійські султани розповсюдили свою владу на південь і схід. Їхня влада відрізнялася особливим деспотизмом та надзвичайною релігійною нетерпимістю. Держава, яка спиралася виключно на військову силу та примус, не могла бути довговічною. Після спустошливого нашестя середньоазіатського правителя Тимура (Тамерлана) у 1398 р. Делійський султанат розпався на окремі князівства.

        У ХVI ст. в Північній Індії на уламках Делійського султанату виникає нова могутня імперія. Її засновником був нащадок Тимура Захируддін Муххамад Бабур. Колишній правитель Фергани, якого узбеки вигнали, Бабур у мріях стати на чолі великої і багатої держави спрямував свої зазіхання на південь. Розбивши у 1526 р. військо делійського султана, він став правителем Індії. Династія Бабура мала назву Могольської, оскільки слово “могол” в Індії тих часів позначало всіх вихідців із Середньої Азії, яку раніше захопили монголи. Сам Бабур правив недовго – помер у 1530 р. Його влада обмежувалася Північною Індією. Проте спадкоємці Бабура поступово підкорили собі територію усього Індійського субконтиненту, створивши Могольську імперію або імперію Великих Моголів. Одним з наймудріших її правителів був Акбар (1556 – 1605 рр.), який проводив політику віротерпимості. Чого не можна сказати про його наступників. Особливо фанатичним прихильником ісламу був Аурангзеб. У 1665 – 1669 за його наказом руйнувалися індуїстські храми і з їх каміння будувалися мечеті. У відповідь на утиски в різних частинах Могольської імперії почалися повстання. Це значно послабило державу, і після смерті Аурангзеба у 1707 р. вона швидко розпалася, хоча формально представники династії продовжували правити в Делі до 1858 р.

      З розвалом Могольської імперії значно полегшилося проникнення до Індії  іноземців, зокрема європейців. Ще у 1498 р. Васко да Гама проклав до Індії  шлях  морем. Після цього протягом усього ХVI ст. монополію на торгівлю з нею утримували португальці. У ХVII ст. тут з’явилися голландці, французи і англійці. У середині ХVШ ст. Велика Британія витіснила своїх конкурентів і запанувала в Індії. Хоча в багатьох районах англійські завойовники зустріли запеклий опір місцевого населення, до середини ХІХ вся країна опинилася під владою колонізаторів. Індія перетворилася на колонію Британії. Склад місцевої адміністрації призначався британським урядом.

      Із  завоюванням Індії англійцями змінилося не тільки політичне, а й економічне становище країни. Усі попередні завойовники – арії, тюрки, моголи – осідали тут і асимілювалися місцевим населенням. Британія ж розглядала Індію як джерело викачування багатств, які переправлялися до метрополії. Індію називали “найбільшим діамантом в британській короні”. Колоніальне пограбування та поневолення народів перетворилося на найважливіші елементи первісного нагромадження, розвитку капіталізму і перетворення Британії на “майстерню світу” (звичайно, зусилля самої Британії і специфіка буржуазного ладу не заперечуються). За період свого панування в Індії англійці вивезли з неї величезну здобич, яку одержували різними шляхами. По-перше, грабуючи скарбниці індійських правителів і знаті. Індійські скарби потім були популярними в сюжетах пригодницької літератури (від “Скарбів Агри” А.Конан Дойля до “Левіафана” Б.Акуніна). По-друге, важливим джерелом надходжень був земельний податок, який стягувався з селянства.

      З першої половини ХІХ ст. із зміцненням у Великій Британії промислової буржуазії Індію починають експлуатувати новими, більш витонченими методами. Ця країна поступово перетворюється на сировинний додаток метрополії, ринок збуту її промислових товарів, арену прикладання англійських капіталів. В Індії починається будівництво залізниць і розробка вугільних копалень. Важливим об’єктом британських капіталовкладень стало іригаційне будівництво в районах вирощування експортних культур – чаю, бавовнику, пшениці, а також плантаційне господарство. В цілому щорічно з Індії Велика Британія одержувала на той час колосальні кошти – 100 млн. фунтів стерлінгів.

      Поява у країні великих англійських  підприємств стимулювала також  розвиток національного капіталізму. Бавовняні фабрики, які належали індійським підприємцям, виникли в Бомбеї ще у середині ХІХ ст.. Проте навіть наприкінці ХІХ ст. у фабрично-заводському виробництві і плантаційному господарстві 2/3 акціонерного капіталу належало англійцям і тільки 1/3 – індійцям. Переважали підприємства легкої промисловості, де було зайнято 80% фабричних робітників. Лише напередодні Першої світової війни в Індії було збудовано перше підприємство чорної металургії. 

2. Боротьба  індійців за здобуття національної незалежності.

   Об’єктивно  мав місце вплив з боку динамічної європейської цивілізації на статичну традиційну індійську. Однак всупереч суб’єктивним вподобанням і цілям британської колоніальної влади встановлення регулярних контактів з Європою, будівництво залізниць, розвиток зв’язку, створення учбових закладів європейського типу, знайомство освічених індійців з передовими ідеями і рухами у європейських країнах сприяли зростанню тих сил в Індії, які мали визволити країну від колоніального гноблення. Починаючи з 70-х років ХІХ ст. в Індії почалося піднесення національно-визвольного руху. Можна сказати, що почався зворотній рух: індійська цивілізація відступила до певної межі, від якої почалося відродження її самостійності.

   У 1885 р. було створено першу загальноіндійську  політичну партію національної буржуазії  та націоналістично налаштованих ліберальних поміщиків – Індійський національний конгрес (ІНК). Керівники Конгресу на той час не виступали прямо проти англійського панування в Індії. Вони прагнули, аби освіченій верхівці індійського суспільства були надані певні права у вирішенні питань внутрішнього самоврядування. Англійці спочатку не заперечували проти створення Національного конгресу, думаючи, що він перетвориться на лояльну до влади організацію. Однак, не дивлячись на поміркованість вимог та вузьку соціальну базу цієї партії, її діяльність сприяла зростанню національної самосвідомості і політичному пробудженню широких народних мас. Антианглійські виступи конгресистів, особливо лідерів його ліворадикального крила, примусили колоніальну адміністрацію переглянути своє ставлення до ІНК і розпочати проти нього боротьбу.

   Для послаблення руху опору англійці зробили ставку на політику протиставлення індуїстів і мусульман. У 1906 р. за допомоги британської влади було сформовано організацію мусульманської знаті – Мусульманську Лігу. Ліга добивалася надання різноманітних привілеїв мусульманській верхівці і підтримувала колоніальну адміністрацію у боротьбі проти Конгресу.

   Дискримінаційна політика колоніальної адміністрації  та звістка про революцію в  Росії сприяли зростанню національної самосвідомості. 1905 – 1908 рр. для Індії стали роками революційного піднесення, яке відбувалося під гаслами

   свадеші – бойкоту англійських товарів і заохочення вітчизняного виробництва;

   свараджа  – надання Індії самоврядування.

Під цими гаслами Конгрес розпочав політичну кампанію, яка знайшла широку підтримку.

      Перша світова війна, у яку Індію  було втягнуто Великою Британією, мала дуже великий вплив на економічне і політичне життя країни. Під  час війни капіталізм в Індії  почав розвиватися більш швидкими темпами, насамперед у промисловості. Зміцнення економічних позицій індійської національної буржуазії у цей час і загострення протиріч між нею та британською владою обумовили активізацію Конгресу та зміну попередніх форм його діяльності. Пройшли ті часи, коли він обмежувався лише боротьбою за розширення прав індійців в рамках колоніальної адміністративної структури.

      На  початку 20-х років минулого століття загальновизнаним лідером національного  руху стає Мохандас Карамчанд Ганді, якого потім назвали Махатмою (у перекладі – Велика Душа). Він став першим з варни брахманів, хто порушив заборону для її представників виїздити з країни. Освіту юриста було одержано в Лондоні. Він став людиною, яка сприяла появі трьох основних рухів ХХ століття: проти расизму, проти колоніалізму, проти насильства. На його діяльність вплинули не лише настанови індуїзму. Він дослідив, переосмислив і перевірив на практиці концепцію, яку висунув ще російський письменник і громадський діяч Л.Толстой як принцип самовдосконалення особистості. Ганді розробив методику масових ненасильницьких дій – сатьяграху (“наполегливість в істині”), що була спрямована проти встановлених колонізаторами порядків і законів. Він пропагував невизнання панування іноземних поневолювачів та досягнення незалежності Індії шляхом неспівробітництва з колоніальною владою. Форма релігійно-моральної проповіді, з якою Ганді звертався до народу, зробила його ідеї зрозумілими для мільйонів неписьменних індійців. Ганді намагався згуртувати у боротьбі за свободу країни всі верстви і політичні сили індійського суспільства. Тому він відкидав класову боротьбу, виступав за компромісне врегулювання економічних і соціальних конфліктів в місті та селі. За умов глибокої кастової та релігійної роз’єднаності індійського суспільства важливе місце в ідеології та політиці Ганді посідала єдність індуїстів та мусульман, національних та кастових груп. Це він назвав недоторканих хариджанами (“діти Бога”), тобто наголосив, що вони – такі самі люди, як і всі інші, а також удочерив дівчинку з недоторканих. Попервах Ганді діяв поза Конгресом, але вже з 1920 р. ІНК прийняв гандізм як свою офіційну ідеологію. Це сприяло його перетворенню на масову політичну організацію.

      Нове  піднесення визвольного руху на початку 1930-х рр., масовий страйковий рух  і селянські заворушення були жорстоко придушені англійцями. Проте посилення соціальних протиріч та антиколоніальних виступів спонукало англійський уряд видати у 1935 р. Закон про управління Індією. Цей закон передбачав створення законодавчого (фактично дорадчого) органу в Індії і надання заможній верхівці індійського суспільства виборчих прав. Проте вся повнота влади зберігалася в руках колоніальної адміністрації.

      У роки Другої світової війни боротьба за національне визволення продовжувала наростати. У вересні 1939 р. з початком війни у Європі британська колоніальна адміністрація без консультацій з представниками місцевих політичних кіл оголосила участь Індії у війні. Це викликало широкий рух протесту. Індійський національний конгрес зробив заяву про готовність підтримати воєнні зусилля Великої Британії, але за умов, що після війни Індії буде надано незалежність. Англійці не дали твердих обіцянок з цього приводу, а коли у жовтні 1940 р. Ганді оголосив початок кампанії громадянської непокори, приблизно 20 тисяч конгресистів було ув’язнено, що практично паралізувало політичну діяльність партії до кінця 1941 р.

      В квітні 1942 р. в одній з своїх  статей Ганді висунув гасло “Геть  з Індії!”, що означало вимогу негайного  надання країні незалежності. Керівництво  ІНК прийняло  рішення про початок кампанії неспівробітництва із владою. Відповіддю колоніальної адміністрації був арешт керівників Конгресу, серед яких був і Ганді. Індійці піднялися на Серпневу революцію – масові стихійні виступи проти англійців. Повсталі трощили мости, шляхи, лінії зв’язку. Виступи було жорстоко придушено, але виявилася готовність їх учасників переступити гандіські принципи ненасильницьких дій і стати до зброї у боротьбі за незалежність. У 1945 – 1946 рр. мали місце повстання на індійському військово-морському флоті, виступи у частинах військово-повітряних та сухопутних сил. Жителі Бомбею підтримали повстання військових страйком, під час придушення якого сотні учасників загинули. Залізничники і поштарі закликали до загального страйку. Активізувався протестний селянський рух. Англійці мусили піти з країни. Це стало результатом взаємодії багатьох факторів, як внутрішніх, так і зовнішніх. Але не можна применшувати значення чвертьсторічної діяльності Махатми Ганді. Видатний англійський історик А.Тойнбі вважав, що діяльність Ганді була благодіянням як для Індії, так і для Британії: “ Він зробив неможливим подальше панування англійців в Індії, - писав А.Тойнбі, - але в той же час дозволив їм ретируватися гідно і без прихованої ворожнечі… Допомагаючи вийти із складної ситуації, Ганді тим зробив англійцям величезну послугу, оскільки володіти імперією значно легше, ніж позбутися її”.