Нова економічна політика та її здійснення в Україні

Нова економічна політика та її здійснення в Україні 

Наприкінці 1920 р. радянська влада переживала гостру економічну кризу, яка була викликана  великими втратами за роки першої світової і громадянської воєн. В цей  час велика промисловість України  і Росії випускала продукції майже в сім разів менше, ніж у 1913 р., товарооборот залізниць зменшився більше ніж в чотири рази. Роки війни і господарської розрухи зумовили значне скорочення чисельності промислових робітників, в містах з'явилась велика кількість безробітних.

         Після першої світової війни, революції, громадянської війни на країну чекало нове тяжке випробування: небачений голод 1921-1922 років. Головна причина голоду полягала в продрозкладці, оскільки весною у селян було конфісковано навіть насіннєвий фонд, а в країні були відсутні продовольчі резерви.

       Мільйони селян, які брали участь в громадянській війні на боці більшовиків, все більш настійливо виражали незадоволення політикою "воєнного комунізму", оскільки в ній були відсутні економічні стимули для розвитку сільськогосподарського виробництва.

       Визначивши курс на економічне співробітництво з селянством, X з'їзд РКП(б) в березні 1921 р. прийняв рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком - таким чином було покладено початок новій економічній політиці. Продподаток визначався як частка від загальної кількості продукції, при цьому враховувався об'єм врожаю, майнове становище тієї чи іншої сім'ї, кількість мешканців у сім'ї і т.ін. Спочатку розмір продподатку був на рівні 20% від чистого продукту селянського господарства, а згодом його було зменшено до 10% врожаю. В губерніях, які виконали план заготівель, відмінялась державна хлібна монополія і дозволялась торгівля хлібом та іншою сільськогосподарською продукцією. Продукцію, яка становила надлишок, можна було продавати державі чи на ринку за вільними цінами, що в свою чергу помітно стимулювало розширення виробництва в сільських господарствах.

        В процесі проведення зазначених заходів помітно зросло сільськогосподарське виробництво. В 1925 р. загальні посівні площі майже досягли довоєнного рівня, зросло виробництво продукції землеробства і тваринництва.

В цей час  відбувається бурхливий процес розвитку різноманітних форм простої кооперації: споживчої, кредитної, промислової. Інтенсивний розвиток кооперації охопив не лише сільське господарство, а й торгівлю, промисловість. В 1928 р. 60-80% товарообороту в роздрібній торгівлі припадало на кооперативну, і лише 20-40% - на власне державну. 13% всього об'єму промислової продукції давали кооперативні підприємства.

      Розвиваючи ідею державного капіталізму, уряд дозволив приватному підприємництву брати в оренду дрібні і середні промислові і торгові підприємства. Орендувати підприємства могли як державні організації, так і приватні особи, в тому числі і їхні колишні власники. Орендовані підприємства часом налічували 200-300 найманих робітників.

       Була денаціоналізована невелика кількість державних підприємств. Приватним особам дозволялось відкривати власні підприємства з числом зайнятих не більше 20 осіб. До середини 1920-х років на долю приватного сектора приходилось від 20 до 25% промислової продукції.

      Однією з ознак НЕПу був розвиток концесій, тобто підприємств, які діяли на основі договору між державою та іноземними фірмами, зокрема у добувній і металооброблюваній галузях. За допомогою іноземних підприємств радянська влада розраховувала встановити необхідні міжнародні зв'язки, проникнути на світовий ринок.

       Зарубіжні фірми жорстоко конкурували між собою, пропонуючи послуги Радянському Союзу. Вони отримували концесії, постачали нову техніку, обладнання, запрошували на стажування радянських спеціалістів. Так, в 1925-1926 рр. стажування на західних підприємствах пройшли 320 інженерів з Радянського Союзу, в 1927-1928 роках - більше 400, а в 1928-1929 роках більше 500 осіб.

       В деяких галузях питома вага концесійних підприємств і змішаних акціонерних товариств, створених за участю іноземного капіталу, була досить значною. В середині 1920-х років вони давали більше 60% добутого свинцю і срібла, майже 85% марганцевої руди.

      Одночасно з цими перемінами, значні зрушення відбувалися в системі управління економікою. Основною формою управління виробництвом в державному секторі стали трести, тобто об'єднання однорідних чи взаємозалежних підприємств. Трести наділялись широкими повноваженнями: вони самостійно вирішували, яку продукцію виготовляти, де її реалізувати, несли матеріальну відповідальність за організацію виробництва, якість продукції, що випускалась. Підприємства, що входили в структуру тресту, знімались з державного постачання і здійснювали покупку ресурсів на ринку. Все це одержало назву "господарський розрахунок", у відповідності з яким підприємства отримували певну фінансову незалежність.

       Одночасно з утворенням трестовської системи, почали виникати і синдикати, тобто добровільні об'єднання декількох трестів з метою збуту продукції, покупки сировини, кредитування, регулювання торгових операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку.

       Важливе значення для проведення НЕПу мало створення стійкої грошової системи і стабілізації карбованця. З метою стабілізації карбованця була проведена деномінація грошових знаків, тобто змінена їх наявна вартість в певному відношенні старих і нових знаків. Одночасно з випуском нових знаків, в кінці листопада 1922 року була введена в обіг нова, радянська валюта — "червонець", який прирівнювався до 7,7 г чистого золота, або до дореволюційної золотої монети вартістю 10 крб. Нові "золоті банкноти" на 25% забезпечувались золотом, іншими дорогоцінними металами і іноземною валютою, на 75% — товарами, які легко можна було реалізувати, векселями та іншими зобов'язаннями.

        Одночасно з грошовою була проведена податкова реформа. Уже в кінці 1922 року основним джерелом надходжень до державного бюджету стали нарахування з прибутку підприємств, а не податки з населення.

       Поступово відроджувалась кредитна система, розпочалось кредитування промисловості і торгівлі на комерційній основі. Поки не відбулась стабілізація карбованця, Держбанк видавав субсидії під досить високі відсотки: від 8 до 12% в місяць, але поступово відсоток знижувався. Починають виникати спеціалізовані банки: Торгово-промисловий банк для фінансування промисловості, Електробанк для кредитування електрифікації і т. ін. Ці банки здійснювали короткострокове і довгострокове кредитування, розподіляли субсидії і т. д.

       В результаті проведених заходів з 1921 по 1926 роки об'єм промислового виробництва зріс більше ніж в три рази і практично наблизився до рівня 1913 р. Виробництво сільськогосподарської продукції зросло за п'ять років в два рази і на 18% перевищило рівень 1913 року. Середньорічні темпи приросту національного прибутку в цілому за 1921-1928 роки складали 18%. До 1928 р. національний прибуток на душу населення зріс на 10% у порівнянні з 1913 роком.

Слід підкреслити, що, незважаючи на бурхливий розвиток ринкових відносин, в роки НЕПу зберігалось  жорстке державне регулювання економічних  процесів. З одного боку, допускалось  функціонування різноманітних ринкових елементів (госпрозрахунок, вільна торгівля, кредитно-грошові відносини), з іншого - в руках держави зберігались провідні позиції в галузях великої і середньої промисловості, на транспорті, в банківській системі, зовнішній торгівлі. При цьому вважалось, що соціалістичний (усуспільнений) сектор повинен поступово витіснити інші форми власності із господарського життя країни.

    Головним пріоритетом в економічному житті країни того періоду вважалося відродження та інтенсивний розвиток великої промисловості, яка розглядалась як основа Радянської влади, як джерело посилення її обороноздатності. Але для розвитку промисловості потрібні були величезні кошти, які можна було отримати із сільського господарства через податки і свідоме встановлення особливої цінової політики. За таких обставин центральна влада намагалася регулювати основні пропорції економічного розвитку, але на практиці це привело до глибоких диспропорцій, так званих "ножиць цін". Якщо з 1913 по 1922 рік ціни на промислові товари у порівнянні з цінами на продукцію сільського господарства виросли в 1,2 рази, то наприкінці 1923 р. різниця цін досягла уже 300%. Восени 1922 року в країні відбулась так звана "криза збуту", коли було зібрано добрий врожай, але селяни не спішили здавати хліб за низькими цінами, оскільки це не компенсувало витрат на виробництво, не давало можливості придбати необхідні промислові товари. Село стало затримувати хліб, в деяких регіонах відбулись масові селянські виступи.

       Держава знову стояла перед необхідністю поступок сільськогосподарському виробнику. В 1924-1925 господарському році відбулись деякі зміни в ціновій політиці, була дозволена оренда землі і використання найманої праці. Відбувся перехід до грошового оподаткування селянства, що надало селянам більшої свободи для розвитку своїх господарств.

       І все-таки ситуація в селі залишалась напруженою. Справа в тому, що уряд здійснював чітку соціальне орієнтовану політику в аграрному секторі, підтримуючи економічно безпорадні бідняцько-середняцькі господарства, створивши так званий "культ бідності". Зокрема, біднякам надавались пільгові кредити, відмінялись або понижувались податки, їх постачали насінням, робочими тваринами, сільськогосподарським інвентарем. Але, як правило, все це мало допомагало таким господарям. 
 

Господарство України в умовах формування і зміцнення командно-адміністративної системи 

Наприкінці 20-х  років у Радянському Союзі  завершилася боротьба партійних  угруповань, перемогу отримали прихильники  командно-адміністративних методів  управління господарством. Поступово держава почала відроджувати надзвичайні заходи часів "воєнного комунізму". З цією метою наприкінці 1927 р. розпочалась конфіскація хлібних "надлишків", незаконні обшуки селянських господарств. Восени 1928 р. повсюдно розпочалось застосування надзвичайних заходів до куркулів, а місцями і до середняків. В село з міста було направлено тисячі членів партії для примусового вилучення хліба. 

Ціленалравлений наступ на НЕП здійснювався в усіх напрямках. В 1927 році для промислових  підприємств було встановлено державний виробничий план. Наприкінці 1929 року трести втратили господарську самостійність і поступово перетворилися в опосередкований елемент системи управління. В роки першої п'ятирічки вони взагалі припинили своє існування. 

На початку 1930-х  років відбувається майже повне витіснення приватного капіталу із різних секторів економіки. В цей же період були практично анульовані всі іноземні концесії. 

В 1930 р. відбулась  податкова реформа. Замість 63 різноманітних  податків і платежів в бюджет, які  регулювали виробничу діяльність підприємств, було введено два основних види: податок з обороту і відрахування з прибутку. Але оскільки підприємства функціонували на основі обов'язкових планових завдань, то податки вже не здійснювали роль регулятора, а всього лиш забезпечували надходження до державної скарбниці. Всі інші види податків стали непотрібними і їх просто ліквідували.

Протягом 1930-1932 років фактично було покінчено з  ринковими методами і в кредитній  системі. Кредит було замінено централізованим  фінансуванням. Було заборонено комерційний кредит між підприємствами, відмінено вексельний обіг. Ліквідовувався довгостроковий кредит для державних підприємств, натомість було введено безповоротне фінансування. Довгострокове кредитування зберігалось тільки для колгоспів, промислової і споживчої кооперації. Самостійні раніше банки були підпорядковані Наркомату фінансів. Банки за своєю суттю уже більше не виступали кредитними закладами, на їх рахунках знаходились лише власні фінансові ресурси державних підприємств і бюджетні асигнування, що призначались для капітальних вкладень; до того ж, ці ресурси дозволялось використовувати тільки в суворій відповідності з планом. 

В зв'язку з ліквідацією  кооперативних банків всі операції по короткостроковому кредиту перейшли до Держбанку, який зосередив у своїх руках до 97% всього об'єму короткострокового кредитування. Для приватних підприємств, які до того часу залишились, стали недоступним будь-які форми кредитування. 

Наприкінці 1930-х  років в країні залишилося всього сім банків: Держбанк, Зовнішторгбанк, п'ять банків довгострокових вкладень (в 1959 р. ці п'ять банків влились в Будбанк і таким чином в СРСР залишилося всього три банки). 

Отже, починаючи  з 1929 року, в економіці утверджується  адміністративна система управління, яка фактично повернула країну до політики "воєнного комунізму", але уже в нових умовах. Директивний плановий розподіл ресурсів і продукції кінець-кінцем витіснив ринкові відносини. Наприкінці першої п'ятирічки повністю сформувалась надцентралізована економіка, яка з незначними модифікаціями проіснувала в СРСР до кінця 1980-х років. 

На XV з'їзді більшовистської  партії (1927) було затверджено курс на колективізацію сільського господарства. При цьому стверджувалось, що створення  колективних господарств повинно стати справою самих селян. Але вже влітку 1929 р. колективізація набула далеко не добровільного характеру. 

В грудні 1929 р. керівництво  партії і держави запропонувало  провести "суцільну колективізацію". При цьому були визначені надзвичайно  жорсткі строки. Зокрема в Центрально-Чорноземних областях і районах степової України колективізація повинна була завершитись до осені 1931 р., на Лівобережній Україні - до весни 1932 року, в інших районах - до 1933 року. 

На першому  етапі колективізації було не зовсім зрозуміло, якої форми набудуть нові господарства. Але поступово основною формою об'єднання селян стає сільськогосподарська артіль. Пізніше сільськогосподарські артілі (колективні господарства) повсюдно отримали назву "колгосп", під якою вони увійшли в історію СРСР. Поряд з колгоспами в цей період отримали розвиток і радянські господарства — "радгоспи", тобто сільськогосподарські підприємства, що належали державі. 

Одночасно з  процесом об'єднання селян в колгоспи йшов процес розкуркулення, в ході якого  у заможних селян вилучали майно, землю, а їх самих із сім'ями виселяли у віддалені необжиті райони, обмежуючи у політичних і громадянських правах. 

Розкуркулення призвело до того, що село втратило найбільш працелюбних, підприємливих господарів. Слід підкреслити, що основною метою колективізації було вирішення "зернової проблеми", оскільки вилучати сільськогосподарську продукцію із колгоспів було набагато зручніше, ніж у мільйонів розрізне­них селянських господарств. Але форма вилучення продукції на користь держави була знайдена не відразу. На перших порах колгоспи були включені в систему контрактації, тобто в систему договорів про обов'язкове постачання сільськогосподарської продукції державі в обмін на товари промислового виробництва. В 1933 році даний принцип було замінено системою обов'язкового постачання продукції за визначеними нормами з кожного гектару посівних площ і твердими державними цінами. Таким чином, колгоспи поступово втрачали свій початковий кооперативний характер і перетворювались в державні підприємства. 

З 1930 року в колгоспах  розпочалось широке використання трудоднів  як умовної одиниці визначення затрат праці окремих членів колгоспу і  їх частки в кінцевому результаті діяльності господарства. Трудодень  відповідав одиниці простої некваліфікованої праці, що затрачувалась людиною протягом робочого дня. На цій основі визначались затрати складної праці. Кожного дня в трудову книжку колгоспника вносилась кількість відроблених ним трудоднів. В кінці року, після обов'язкових поставок продукції і розрахунків з державою, фонд оплати, що залишився, ділився на загальну кількість трудоднів всіх членів колгоспу, а потім відбувалось нарахування продукції на трудодні окремим колгоспникам. Розподіл відбувався головним чином в натуральній формі.

Незацікавленість  колгоспників у збиранні врожаю призвела до величезних витрат. До 1 листопада 1932 р. від селянського сектора України було отримано лише 136 млн. пудів хліба (у 1930 р. - майже 400 млн.). В зв'язку з цим керівництво країни прийняло рішення направити в Україну надзвичайні комісії з хлібозаготівель. В Україні комісія очолювалась В.М. Молотовим. Основним засобом проведення хлібозаготі­вель, що його практикувала ця комісія, були репресії. 

Села, що мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях, заносились на "чорну дошку". Статут "чорної дошки" означав фактичну блокаду: припинявся підвіз товару боржникам, вводилась заборона на торгівлю, достроково стягувались платежі за фінансовими зобов'язаннями. Села опинялись в оточенні регулярних військ і фактично були приречені на голод. Так було застосовано терор голодом для того, щоб зламати опір і незадоволення українського селянства. 

Від голоду селяни тікали в міста і тисячами вмирали  просто на вулицях. Вимирали цілі села, поширилося людоїдство. 

Безпосередні  втрати населення України від  голоду 1932 року становили близько 150 тис., а від голоду 1933 р. - від 3 до 3,5 млн. чоловік. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат, що мало і має значні негативні наслідки. 

В червні 1929 р. в  країні створюються державні машинно-тракторні  станції (МТС), де зосереджувалася сільськогосподарська техніка для обробітку сільськогосподарських угідь і збору врожаю. Кожна МТС обслуговувала декілька колгоспів. За виконану роботу МТС отримувала натуральну оплату — приблизно 20% врожаю. МТС обробляли близько половини всіх посівних площ. 

На II з'їзді колгоспників-ударників в 1935 р. було прийнято "Статут сільськогосподарської артілі", у відповідності з яким колгоспники отримували право мати невеликі присадибні ділянки, тримати корову, свиней, овець, птицю. Надлишки продукції з присадибної ділянки дозволялось реалізувати на міських ринках. 

Про рівень ефективності сільськогосподарського виробництва кінця 1930-х років можна говорити, порівнюючи частку одноосібних і підсобних господарств по виробництву основних видів продукції. Незважаючи на те, що на долю цих господарств припадало 13% посівних площ, тут вирощувалось 65% загального об'єму картоплі, 48% овочів, основна маса фруктів і ягід, 12% зерна. Крім цього, зазначені господарства мали 57% великої рогатої худоби (в тому числі 75% корів), 58% свиней, 42% овець і 75% кіз, виробляли 72% м'яса, 77%) молока, 94% яєць. 

Таким чином, колективні господарства відігравали провідну роль лише у виробництві зерна, цукрового  буряку, соняшнику та інших технічних  культур, а основна частина продуктів  харчування, як і до колективізації, надходила від одноосібних господарств і присадибних ділянок колгоспників. 

Відразу після  Жовтневої революції керівництво  більшовицької партії розпочало  реалізовувати ідею про високоіндустріальне  суспільство з плановою економікою. В 1921 році було створено Державний плановий комітет (Держплан), завдання якого полягало в тому, щоб розробити єдиний генеральний державний план розвитку народного господарства. В 1926 р. до Держплану почали переходити функції управління народним господарством, що до цього належали наркомату фінансів. Це проявилось в тому, що жорстка грошово-кредитна політика втратила свою самостійність, а на перші ролі вийшов процес розробки перспективних планів. Саме в цей час виникає теза про поєднання річного, п'ятирічного і генерального планів. 

Генеральний (перспективний) план оголошувався головним, пріоритетним. На його розробку спрямовувались основні зусилля, пропонувались нові наукові підходи, зокрема ідеї економіко-математичного моделювання. 

В березні 1926 року Радою Праці і Оборони було прийнято рішення розробити перспективні плани окремих галузей, як правило, на п'ятирічний період, а в 1927 р. економісти почали розробку першого п'ятирічного плану, в якому передбачався розвиток всіх регіонів країни і максимального використання всіх ресурсів з метою індустріалізації економіки. 

В грудні 1927 р. на XV з'їзді було прийнято рішення розробити перший п'ятирічний план (1929-1933) розвитку народного господарства. В ньому передбачалось, що середньорічні темпи приросту промислової продукції будуть становити 16%. Але в квітні 1929 р. на XVII партійній конференції було затверджено висхідний варіант п'ятирічного плану, де щорічні темпи приросту були уже 18%. Згодом і ці показники були переглянуті і було розроблено так званий оптимальний варіант, в якому уже стояли цифри 20-22% . 

В грудні 1929 р. на з'їзді ударників було запропоновано  виконати п'ятирічку за чотири роки. На виконання цих фантастичних планів залучалась все більша кількість  людей. Темпи зростання зайнятих в промисловості і на будівництві  були дуже високими. Так, якщо в 1928 р. кількість робітників складала 4,6 млн. чол., то в 1932 р. їх нараховувалось 10 млн., а в 1940 - 12,6 млн. чоловік.

Бурхливе зростання  міського населення вело до виникнення цілої низки проблем, зокрема  житлової. В багатьох місцях люди жили в палатках, глиняних мазанках, землянках. В старих промислових містах сімейні люди жили в перенаселених гуртожитках, в підвалах великих будинків. 

В кінці 1932 р. в  країні була введена паспортна система. Паспорти і прописка обмежували свободу  пересування людей, допомагали здійснювати контроль над ними. Було оголошено заборону на звільнення робітників за власним бажанням. Нарком праці отримав право переводити кваліфікованих робітників і спеціалістів на роботу в будь-яке місце країни і будь-яку галузь економіки, не питаючи при цьому згоди робітника. Таким чином, держава повністю контролювала місце роботи і місце проживання радянських громадян. 

В цей же період було прийнято цілу низку законів, які  повинні були посилити трудову дисципліну. Перш за все, керівники підприємств отримали великі повноваження на управління виробничою діяльністю. Вони могли одноосібне звільнити робітника. Поряд з цим і самі керівники підприємств знаходились під постійним контролем: якщо підприємство не виконувало плану або випускало неякісну продукцію, директор міг потрапити під суд. 

7 серпня 1932 р.  було прийнято найбільш жорстокий  закон того часу "Про охорону  майна державних підприємств,  колгоспів і кооперації, і посилення  суспільної соціалістичної власності". Цим законом визначалась найвища міра покарання - розстріл з конфіскацією всього майна, за пом'якшуючих обставин розстріл замінювався позбавленням волі строком не менше 10 років і також з конфіскацією майна. 

8 грудні 1936 р.  на VIII з'їзді Рад була прийнята Конституція СРСР. У відповідності з новою Конституцією політичну основу країни становили Ради депутатів трудящих, а економічну основу — соціалістична власність на засоби виробництва. Всі матеріальні багатства фактично знаходились в руках держави, хоча формально проголошувалась наявність двох форм власності: державної (загальнонародної) і кооперативно-колгоспної. 

В результаті перших п'ятирічок в країні відбулись значні соціально-економічні зрушення. Вся  влада безроздільно перейшла в руки партійно-державного апарату, який здійснював жорсткий централізований контроль за розподілом ресурсів і готової продукції, за кредитно-фінансовими закладами, механізмом ціноутворення та іншими економічними інституціями. 

Селянство в  основному було об'єднане в колгоспи. Наприкінці 1930-х років одноосібні селянські господарства були практично витіснені за допомогою податків і адміністративних заходів. Така політика держави демонструвала бажання заради ідеологічних принципів перестрибнути через етапи економічної зрілості сільської економіки, ігноруючи при цьому економічні інтереси самих селян. 

Наприкінці 1930-х  років радянська економіка набуває "табірного" образу. В результаті масових репресій значна частина  населення опинилась за колючим  дротом. Праця ув'язнених включалась в п'ятирічні плани. В роки перших п'ятирічок система Головного управління таборів за об'ємами виробництва продукції займала перше місце серед всіх наркоматів. 

Згідно до офіційних  показників соціальну структуру  радянського суспільства в 1940 р. складали такі групи: робітники - 33,7%, колгоспники і кооперовані кустарі - 47,2%, службовці та інтелігенція - 16,5%. Зберігався невеликий прошарок селян-одноосібників і некооперованих кустарів - 2,6%. 

Таким чином, в  кінці 1930-х років в СРСР утворилась специфічна соціально-економічна система, яку найчастіше називають "державним соціалізмом", її характерними рисами були повне одержавлення виробництва і ліквідація приватної власності. Крім того, до основних характеристик "державного со­ціалізму" можна віднести наявність в країні лише однієї партії, монополію держави на засоби масової інформації, єдину офіційну державну ідеологію, контроль за суспільством з боку органів держбезпеки. Все це дає право говорити про те, що "державний соціалізм" в СРСР набував чітко вираженого тоталі­тарного характеру.

Економічне становище західноукраїнських земель 

Після першої світової війни значна частина західноукраїнських земель була анексована Польщею і  Румунією. Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини. Майже 7 млн. українців, в основному колишніх підданих Австро-Угорської імперії, були позбавлені права на самовизначення. Основна маса українських земель відійшла до складу Польщі, під владою якої опинилися понад 5 млн. українців, які становили найчисленнішу національну меншість. У промисловому відношенні західноукраїнські землі були слаборозвинутими. Понад 80% населення займалося сільським господарством. 

Польща, Румунія, Чехословаччина, до яких входили західноукраїнські  землі, в економічному розвитку значно поступалися США, Німеччині, Франції. Ситуація погіршувалась ще й тим, що в економіці країн, до складу яких увійшли західноукраїнські землі, панував іноземний капітал. Так, 44,4% виробництва у деревообробній промисловості і 88,5% у нафтовій контролювали іноземні банки.

Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Сприяючи розвитку промисловості в центральних районах, польський уряд свідомо гальмував промислове будівництво на західноукраїнських землях. У 1938 р. Західна Україна виробляла 7-10% промислової продукції Польщі, при цьому її населення і територія становили чверть території Польщі. 

Західноукраїнська промисловість у післявоєнний період відчувала величезні труднощі в  одержанні кредитів. З цього вміло  скористалися заправили західноукраїнського  й американського монополістичного капіталу і прибрали основні позиції в економіці до своїх рук. У промисловості Західної України змінилося тільки те, що місце австро-німецького капіталу зайняв французький, англійський, американський. Частково посилив свої позиції й польський капітал. 

У 1929 р. економічне піднесення змінилося нечуваною  кризою. Зайнятість у фабрично-заводській промисловості зменшилася на 40-50%. Занепало дрібне виробництво. Хоча пізніше й  настало деяке піднесення, однак  до 1939 р. ні фабрично-заводська промисловість, ні дрібне ремісництво вже не переви­щили рівня 1928 р. Середньорічна кількість робітників, зайнятих у середніх і великих підприємствах переробної промисловості Західної України, в 1938 р. становила близько 50-55 тис. чол. У гірничодобувній промисловості й на лісорозробках чисельність робітників зросла, але це не змінило загальної картини економічного застою західноукраїнських земель.