Образ Марiї в однойменному романi Уласа Самчука

Образ Марiї в однойменному романi Уласа Самчука

браз Марiї в однойменному романi Уласа Самчука

Рiвна по духу Марусi Богуславцi 
чи Роксоланi, тiльки доля їй 
випала звичайна, буденна i складна. 
/ О. Слоньовська /

Життєвих колiзiй й перепетiй, якi випали на долю довго невiдомого нам українського митця iз дiаспори Уласа Самчука, вистачило б, мабуть, не на один десяток життiв. Не судилося йому стати письменником на рiднiй українськiй землi. Далеко вiд України розквiтла героїчно-трагiчна, життєво-реалiстична, правдива художня проза письменника.

Надто гостро сприймав Улас Самчук усi iсторичнi подiї, якi переживала Україна, його рiдна сторона, у XIX-XX сторiччях: саме в цей час у центрi Європи на очах усього свiту знищувався великий народ! Докладалися всiлякi зусилля i винахiдливiсть, аби вбити у зародку саме бажання людей бути українцями. Саме цi обставини поставили перед “кусливим” митцем Самчуком питання: чому так сталося, що ж вiдбувається з Україною? Мовчати письменник не мiг. Отож усi свої думки, болiснi, вистражданi, вилив у “найсенсацiйнiм з усiх творiв” романi-хронiцi “Марiя”, написаному у Празi 1933 року. Наступного року твiр було надруковано у Львовi. Протягом 30-х-80-х рокiв неодноразово перевидавався у США, Аргентинi, Канадi, пiд час вiйни – в Українi, у Рiвному. 1991 року роман надрукували у Києвi.

Поштовхом до написання  роману став голодомор в Українi 32-33-го рокiв, але змалював письменник гiрку iсторiю життя України через  життєву трагедiю героїв роману впродовж кiлькох десяткiв рокiв, бо така його творча манера – показувати людину в iсторичному часi.

Марiя – головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирiтське життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подiбною до Марiїної долi була iсторiя України кiнця XIX – початку XX столiття, яка пiсля поразок минулих вiкiв лишилася сиротою, бiдною вдовою на узбiччi свiтової iсторiї. Проте цiною неймовiрних зусиль зумiла вистояти, на початку XX столiття навiть змiцнiти, сподiваючись на краще. Коли читаєш твiр про долю жiнки-страдницi, то здається, що вже щось подiбне доводилося чути ранiше. Це справдi так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирiтство, дитинство в наймах, перше дiвоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сiмейного щастя з коханим. Все склалося саме так у життi Марiї. Та це ж тiльки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвої долi Ма-рiїною значно строкатiша. “Провiсники лиха” раз у раз вриваються у її долю…”

Спробуємо i ми разом  з Марiєю упродовж усiх двадцяти шести тисяч двохсот п’ятдесяти восьми днiв пережити, перестраждати, пересмiятись i виплакатись. Марiєю вiд народження i до старостi називає автор героїню. I це символiчно. Початок її життя був розкiшним. Марiя-немовля – “жива репетлива дiйснiсть”, вона розкошувала: “Не раз прокинеться вiд сну, нап’ється з материного лона пахучого напою i наповнюється радiстю… Белькоче, пiднiмає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепiрює ледь помiтнi пальченята, завзято ловить щось настирливе перед очима”. Iз цим властивим справжньому борцевi за iснування щирим завзяттям Марiя пройде весь вiдведений їй долею шлях. Та ось перше лихо, яке довго не могла збагнути Марiя, Вона – сирота. Розпочались поневiряння маленької героїнi: життя в убогiй тiтчинiй родинi, де ще “п’ятеро крикливих ротiв”, що “хочуть самi обов’язково щодня їсти”. Найболючiше дiвчинцi не те, що ходить у бруднiй полотнянiй сорочинi, вiчно голодна, що кожен може образити її, а те, що Марiя свiдомо розумiє, що вона сирота – i у вiдповiдь своєму кривдниковi вона не може сказати, як iншi: “Чекай, чекай! Як скажу мамi – побачиш!..” А вона i не каже цих слiв, а “пiде над рiчку, порюмсає i знову добре”.

Час плине i з недоглянутої, циганкуватої, з “великим набубнявiлим животиком” дiвчини виросла красуня, за якою упадали хлопцi з усiх околиць, а згодом ми бачимо Марiю-матiр. Героїня Самчуком обожнена, вiн намагається подати її життя у чiткому хронологiчному порядку день за днем, рiк за роком “у художньому стилi художньої агiографiї”. Ось ми бачимо, як Марiя-мати годує немовля: “Голова її похилена направо, очi спущенi й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку”. I цим бiблiйним мотивом письменник з перших сторiнок роману вмотивовує “житiйний”, а тому й трагiчний характер образу: днi її лiченi, “iм’я їй Марiя”. Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у свiтi, де точиться одвiчна боротьба добра зi злом. Уже малюючи портрет маленької Марiї, автор говорить: “У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв’ється, розцвiте й пiзнає добро i зло”. А героїня ж прагне щастя. Для Марiї це – радiсть дитинства (коли є люблячi батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловiком), радiсть материнства, достаток, праця на своїй землi. Але чомусь усi Марiїни мрiї про щастя у дiйсностi миттєвi. Родиннi трагедiї зумовленi жахливим часом. Помирають батьки, дiти вiд першого шлюбу, вiд голоду в нiмецькому полонi гине син Демко, деморалiзується недоформована розхристана душа Максима… Судилося Марiї випити свою чашу сповна: спiзнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолi; i що бiльшим було її щастя, тим бiльшою i страшнiшою була катастрофа. Її життєвий шлях – то доля всiєї України. Марiїн рiд, як i бiльшiсть українцiв, зустрiли революцiю непiдготовленими. А найбiльше горе матерi – бути свiдком, як гинуть дiти, згасає увесь рiд: на Соловках – наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою – сама героїня…

Трагiчний фiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирiтського дитинства i аж до революцiї, ми постiйно вiдчуваємо, що в якi б скрутнi ситуацiї не потрапляли герої твору, все рiвно не опинялись у ситуацiях безнадiйних: мовляв, усе минеться, адже головне – життя продовжується. А чим же принципово вирiзняється бiльшовицька влада вiд усiх iнших? Вона такої надiї не залишала нiкому. Болiсно це сприймати розумом, але пiдтвердженням цьому є роман Уласа Самчука “Марiя” i, звичайно, життя. Розв’язка твору трагiчна – вмирає жiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соцiальними катаклiзмами. Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її перший чоловiк) бачить, як “воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлує старечу руку своєї колишньої дружини-красунi: “Цiлую руку матерi. Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!”

Так оцiнює автор  долю жiнки, яка мужньо пройшла крiзь усi випробування i, наблизившись до бiблiйних героїнь, пiднеслася до символу України.

1.1. Опосередкованість образу

Наприклад, Домаха, найближча для  Марії людина, так оцінює Марію: «  – Це, чуєш, від неї. Це вона… То знаєш, як то є… Дівча молоде, дурне. Добре воно, але ще молоде… Пручається, соромиться…» [1; 33].

І Мартин, господар героїні, характеризує Марію: «А, як самі знаєте, держу її сьомий рік. Золота дівка. Що не похопить –  горить в руках» [2; 34]. Мартин засвідчує  працьовитість дівчини.

Корній висловлює таку думку  про Марію: «Така і Марія. Сьогодні моя, завтра чортова» [3; 78]. Цими словами  автор зображує непостійність героїні.

Перший чоловік Марії, Гнат, так  оцінює жінку: «Ти правдива, Маріє…» [4; 94].

«Казиться з жиру. За хлопцями гицає, як кобила» [5; 54]. Так Трихон, жид, говорить про Марію, засвідчуючи її розгульність в перші роки заміжжя.

Гапка, сусідка, вважає, що вона на Гната  «і задом не дивиться» [6; 87]. Марія  – вірна своєму другому чоловікові.

Вже на кінець життя син Марії  так говорить про своїх батьків: «Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюся  від своїх батьків-кулаків, які  ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності  і навіть тепер не зрікаються своїх  ганебних засад» [7; 150].

Опосередкованість образу може стосуватися  не тільки духовних якостей героя, а  й зовнішності. Так, Гнат дає оцінку привабливості Марії: « – Дивлюся  на тебе, Маріє, і стає страшно. Страшно  за твою таку красу. Тобі треба сидіти в світлиці, накинути царську одіж і бути чиєюсь царицею. Ні, ні… Тобі тільки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пісне яка, яка пісне» [8; 22].

Сусіди характеризували зовнішність  Марії так: « – От так дістав жіночку! – говорили сусіди. – Така кривина, а таку підчепив кралю. Га!..» [9; 40].

Коли Марія на своєму весіллі  співала, то ось якою вона була: «Одягнута  і зав’язана по-молодецьки. На голові попеляста шовкова хустка, перев’язана  червоною стрічкою. На шиї багато справжніх  дорогих коралів. Сама свіжа, пишна, натхненна. Очі невинно спущені  додолу і закриті рівними гребінчиками вій» [10; 40].

Сусідка Марії, Гапка, описує героїню  так: «Молодиця, як тур… І грім її не візьме…» [11; 86].

Та ж Гапка каже, що Марія «гладка, як кобила» [12; 87].

З часом Марія вже не та, зів’яла: «Марія вже не та, не колишня. Клопоти, праця зім’яли її молодість і  красу» [13; 85].

Гнат пізніше так описує Марію: «В той час двері зненацька  відчиняються і у дверях бачу бліду, виморену жінку» [14; 95].

1.2. Характеристика образу  Марії

Характер Марії – це своєрідна  гамма якостей, які змінюються, заміняють  одна одну з часом. Це можна простежити, проаналізувавши життєвий шлях героїні.

Дитинство Марії випало тяжке. Відчула  на собі сирітство («І тоді відчула  Марія своє сирітство» [15; 10]). В цей  період у неї проявляються різні  риси. Наприклад, терплячість: «Роса  розмочує ретини, заходить в бруд і  роз’їдає їх. Чути гострий біль, виступає чорна густа кров. Але Марія  не зважає на це» [16; 11]. Працьовитість  притаманна їй з самого дитинства: «Вставала  рано з сонцем, брала в пелену шматок сухого хліба і гнала зграю» [17; 11]. Не злопам’ятна – «піде  над річку, порюмсає – і знову  добре» [18; 11].

Марія виросла напрочуд гарна –  «на двадцятій весні відчула  дівочий сором…» [19; 11]. Автор сам  наголошує на вроді дівчини: «з Марії  стала – о, дівка! Не скінчилось п’ятнадцять, як почали за нею оглядатися та стригти  очима» [ ; 12]. Знаходимо також зовнішній опис Марії: «Виграють оті чорнені, оті бездонні очі… Глянь – опалить… А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина – невгамовна, співоча картина» [21; 12].

Однією з характерних рис  Марії є її любов до церкви: «Білить, рве, і по короткому часі, вимита, вичепурена, у найповнішій шелестючій спідниці, з хустиною у руці біжить Марія на вечірню» [22; 18]. Не тільки любить, а й регулярно відвідує церкву: «Завше ходила, то і тепер піду» [23; 16].

Марія, як і раніше, не цурається  праці: «Та що Марії праця? Жне, в’яже  за косарями і, мов дзвінок, гомонить» [24; 12].

Марії притаманна легковажність, несерйозне відношення до важливого: « – Говорять, що до неї Гнат Кухарчук збирається свататись. Марія тихо хіхікає. Смішно» [25; 19].

Капризність, самовпевненість також  присутні у характері Марії: «  – Не знаю. – відтяла вона і  закопилила губу» [26; 26]. Марія – кокетка, проте не бажає серйозних стосунків: «Посміється, пожартує, а вийдеш до нього в садок?» [27; 13].

Не чужа Марії така риса, як сором’язливість: «Налилася, мов ягода» [28; 18].

Марія нетерпляча: « – Ну ти й  гавиш! Пусти! Чого ти так негарно  сопеш?..» [29; 26].

У дівчини з’являється наречений, Гнат. Та вона вважає, що не пара для  нього: «Нащо в’яжешся з обдряпаною наймичкою» [30; 26].

Вона хитрувата: «Засміялася. Не розуміє, мовляв. А вона, капосна, розуміє  гаразд…» [31; 33].

Марія виходить заміж. В цей період вона трішечки сором’язлива і хвалькувата: «Марія трохи соромилася, але відчувала  приємність і знала, що їй будуть заздрити товаришки» [32; 36].

«Під вінцем Марія бліда, як панночка. Тільки опущені вії, та брови чорніють, та кучері, що вибиваються з-під вельона…» [33; 37]. «Піднесена і урочисто чиста  Марія приймала свої дари, цілувала кожного в уста, а Мартина –  нахилилася і, як батька, поцілувала в  руку» [34; 39] – в цей момент автор  засвідчує святість, піднесеність дівчини.

Марія одружилася з Гнатом, який підносить  Марію до личини Святої: «Гнат дивиться на Марію, дивиться, мов на святу. Здається, що це янгол злетів з неба, сів  у нього за столом і виспівує тужливу, але чарівну пісню. Підійти до неї, стати прилюдно на коліна, поклонитися  до землі» [35; 40].

Вийшовши заміж за нелюба, Марія  таки взяла себе в руки і заспокоїлася: «І Марія поволі втихомирюється. Для  неї починається нове життя, і  треба з цим помиритись» [36; 41].

Марія старанна, відповідальна: «З першого  тижня Одарка багато домашньої роботи спихнула на Марію, і та сумлінно і  справно виконувала свої обов’язки» [37; 41]. Марія намагалася потоваришувати з Одаркою і, слухаючи наказу Домахи, «намагалася слухати та бути привітливою» [38; 39].

Автор зображує Марію модною, не застарілою: «Одарці дещо не до вподоби, що Марія  занехаяла старосвітські звичаї і не вбиралася до шлюбу, як це було прийнято, але такі вже настали  часи» [39; 39].

Невдовзі Марія народжує хлопчика, Романа. В цей період вона забобонна: «Коли купала, клала до води любистку, щоб любили дівчата. Одягала сорочечку  перед челюстю печі, вигрівала  і хрестила її. Огонь і хрест  відганяє нечисту силу. Боялася і  тремтіла, щоб не впав на нього злий погляд і щоб не наврочив. Кілька разів бабу Улиту приводила, щоб  викачала переляк» [40; 43]. Після одруження  Марії з Гнатом жінку переслідує низка втрат і загибель сина Романа: «Роман був мертвий» [42; 49]. Тоді священик прирівнює Марію до Богоматері: « – Сестро! Чую біль твій, біль матері, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога Живого, який всім людям кинув слова: «Прийдіте до мене, всі страждаючі і обременені, і аз успокою ви…» Його розп’яли за це. І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп’ятого Сина, чекаючи Його смерті. Пригадай її велику мужність, попроси у неї сили пережити твоє горе і видержати все так само, як це видержала Вона, найбільша з усіх матерів…» [41; 49].

Вдруге Марія народила неживу дитину: «За півроку родилася нежива дитина» [43; 50]. Це сильно підірвало психіку  Марії. А коли Корній приїжджає у  відпустку у рідне село і швидко від’їжджає, Марія поводиться, наче божевільна: «Вбирається у барвисті спідниці, голову криє по-дівочому, заплела  розплетену дружками косу. Домашня  праця не цікавить більше Марію: «Напрацювалася і натягнулася. Досить. Неділі, музики, сміхи вечірнього стояння на перелазах» [44; 53].

Марія втратила сором: «Марія не соромиться з такими (сопляками) скалозубити, грати  в карти і вихіхікувати по темних закутках» [45; 56].

Стала байдужою: «Хай, про мене, і  сам себе віддасть тій Гапці. Байдуже…» [46; 57].

Через те, що Гнат почав часто навідуватися до сусідки, Гапки, Марія заспокоюється  і перестає гуляти на вечорницях бозна  з ким, а залишається вдома. Знову  втихомирюється і повертається до життя («Марія нікуди не йде…» [47; 57].

Подружнє життя Марії поволі налагоджується: «Гнат і Марія  чують під собою твердий грунт. Все, що було, стерлося з пам’яті. Жиють  спокійним селянським життям» [48; 60]. Але це щастя швидко припинилося  двома бідами: смертю доньки Надійки  від тифу: «…не минув місяць, як весела говорунка Надійка в муках  та стражданні покинула назавжди наш  мир» [49; 61] та тим, що Гнат зламав ногу («Одного дня поїхав у ліс, попав під деревину, яка потрощила йому якраз криву ногу» [50; 61].

Коли повернувся Корній, Гнат якраз  був у лікарні. Марія, як могла, догоджала  Корнієві Перепутькові, що на той час  жив у неї. Ось якою бачив Гнат Марію в цей період після розповіді  брата Михайла: «Бачив Марію, що скидає матросові брудного чобота… Бачив  Марію, що хмелиною в’ється навколо  дужого тіла ворога… Бачив Марію-рабиню, Марію, що цілує ту руку, яка її б’є  по лиці» [51; 63].

Хоча Марія і страждала фізично, але вона не плакала, не сумувала: «Чого  ж їй плакати? Не для того рвалася, не того шукала. Сама винна, обіцяла  і забула обіцянку, не чекала. Не вірила в любов, захотіла багатства. Покутуй» [52; 69]. «Марія гнулася перед ним  лозою» – Марія з усієї сили намагалася догодити Корнієві.

Марія покидає Гната і йде  до Корнія. Знову втрачає дитину. Коли завагітніла вдруге, Корній виявив бажання одружитися; власне, цього  Марія і чекала все своє життя, це її мета: «Хомиха божилася, що Марія  ледь стояла під вінцем, такий вже  у неї живіт, але це не так важно. Досить, що Марія впертою працею, самовідреченням добилася нарешті  права бути законною власністю свого  чоловіка. Не чула границі радості» [53; 70].

Народжується син, Демко. Хоча Марія  хоче назвати хлопчика іншим ім’ям  та батько не погоджується, і жінка  підкоряється. Вона стала покірною: «Марії це ім’я не зовсім подобається, але раз хоче батько… Що може вона проти батька?» [54; 71].

З часом змінювалися риси характеру  Марії. Вона стала байдужа до думки  суспільства: «Гомонять сусіди. Не розуміють  вони Марії. Але їй байдуже» [55; 72].

Поволі Корній з Марією зводяться  на ноги, будуть своє господарство вперто. Лише тепер Марія щаслива, по-справжньому  щаслива: «Їй весело і радісно. На обличчі спокій, видно сяйво щастя – короткого і приходящого, але все-таки щастя. «Ми, – кажуть Маріїні очі, – не вимагаємо багато щастя. Щастя наше у повноті існування, але кілька разів на рік ми скупчимо його в одно велике видиме щастя, щастя, яке випромінює з наших віч, з наших уст, з наших душ» [56; 76].

«Ті кілька добрих слів відняли всю  її втому» [57; 43]. Марія, як і всі, прагне добра, любові.

«Жінка рве з останніх сил» [58; 72] – таки не змінюється одна з найважливіших  рис характеру Марії – працьовитість.

Марія не вибаглива до одягу, не перебірлива  – «До цього часу вона нічого не купувала для себе. Доношувала все  те, що принесла з собою від Гната» [59; 75].

«Марія виросла на господиню  й матір» [60; 80] – так автор засвідчує, що Марії притаманні риси як чудової  господині, так і матері – любов, ніжність, терплячість.

І ось Марія знову вагітна, проте  «…не зважає на свою вагітність. Підтикнувши  високо спідницю, містить ногами глину, викладає заступом на стіл…» [61; 80]. Марія  працьовита, невтомна, не може сидіти без  роботи, адже навіть тоді, коли їй личить відпочивати, вона важко працює.

«Марія й не думає журитися» [62; 80] – ця жінка дуже життєрадісна, весела.

«А Марія ночей не спала –  виглядала і сподівалася» [ ; 84] –  так Марія чекала на Корнія, якого  забрали на війну.

«Упораюсь, Гнате… Якось упораюся…» [63; 85] – так різко відповіла  Марія на пропозицію Гната допомогти. Це свідчить про те, що жінка покладається лише на свої сили, можливо вона трішечки самовпевнена, вважаючи, що впорається зі своїм господарством, не бажає нічиєї допомоги.

«…не знаєш людей, у кожного  язики без кості…» [64; 85]. Це свідчить про її досвід: у власному житті  вона вже, напевно, не раз стрічалася з пліткарством.

«…і за неграмотну Марію Перепутько…» [65; 84]. За все своє життя Марія  так і не навчилася читати і  писати.

До цього часу жінка не втратила дівочої сором’язливості: «Марія ніяковіє…» [66; 86].

«Чого лякаєшся, Маріє?» [67; 93] – з  часом Марія стала ляклива.

«У тебе (у Марії) … порвалися  чоботи. Не мерзнуть ноги? Скоро ж  зима…

– Чи ж то первина» [68; 96]. Марія терпляча, не звертає уваги на свій зовнішній вигляд, і, нарешті, не піклується про своє здоров’я.

«Марія йде з долини і несе на коромислі повні два відра  води. Засапується, стає, перекладає коромисло  на друге плече, відсапується» [69; 70]. Марія знову показує свою працелюбність. «Не думає над тим, чи це комусь подобається» [70; 70] – жінка байдужа  до думки суспільства, не звертає  на неї уваги.

«Марія бігає, руки мліють від утоми, але лагідна усмішка не сходить  з її уст» [71; 73] – Марія терпляча, любляча.

«Марія нічого з себе не уявляла, але Марія не могла натішитися. Вона в житті ще не дістала кращої спідниці – це ж купив він, той, який ще ніколи нічого не купував. Кинулася йому на шию» [72; 75]. Марія задоволена тим, що має. Для неї важливий не подарунок, а любов, щирість того, хто його зробив. Вона вдячна навіть за не найкращий  дарунок близької людини.

«Марія думає…» [73; 76]. З часом  Марія стала роздумливою, поміркованою людиною.

«Ах, Марія пережила всього. Було і  хрестин, і мерлин. Не первина. Видно, під такою планетою родилася» [74; 100]. Автор показує величезний життєвий досвід Марії, а також власноруч  підносить її до неба, пов’язуючи її життя, її долю з планетою.

«Їй всі рівні, всі добрі. Не робила різниці між дітьми, не заважала батькові давати їм накази, але й  не боронила нічого дітям» [75; 103]. Такою  була позиція Марії у вихованні  дітей.

«Це нічого, що прийдеться дещо живота стягнути. Нічого. Десятина є завжди десятина. Вона готова з останнього пнутися, а все-таки десятинка буде» [76; 100]. Ця цитата засвідчує знову  ж таки терплячість, силу у тому плані, що вона не боїться відмовити собі у деяких благах, також з цих  рядків можна визначити важливість для Марії матеріальних цінностей (а вони для неї важливі), і ціну, яку вона готова за них заплатити (вона «…готова з останнього пнутися»).

« – Підріс, хай погуляє, – казала вона (Марія). – Прийде час і покине. Молодість є молодістю…» [77; 103]. Марія  не забороняє дітям гуляти, поважає  юнацький вік, бо вона ще, певно, пам’ятає й себе.

«Найулюбленішою дитиною обох Перепутьків  була Надія» [78; 103]. Так як у цієї сім’ї  були як і хлопці, так і дівчинка, а вона була найулюбленішою, то це означає, що вони любили більше дівчаток, як хлопців.

«Марія сиділа дома, приходили сусідки, і розпочинався сейм. Обговорювали неприсутню сусідку Химку, з Химки  переходили на господарські справи, далі про сватання та весілля розмова, і так до вечора» [79; 103]. Тому можна  вважати, що в характері Марії  присутнє пліткарство, адже вона обговорювала сусідку Химку. Жінка має багато вільного часу, якщо могла цілий  день до вечора розмовляти з подругами. Марія безпосередньо брала участь у житті всього села, якщо обговорювала у товаристві різні важливі речі. Марія мала подруг, які приходили до неї. Жінка обізнана в цих питаннях, якщо могла їх обговорювати.

«Марія ходить до церкви, як і раніш, стане десь збоку і молиться за здоров’я свого сина» [80; 104]. Не зникає також і Маріїна любов до церкви, що була притаманна їй протягом усього життя.

«…розважала Марія…» [81; 104] – з  часом Марія стала поміркованою, роздумливою.

«Здавалося, не образа, а її розстріляв Масим» [82; 116] – таке велике значення надає Марія іконі.

«Посварився з Марією і Корнієм, назвав її контрреволюцією і подався» [83; 117] – Марії притаманні контрреволюційні риси, її можна назвати консерватором, адже вона не прагнула нової влади, нових порядків.

«Марія уміє годувати веприків» [84; 74] – така характеристика показує  Марію як чудову господиню.

«Марія зготовити потрапить, аби  з чого…» [85; 69] – знову ж автор  зображує Марію як господиню і  непогану куховарку.

Іде час, Марія старіє: «Втоплена  Марія, притягла з поля старечі ноги, сіла під залитою цвітом грушею і  слухала згасаючу пісню сонця  та вечірнього дзвону» [86; 132]. Марія  романтична, вже похилого віку, і  знову ж таки працьовита.

«Скільки, Маріє, вилилось нашого поту. Вилилось… Пригадай тільки, скільки  поту вилилось… Страшно подумати» [87; 131]. Ця цитата показує, як багато напрацювалась  Марія за все своє життя, скільки  сил вклала вона в своє господарство для того, щоб воно процвітало.

«Марія зложила обидві поморщені  старечі руки у пелені і спокійно, рівно дивиться перед собою в  далечінь вечірнього смеркання» [88; 102]. Марія стала смиренною, вона втомилася  від життя, заспокоїлася, втратила свою невтомність, невгамовність.

Марія гостра на язик:

Чому ж ти нічого не казала?..

А чому ж ти нічого не казав за корову?.. [89; 126].

«Мала і я багато горя, але, коли б Бог не дав гіршого, все ще можна було б пережити. Не можу скаржитися» [90; 138]. Марія терпляча, не нарікає  на свою долю, смиренна. Хоча й багато труднощів мала у житті, не скаржиться, не плаче, не вважає свою долю трагічною, а життя – важким. Це свідчить про її життєрадісність, життєлюбність.

«Марія молилася і думала … Ніколи стільки не думала, як тепер» [91; 134]. Марія стала вдумливою, поміркованою.

«Очі бачили, але серце її (Марії) бачить ще більше» [92; 136]. Ця цитата показує  багатий духовний світ Марії, її безпомилкову інтуїцію, якій вона довіряє більше, ніж очам.

«Корній і Марія, мов старі птахи, залишили своє давнє гніздо і вилетіли…  Чулися відірваними від землі. Боялися  ходити по чужій хаті. Боялися голосно  говорити. Все здавалося, що прийде справжній власник цього гнізда – і прожене, і посміється, і  оганьбить їх…» [93; 138]. Це свідчить про  те, що Корній і Марія боялися  покидати свою оселю, їм було важко  залишати свій дім, до якого вони звикли. Вони не хотіли брати чужого, боялися  стати посміховиськом, бути вигнаними, зганьбленими.

Уважно читаючи текст роману, можна зауважити, що Марія помирає  двічі. Перед останнім розділом, книгою про хліб, перед Голодомором, автор  зазначає: «Дні Марії скінчилися» [117; 124]. Проте Марія жила. І останнім рядком стали слова: «Марії не стало…» [118; 170]. В першому випадку Марія  помирає духовно, в другому –  фізично. Останні дні жінка жила без душі – Голодомор не має  ані моралі, ані духовності як і  в книзі, так і в житті.

Причинами ж другої смерті стали, власне, старість і голод. Скінчилися дні  Марії… Так, для Марії щасливе  життя закінчилося, скінчилося все  те, чого вона так прагнула: жити і  працювати спокійно поруч зі своїм  чоловіком, бачити дітей, онуків живими. Починалося нове життя, як автор зазначає: «початок кінця». Проте «сонце так  само сходило і заходило». Життя  Марії, хоча і понівечене, продовжувалося до фізичної смерті.

На початку твору Корній - бідний заробітчанин. Після довгої служби у війську, що негативно змінює його характер, Корній знову повертається в рідне село. Тут крок за кроком жорстокий, ледачий та надмінний вчорашній матрос стає добрим господарем, турботливим чоловіком, мудрим батьком, який своє життя звіряє за Божими Законами та нормами народної моралі. 
Які причини цих змін? 
Безумовно, це безмежна жертовна любов Марії та праця біля землі. Письменник відтворив, як поступово прокидається в Корнія споконвіку притаманна українцям любов до землі. Праця вже не тільки годує, а й виховує, облагороджує. Як пише автор, у своїй роботі чув Корній присутність вищої сили. Людянішим стає він і після народження дітей. 
Маючи на початку тільки невелике поле, гармонь та кілька сорочок, Корній зумів стати заможнім господарем, почесним чоловіком в громаді. Він пишається результатами своєї роботи. 
Можемо сказати, що Корній - типовий образ селянина, що своєю працею творить добробут своєї родини. Він дбає про сім'ю, родину, односельчан. Стає заможнім господарем, шанованим у селі. 
Показавши еволюцію в характері Корнія, письменник наголошує, що кожна людина при бажанні і наполегливій праці може вибороти право на гідне життя. 
На жаль, його життя закінчується трагічно. Письменник описав, як страшні дії людей нової влади ламають долі тисячі таких селян, як Корній.

Гнат - гарний господар, працьовитий, терплячий. За характером добрий і милосердний. Вирізняється силою духу. 
Покохавши на все життя Марію, він витривалістю та впертістю, терпінням та добротою завойовує її прихильність. Розуміє, чому Марія виходить за нього, тому на весіллі прагне розвіяти її сум, прогнати жаль. 
Не оздоблюється Гнат за гіркі слова докору після смерті їх дітей, захищає від людського поговору, коли Марія починає гуляти. 
Довгий час він живе коханням, простим щастям бути біля коханої людини, а коли Марія іде від нього, добровільно прирікає себе на самотність. 
Розраду від нерозділеного кохання Гнат знаходить у Біблії. Віра рятує його від розпачу. У монастирі, серед церковних книг, шукає він відповіді на свої питання. 
Коли Гнат повертається в село, біля нього починають збиратися люди. Кожен приходив із своїми думками й болями послухати Божого слова. А воно було особливо необхідне для селян в ті скрутні дні. 
Гнат умів розрадити людей, допомагав повернути віру в себе, не зневірюватись. Автор створив чудовий образ духовно багатої людини, яка, переживши не одне власне горе, не зламалася, не озлобилась, а вірою вилікувала власну душу та за допомогою Божого слова зцілювала душі людей, повертала надію. 
«Повстаньте і повірте в себе, - говорив їм. - Повірте у вашу силу, у вашу землю. Душі ваші сплять, думи повільні і не хочуть напружуватись... Бог любить тих, хто бачить в собі частину його самого, його безсмертного, його розумного, його всемогутнього.

Порівняйте образ  Максима та Лавріна.

Два сини Марії  відрізняються вже з дитинства - працьовитий, спраглий до знань Лаврін і лінивий розбишака Максим. 
Лаврін відстоює необхідність незалежності України. За свої погляди, коли до влади приходять більшовики, потрапляє на Соловки. 
Створивши цей образ, письменник показав людину нового покоління, що дбає не тільки про інтереси родини, села, а й добро для своєї країни. Вперше у творі звучать слова про те, що вільне, щасливе життя людей можливе тільки у вільній, незалежній країні. 
На противагу образу Лавріна створений образ Максима. 
У пошуках легкого хліба, залишає Максим батьківський дім і іде до міста лакеєм у дворянський клуб, згодом пристає до більшовиків. Йому подобається влада, що дозволяє безкарно в ім'я революції вбивати людей, грабувати, забирати чуже майно. Створивши цей образ, письменник показав, які люди приєднувалися до більшовиків, ставали обличчям нової влади. 
Описуючи Максима, автор показав процес деградації людини та причини, що привели до цієї деградації.