Образ лікаря у вітчизняному кіномистецтві

Образ лікаря у вітчизняному сінематограф

 Мене давно цікавив  цей феномен, і я спробував  у ньому розібратися.

 На зорі кінематографа,  в епоху чорно-білого кіно немає  жодного переконливого образу  лікаря, який би запам'ятався. Можна  списати це на дитячий вік  самого мистецтва, яке Володимир  Ілліч визначив як «найважливіше».

 До речі, насправді  ця фраза звучала так: «... поки  населення країни в основній  своїй масі безграмотне, для  нас найважливішим з мистецтв  є кіно ...». Відчуваєте різницю?  Грамоті ми вивчилися, а найважливішим  мистецтво все одно залишилося.

Радянський екран

 У радянському кінематографі  30-их років лікар органічно  не міг бути головним героєм, тому що героями були льотчики, шахтарі, танкісти / трактористи  і полярники. Вони здійснювали  бойові і трудові подвиги, просто  неможливі для лікаря в силу  самої специфіки професії. Проте,  здійснюючи трудові і бойові  подвиги, головні герої кіно  тридцятих ні-ні, та й надривали  своє могутнє здоров'я. Ось  тут то і став на екрані  «в епізодах» з'являтися доктор. Доктор з'являвся в двох іпостасях:  або це був дивакуватий сивенький  дідок у пенсне і з борідкою, що викликав поблажливу посмішку  глядача, або ж це була симпатична  дівчина, років на 50 молодше вищезазначеного  дідка, але зовсім не поступається  йому по своєму досвіду і  лікарським знань. У дівчини-доктора  на екрані шансів було набагато  більше: вона могла закохатися  в головного героя і навіть  стати його подругою, що дозволяло  їй, при сприятливому збігу обставин, протриматися аж до напису  «кінець фільму» і практично  гарантувала роль зі словами.  Приклад - симпатична дівчина-доктор  стає бойовою подругою Котовського  в однойменному фільмі (1942 г).

 Наслідувати таким  кіногероїв ще не хотілося (можливо,  дівчата мені заперечать), але  образ був у цілому - позитивний. Дуже добре показані дівчата-лікарі  в кінофільмі «Машенька» - це про  фінській війні. Головна героїня  слухає передану по радіо ноту  радянського уряду, звернену до  злочинної кліці Маннергейма-Таннера,  суровеет особою і говорить  подружкам:

- Дівчата, це війна!

 Потім почалася велика  війна. Практично в будь кінострічці  воєнних років (Алма-Атинська  і Ташкентська кіностудії) головного  героя ранять в бою, він потрапляє  в госпіталь, його лікують чарівні  медсестри і лікарі. З'являються  і чоловічі образи військовий  лікар, але вони, в основній  своїй масі, сумні. Ну, скажіть  мені на милість, навіщо Костянтину  Симонову знадобилося вбивати  осколками авіабомби в спину  професора-хірурга Аркадія?

- Ти бий їх, Сергію, добре  бий ...

 Що, танкіст Сергій (Микола  Крючков), і без цього не перестрибнув  б на танку через підірваний  міст і не розчавив би фашистів  гусеницями? Загалом - знову, та  ж історія: хочеться бути схожим  на танкіста, не хочеться бути  схожим на хірурга ...

 Прекрасна Фаїна Раневська  - «професор, світило нашої медицини»  в кінофільмі «Небесний тихохід». Цей образ викликає найтепліші  почуття, але нехай підніме  руку той, хто сам б, особисто, хотів би бути схожий на  Фаїну Георгіївну?

50-ті роки ознаменувалися  появою фільмів, в яких (вперше  у вітчизняному кінематографі)  лікар став головним героєм. Дивовижний  фільм «Вірні друзі», в якому  Борис Чирков грає нейрохірурга  Чижова.

 Про Бориса Чиркова  слід сказати окремо - це один  з найчарівніших артистів нашого  кінематографа за всю історію  його існування. З цією обставиною  пов'язаний дивовижний промах  сталінської кінопропаганди, за  який (якби його вчасно зрозуміли  і помітили) всю кіностудію слід  було поставити до стінки. У  1942 році на екрани країни вийшов  фільм «Олександр Пархоменко».  У фільмі є головний позитивний  і головний негативний персонажі.  На роль антигероя Махно був  запрошений Чирков. Фільм, який, за  задумом авторів, повинен був  прославляти революційного героя  і всіляко принижувати анархістського  отамана, вийшов з рівно протилежним  ефектом. Борис Чирков, що бере  в руки гармонь і задушевно  співає «Любо братці, любо ...»,  настільки переграє похмурого  маргінала у виконанні Олександра  Хвилі (дозволю собі припустити, що і в дійсності Пархоменко  був жлобом, а Махно - чарівною  людиною), що після такого фільму  у нас у дворі всі хлопці  хотіли грати за «зелених»  і ніхто не хотів бути «червоним». Ось вам вона - чарівна сила  мистецтва!

 Так от, Чирков-Чижов  - перший (і один з небагатьох) кіноврач, на якого дійсно хочеться  бути схожим.

 Потім був дивний  фільм: «Серце заб'ється знову», про військових лікарів. Головний  герой фільму, капітан медичної  служби у виконанні висхідної  зірки екрану В'ячеслава Тихонова, веде себе дуже незрозуміло.  Будучи лікарем солдатика з  гнійним перикардитом, він, практично  не підходячи до свого пацієнта, бігає між двома професорами,  збираючи їх думки. Професор - терапевт каже: «Лікувати консервативно!».  Професор - хірург каже: «Оперувати!».  Тихонов ходить туди-сюди, будує  очки сестрі солдатика (Людмила  Гурченко в молодості - чому  б і ні?) І мотає на вус,  а пацієнт з кожним днем  ​​маніфестує наростаючу серцеву  недостатність. Зрозуміло - все  закінчується добре, хворого оперують, на столі - зупинка серця, а  як же без цього, адже ще  в назві фільму було анонсовано, не можна ж глядача обманювати, але він виживає, так як в  клініку недавно привезли новенький  дефібрилятор. Чесно кажучи, якщо  бути схожими на цих кіногероїв, то по лікувально-контрольним  комісіям точно затягають ...

Баталовскій андроїд

 Осібно в кіномистецтві  варто страшний фільм, який  понівечив десятки тисяч життів  і доль. Він називався «Дорога  моя людина» - це навіть не  фільм, це ціла епоха нашого  кінематографа. Фільм був знятий  на підставі трилогії Юрія  Германа: «Дорога моя людина»,  «Справа, якій ти служиш» і  «Я відповідаю за все». Автор  цих книг давно вже покинув  наш суєтний світ, з нього вже  не запитаєш, а шкода. Дуже хотілося  б зауважити: за все відповідати  не треба, відповідай хоча б  за базар ...

 Син письменника, талановитий  вітчизняний режисер Олексій  Герман («Перевірка на дорогах», «Мій друг Іван Лапшин» тощо) якось ділився своїми дитячими  спогадами і розповів, що у  десятому класі він прочитав  татові книжки і захотів стати  лікарем. Слід вам зауважити,  що дуже багато знайомих мені  колеги в десятому класі прочитали  книжки його тата і захотіли  стати лікарями. Так ось: крихта  син до батька прийшов, і  запитала крихітка ...

 Папа Герман (за спогадами  його сина) жорстко вилаяв свого  дурного нащадка і в медичний  надходити йому категорично заборонив,  а відправив на режисерський  факультет. Герман-тато агітував  чужих дітей ставати лікарями, а своєму синові він такий  «завидною» частки абсолютно  не бажав. Ось яким брехливим  і продажними буває деколи  мистецтво!

 Итак: «Дорогий мій  чоловік». У головній ролі - Олексій  Баталов, артист красивий і  талановитий, але для мене (після  цього фільму) - не існує. Герой  Олексія Баталова показав всій  країні образ лікаря, якому взагалі  нічого в житті не треба,  окрім як оперувати. Йому не  потрібні: одяг, їжа, мало-мальськи  пристойне житло, гроші, автомобіль, красиві жінки, хороший коньяк, кубинські сигари (ой, це мене  вже занесло) - ну, загалом, нічого  йому не потрібно. Жах полягав  у тому, що фільм цей подивилася  вся країна, від малого до великого, і 99% її населення беззастережно  повірили створеному кіношниками  образу. Це мало катастрофічні  наслідки.

 Уявіть: сидять в міськвиконкомі  чиновники, і вирішують, як  розподілити квартири:

- Йому Іванову цього  року дамо окрему?

- А навіщо?

- Ну, як же, він же на  черзі!

- Так йому ж це не  треба!

- Як не треба?

- Так йому ж оперувати  тільки треба, і більше нічого! А оперувати він і в операційній  може, он ми йому яку відгрохали  в позаминулому році. Оперуй собі  на здоров'я! Та й незручно  в однокімнатній квартирі оперувати.  Ти кіно-то дивився?

- Так, і точно, дивився,  забув зовсім ... Так значить, нехай  поки в комуналці поживе?

- А йому-то яка різниця,  нехай поживе. А квартиру цю  ми товарознавцю з п'ятого гастроному  дамо, йому вона потрібніше ...

 Або ось, скажімо,  прооперує доктор пацієнта, а  пацієнт і розмірковує - дякувати  доктора за операцію, чи не  дякувати? (У ті роки - це, звичайно  ж, не гроші. У ті роки - це  коньяк вірменський, або, краще,  грузинська, «Тбілісі», КВ, КС ...).

 Думає пацієнт, думає,  а потім - хлоп себе по лобі:

- Та що ж це я,  дурень, зовсім кіно то забув!  Доктор ж вже тим щасливий, що я дав йому себе прооперувати! Так що я його, вважай, уже віддячив ...

 Або, ще приклад.  Йде по вулиці гарна жінка,  і бачить симпатичного хірурга.  Хірург теж бачить її, і винувато  їй посміхається (у радянському  кіно всі лікарі завжди посміхаються  винувато - чують видно, що рильце-то  в пушку!).

- Який симпатичний! - Думає  красива жінка, але тут же  себе осмикує. - Він же адже  хірург! Навіщо я йому? Йому треба  оперувати, його ніщо інше в  житті не приваблює. Зійдешся  з таким, а він ще, не приведи  Господи, вночі що-небудь, та відріже.  Я сама недавно в кіно бачила ...

 І проходить повз  красива жінка, а хірургів з  тієї пори і практично по  цю пору припадає одружитися  на медсестричка (до речі - дуже  непоганий варіант!). Цим-то подітися  нікуди - теж цілодобово працюють  і інших чоловіків практично  не бачать.

 Ось вона, та ж сама  «чарівна сила мистецтва», але  вже - з величезним знаком «мінус»!  Ні, друзі мої, що не кажіть, а це страшний фільм ... Альфред  Хічкок на цьому тлі взагалі  якось перестає сприйматися всерйоз  ...

 Далі були роки застою, коли головними програмами телеящика  стали «Танці народів світу»  і «Сільський час». Між танцюючими  народами світу і радісними  колгоспниками, що зібрали трильйон  центнерів з гектара, понуро  бродили хірурги Мишкіна і  Метазови (прізвище останнього автор  придумав, швидше за все, від  слова «метастази» - чудова ідея, треба помітити), мусолять свої  нікчемні проблеми і сопливі  інтелігентські метання .

 В 80-их легким подувом  свіжого повітря на екранах  країни стала «Формула кохання», в якій, після більш ніж двадцятирічної  перерви знову з'явився лікар,  на якого хотілося бути схожим. Земний уклін Леонід Бронєвой: «Коли лікар ситий, то й хворому легше ...». Хіба зміг би сказати таке Баталовскій андроїд?

А як у них?

 Ну, а тепер, давайте  поглянемо за залізну завісу - а як же з образом лікаря  справа йде на Заході?

 З жалем доводиться  визнати - набагато краще! Причому  - і в кіно, і в літературі. Візьмемо, приміром, образ лікаря в англійській  літературі кінця 19 століття. Це, зрозуміло, доктор Лівсі і доктор  Ватсон. (Доктора Дженкінса ми  обговорювати не будемо до  того часу, поки він, нарешті,  не визначиться - хто ж він  насправді.) Доктор Лівсі (сільський  лікар амбулаторної практики, по-нашому  кажучи - дільничний) приходить на  виклик в дорогому камзолі,  на боці у нього неодмінно  - шпага.

- З вас двадцять шилінгів, Сер.

- Нічого собі, а чому  стільки багато?

 Рука доктора плавно  опускається на ефес ...

 Елегантно? Не те  слово як! Хочеться бути схожим? Ще й як хочеться!

Доктор Ватсон приймає  у себе вдома пацієнтів - теж свого  роду «дільничний». На столі, при цьому (згадуємо книгу і фільм) лежить «Веблей-Скотт» армійського зразка. Хороший звичай? Чудовий! «Двадцять шилінгів?» - Далі за текстом ...

 А до речі, навіщо  Шерлоку Холмсу потрібен лікар?  Холмс сам дуже розумний, немає  жодної справи, в якому він  не впорався б і без Ватсона.  Піар Холмсу ні до чого, він  самодостатній, літописець йому  не потрібен, це не самолюбства  Пуаро. Тим не менш, Холмс без  Ватсона кроку ступити не може! Конан Дойль відверто вказує  на причину їх міцної дружби: кокаїн в порошку відпускається  лише за рецептом ...

 Ось більш свіжий  образ лікаря - Харрісон Форд втікає  від правосуддя. Це вже не просто  образ, на який хочеться бути  схожим, це ще й грізне застереження  всім обивателям - не зв'язуйтеся  з хірургами! Вертоліт на скаку  зупинить, взвод спецназу руками  передушив ... До речі, фільм «Той, що біжить від правосуддя»  тонко перегукується з моїми  улюбленими «Вірними друзями». Хірург  Чижов, подорожуючи у відпустці,  мимохідь, ненароком, рятує дівчину  від епідуральної гематоми. Персонаж  Харрісона Форда, тікає від  правосуддя, мимохідь, ненароком, рятує  хлопчину від напруженого пневмотораксу  ...

 А наші дільничні?  Просто плакати хочеться! Ідуть  на виклик, так не те, що б  шпагу або «Веблей-Скотт» із  собою взяти - вони навіть і  фінку з кастетом не носять ...

 Необхідно зауважити,  що і на Заході з образами  лікарів не все гладко. У фільмі  «День незалежності» дружина  президента вмирає від внутрішньочеревної  кровотечі, швидше за все - через  розрив селезінки. Над нею схиляються  два американських лікаря і  дивляться, як вона вмирає. Підходить  президент, фактурний мужик, в  очах - сльози.

 Президент:

- Невже ніяк не можна  допомогти?

 Лікарі:

- Ми нічого не можемо  зробити, Сер!

 Так і хочеться вигукнути  на весь кінозал: - Та ви ж  і не намагаєтеся!

 Особливої ​​коментаря  заслуговує доктор Хаус. Тут особливо  гостро постає проблема сприйняття  лікаря натовпом. Хаус виключно  розумний. Чому б йому не бути  ще сильним і красивим? Категорично  не можна! Якщо розумний Хаус  буде ще й сильним і красивим, то це буде вже надлюдина,  а їх ніхто не любить. На  тлі такого надлюдини кожен  хом'ячок-обиватель особливо гостро  буде відчувати свою нікчемність,  це зробить серіал непопулярним  і «праймтайм» буде втрачений.  От і розплачується бідний  Хаус - за задоволення бути розумним  йому доводиться бути одноногим  неголеним психопатом ...

 Так от і нам з  вами, за задоволення бути розумними  доводиться балансувати на межі  бідності - не любить бадилля надлюдей, ой як не любить ...

 Чесно зізнаюся - серіал  «Інтерни» не дивився (не було  часу), хоча багато хто говорить, що за манерою викладати персонаж  Охлобистіна багато в чому  схожий на мене. На цій підставі  дозволю собі припустити, що серіал  непоганий ...

 Так на кого ж  нам тоді бути схожим? - Запитає  мене тепер допитливий читач.

 Колеги, походіть на  самих себе! Тільки благаю: будьте  при цьому Розумними, сильні, красиві  та Багатими ...