Образ жінки – образ нації

Вступ

Стрімкість  сучасних інтеграційних процесів у  всіх сферах життєдіяльності — матеріальних і духовних — приводить до кризи  свідомості та світосприйняття, руйнації традиційної системи цінностей  та ідеалів. Пошуки шляхів гармонії людини і світу викликають потребу виявлення сутнісної характеристики базових, інваріантних елементів культури, котрими, за термінологією швейцарського психоаналітика К. Г. Юнга, є архетипи.

           Одним із базових архетипів,  характерних для української  культури, є архетип жінки, зумовлений її соціальною роллю, особливостями світосприйняття українців.

Архетипи, що склалися на протязі культурної еволюції українського народу, в тому числі і образ  жінки, століттями формували світосприйняття  українців, спрямовували український  народ на його політичне, соціальне та культурне становлення, тим самим будуючи підвалини модерної націїї на теренах нашої держави.

Для сучасних культуротворчих  процесів в Україні характерне поєднання  світового досвіду, впливу західної культури та мистецьких надбань країн Сходу, та давніх основ української культури, її колориту. Але в той самий час відбувається активне запозичення іноземного досвіду, що може поглинути нашу спадщину, нав’язуючи свої надбання, що можуть бути неприйнятними для нашого народу. За таких умов роль жінки в суспільстві дещо змінюється, при цьому зберігаючи характерні риси, що склалися історично, а також отримуючи нові смислові завдання, в тому числі, і роль берегині українського культурного спадку.

 
Актуальність  теми: в умовах глобальних інтеграційних процесів виникає загроза зникнення таких людських спільностей як нації. Українська не є виключенням, тим більше що вона знаходиться в самому центрі процесів глобалізації. Тому на наш погляд доцільно було б зробити спробу віднайти той націоформуючий фактор і стримати процес розпаду. На наш погляд саме жінка є одним з основних цим факторів.

Мета: дослідити основні жіночі постаті-образи котрі вплинули на формування та розвиток української нації; визначити жінок з якими асоціюється Україна в очах людей; розглянути роль жінки в національних процесах сьогодення.

Завдання: розкриття ролі жінки в становленні модерної української нації, національної культури, дослідження історичної зміни сприйняття жінки як активного члена становленні суспільства, культури; визначення місця жінки в сучасному суспільстві.

1. Поняття архетипу. Жіночі архетипи.

Величезний  інтерес до поняття архетип із боку представників і гуманітарних, і природничих наук (психоаналітиків, культурологів, філософів, соціологів, фізиків та ін.) пояснюється, передовсім, усвідомленням зв’язку людини з космосом, вищими силами, інформаційним полем, визнанням «духовно-наукових істин».

Увагу сучасних науковців приваблює проблема культурного архетипу — «спільного начала, що склалося в генезисі і становленні етносу та визначає сутність свідомості і поведінки представників цього етносу протягом усієї його історії». Ще К. Г. Юнг звертав увагу на здатність архетипів до самовираження як «культурних символів» — «важливих складників ментального устрою», що визначають особливості поведінки, мислення, розуміння світу певної етноспільноти, внутрішню єдність її культури та взаєморозуміння. Якщо, за Юнгом, культурні архетипи — це колективне позасвідоме, ті найглибші пласти людської психіки, де зберігаються сліди біологічно закодованих і переданих спадково на фізіологічному рівні первісних форм осягнення світу, основи створення почуттів і образів, які виробились у процесі загальнолюдського розвитку, то, на думку сучасних учених, це — структуровані первинні уявлення, які, репродукуючи позасвідомі порухи душі людини, проявляються на поверхні її свідомості у вигляді образів, символів, освоєння яких і маніпулювання якими супроводжується найсильнішими спалахами психічної енергії. Як уважають науковці, це — образи-символи, котрі знаменують первинні організуючі форми адаптації людини до навколишнього світу (В. Ятченко); базисні елементи культури, що формують константні моделі духовного життя (А. Забіяко); структурні компоненти колективного підсвідомого, що лежать в основі символіки, сновидінь, міфів, казок, легенд, переказів і т. п.

(В. Крисько). Аналіз культурних архетипів,  як звертає увагу вітчизняний  філософ С. Кримський, представляє  достатньо адекватний метод дослідження  менталітету, праісторії та майбутнього  соціумів. На думку вченого, цей метод володіє потужними теоретико-пізнавальними можливостями — від дослідження ментальностей великих соціальних спільнот до корекції психічного стану індивідуума. Дослідження специфіки «національних образів світу», що ними виступають культурні архетипи, особливо актуальне для України, оскільки може розглядатись як теоретична основа відродження національної культури і самосвідомості нації. Вивченню архетипів в українській культурі присвячені роботи С. Кримского, В. Ятченка, Н. Лисюк, О. Ливинської, І. Моїсеєва, Л. Дяченко, А. Кирилюка, О. Гуцуляка, Е. Колесник. Культурні архетипи українського національного характеру як форма самоутвердження нації виділені та проаналізовані в дисертації філософа А. Швецової.

Водночас проблема вияву архетипів у національній культурі донині залишається відкритою. Це пов’язано, передовсім, із теоретичною «розмитістю», неоднозначністю поняття архетип, відсутністю у світовій науці загальноприйнятої теорії архетипу, єдиної точки зору на ґенезу цього феномену. Немає чіткої класифікації архетипів, поняття архетип вживається в різних значеннях, часто ототожнюючись із поняттями архетипний образ, архетипний мотив, культурний архетип, символ. Окрім цього, складність підходу до виділення національних культурних архетипів у вітчизняному контексті пояснюється розмаїттям культурних регіонів України в складі геополітичного ареалу. Тому виявлення архетипної матриці української культури вимагає врахування її культурно-історичних відмінностей і особливостей. 

На думку  науковців, серед архетипів українського народу перше місце посідає архетип жінки-матері, що став важливим у формуванні ментальних настанов українців і є основою етнічної домінанти українського національного характеру, оскільки пов'язаний із ціннісними ідеалами родини, роду, без яких українець не уявляє повноцінного, змістовного життя. Архетип жінки-матері ще із часів появи колядок та щедрівок, часто втілюється в образі української господині, берегині, котра опікується добробутом родини, — про це писав зокрема відомий український етнограф Олекса Воропай.

В етнічно виразному  архетипі жінки-матері репрезентуються такі риси національного менталітету, як працьовитість, працелюбність, дбайливість, притаманні українській нації і є запорукою життєвого успіху взагалі, а не лише за гендерною ознакою. Через семантику архетипу жінки-господині проявляється те, що українці за своєю ментальністю відзначаються доволі своєрідною практичністю.

Оскільки в  Україні жінка віддавна була бе регинею і не лише матеріального, а й духовного, через етноархетип жінки-матері виявляється така риса ентометальності як традиціоналізм, який допускає тільки такі і з такою мірою запозичення з інших культур, які не порушували б традицію. Традиція є для українців більшим авторитетом, ніж окрема особистість. Традиція диктує українцям і поведінкові архетипи, що передаються із покоління в покоління. Наприклад, українська господиня буде використовувати будь-які засоби, що полегшать їй приготування їжі, але готувати вона буде сама. Це і є той поведінковий архетип, який був вихований традицією.

Заглиблюючись у питання етимології, визнаємо —  архетип матері побутував уже  в часи трипільської культури —  трипільська богиня родючості —  Велика Матір усього сущого пов’язана  з хліборобським способом життя  наших пращурів, що підтверджують домішки до глини борошна і зерен злаків у виліплених фігурках з магічним значенням. Одним із різновидів архетипу жінки є мати-природа, що відтак трансформується в архетип Матері Землі, який у свою чергу переноситься на парадигму рідної землі — «неньки-України», створюючи архетип Матері-Батьківщини.

2. Еволюція  образу жінки.

Протягом багатьох століть люди оспівували та прославляли  в піснях і віршах образ матері - берегині чи коханої жінки, благословляючи її ім'я. Деякі філософи вважали, що доля жінки - у домашньому господарюванні та материнстві. На їхній погляд, жінка не здатна до великих справ і почуттів. Але українки вже багато століть виявляють і велич почуттів, і талант материнства, і велич справ.

Життя та громадська діяльність мудрої та справедливої княгині Ольги вивели Русь на світову арену. Сама жінка змусила державних мужів рахуватися з інтересами її країни, поважати її. Весь світ знає про вродливу українську дівчину, яка полонила серце молодого султана Сулеймана і стала всемогутньою Роксоланою. Перебуваючи далеко за межами рідної України, вона сприяла розвитку національної культури, дбала про добробут народу.

Не минуло і  століття, як щедра на таланти українська земля подарувала людству чарівну  й талановиту Чураївну. Марусині пісні  про кохання та вроду й досі бентежать наші серця, наповнюючи їх то смутком, то радістю.

Можна навести  чималий список жінок, які прославляли  рідну землю. Це поетеси Леся Українка та Ліна Костенко, художниця Катерина Білокур, співачки Раїса Кириченко  та Ніна Матвієнко, актори Соломія Крушельницька та Наталія Ужвій і багато-багато інших.

Найболючішою  втратою для кожного народу є  втрата історичної пам'яті, яка з  діда-прадіда передавалась від покоління  до покоління й була основою у  вихованні національної самосвідомості.

«...Народ живе саме завдяки міцному зв'язку часів, безперервності традицій, великій силі історії...», - наголошував відомий  український прозаїк, лауреат державних  премій, автор кількох десятків романів - Павло Загребельний.

Творцем історії  є народ, але окреме місце в ній відводиться видатним особистостям.

Отже, проклавши  разом дорогу в далеке минуле, зробимо  з вами спробу з'ясувати, у чому ж  загадковість і велич жіночих  постатей. Кого приховує історія під  цими іменами?

Образ Ольги  постає перед нами зі сторінок «Повісті минулих літ» Нестора-літописця, візантійських хроністів і письменників. У видатній пам'ятці часів Київської Русі - Софіївському соборі в Києві - на фресці відновлене портретне зображення княгині Ольги. Згідно з літописною традицією, Ольга була родом зі Пскова, доводилась родичкою правлячому тоді на Русі Олегу. У 903 році її віддали заміж за Ігоря, сина Рюрика, майбутнього великого князя, якому на той час виповнилось 25 років. Оскільки в 903 році вона була ще маленькою дівчинкою, шлюб спочатку був номінальним.

Князювання  Ольги помітно вплинуло  на відносини  Русі з іншими країнами, насамперед Візантією. На відміну від своїх  попередників, Ольга намагалась розв'язувати  проблеми, що виникали, не силою зброї, а шляхом переговорів, не прагнула загарбувати чужі землі. Насамперед вона домагалася зростання міжнародного авторитету Русі, її визнання найбільшими на той час державами рівноправною. Так, Ольга особисто очолила велике посольство до Константинополя.

Ольга зробила  спробу ввести країну у сферу міжнародних відносин у Центральній Європі. Окрім запровадження християнства вона також мала клопотатись про встановлення відносин «миру й дружби» з Германією - могутньою європейською державою.

У роки правління  Ольги не відбулось воєнних зіткнень ні з Хазарією, ні з печенігами. Ольга до кінця свого життя фактично управляла Руссю. Під час навали печенігів на Київ у 968 році Ольга очолила оборону міста.

Скільки страждань випало на долю українського народу! Століттями плюндрували українські землі вороги, забирали дівчат у гареми, розлучали сім'ї, убивали старих. Життя буває таке жорстоке, що не лишає часу для розмірковування, а ставить перед людиною конкретні запитання, тільки «бути» чи «не бути». Таким видалось і життя Насті Лісовської - Роксолани.

Настя Лісовська народилась у перших роках XVI ст. У 1520 році потрапила в татарський полон п'ятнадцятилітня донька рогатинського священика Гаврила Лісовського Анастасія. Вона була продана в рабство й потрапила в гарем турецького султана Сулеймана. Уже через рік завдяки своїй красі, розуму, гордості та сміливості вона вибилася з простих рабинь у султанські жони.

Роксолана цікавилась міжнародними справами, мала великий дипломатичний  хист. Вона вільно спілкувалась латиною  з послами європейських країн - польським  королем, королевою Угорщини, листувалася з правителями Венеції та Персії, перебувала поруч із Сулейманом на прийомах і бенкетах.

Винятковість  долі Роксолани в тому, ким вона стала. Дивовижна бранка не лише мала трьох синів і доньку, яких султан називав «утіхою своєї душі», а й великий вплив на свого чоловіка, на політичне та соціальне життя Османської імперії. І все це відбувалось на Сході, де для жінки неприпустиме втручання в державні справи. А Роксолані був даний титул великої султанші Стамбульської. Такої честі не знала жодна жінка Туреччини!

В історії української  культури є чимало недосліджених  сторінок, нерозкритих таємниць. Про  поетесу та співачку Марусю Чурай ще в минулому столітті в Україні ходило чимало переказів і легенд, які дають підстави стверджувати, що ця чудова піснярка - особа історична.

Її  пісні - як перло многоцінне,

Як  дивен скарб серед земних маркот...

Саме такими словами Ліни Костенко можна охарактеризувати творчість Марусі Чурай. Хто ж вона, ця жінка, яку названо живою легендою? З переказів ми знаємо, що народилась Маруся 1625 року в родині урядника добровільного козачого полку Гордія Чурая, людини хороброї, чесної, палкого патріота.

Бог наділив  її красою, чудовим голосом, умінням  складати пісні, романтичним коханням: її обранець, козак Григорій Бабренко, скорившись волі майстра, покидає Марусю й одружується з багатою Галею  Вишняківною. У розпачі дівчина  хоче втопитись, але її рятує Іван Іскра, який палко кохає дівчину. Маруся помстилася за зраду, отруївши Гриця настоєм зілля. Її засуджують до страти, та Ікра встигає привезти від гетьмана помилування. Змучена докорами сумління, через півроку Маруся вмирає від сухот.

З інших варіантів  легенди відомо, що дівчина після суду пішла до Києва на пращу, але не повернулась до Полтави, померла в якомусь монастирі. Ім'я Марусі Чурай належить лише фольклорній традиції, не підтвердженій документально, тому життя цієї талановитої співачки, як писав Леонід Кауфман у книзі «Дівчина з легенди Маруся Чурай», - це «нерозкрита таємниця української історії та культури.

Образ Марусі Чурай, її чудові пісні, зокрема «Ой, не ходи, Грицю...», надихали на творчість багатьох письменників і поетів. В їхніх  творах Маруся Чурай постає перед нами духовно багатою людиною з чуйним і щирим серцем.

Серед тих, хто  навічно залишився в пам'яті  значної кількості громадян не тільки України, а й інших країн світу, є Марія Заньковецька, яскрава  зірка української сцени, перша  народна артистка України (1923). У скромній оселі провінційного інтелігента, в атмосфері дворянського побуту Адасовських, у селі Заньки 4 серпня 1854 року народилась найменша донька Марія - майбутня зірка українського мистецтва. Дитинство та юність дівчина провела на батьківщині, часто буваючи в нашому місті.

З Ніжином видатну  актрису пов'язували сімейні традиції. Батько Марії Костянтинівни закінчив Ніжинський юридичний ліцей і  тривалий час працював у судових  установах міста. Коли звільнився з  посади члена повітового суду, постійно оселився в Баньках. Тут він створив із селян судовий хоровий ансамбль, у якому активну участь брала вся сім'я Адасовських, у тому числі і юна Марія.

З юних років  почала виступати Марія в аматорських  виставах у Ніжині й Чернігові. Перша її роль - дівчинка-сирітка в казці «Дочка Кощея». У Чернігові дівчинка знайомиться з професійним театром, уперше дивиться п'єсу «Наталка Полтавка» у виконанні мандрівної акторської трупи. Вона була закохана в мистецтво, любов до сцени стала її життям.

Ніжин завжди славився театральними традиціями. Ще у 20-х роках у гімназії вищих наук князя Безбородька зародився перший в Україні студентський аматорський театр у світському навчальному закладі. Хоча театр у гімназії працював недовго, він запам'ятався ніжинцям і дав поштовх для організації аматорських колективів у місті 40-60-х років, у яких брали участь представники місцевої інтелігенції, студенти та професори юридичного ліцею.

Побачивши Марію  Адасовну в Ніжині, І. Ракович попросив її батька дозволити їй грати у виставах аматорського театру. Костянтин Костянтинович не міг відмовити голові дворянства, і Марія Костянтинівна з 1876 року почала брати участь у виставах ніжинської трупи. Спочатку це були ролі у водевілях, потім роль Наталки Полтавки в однойменній п'єсі І. Котляревського.

Не можна  уявити собі, як би склалась подальша доля Марії Костянтинівни, якби в 1882 році не прийшло запрошення Миколи Тобілевича та Марка Кропивницького вступити до української трупи, яка була сформована в Єлисаветграді. Марко Лукич Кропивницький, який очолив трупу, побачивши Марію Хлистову у виставі «Наталка Полтавка», зрозумів, що нікуди її не відпустить. Але треба було думати про сценічне ім'я, бо ні дівоче (Адасовська), ні прізвище за чоловіком (Хлистова) вона не могла залишити, бо ні родичі, ані чоловік не хотіли бачити її на сцені. І вона взяла собі псевдонім, утворений від назви свого рідного села, - Заньковецька. Із цього часу надзвичайно яскраво сяє зіркою першої величини її ім'я.

15 січня 1908 року  вся Україна вітала М. Заньковецьку із 25-річчям її сценічної діяльності. У 1911-1916 роках Заньковецька керувала драматичним гуртком студентів Ніжинського історико-філологічного інституту. З 1919 по 1921 рік Марія Заньковецька була артисткою Державного народного театру, українського театру в Києві, який з 1922 року носить її ім'я.

У 1923 році Україна  урочисто святкувала 40-річчя сценічної  діяльності М. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання народної артистки республіки. Вона вирішила виступити в ролі Зіньки у виставі «Дві сім'ї» Марка Кропивницького. 62-річна артистка потрясла і глядачів, і артистів силою свого темпераменту, свого могутнього таланту. Це був її останній виступ на сцені. 1934 року Великої Актриси не стало.

У високому та світлому сузір'ї діячів культури рідного народу пламеніє незгасним вогнем зірка Катерини Білокур, яка виписувала на своїх полотнах диво - чари української землі.

Нелегким був  шлях Катерини Білокур. Народилась вона 7 грудня 1900 року в селі Богданівка в  селянській родині. Родина жила убого. Катрю не посилали до школи. Дівчині подарували букваря, і вона сама навчилась грамоти. З дитинства Катерина тяглась до книжки, до творчості. Вона добре шила, вишивала. А одного разу їй захотілося щось намалювати. Сажею на полотні намалювала «якихось видуманих» птиць - пригадувала потім уже відома художниця.

Затуркані, темні  батьки не розуміли нестримного потягу дочки до того святого малярства. Та на життєвому шляху дівчини  зустрілись люди, які відчули природний  дар дівчини й допомагали їй у  самоосвіті. Учитель Іван Григорович Калита давав читати Катерині книжки. У його гостинній хаті вона ознайомилася з альбомом репродукцій Третьяковської картинної галереї. Великий вплив на пробудження в дівчини інтересу до творчості, зокрема до живопису, мав Т. Шевченко, його «Кобзар».

Чарівна природа  рідного села, розмай дерев, квітів, запашних трав стали для Катерини Білокур академією мистецтв. Дівчина  самотужки осягає таємниці техніки  живопису. Милуючись кожною віточкою, листочком, травинкою, гілочкою, блакитним небом, вона у природи навчається поєднувати кольори та їх відтінки. Перші твори художниці-самоучки намальовані вугіллям, рослинними фарбами. На жаль, ці роботи не збереглись.

Олійними фарбами  вона почала малювати портрети рідних та односельчан на фанері. Про те, що перед малюванням картин полотно ґрунтують, К. Білокур тоді не знала. Саморобні пензлики, рослинні фарби, які виготовляла з буряків, калини, бузини, цибулі, різних трав, - саме цим творила вона свої картини.

Катерина Білокур  хотіла вчитись на художника, але без освіти її не прийняли до спеціалізованого навчального закладу. Вона вирішує опанувати художню майстерність самостійно. Коли їй уже було 33 роки, Катерина Василівна рішуче заявляє батькам, що з цього часу буде вчитись малювати не лише у святкові дні, а щодня у вільні від роботи години. Марно намагались батьки відвернути доньку від «безглуздого», за їхнім висловом, заняття. Мистецтво стало її мрією, її життям.

З великим успіхом  пройшла в 1941 році в Полтаві перша  індивідуальна виставка робіт Катерини Білокур. Далі експонувалась на виставках у багатьох містах, зокрема в Москві, Парижі. Померла Білокур 1961 року від важкої хвороби. В її хаті відкрито музей. Катерина Білокур була удостоєна звання Народного художника України.

Талант цієї жінки в  тому, що вона надзвичайно тонко відчувала красу життя, усього того, що оточує людину. Її життя - то як роман, сповнений драматизму, де було й нерозділене кохання, і чиєсь нерозуміння, де були і конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була одержимість, нездоланність, відданість мистецькому покликанню. Народжена холодного зимового дня К. Білокур принесла в цей світ стільки тепла, що гріє нас і досі.

Лине пісня, негучна, гарна. Народна пісня. І витончена її мелодія бринить легко, наче натхнення  самої весни. «Піснею до серця - серцем до народу», - кажуть у народі, а отже, до далеких коренів нашої історії.

Пісня! Вона - серце народу, його душа, його крила. Витворена народом, пісня пахне травневими дощами, синіми льонами, материними руками. Скільки  людей, затамувавши подих, слухали її трепетне й лагідне тужіння... Українським соловейком назвав Дмитро Гнатюк Ніну Матвієнко. І справді, у неї неповторний фольклорний стиль співу. Ніна - дуже тонка душа, завжди безпосередня у своєму співі. Сольний спів Матвієнко своєрідний, оригінальний. Він, як чисте ранкове повітря, непомітно проникає в серце, зачаровує магією м'якого голосу, глибиною почуттів, трагізмом людським. Співачка майже ніколи не повторює один і той же репертуар. Майстерністю народної артистки України, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка Ніною Матвієнко захоплювались у багатьох країнах. Найбільшої глибини сягнула співачка у виконанні народної пісні.

Її народність бере витоки з історії отчого краю, його легенд, балад, від мудрої селянської філософії, в основі якої - розум, доброта, внутрішній протест проти неправди.

Народилась вона на Житомирщині. У сім'ї було одинадцятеро дітей. У дитинстві вчилась перекрикувати  пташок, іржати, як коні, бо батько пас  їх, і, мабуть, ця обставина сприяла  тому, що з дитинства виникла в неї любов до тварин. Любила спорт, зокрема ручний м'яч. Була і в акробатичному гуртку. Після школи пішла на коростеньський завод «Хіммаш», улаштувавшись кранівницею. Мрією Ніни Матвієнко було поступити до студії театру.

Закінчивши в університеті факультет української мови та літератури, пізнавши історію пісні, вона стала співачкою. Коло її захоплень різноманітне, але найближчою стала пісня. Прислухайтесь, як співає Ніна Матвієнко, і ви станете щедрішими, чистішими в помислах і ділах своїх.

Що ж стосується сучасної жінки, то перед нами постає образ  не менш мужньої, однак жіночної та ніжної бізнес-леді. Сучасна жінка  турбується про бізнес, приймає участь в громадських рухах однак  не забуває про своє першочергове призначення – оберігати свою родину. Втіленням цього образу є відомі українки – О. Пінчук,  котра керує фондом по боротьбі зі СНІДом; А.Герман котра веде успішну політичну діяльність; талановита письменниця Ліна Костенко та багато інших. Всі вони вже стали образами котрі асоціюються з Україною та українською нацією.

Висновок

Як бачимо, кожна  епоха розвитку українського суспільства  певною мірою пов’язана з унікальними  жіночими образами, котрі своїми вчинками та досягненнями підтримували народний дух, не дозволяли здаватися у  боротьбі за національне самовизначення. Всі вони пройшли не легкий шлях до успіху та визнання, однак всі їх жертви не будуть забуті, образи цих та інших героїчних жінок закарбовані в підсвідомості кожного українця.

Але і сучасність надає  нам чимало прикладів жінок, що зробили значний вклад у формування образу української жінки – поборниці національних цінностей нашого народу, завершили формування сучасного її обличчя, закарбувавши в пам’яті та серцях українців імена тих жінок, що прославили нашу батьківщину, залишили свій відбиток в історії. Їхню популярність можна пояснити тим що вони вже стали образами з якими асоціюється все українське суспільство в очах людей. На сьогоднішній день серед найвідоміших постатей ми бачимо Соломію Крушельницьку, Анну Ярославну, Євгенію Мірошниченко, Катерину Білокур, легендарну Либідь, видатну поетесу Лесю Українку, Ліну Костенко, Анастасію Лісовську ( більш відому як Роксолана), княгиню Ольгу, що уславилась нарівні з київськими князями як мудра правителька та славнозвісну Юлію Тимошенко,бо саме з її образом асоціюється незалежна Україна останніх десятиліть в очах іноземців.

Таким чином, можна підсумувати, що образ жінки, зберігаючи певні  етносоціальні особливості, еволюціонує  і змінюється разом із становленням української нації, спрямовуючи її подальший розвиток та відображаючи ті процеси, через які проходить тернистий шлях самоствердження українців на міжнародній арені.