Оформлювання результатів наукової діяльності

Зміст

Вступ  …………………………………………………………………………..2

1. Становлення і розвиток  наукового стилю української  мови……………3-4

2. Особливості наукового  тексту і професійного наукового  викладу думки. Мовні засоби наукового  стилю………………………………………………5-7

   3. Оформлювання результатів  наукової діяльності……………………...8-14

     3.1. План, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці.8-9

      3.2. Анотування  і реферування наукових текстів………………………9-12

      3.3. Основні правила бібліографічного опису джерел…………………12-13

      3.4. Оформлювання  покликань………………………………………….13-14

   4. Науковий етикет…………………………………………………………15-16

Висновки ……………………………………………………………………...17

Список використаної літератури…………………………………………….18

Вступ

     Роль науки в житті суспільства за останні десятиліття надзвичайно зросла. Вона перетворилася на повноцінний соціальний організм, невід'ємну складову професійної компетентності. У динамічному сьогоденні значнішою стала роль методологічної культури дослідників, їх здатності до критичного осмислення, наукового обґрунтування і творчого застосування певних норм і методів пізнання. Така діяльність вимагає постійної копіткої розумової праці, умінь інтерпретувати концепції і теорії, творчого осмислення аналізованого матеріалу, прагнення до саморозвитку тощо. Водночас лавиноподібний розвиток науки загостює увагу і до мовної культури дослідника.

   Професійна діяльність  ґрунтується на наукових знаннях, тому дотримання стильових норм  наукового стилю є важливим  показником культури фахової  мови. Науковий стиль характеризується  абстрагованістю, інформативністю, понятійністю, предметністю, логічністю, узагальненістю, однозначністю, точністю, об’єктивністю  і лаконічністю викладу. Досягається  це шляхом використання різних  мовних одиниць, серед яких помітну  роль відіграють терміни. Досконале  володіння термінологічною системою, притаманною певній професії, свідчить  про сформовану професійну мовнокомунікативну  компетенцію індивіда.

    Однак разом із позитивом і стрімким зростанням кількості дослідників сьогодні, на жаль, спостерігається дефіцит не лише методологічної культури, а й мовної. Мова наукових статей, монографій, дисертацій залишається невисокою. Наукові тексти часто перенасичуються малозрозумілими термінами, необґрунтованим використанням авторських термінів, численними стилістичними, орфографічними, пунктуаційними помилками .

    Виникає необхідність досконалого вивчення особливостей наукового стилю української літературної мови.

1. Становлення  і розвиток наукового стилю  української мови

      Науковий  стиль сучасної української мови (мова науки), почав формуватися  ще в давній книжній українській  мові за зразками і під впливом  грецької і латинської мов (латина  на той час була мовою наук  усієї Європи). Частково науковий  стиль формувався з власне  українських мовних засобів шляхом  спеціалізації їх вжитку і  термінологізації значень.

      Хоч «наука»  Київської Русі, за винятком богослів’я, була популяризаторською, все ж  вона мала істотне значення  для становлення наукового стилю  української мови.

      Визначними  творами наукової літератури  того часу (X – XI ст.) були:

        1) історичні  переклади (переклад світової історії  Іоана Малали (VI ст.), що являв собою  історію Давньої Греції, Риму  та Візантії; «Хроніка» Георгія  Амартола (Многогрішного), в якій  ідеться про історію Візантії, та хроніка Георгія Сінкела; елементи  наукового викладу є і в  «Ізборнику» Святослава (1073));

        2) природничі  твори («Шестодневи» – виклад  природознавства у формі коментаря  до історії шести днів творення  світу, які містять також короткий  виклад світської «науки» і  полеміку щодо неї, філософське  вчення про елементи, про рух  небесних світил, про тварин та  рослин; «Фізіолог» – збірка оповідань  про навколишній світ;

        3) сентенції  знаменитих людей (збірник «Бджоли»  та ін.).

      У XVI – XVII ст. наукові книги – монографії, трактати, лексикони, прогностики, послання, бесіди  – готувалися і видавалися  українськими вченими в Острозькій  академії, Львівському братстві («Адельфотес»), Києво-Могилянській академії, Києво-Печерській  лаврі та в інших навчальних  закладах, братствах, монастирях України.

            Наукові журнали. Журнал «Основа»  та заснована в 1868 р. «Просвіта»  були першими і на той час  єдиними осередками, що гуртували  навколо себе науковців, техніків, господарників. У 1878 р. М. Драгоманов, М. Павлик і С. Подолинський започаткували  видання «Громада», основним завданням  якого було вироблення українського  наукового стилю і його термінології.

      Наукові  товариства. У 1873 р. у Львові почало  працювати Літературне товариство  імені Тараса Шевченка, зорієнтоване  на розвиток української науки, освіти, культури. У 1892 р. з ініціативи  І. Франка воно реорганізувалося  в Наукове товариство імені  Тараса Шевченка і мало історико-філософську, філологічну, математико-природничу  секції. Тоді ж було засновано  видання «Записки Наукового товариства  імені Тараса Шевченка», в якому  публікувалися матеріали з історії, фольклористики, етнографії, мовознавства, літературознавства. З 1907 р. почало  діяти «Українське наукове товариство»  у Києві. Ці товариства видавали  українською мовою наукові записки, збірники, матеріали; періодичні видання (часописи, вісники), монографічні праці  й підручники з історії, літератури, економіки, права, філософії, біології, медицини, геології, фізики, математики, хімії, техніки.

      У 1921 р. при  Академії наук було створено  Інститут української наукової  мови, основним завдання якого  було вироблення спеціальної  термінології з різних галузей  знання і впровадження української  мови в усі сфери суспільного  життя. Однак тоталітарний режим, що існував в СРСР, уже наприкінці 20-х років XX ст. жорстоко обірвав  ці починання.

      Наприкінці XX ст. з утвердженням незалежності  України, з прийняттям Закону  про мови, яким за українською  мовою визнано її статус державної, почався процес оздоровлення  науки, наукової термінології, збагачення  фахових терміносистем відповідно  до рівня сучасного розвитку  наук питомо українськими термінами і терміносполученнями [5, с. 38].

2. Особливості  наукового тексту і професійного  наукового викладу думки. Мовні  засоби наукового стилю

      Науковий  стиль належить до книжних  стилів літературної мови, яким  властиві попередня підготовленість  висловлювання, ґрунтовна обізнаність  з проблемами і темами, монологічність, унормованість мови. Сфера його  використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта.

      За сферами  наукового знання тексти наукового  стилю поділяються на:

     1) науково-технічні (містять описи технічних об’єктів, аналіз технологій та ін.);

     2) науково-природничі (тексти з біології, хімії, фізики, географії, що подають опис наук  про живу і неживу природу);

     3) науково-гуманітарні (тексти з філології, культурології, філософії, історії, що осмислюють  феномен культури, людської особистості).

      Функціональна  класифікація дає змогу виділити  такі підстилі й жанри наукового  стилю:

     1) власне науковий (жанри: стаття, дисертація, монографія, наукова доповідь, курсова й бакалаврська  робота);

     2) науково-популярний (жанри: нарис, книга, лекція);

     3) науково-навчальний (жанри: підручник, навчальний посібник, навчальна програма, збірник вправ, лекція, конспект);

     4) науково-інформаційний (жанри: реферат, анотація, рецензія, відгук, огляд);

     5) науково-довідковий (жанри: словник, довідник, енциклопедія, каталог);

     6) науково-технічний (жанри: інструкція, патент, авторське  свідоцтво, доповідна записка, службовий  лист, промислова реклама);

     7) науково-діловий (жанри: науковий звіт, довідка про  впровадження результатів дослідження, угода про наукову співпрацю);

     8) науково-публіцистичний (жанри: науково-публіцистична стаття, хроніка, науковий огляд, наукове  інтерв’ю, репортаж);

     9) науково-фантастичний (жанри: фантастичні оповідання, повісті, романи) [1, с. 156].

      Основними  стильовими ознаками наукового  стилю є:

      1. Абстрагованість  і узагальненість, які створюються  шляхом широкого використання  мовних одиниць абстрактного  й узагальненого значення, зокрема  абстрактної лексики, слів, що виражають  узагальнені поняття та ін. У  науковому стилі частотність  вживання іменників порівняно  з іншими частинами мови дуже  висока, що визначає іменний характер  цього стилю.

     2. Підкреслена  логічність виявляється в послідовності, несуперечливості висловлювання, в  його доказовості й аргументованості, побудові мовлення відповідно  до законів логіки із збереженням  відношень і зв’язків реальної  дійсності.

      3. Однозначність  і точність формуються на основі  зв’язку мовлення з дійсністю  і мисленням. Їх можна досягти  за умови глибокого знання  предмета мовлення, мовної системи  і вироблених мовленнєвих навичок.

    4. Ясність наукового стилю визначають як його зрозумілість. Забезпечується вона точністю та логічністю викладу.

      5. Об’єктивність  викладу в науковому стилі  полягає у зваженості оцінювання  ступеня дослідження проблеми, шляхів  її розв’язання, ефективності певної теорії, рівня завершеності її вивчення, обґрунтованості результатів тощо.

      6. Діалогічність. Науковий текст кваліфікується  як монологічний, але йому, як  і будь-якому іншому тексту, властива  спрямованість на адресата. Вчений  пише для колег з метою передати  власні спостереження і висновки, спростувати чи підтвердити попередні  дослідження, висловити своє бачення  розв’язання якоїсь проблеми  тощо. Тому він вступає в діалог, а то й полілог з попередниками  та з майбутніми читачами.

      7. Інформативна  насиченість – це ступінь смислової  на змістової новизни наукового  тексту, що виявляється в авторській  концепції, системі авторських оцінок. Цього досягають шляхом доказовості, логізованої оцінності, переконливості, аналізу, синтезу, аргументації, пояснення  причиново-наслідкових відношень, висновків  тощо.

      8. Стислість  наукового тексту полягає в  умінні автора уникати непотрібних  повторів, багатослів’я, мовної надмірності [2, с. 277].

3. Оформлювання  результатів наукової діяльності

     3.1. План, тези, конспект як важливий  засіб організації розумової  праці

      Складання  плану – вид роботи з текстом, засіб засвоєння і розуміння  прочитаного, шлях до вивчення (складання, підготовки) композиції тексту.

      Принципами складання плану готового наукового тексту є:

   1) поділ тексту  на смислові блоки (частини);

   2) визначення головної  думки кожного смислового блоку (частини);

   3) формулювання пунктів  плану (заголовків).

      Складання  плану сприяє кращому розумінню  наукових текстів, які не мають  детальної рубрикації (поділу на  розділи, параграфи, підрозділи), наприклад  статей. Однак план не передає  фактичного змісту наукового  тексту, а пропонує певну схему.

      Тези доповіді  – стислий виклад основних  думок, публікація яких передбачає  попереднє ознайомлення учасників  конференції, семінарів, симпозіумів  та інших наукових форумів  з результатами проведеного дослідження. Їхній зміст у найбільш повному  обсязі повідомляється автором-доповідачам  в усній формі. Тези складаються  з послідовного викладу окремих  тверджень, що не підкріплюються  фактичним матеріалом та висвітленням  перебігу їх досліджень.

            Тези є одним із найстійкіших  жанрів. Вони мають суворо нормативну  змістово-композиційну структуру, в  якій виділяються: преамбула, основне  теоретичне положення, завершальна  теза (висновок). Чітке логічне членування  змісту тез підкреслюється рубрикацією, а в деяких випадках – і  виділенням абзаців під однією  рубрикою.

      Конспект  – короткий письмовий виклад  змісту книги, статті, лекції тощо.

      Не варто  конспектувати під час першого  прочитання наукового тексту. Потрібно  спочатку одержати загальне уявлення  про твір загалом. Після цього (під час повторного читання) слід  конспектувати, звертаючи основну  увагу на ключові слова, так  звані інформаційно-смислові центри.

            Особливу увагу слід приділяти  структуруванню опрацьованого матеріалу, побудові логічних схем, які чітко  відображають набуті дослідником  знання. Такий конспект слугує  основою для підготовки наукової  доповіді, написання курсової та  дипломної робіт, статей.

      Конспектування  є універсальною формою запису  первинного тексту, що допомагає  відпрацювати вміння чітко викласти  зміст власними словами, за потреби  швидко його відновити, доповнити, аргументувати, а також відшліфувати  вміння точно мислити і говорити, вибирати лаконічну форму, обдумувати прочитане [8, с. 484].

3.2. Анотування  і реферування наукових текстів

      Читання  наукового тексту супроводжується  визначенням смислових частин  і зв’язків між ними, тобто  проведенням компресії.

      Компресія  наукового тексту – членування  тексту на блоки інформації, їх  називання, розкриття смислової  структури тексту.

      Різновидами  компресії наукового тексту є реферат і анотація.

      Анотація  – короткі відомості про книгу, статтю, монографію з погляду  призначення, змісту, виду, форми й  інших особливостей.

      Анотування  – це процес створення анотації, аналітико-синтетичного опрацювання  інформації, мета якого – отримання  узагальненої характеристики наукового  документа, що розкриває логічну  структуру та зміст. Об’єктами анотування можуть бути наукова стаття, монографія, дисертація, підручники, наукові посібники.

      Анотації  належать до стандартизованих  жанрів писемного наукового мовлення, від інших вторинних текстів  відрізняються максимальною компактністю (до 500 друкованих знаків) і лаконічністю: анотація подає загальне уявлення  про зміст першоджерела, але не  розкриває його подробиць. Це  зручно, наприклад, для огляду наукових  джерел у курсових і дипломних  роботах.

      Для підготовки  анотації важливо виконати такі  операції:

   1) оглядове, або ознайомлювальне, читання роботи, яке здійснюють  з метою одержання уявлення  про вихідні дані та загальний  зміст наукового джерела (назва, жанр наукової продукції, автор, рік і місце видання, структура, обсяг, рубрики, ілюстрації тощо);

   2) повторне читання  окремих частин тексту, спрямоване  на смисловий аналіз з метою  висловити актуальність, цільове  й читацьке призначення; на структуру  й головну інформацію тексту (як  розглянуто й розв’язано поставлені  проблеми; яких висновків доходить  автор);

   3) мовне опрацювання  інформації у вигляді стислої  характеристики.

      Головними  структурними елементами анотації  наукового джерела є:

   1) вступ – вихідні  дані джерела (назва, жанр, автор, місце  і рік видання, структура, обсяг, ілюстрації);

   2) основна частина  – перелік ключових проблем  опрацьованого джерела (можна за  розділами, підрозділами, параграфами);

   3) завершальна частина  – актуальність і адресат джерела.

      Реферування  – аналітико-синтетичне опрацювання  наукового джерела (статті, монографії  тощо), аналіз його основних положень, фактів, результатів, висновків.

      Реферат  виконує інформаційну функцію (подає  інформацію про певний документ) і пошукову (його використовують  для пошуку конкретних тематичних  документів та інформації).

      Реферуючи  наукове джерело, на етапі ознайомлювального  читання з метою проведення  оглядового аналізу читають заголовок, вступ (передмову), зміст тексту, висновки, анотацію. На етапі поглибленого  аналізу тексту документа з’ясовують  особливості об’єкта, можливість  його практичного застосування, вивчають факти, нові ідеї й  гіпотези, експериментальні дані, нові  методики, переваги застосування  запропонованого варіанта розв’язання  проблеми. За потреби включають  до реферату ілюстрації, таблиці, бібліографічні посилання.

      Текст реферату  складається, як правило, із трьох  частин: вступу, основної і завершальної  частин.

      Вступ містить  вихідні дані наукового джерела. Описуючи його, у вступі користуються  такими зворотами: пропонована стаття (книга, монографія) подає детальний  розгляд питань; тема статті становить  значний інтерес...; вибір теми  статті (дослідження) не випадковий...; на початку статті (дослідження) автор подає обґрунтування актуальності  теми (проблеми, питання, ідеї)...; у статті  узагальнюється досвід, обґрунтовується  принцип...; у книзі описана методика...; у роботі аналізуються різні  підходи до розв’язання проблеми.

      В основній  частині подають характеристику  важливих положень тексту, тому  доречне використання таких мовних  кліше: аналізована книга складається  з ... частин...; автор подає визначення (порівняльну характеристику, огляд, аналіз)...; автор зупиняється на  таких проблемах, як...; дослідник детально з’ясовує історію виникнення (появи, становлення)...; автор детально досліджує причини (умови) виникнення...; особливу увагу автор приділяє коментуванню отриманих результатів...; важливе значення мають дані, що свідчать про...; автор вважає за необхідне навести додаткову аргументацію...; автор доводить..., заперечує...; у посібнику наведено низку прикладів, що ілюструють...; у статті (дослідженні) узагальнюється.

      Завершальна  частина містить загальні висновки  до роботи. Мовні кліше цієї  частини такі: у висновках автор  наголошує, що...; викладене дає змогу  автору дійти висновку про  те, що...; слід наголосити, що [6, с. 86].

     3.3. Основні правила бібліографічного опису джерел

      Бібліографія  – це список літератури з  певного питання. У книзі бібліографія  слугує для поглиблення і розширення  знань читачів з певної галузі  науки чи техніки, якій присвячено  основний зміст книги. Розрізняють  бібліографію:

        1) реєстраційну  – знайомить читача з назвами  усіх книг з конкретного питання;

        2) рекомендаційну  – містить назви книг, які автор  радить прочитати;

        3) як  список використаної літератури  – містить перелік книг, на  які посилається автор.

      Вибір автором  певного типу бібліографії залежить  від характеру та призначення  видання.

      Способи  розташування бібліографічних відомостей:

        1) алфавітний,

        2) хронологічний,

        3) тематичний (усередині тематичних рубрик  слід дотримуватись алфавітного  або хронологічного принципу  розташування назв).

      Укладають  бібліографію відповідно до вимог  державного стандарту.

      Для уніфікації  складання бібліографічного опису  на міжнародному рівні, забезпечення  можливості обміну результатами  каталогізації розроблено новий  національний стандарт ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Бібліографічний запис. Бібліографічний  опис. Загальні вимоги та правила  складання», який набув чинності 1 липня 2007 року. Він є базовим  для системи стандартів, правил, методичних посібників зі складання  бібліографічного опису.

      3.4. Оформлювання покликань

      Невід’ємною  складовою наукових робіт є  посилання / покликання на наукові  джерела.

      Розрізняють  два способи покликань:

     1. Покликання  – фрагмент наукової праці, у  якому автор подає відомості  про предмет свого дослідження, наявні в інших наукових джерелах.

      Мета покликання  – аргументувати, доповнити або  проілюструвати власну думку  фактами з інших наукових текстів; підтвердити чи спростувати чужу  думку; порівняти різні підходи  вчених щодо аналізованої проблеми, наприклад: Мова, – наголошував В.Гумбольдт, – це об’єднана духовна енергія  народу, що дивовижним чином закріплена  у відповідних звуках і в  цьому вияві та через взаємозв’язок  своїх звуків зрозуміла всім  мовцям [1, с. 21].

      У записі [1, с. 21] 1 указує на перше джерело  в бібліографії, 21 – на його  сторінку. Наявність покликань свідчить  про наукову обізнаність автора, обґрунтованість положень запропонованого  дослідження.

      Необхідно  подавати покликання на всі  джерела чи матеріали згадані  в науковому тексті.

     2. Покликання  – це текст, що розміщується  в кінці сторінки й відмежовується  від основного тексту горизонтальною  рискою. Біля слова чи вислову, які вимагають пояснення або  коментаря, ставиться знак покликання (цифра з дужкою чи без неї  або зірочка), який повторюється  на початку самого покликання.

      Знаки покликань  повинні бути однотипними в  межах однієї роботи. Цифри й  зірочки пишуться біля слова  вгорі, без відступу між словом  і знаком, проте після покликання  відступ обов’язковий. Розділові  знаки ставляться після знака  покликання.

      Правила  оформлення тексту покликання.

   1. Основний текст  відділяється від тексту покликання  горизонтальною рискою в 15 знаків.

   2. Відокремлювальна  риска відділяється від основного  тексту півтора або двома інтервалами  залежно від того, з яким інтервалом  написано сам текст.

   3. Текст покликання  відділяється двома інтервалами  від відокремлювальної риски.

   4. Текст покликання  пишеться через один інтервал  з абзацу.

   5. Якщо на сторінці  декілька покликань, то кожне  відділяють двома інтервалами.

   6. Усі покликання  друкуються на тій сторінці, до  якої вони стосуються. Не бажано  розривати покликання та переносити їх на іншу сторінку [3, с. 256].

4. Науковий етикет

      Мовний  етикет існував і існує в  сучасній українській науці. Він  є результатом значних мовно-стилістичних  процесів, які відбулися в царині  українського наукового стилю. Ці  процеси особливо помітні за  останнє століття. Наука розвивалася  під гаслом інтегрування, фахове  мовлення науки тяжіло до уніфікації  і стандартизації, тобто на засобах  вираження мовного етикету суттєво  позначилися відомі соціальні, тобто  позамовні, чинники.

      Мовний  етикет має велике значення  в комунікації науковців, їх поведінка  і мова залежать від того, з  ким вони спілкуються: учений  і його колеги спілкуються  у власне науковому підстилі, а вчений і його учні –  у науково-навчальному підстилі  тощо. [4, с. 164].

      Зауваження  висловлюють за допомогою таких  мовних формул, які ніби «стирають»  певну категоричність (це вияв  наукового такту): однак, на нашу  думку, аналіз... виграв би, якби науковець  послідовніше розрізняв..., очевидно, помилково.., хотілося б...

      Традиційними  для наукового етикету є формули:

        1) етикетні  вислови, які використовуються під  час публічного захисту дисертацій (це вирази звертань до голови  і членів спеціалізованої вченої  ради, державних екзаменаційних  комісій): Глибокоповажаний голово  спеціалізованої вченої ради / державної  екзаменаційної комісії! Глибокоповажані  члени спеціалізованої вченої  ради / державної екзаменаційної  комісії! Шановні колеги!

        2) вислови  подяки членам спеціалізованої  вченої ради / державної екзаменаційної  комісії, опонентам / рецензентам: Дозвольте  сердечно подякувати голові спеціалізованої  вченої ради / державної екзаменаційної  комісії – членові-кореспонденту  Академії наук України, доктору  філологічних наук…. Сердечно дякую  офіційним опонентам / рецензентам: докторові філологічних наук, професору .... кандидатові філологічних наук, доценту … Щиро дякую кафедрі .., її завідувачеві.., усім співробітникам кафедри та зокрема професорові .., доцентові.., які доклали зусиль при атестації роботи на попередніх етапах. Сердечна дяка всім членам спеціалізованої вченої ради / державної екзаменаційної комісії за участь в обговоренні роботи.

        3) вітання: а) з колегами: Доброго дня! Здрастуйте!; б) учасників конференції керівник  може привітати так: Радий Вас  вітати в нашому місті!; в) свого  колегу можна привітати словами: Моє шанування! (звучатиме більш  урочисто); г) зі студентами: Доброго  дня! Здрастуйте!;

        4) прощання: До побачення! До зустрічі! До  наступної лекції!;

        5) подяка: а) після закінчення наукової  доповіді чи лекції: Дякую за  увагу! Дякую за запитання!; б) при  захисті наукової роботи, виступі  на конференції: Дякую за слушні  зауваження!; в) людям, які допомагали, консультували під час створення  праці: У роботі над книгою  неоціниму допомогу авторові  подали члени наукового семінару  ….

        6) під  час полеміки, заперечення чи  висловлювання побажання щодо  точок зору інших: а) нейтральна  позиція автора (проста констатація  поглядів інших учених): зазначив, запропонував, наголошував, займався; б) схвалення позиції інших авторів: слушний / слушно, справедливий / справедливо, без сумніву, безперечно; в) несприйняття  автором позиції інших авторів: не можемо погодитися, наші погляди  на цю проблему дещо інші, навряд  чи можна так категорично стверджувати.[7, с. 106].

Висновки

     Основне завдання наукового стилю - гранично ясно і точно донести до читача інформацію. А це найкращим чином досягається без використання емоційних засобів.