Оподаткування в контексті соціального захисту населення (зарубіжний досвід)

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА  СЛУЖБА УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ 

ТА ОПОДАТКУВАННЯ

РЕФЕРАТ

З курсу: «Оподаткування фізичних осіб»

На тему: «Оподаткування в контексті соціального захисту  населення (зарубіжний досвід)».

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

1. Визначення поняття соціальний захист населення………………………4
2. Податкова політика у реалізації соціальної стратегії держави………….6
3. Досвід зарубіжних країн у сфері соціального оподаткування…………12

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...21

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...22

ВСТУП

Найхарактернішою  ознакою сучасного етапу цивілізаційного розвитку вважається соціалізація економічних систем і підпорядкування економічної функції держави соціальним цілям. Домінування соціальної спрямованості відтворилося у конституційному закріпленні у тій чи іншій формі моделі соціальної держави. Соціальні здобутки найрозвиненіших країн світу спонукають інші регіони світу до соціально результативних дій.

Чільне місце в реалізації цього завдання посідає податкова політика, оскільки оподаткування як соціальний інститут виступає одним із основних інструментів соціальної політики держави, призначення якої — забезпечити існування і відтворення цілісної сукупності соціальних суб’єктів у рамках суспільства як єдиної соціальної системи та сприяти формуванню умов для розвитку і самореалізації соціального потенціалу людини, її сутнісних сил як основи подальшого розвитку соціуму в цілому.

1. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ НАСЕЛЕННЯ

Соціальне забезпечення (соціальний захист) — система суспільно-економічних заходів, спрямованих на матеріальне забезпечення населення від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття, нещасний випадок на виробництві тощо).

З макроекономічної точки зору соціальне забезпечення — це система управління соціальними ризиками з метою компенсації шкоди, зниження або запобігання їх дії на процес розширеного відтворення населення. Як соціально-економічна категорія соціальне забезпечення є відносинами щодо перерозподілу національного доходу з метою забезпечення встановлених соціальних стандартів життя для кожної людини в умовах дії соціальних ризиків.[4]

Національні системи  соціального захисту сформувалися з урахуванням специфіки економічного, соціального й культурного розвитку країн. Однак, попри відмінності  в шляхах розвитку й особливостях організації, якості й обсязі послуг, а також у методах фінансування, всі системи соціального захисту функціонують на основі єдиних принципів.

Принцип соціального страхування. Згідно з цим принципом, фінансування механізмів соціального захисту здійснюється за рахунок страхових внесків членів страхового об’єднання, які при настанні страхового випадку отримують страхові виплати. Фінансування виплат з соціального страхування також може частково здійснюватися за рахунок державних дотацій або кредитів.

Принцип соціального  страхування відіграє значну роль, насамперед, в Німеччині, Австрії, Франції, Італії та Нідерландах, де фінансування систем соціального захисту здійснюється або на основі тристоронньої участі робітників, роботодавців і держави (Німеччина, Австрія), або переважно за рахунок роботодавців і держави (Італія, Франція).[4]

Принцип соціального  забезпечення. На відміну від принципу соціального страхування, принцип соціального забезпечення передбачає надання соціального захисту іншим категоріям населення (державні службовці, військові, діти-сироти тощо) і фінансування таких соціальних видатків за рахунок податкових надходжень у бюджет. На основі цього принципу відбувається фінансування державної соціальної політики, в тому числі програм в галузі охорони здоров’я, середньої та вищої освіти.

Принцип соціального забезпечення є визначальним у системах соціального захисту з уніфікованим базовим набором соціальних послуг, що надаються всім громадянам держави. Такі системи функціонують у скандинавських країнах (в Данії, Швеції,Фінляндії), а також у Великій Британії. Характерною рисою систем соціального захисту в цих країнах є переважно бюджетне фінансування соціальних програм (особливо в Данії, Великій Британії та Швеції), а також державна організація соціальних установ (наприклад, Національна служба охорони здоров’я Великої Британії). [4]

Принцип допомоги. Згідно з цим принципом, людина, яка потрапила в скрутне становище і не може самостійно з нього вийти, може звернутись по допомогу до відповідних інстанцій і розраховувати на соціальний захист (соціальні виплати, соціальні послуги) в обсязі, достатньому для подолання проблем, що зумовили звернення по допомогу. Так само, як і принцип соціального забезпечення, даний принцип передбачає фінансування соціальних видатків за рахунок податкових надходжень до бюджету.

Принцип соціальної солідарності. Цей принцип передбачає взаємну допомогу всіх учасників системи соціального захисту. Така взаємодопомога реалізується у вигляді перерозподілу коштів між різними соціально-економічними та соціально-демографічними групами населення.[4]

2. ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА У РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ СТРАТЕГІЇ ДЕРЖАВИ

Основними напрямами  соціальної політики у контексті  завдань, пов’язаних з розбудовою соціальної держави, є:

- формування і розвиток соціального ринкового господарства;

- досягнення у суспільстві соціальної злагоди та стабільності на основі утвердження соціальної справедливості;

- розвиток соціально-трудових, сімейно-шлюбних, соціально-демографічних, етнонаціональних, територіально-поселенських відносин;

- розвиток гуманітарної сфери.

Формування  і розвиток соціального ринкового  господарства сприяє посиленню соціальної безпеки людини й суспільства, соціальної захищеності особистості, її незалежності від держави. Розвиток соціально-трудових відносин і насамперед ринку праці та зайнятості населення забезпечує підвищення ефективності використання трудового потенціалу, продуктивної зайнятості, зниження рівня прихованого безробіття, створення нових і ефективне використання наявних робочих місць, передбачає здійснення політики ефективної підтримки самозайнятості населення, підвищення його територіальної мобільності з метою перерозподілу робочої сили між регіонами. Більш повній реалізації соціального потенціалу сприяє розвиток територіально-поселенських відносин через регулювання соціально-просторових форм організації суспільства (насамперед розселення), соціально-культурних процесів урбанізації, а також міграційних процесів, дотримання необхідних пропорцій для розширеного відтворення частки міського й сільського населення.[6] Основна мета етнонаціональної політики полягає в забезпеченні умов вільного розвитку народів країни, дотриманні конституційних прав, свобод і рівності громадян всіх національностей перед законом, участі їх в усіх сферах суспільства, оптимальному врахуванні інтересів, створенні сприятливих умов для розвитку кожної національності, у всебічному розвитку мови, задоволенні мовних потреб національних меншин, поєднанні етнонаціонального і загальнолюдського, етичного і соціального в національному.[6]

Крім зазначеного, добробут і можливості самореалізації індивіда як головне завдання соціальної політики держави залежать від якості і безпеки того навколишнього середовища, у якому живе і діє кожна людина. Наразі життєвою цінністю стає екологія буття людини, а однією з найважливіших соціальних проблем є взаємодія людини з навколишнім середовищем.

Практично кожний із зазначених напрямів соціальної політики передбачає використання державою фіскальних прийомів регулювання, найважливішими серед яких є податки. Так, необхідним у створенні умов для забезпечення достатнього рівня життя кожної людини є формування системи державних соціальних стандартів і державних соціальних гарантій та їх фінансове забезпечення за рахунок бюджетних коштів і державних цільових позабюджетних коштів, які формують податки, а також через систему податкових пільг. Зменшенню диференціації доходів населення можуть сприяти державне регулювання оплати праці працівників бюджетної сфери та застосування прогресивних ставок оподаткування тощо.[4]

В розвинених країнах  на сьогодні від 80 до 95% урядових доходів  забезпечують податки. Наприклад, в  країнах-членах ОЕСР паралельно зростанню ВВП спостерігається підвищення як абсолютної суми податків, так і їх питомої ваги у ВВП: кожні 10 років частка податків у ВВП збільшується приблизно на 5%. Якщо в 70-ті роки вона складала 30%, то до кінця 90-х років вже досягла 40%. Ця тенденція, відома як закон Вагнера, об’єктивно обумовлена дією трьох основних факторів:

- перший — збільшення частки осіб похилого віку в розвинених країнах, у зв’язку з чим повинні підвищитися витрати на їх утримання;

- другий — збільшення витрат, пов’язаних з обслуговуванням державного боргу;

- третій — проведення політики егалітаризму, спрямовану на забезпечення загальної рівності, згладжування майнових відмінностей, стримування розриву в доходах громадян.[4]

Податкові інструменти  використовуються в реалізації майже усіх складових соціальної політики. В ринкових умовах податкова система стає, по суті, єдиним гнучким засобом державного впливу на економічну активність громадян, рівень їх доходів, стан соціальної безпеки, соціальну мобільність, розвиток соціальної інфраструктури та ін., тобто на явища і процеси, які у значній мірі визначають умови і рівень людського розвитку.

Саме виходячи з прагнення рівномірного справедливого  розподілу податкового навантаження виникли різні ставки податків і системи оподаткування. На практиці це знаходить свій вираз у використанні пропорційної, прогресивної і регресивної систем оподаткування. Податки на особисті доходи частіше всього розраховуються за прогресивною шкалою, оскільки вважається, що такий підхід більше відповідає принципу соціальної справедливості. Податок на прибуток підприємств, соціальні внески і податок на власність як правило носять пропорційний характер. Соціально несправедливими вважають непрямі податки, тобто акцизи і мито, оскільки вони перекладаються через механізм ціноутворення на споживчі товари в однаковій мірі на осіб з високими і низькими доходами, поглинаючи відносно більшу частку доходів низькооплачуваних верств населення.[6]

Серед умов розвитку і реалізації соціального потенціалу людини, у формуванні яких податки відіграють надзвичайно важливу роль, однією з головних є зростання суспільного добробуту, що стає можливим лише тоді, коли він опирається на потужну фінансову основу. Характеристикою ефективного фінансового забезпечення суспільного добробуту виступає рівень життя — це економічна категорія, що виражає ступінь задоволення матеріальних і духовних потреб людей, забезпеченості споживчими благами і характеризується переважно кількісними показниками такими, як: розмір оплати праці, інші доходи, обсяг споживчих благ і послуг, рівень споживання продовольчих і непродовольчих товарів, тривалість робочого і вільного часу, житлові умови, рівень освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

Вплив податків на рівень життя населення через реалізацію їх фіскальної функції знаходить свій вираз у фінансовому забезпеченні виконання державою її соціальної функції. Від того, які обсяги коштів має держава у своєму розпорядженні, залежать:

- можливості держави щодо регулювання економіки з метою підвищення ефективності її функціонування як головної і загальної умови зростання добробуту людей;

- рівень доходу працюючих у бюджетній сфері та тих, хто потребує соціального захисту;

- рівень фінансового забезпечення охорони здоров’я, освіти, культури та інших сфер життєдіяльності людей, рівень розвитку яких визначає рівень суспільного добробуту в країні. Якщо проаналізувати роль податкових надходжень у формуванні бюджетів та централізованих фондів як основного ресурсу для самовідтворення соціальної системи, можна зробити висновок, що держава не має інших рівноцінних джерел фінансового забезпечення виконання покладених на неї функцій, ніж податки.[4]

Соціальна функція податкової системи проявляється через застосування податкових знижок. згідно з міжнародним досвідом розрізняють такі основні види податкових знижок( відрахувань):

- основні (базисні  або стандартні) знижки у формі  звільнення від оподатковування  частини доходів, які надаються  всім платникам податків незалежно  від їхнього доходу, сімейного  статусу, наявності дітей, утриманців і т.д.;

- знижки, які надаються  платникам податків залежно від  їхнього сімейного статусу (так  звані “сімейні знижки”;

- знижки, передбачені  платникам податків, що мають  дітей, які перебувають на їх  утриманні, та інших утриманців;

- нестандартні знижки, які надаються платникам податків на суму понесених соціально важливих видатків ( лікування, отримання освіти і т. д.)

Особливість стандартних знижок полягає  в тому, що їхня величина не пов’язана  з якими б то не було доходами чи фактичними видатками платника податків. Вони повинні надаватися всім платникам податків відповідно до положень податкового законодавства. Ці знижки передбачаються або у фіксованих абсолютних сумах, або у встановлених частках ( відсотках ) від доходу.

Система стандартних відрахувань повинна максимально враховувати не тільки фінансовий стан платника податків, але і його родинний стан. Адже тільки облік родинного стану дозволяє визначити реальну платоспроможність фізичної особи, побудувати систему пільг, що мають адресний характер для категорій населення, що мають неповнолітніх дітей.[6]

Першочерговою мірою при реалізації даного напрямку є звільнення від  оподатковування сум, що не перевищують  розмір прожиткового мінімуму. Здатність  людини до сплати податку повинна  визначатися розміром вільного доходу, що залишається після задоволення життєво необхідних видатків на самого платника й членів його родини.

Нестандартні знижки повинні надаватися у формі податкового кредиту  на суму фактично понесених соціально  значимих витрат, підтверджених платником податку документально. До таких витрат можна віднести витрати на лікування, отримання освіти, придбання житла, благодійну допомогу і т. д.

Звільнення  від оподатковування сум доходів, призначених для задоволення  мінімальних життєвих потреб людини, є аксіомою прибуткового оподатковування в розвинених країнах і є обов’язком кожної держави. Неоподатковуваний мінімум у розвинених країнах встановлюється в розмірі, необхідному для відтворення робочої сили, і перевищує прожитковий мінімум країни.[6]

Державна підтримка родин, що мають дітей, в області оподатковування  повинна виражатися в реальному  скороченні податкових зобов’язань  для громадян, що виховують неповнолітніх  дітей. Розмір соціальної пільги платникові і відрахувань на дітей повинен відповідати прожитковому мінімуму. Перехід на звільнення від оподатковування доходів, що не перевищують прожитковий мінімум, доцільно проводити поетапно протягом декількох років з одночасним комплексом заходів щодо розширення податкової бази податку з доходів фізичних осіб. Стандартні відрахування на утримання дітей, з врахуванням складної демографічної ситуації, варто надавати в розмірі прожиткового мінімуму в першочерговому порядку.

Соціальна підтримка населення  виражається також у зменшенні  оподатковуваного доходу платника податків на соціально значимі видатки, пов’язані з одержанням освіти, підвищенням кваліфікації, медичним обслуговуванням населення.[6] 

3. ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ОПОДАТКУВАННЯ

США.У федеральних доходах США переважають прямі податки. І найбільшу питому вагу серед них має прибуткове оподаткування населення. Податок стягується за прогресивною шкалою. Встановлено неоподатковуваний податком мінімум доходів громадян та три податкових ставки. Неоподатковуваний мінімум є змінною величиною, яка має тенденцію до зростання. Оподатковуватись може або окрема особа, або сім’я. В останньому випадку підсумовуються всі види доходів сім’ї за рік.[11]

В центрі системи федеральних  податків США знаходиться індивідуальний прибутковий податок, забезпечуючи близько 49% податкових надходжень до федерального бюджету. 

Найперша проблема прибуткового податку – визначення оподатковуваного доходу як бази оподаткування. Важлива  деталь: податковий кодекс США не дає  визначення доходу. Згідно поправки до Конституції про запровадження індивідуального прибуткового податку, «Конгрес наділяється правом вводити і збирати податки на доходи з будь-яких джерел», тобто чіткий перелік конкретних видів доходів не передбачений.[10]  

Неоподатковуваний мінімум  складає 6000 дол. на кожного члена  сім’ї у рік, стандартна скидка – 7850 дол. на подружжя (при подачі спільної декларації). Крім того, по відношенню до деяких категорій платників діє  додаткова стандартна скидка у розмірі 900 дол. на сім’ю, 1150 дол. – на самітних, а також на подружжя при подачі окремих декларацій. (Для довідки: межа бідності для сім’ї з чотирьох чоловік складає 14335 дол.; середня величина сімейного доходу дорівнює близько 40 тис. дол.).[10] 

Максимальні ставки індивідуального прибуткового податку мають тенденцію до зниження: 1954–1961 рр. – 91%; 1962–1981 рр. – 70%; з 1982 р. – 50%; 1986 р. – 39,6%; 2001 р. – 30,1%; 2002 р. – 38,6%. Мінімальна ставка з 1986 р. знаходилася на рівні 14–15%, в 2002 р. знижена до 10%. З 1998 р. для всіх категорій платників діяла п’ятиступенева прогресія, в 2002 р. установлена шестиступенева шкала оподаткування. Коли нагадати, що до 1986 р. діяла 14-ти розрядна шкала, вочевидь значне спрощення адміністрування податку [10]. 

Платники індивідуального податку діляться на чотири категорії: самітні фізичні особи; подружні пари, які сплачують податки спільно; члени сімей, які виплачують податок самостійно; глави домогосподарств. Поріг доходу для застосування максимальної ставки для всіх категорій платників єдиний, а для мінімальної ставки різний. У найбільш непривілейованому становищі знаходяться неодружені, що, можливо, є ознакою певної демографічної політики, здійснюваної через фіскальні заходи. 

При мінімальній ставці 10% і максимальній – 38,6% фактична (ефективна) норма оподаткування завдяки сумарній дії податкових знижок, за розрахунками американських спеціалістів, не перевищує 8%.[11]

Характерна  особливість податкової політики США  полягає в тому, що далеко не всі американці повинні повністю платити встановлені податки на фізичних осіб. Паралельно з основними податковими ставками в країні існує складна система податкових виключень та пільг, які частково або повністю звільняють мільйони сімей від податкових платежів. Найбільш поширені такі види податкових пільг:

- Неоподатковуваний  мінімум доходів на платника  і на кожного утриманця;

- Податкові  знижки;

- Вилучення  з оподаткування певних видів  доходів, наприклад, заробітної плати за роботу співробітників американських фірм за кордоном або грошового забезпечення військовослужбовців в періоди ведення бойових дій;

- Вирахування  з суми податків у формі  податкового кредиту, наприклад, у випадках покриття за рахунок надходить доходу збитків минулих років;

- Повне звільнення  окремих осіб від сплати деяких податків;

- Додаткові  знижки для осіб старше 65 років  та інвалідів;

- Витрати по  переїзду на нове місце проживання;

- Пов'язані з  підвищенням кваліфікації відрядні;

- Благодійні  внески тощо.[11]

Для місцевих податків характерні багатоваріантність та регресивність, причому здебільшого вони не враховують доходи платників податків. Багатоваріантність має тільки одну мету — створити у платника податку психологічний стан, коли у нього складається враження меншого податкового тягаря, а також охопити всі види доходів у невеликих розмірах, але в досить значній загальній сумі. Це дає змогу охопити як сферу споживання, так й сферу накопичення.

ЯПОНІЯ. Основними податковими пільгами, якими користується середній платник податків, є «базова пільга» - неоподатковуваний мінімум доходу платника податку, рівний 350 тис. ієн (близько 300 доларів), відрахування на непрацюючих членів сім'ї - також 350 тис. ієн, страхові платежі, збитки від стихійних лих та ін. Крім того, такі види доходів, як заробітна плата, пенсії і виплати соціального страхування мають спеціальні податкові звільнення. Міністерство фінансів Японії при підрахунку оподатковуваної бази для кожного платника податків надає п'ять видів пільг.[1]

Крім адресних, персональних звільнень, які широко застосовуються до оподатковуваного доходу в цілому, існує ряд вузькоспеціалізованих пільг з оподаткування доходів, отриманих з різних джерел, введених в податкову систему з ряду важливих причин:

- З метою  справедливого оподаткування доходів  різних категорій населення введена спеціальна знижка, зменшує оподатковуваний дохід платника податку. Розмір знижки дорівнює сумі спеціально визначуваних «персональних витрат». Мета введення цієї знижки - досягнення рівного для цілей оподаткування становища осіб найманої праці, з одного боку, і підприємців - з іншого. Останні мають можливість списувати частину своїх особистих витрат в «витрати бізнесу »і виводити їх з-під оподаткування, чого особи найманої праці до введення цієї знижки були позбавлені (що, з точки зору Податкового управління Японії, не відповідає критерію справедливості податкообкладання). На практиці використання цієї знижки підприємцям вдавалося домогтися зменшення оподатковуваної прибутковим податком бази на 20-30%.[9] Наприклад, багато підприємців, які подавали податкові декларації, списували за статтею «представницькі витрати» кілька сот чи навіть тисяч доларів, оскільки тривалі застілля в ресторанах з великою кількістю пива і саке є невід'ємним елементом ділового життя. Однак при цьому в рахунку, наданому в податкову інспекцію з ресторану, повинно бути зазначено, що відвідувачів було більше двох - тоді він буде визнаний. Крім того, костюм, взуття та інші деталі туалету цілком можуть бути заявлені як «спецодяг» і також списані в якості необхідних витрат;

- Спеціальні  податкові пільги мають різнобічні доходи та доходи від капіталу. Для різнобічних доходів оподатковувана сума зменшується на

400 000 ієн на  рік, якщо індивід має стаж  роботи менше 20 років, та додатково до цієї суми на 700 000 ієн, якщо стаж працівника перевищує 20 років.[1]

Австрія. Якщо дослідити податкову систему Австрії, то тут можна виділити такий вид пільги як податковий кредит, який полягає у звільненні від оподаткування частини бази оподаткування у визначеному розмірі.

Дана пільга застосовується при оподаткуванні доходу від збільшення вартості капіталу, але тільки для тих підприємств, які повністю розпродуються або закриваються. При оподаткуванні такого доходу повністю звільняється від стягнення податків дохід від продажу іноземних філій компаній. Не підлягають оподаткуванню і вірогідні втрати платника (має право відносити їх на собівартість).[5]

Також податковий кредит застосовується для платників  – фізичних осіб з необмеженою  податковою відповідальністю. Але одержати його може лише один член родини за умови, що дохід дружини не перевищує встановленої суми і в родині є дитина.

При сплаті податку  на майно подружжя, які мають необмежену податкову відповідальність і проживають разом (і з ними неповнолітні діти) обкладаються податком як одна особа. Для цієї категорії платників встановлюється неоподатковуваний мінімум на кожного члена родини з відповідними пільгами для всіх членів родини. Для платника з обмеженою відповідальністю оподатковується лише те майно, що перебуває на території Австрії.[5]

Великобританія. Якщо розглядати податкову систему Великобританії, то в цій країні при визначенні оподатковуваного доходу сучасний прибутковий податок передбачає наступні скидки і пільги:

• стандартна особиста скидка, яка виконує роль неоподатковуваного мінімуму, складає 3445 ф. ст. у рік; для осіб, старших 64 років – 4200 ф. ст. старших 74 років – 4370 ф. ст. Платники ще старшого віку сплачують податок по понижених ставках, якщо їх сукупний дохід не перевищує 14200 ф. ст. Величина знижок щорічно індексується в залежності від інфляції.[2]
• оподатковуваний дохід зменшується на суму витрат, пов’язану з одержанням доходу (спецодяг, обладнання для роботи), а також на суми внесків до пенсійних і благодійних фондів, медичної страховки для старших 65 років, процентних платежів по позиках на придбання житла та власності (максимум 30 тис. ф. ст.).
• у числі пільг знаходяться особисті скидки одиноким людям, які мають на утриманні дітей віком до 16 років, або старшого віку за умови, що дитина студент денної форми навчання.[2]
• передбачено спеціальну податкову пільгу на приріст доходу. Остання надається у випадку, коли незначне додаткове збільшення доходу платника переміщає його у категорію платників, для яких установлені більш високі податкові ставки.

Іспанія. В Іспанії при оподаткуванню прибутковим податком фізичних осіб в процесі обчислення податкового доходу з бази оподаткування вираховуються: допомога у зв’язку зі звільненням, хворобою, виграші та премії, внески на соціальне страхування, профспілкові внески (але не більш ніж 5 % від бази оподаткування і не більші за встановлену суму), а також витрати у встановленому розмірі на кожну дитину, утримання батьків (якщо їм понад 65 років і вони проживають у родині платника), внески на благодійні цілі, розмір витрат на підприємницьку діяльність. Зменшується оподатковуваний дохід на 15% у зв’язку з витратами на ліки (якщо це підтверджується документами). За приховування доходу накладається штраф у розмірі 300% від прихованої суми.[7]

Італія. При оподаткуванні доходів фізичних осіб в Італії до бази оподаткування не включаються:

• сума сплаченого місцевого прибуткового податку;
• орендна плата та інші платежі за нерухомість;
• проценти, що сплачуються за отриманим раніше іпотечним кредитом;
• витрати на лікування (у повному обсязі вираховуються витрати на хірургічні операції);
• витрати на поховання (у чітко визначеному розмірі);
• витрати на освіту (не більше суми, встановленої в державних закладах);
• аліменти;
• внески до системи соціального страхування та забезпечення;
• внески до соціального страхування життя від нещасних випадків;
• витрати, пов’язані з поточним ремонтом, утриманням та охороною творів мистецтва;
• внески на боротьбу з голодомором (не більш ніж 2 % від доходу до оподаткування);
• допомога театральним об’єднанням (не більш ніж 20 % від доходу до оподаткування);
• пожертви на користь церкви.[3]