Орфоепія

МІНЕСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Маріупольський державний університет

Кафедра української філології

ОРФОЕПІЯ

                                                                 Реферат студентки I курсу

                                                                 спеціальності  «Українська

                                                                 мова та література», група УФ - 14

                                                                Толстолуцької А. С.

Маріуполь, 2014

Зміст

1. Вступ…………………………………………………………………….2 – 8
2. Поняття  «орфоепія»……………………………………………………….4
3. Орфоепічні словники…………………………………………………..4 – 5
4. Історія виникнення орфоепії як науки…………………………….…5 – 8
5. Правила вимови голосних в українській мові……………….…………...8
1. Вимова голосних [а], [о] та [у]……………………………….....8 – 9
2. Вимова звуків [е], [и], та [і]……………………………………9 – 10
6. Вимова приголосних………………………………………………...10 – 12
7. Вимова слів іншомовного походження……………………………12 – 13
8. Висновки…………………………………………………………………..14
9. Список літератури…………………………………………………...15 – 16

Вступ

Усне літературне мовлення в суспільстві набрало великої ваги, однозначно розширився та ускладнився його функціональний діапазон, особливо в останні десятиріччя. Спільна праця в промисловому й сільськогосподарському виробництві, активна громадсько-політична діяльність радянських людей, їх безпосередня участь в управлінні державою, професійна освіта громадян соціалістичної країни створили найсприятливіший грунт для розширення спілкування на літературному рівні  та реальні можливості для того, щоб найширші маси населення оволоділи всіма пожитками літературної мови  як у писемній, так і в усній формах, в усій її стильовій різноманітності та стилістичному багатстві [14].

Одна з кращих рис людини - це її висока мовна культура, яка включає обов'язкове додержання всіх норм літературної мови й оптимальне використання її лексико-граматичних та стилістичних засобів, які органічно пов'язані з логічно розвиненим мисленням, з його постійним збагаченням і вдосконаленням. Дбати про піднесення мовної культури всього нашого населення - одне з важливих загальнонародних завданнь, «бо високий культура розмовної и писемної мови, глибокі знання й відчуття рідної мови, уміння користуватися її виражальними засобами, її стилістичною багатогранністю - найкраща опора, найвірніша допомога та найбільш надійна рекомендація для кожної людини в її громадському житті і творчій діяльності» [17].

Культура усного мовлення, крім правильного, відповідно до завдання та  мети висловлення, добору слів та поєднання їх за властивими мові граматичними законами, крім стилістичної майстерності й логічної ясності в оформленні думки, передбачає також обов'язкове додержання правил літературної вимови. Порушення орфоепічних норм мови завжди негативно впливає на сприймання змісту мовлення, зосереджує увагу співрозмовника або слухача не на змісті, не на тому, про що йдеться в мовленні, а на його звуковому оформленні; часто недодержання орфоепічних норм може спричинитися до спотворення висловлюваної думки; воно завжди викликає небажані та неприємні емоції у співрозмовників та слухачів.

Поняття «орфоепія» 

Орфоепія — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом вивчення орфоепії є:

1. звукові особливості мовлення (усне мовлення розглядається не загалом, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам);
2. правильна вимова звуків мовлення (голосних і приголосних);
3. правильна вимова звукосполучень;
4. правильна вимова окремих слів та їхніх форм [18].

 Першим почав використовувати  М. В. Гоголь.

Орфоепія буквально означає «правильна вимова». Однак іноді під цим розуміють взагалі вимову літературної мови і говорять про «добру» та «погану» орфоепію. В науці про мову орфоепія означає розділ, присвячений вимовним нормам. Нормувати дозволено тільки літературні твори, що необхідно для радіомовлення, театру і естради, школи і ораторського мистецтва. Спираючись на знання фонетики даної мови, в тому числі на знання складу фонем і знаків, розподілу їх за позиціями, що виходять в слабких позиціях варіаціями і варіантами, орфоепія дає індивідуальні норми для різних ситуацій і вибирає з існуючих варіантів вимови той, що більш за все підходить до прийнятих традицій, тенденцій розвитку мови та послідовності в системі. Кодексом орфоепічних норм є орфоепічний словник, у якому зафіксовані норми літературної вимови за допомогою спеціальних транскрипційних знаків.

Орфоепічні словники

Орфоепічний словник — словник, що містить у собі інформацію щодо правильної вимови слів та їх граматичних форм [16].

Завдання орфоепічного словника  — піднесення культури усного мовлення для сприяння правильності та швидкості взаємозрозуміння між людьми шляхом усунення діалектних рис у мовців і оволодінням нормами української літературної мови.

Зразок орфоепічного словника — «Орфоепічний словник» (1984) Погрібного М. І., у вміст якого ввійшли 44 000 слів. У словнику подаються вимова і наголос слів відповідно до тодішних загальноприйнятих літературних норм.

Після проголошення незалежності України з'явилося двотомне видання «Орфоепічний словник української мови» (серія «Словники України») [16].

Порушення правил норм української літературної вимови спричинена переважно:

• впливом правопису — мовці намагаються відтворювати написання слів (наприклад, сміється: (правильна вимова — [с'м’ійе́ц:'а], неправильна — [с'м'ійе́т'с'а]).
• впливом діалектного оточення — наприклад, через вплив південно-західних діалектів мовці часто оглушують дзвінкі приголосні в кінці слів, що не характерно для української літературної вимови (наприклад [зуп] замість [зуб], [сторош] замість [сторож] тощо).
• впливом на вимову близькоспорідненої мови — зокрема, під впливом російської мови вимовляють м'яко шиплячий [ч]: [н'і́ч’ка], [руч’ка], [ч’аǐ] тощо.
• відсутністю до 1990-их років в українській мові літери ґ, у зв'язку з чим поширеною є ненормативна вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати та подібних зі звуком [г] замість [ґ], і навпаки: вимова [ґ] замість [г] у словах іншомовного походження (ґазета, ґаз тощо) [1].  

Історія виникнення орфоепії як науки

Орфоепічні норми складалися поступово, в процесі становлення й розвитку літературної мови. Сучасна українська літературна мова сформувалася на південно-східній діалектній основі. Південно-східна діалектна група, що виділялася з-посеред інших говіркових масивів української мови найбільшим територіальним обширом, максимальною уніфікованістю й монолітністю, значним прошарком міждіалектних елементів, відомих також і в північних та південно-західних говорах, історично виявилася найбільш придатною для такої ролі, бо саме південно-східні діалекти лягли в основу сучасної української літературної мови, сприяли, звичайно, не тільки інтралінгвістичні (внутрішня структура діалектів), а й екстралінгвістичні фактори, зокрема історична роль населення південно-східної території України в новітні часи, походження з цієї території основоположників нової української літератури. 
         На південно-східній основі склалися й сучасні орфоепічні норми української літературної мови [11]. 
Сформувавшись на певній діалектній основі, літературна мова далі функціонує як категорія наддіалектна й розвивається за своїми власними законами. Вона однаково протиставляється всім територіальним говорам, у тому числі й тим, на основі яких сформувалася. Діалекти залишаються лише як одне з важливих джерел її збагачення. Незалежно від місцевих говорів розвивається й орфоепія літературної мови. Важливою ознакою будь-якої літературної мови є наявність у ній норм, які сприяють збереженню її структурної цілісності й протидіють усьому тому, що таку цілісність розхитує, руйнує. Орфоепічні норми виконують ту саму суспільну функцію — вони підпорядковані збереженню єдності, цілісності фонетичної системи літературної мови. Звідси випливає, що однією з найсуттєвіших ознак літературної вимови, одним з основних принципів її нормування виступає її єдність, її територіальна і соціальна недиференційованість, її наддіалектний характер [13]. 
Більшість норм української орфоепії склалася ще в XIX — на початку XX століття в процесі формування сучасної української літературної мови. Проте несприятливі умови, в яких перебувала українська мова за часів царизму, роз'єднання українського населення аж до 40-х років нашого століття державними кордонами, утиски й спрямування в провінціальне річище української літературної мови в цісарській Австро-Угорщині, а пізніше в шляхетській Польщі та буржуазній Чехословаччині й повна її заборона в боярській Румунії гальмували цей процес, а разом з ним гальмували й становлення та стабілізацію єдиних орфоепічних норм. Умови для остаточного усталення орфоепічних норм української мови створилися лише за радянського часу, а їх поширення на всю українську територію стало можливим тільки після возз'єднання всього українського народу в єдиній українській радянській державі — в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. Забезпечення стабільності єдиних, що відповідають фонетичній системі літературної мови, орфоепічних норм — це одна з умов піднесення культури усного літературного мовлення, його дійовості й найбільшої ефективності [15]. 
          Проте стабілізація орфоепічних норм залежить від певних об'єктивних обставин, насамперед від стану упорядкованості літературної мови в цілому. Чим більш упорядкована літературна мова, чим вищий ступінь її нормалізації, чим міцніші традиції її вживання, чим вища культура населення, що нею користується, тим її орфоепічні, як і всі інші мовні норми, виявляють більшу сталість, незмінність. І тому природно, що орфоепічні норми сучасної української літературної мови, як і багатьох інших мов народів нашої країни, виявляли більші хитання в перші десятиліття радянського періоду, коли відбувалися активні процеси її остаточної нормалізації, ніж останнім часом, коли вже усталилися її норми й створилася міцна традиція їх уживання, а до того значно розширилося й коло носіїв літературного мовлення, зокрема усного. Стабільність мовних норм не заперечує, звичайно, їх історичної змінності, що зумовлюється як спонтанними причинами, так і свідомим суспільним впливом на мовний розвиток. Однак еволюція їх відбувається, як правило, непомітно для носіїв літературної мови. Історичною змінністю мовної норми пояснюється той факт, що на певному етапі з її межах можуть існувати паралельні варіанти, які, проте, не порушують загальних закономірностей літературної мови, зокрема й визначальних принципів її орфоепії [17]. 
Українська орфоепія, що склалася на початоку 20-х років нашого століття, в своїй основі збереглася. Але окремі її норми уточнилися, відшліфувалися, а деякі набули й дещо іншого вияву. У фонетичній системі української літературної мови радянського періоду яскраво виявляється тенденція до посилення фонологічної диференціації її приголосних за ознакою палатальності-непалатальності. Вона, ця тенденція, зумовила окремі орфоепічні зрушення. Так, ще в 20-30-х роках за тогочасними орфоепічними нормами звук [ л] перед голосними заднього ряду а, о, у вимовлявся або як м'який, або як напівм'який, «середній»: скеля, льон, людина і була, луг, молоко (крапка над л позначає його напівм'яку вимову). У позиції перед приголосним він завжди був напівпом'якшений.

Правила вимови голосних в українській мові

Вимова голосних [а], [о] та [у]

[а]  

Вимовляється як неогублений голосний заднього ряду низького піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɑ].

[о]

В наголошеній позиції вимовляється як огублений голосний заднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɔ].

Ненаголошений звук [о] перед складом з [у́], [і́] в основі слова наближається до [у]: [коужу́х], [поудру́ж’:а]. При дуже швидкій вимові ненаголошений [о] може вимовлятися як [у°], наприклад: [гу°лу́бка], [з°узу́л'а]. Проте перед складом з наголошеним [у], [і], що належать до закінчення, ненаголошений [о] якісно не змінюється, тобто вимовляється як у звичайній ненаголошеній позиції [8].

Порушенням норми української орфоепії є вимова замість [о] звуку [а], що є характерним для російської мови.

[у]

Вимовляється як огублений голосний заднього ряду високого піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [u].

Вимова звуків [е], [и], та [і]

[е]

У наголошеній позиції вимовляється як неогублений голосний переднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɛ].

У ненаголошеній позиції вимовляється здебільшого із наближенням до [и], але ступінь наближеності у залежності від позиції буде різним. Ненаголошений [е] вимовляється:

• з найбільшим ступенем наближеності до [и] перед складом з наголошеними [і́], [у́], [и́]: [ниес'і́мо] (несімо).
• як [и] перед складом з наголошеним [и́] при швидкому темпі мовлення: [види́], [вили́киǐ]
• як [еи] (з середнім ступенем наближеності) перед складом з іншою голосною, а перед складом з наголошеним [е́] із найменшим ступенем наближеності: [чеика́ти], [меине́].
• як [иі] перед складом з наголошеним [і́]: [пиіч’і́т']
• як [еі] між м'якими приголосними [окра́йеіц']. У цій позиції також допускається вимова [іе] або [іи]: [за́йіиц' ] [12].

Виразно (як [е]) вимовляється у наголошеній позиції, а також в ненаголошених закінченнях називного                                    відмінка іменника, прикметника, порядкового числівника , займенника, дієприкметника середнього роду, а також вособових закінченнях дієслів: [поле], [тепле], [наше], [писане], [кличе], [пише] [5].

[и]

Вимова голосного звука [и] за правилами орфоепії - чітка. Вимовляється виразно під наголосом як звук переднього ряду і високо-середнього підняття, проміжний між [і] й [е]: [тихо], [хитра], [ми], [син], [нива]. Твориться він у вимові легко, без напруження. Напружена вимова, значно обнижена артикуляція, близька до [еи] або [е]: [т-еи-хо], [х-еи-тра] - властива південно-західним говорам, є відступом від норми. Не є літературною і вузька та підвищена вимова типового [и], характерна для північних говорів: [м-иі], [н-иі-ва], [м-іи], [н-іи-ва] [5].

[і]

Вимова голосного звука [і] за правилами орфоепії чітка як звук переднього ряду і високого ступеня підняття язикової спинки: [д'ід], [с'іно], [с'іл'с'кий]. Так вимовляється й [і], що походить з [о]: |н'іж], [с'ік], [с'т'іл], [пос'т'ійний], [н'іг], [бол'іт], [брат'іу], [в'іл], [б'ік], [в'ін]; також [і], в закінченні називного відмінка множини прикметників, дієприкметників, числівників, займенників: [гарн'і], [здоров'і], [братов'і], [бит'і], [друг'і], [наш'і]; звук [і] на межі слів та частин абревіатур: [д'ід і баба], [ф'інінспектор]

Вимова приголосних

1. Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [тридцат'].  3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко], [во'хкий], [д'охт'у] (орфографічне: легко, вогкий, дьогтю) [10].
2. Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо'йу], [спи'сати].
3. Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розписка] і {расписка], {розказати} і Іросказа'ти].
4. Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [знов], [велич], [сім], [л'убо'вйу], [обчисле*н':а]. Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл], [ш'іс'т], [к' іно']. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб1 Іж'\а], \р'іч':у].
5. Африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: \дз\вінок\ прису[дж]увати, відря[дж]ення, нагоро[дж]ення.Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[д][з]ивати, пі[д][з]вітний, пере[д][з]'їздівський, пі[д][ж]ену [17].
6. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутне], [нат ак], [сіл].
7. Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (розчищати) та інші [14].

Відповідно до закономірностей сполучуваності звуків у мовленні деякі орфоепічні норми випливають з асимілятивних змін у групах приголосних:

1) -ться вимовляється як [ц': а]:

[лиестуйец':а] - орфографічно листується; [учац':а] - учаться; [гн'івайуц': а] - гніваються; [обуриец': а] - обуриться;

2) -шся вимовляється як [с': а]:

[зв'ітуйес': а] - звішуєшся; [в'ітайес': а] - вітаєшся; [розписуйес': а] - розписуєшся;

3) -жся вимовляється як [з'с'а]:

[зваз'с'а] - зважся;

[не" ур'із'с'а] - не вріжся;

4) -чся вимовляється як [ц': а]:

[неи морбц': а] - не морочся;

5) -жці вимовляється як [з'ц'і]:

[крисвор'і'з'ц'і] - Криворіжжі; [запороз'ц'і] - запорожці.

2. Групи приголосних, що з'являються  у словах унаслідок словотворення, спрощуються:

проїзд + н(ий) - [пройізний] - проїзний; контраст + н(ий) -> [контрасни'й] - контрастний; баласт + н(ий) -> [баласнисй] – баластний [7].

Отже, написання окремих слів не відповідає вимові: [ш'існад'ц'ат'] - шістнадцять; [інтеил'іген,с'кий] – інтелігентський.

У словах [пеистлйвий], [хвастливий], [виепускнйй] спрощення не відбувається у вимові й не передається на письмі [3]. Також ніколи не спрощується звукосполучення [здр], [спр], [стр]:

[здружйтивс'а] - здружитися;

[здрауниец'а] - здравниця;

[сприеймати] - сприймати;

[спрац'увативс'а] - спрацюватися;

[страйкувати] - страйкувати;

[страховий] - страховий.

Вимова слів іншомовного походження

Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:

1. Голосні [і] та [й] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [й], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [й], а не [і]: тираж, режим, шифр. Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [й] вимова [і] є орфоепічною помилкою [11].
2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у]: документ, корупція, доручення (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]) .
3. Ненаголошені [ё], [и] після приголосних вимовляються з наближенням до [й], [є]; [те'нде'нц'ійа].

Висновки

Отже, розглянувши тему можна стверджувати, що українська орфоепія - розділ мовознавчої науки, який вивчає і систематизує норми літературної вимови, а також сукупність правил вимови. Одним з найбільш важливих якостей грамотної мови є її правильність, вона повинна відповідати всім мовним нормам. В українській  мові орфоепія характеризується відносною простотою, що полегшує її вивчення та засвоєння.

Простота правил літературної вимови зумовлюється, по-перше, тим, що в українській орфографії переважає фонетичний принцип передавання звуків на письмі, саме це зменшує розбіжність між вимовою та писемним оформленням.

По-друге, українська орфоепія не характеризується надлишковою варіантністю вимовних норм, що не несуть будь-якого фонологічного навантаження.

Норми є помічниками збереження літературної мови. Вони визначають, як правильно повинна будуватися мова, а також що може бути неприпустимим і неправильним. Завдяки цим нормам, літературна мова виконує одну зі своїх основних функцій - культурну. Орфоепія займає значне місце і має веливу вагу в усному літературному мовленні, бо є одним з найважливіших компонентів багатогранного комплексу різноманітних засобів мовного спілкування.

Список літератури

1.Антонечко-Давидович Борис. Як ми говоримо. — Київ: Либідь, 1990. – 45 с.

2.Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. — Львів, 1990.

3.Вихованець І. Р., Городенська К. Г. і ін. Граматика української мови. — К., 1982. – 92 с.

4.Волох О. М., Чемерисов М. Т., Чернов Є. І. Сучасна українська літературна мова. — К.: Вища школа, 1976.

5.Горпинич В. А. Русско-украинский орфоэпический словарь. — К., 1992. – 167 с.

6.Гуйванюк Н. М., Кардщук  О. В., Кульбабська О. В. Синтаксис сучасної

української мови. Схеми і таблиці: Навчальний посібник. — Ч.: Рута, 2000.

7.Єлісовенко Ю. Ораторське мистецтво. – К., 2002. – 174 с.

8.Жовтобрюх М. А. Основи і принципи української літературної вимови //

Українська мова і література в школі. — 1976. — №6. – 220 с.

9.Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. — Київ: Наук, думка, 1984.

10.Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної

мови. — К.: Вища школа, 1972. – 195 с.

11.Лінгвістичний портал [Електронний ресурс]. - Режим доступа:    

  http://www.mova.info.

12.Наконечний М. Ф. Орфоепічні норми та їх значення // Сучасна українська літертурна мова. Вступ. Фонетика / за ред. І. К. Білодіда. — К., 1969.- 230 с.

13.Огієнко І. Історія української літературної мови. — К.: Наша культура і наука, 2001. – 178 с.

14.Основні правила української орфоепії [Електронний ресурс]. - Режим доступа:  http://sevntu.com.ua/jspui/ bitstream/123456789/3167/1/d060013.pdf.

15.Правила української  орфоепії [Електронний ресурс]. —  Режим доступа: http://ukrlife.org/main/prosvita/orfoepia.html.

16.Словники й енциклопедії онлайн [Електронний ресурс]. —  Режим доступа: http://rozum.org.ua.

17.Сайт про українську мову [Електронний ресурс]. — Режим доступа:

http://ukrajinskamova.org.ua.

18.Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. — К., 1981. — 279 с.