Організація процесу самовиховання

Зміст 

Вступ………………………………………………………………………………3-4

Розділ І.

1.1. Суть поняття самовиховання. Роль виховання у процесі самовиховання.5-13

1.2. Історичний аспект самовиховання………………………………………..14-19

Розділ ІІ.

2.1. Рушійні сили та механізми самовиховання…………………………….20-22

2.2. Етапи самовиховання…………………………………………………….22-23

2.3. Зміст самовиховання……………………………………………………..23-24

Висновки………………………………………………………………………….25

Список використаної літератури...................................................................26

Вступ

Мільйони років існує світ. Багато що змінилося в ньому, стало абсолютно іншим. Але все таки є щось,що не проходить,вічне,що було і буде завжди. Адже завжди народжуватимуться, житимуть і вмиратимуть люди; і завжди вони йтимуть по тернистому шляху до своєї досконалості, кожного разу знов вирішуючи вічні життєві проблеми, долаючи перешкоди, терплячи біди. Життя завжди примушувало людей шукати шляху до вдосконалення своєї душі. Проблемам самовиховання у всі століття надавалося велике значення.[9].

Самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу — почуття власної гідності, поваги до себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу — доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За самою своєю суттю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності людини. Педагогічне керівництво самовихованням — це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри.(В. Сухомлинський) [ 5; c.80-83].

В наш неспокійний, неясний час, коли важко розібратися де Добро, а де Зло, ця проблема ще більш актуальна. Те, по якому шляху підуть люди, стане вирішальним для всієї країни і всіх нас. Тому людина зараз, як ніколи, повинна знайти своє місце в житті, точно визначити свої етичні цінності, уміти протистояти різним негативним впливам. Щоб не зірватися в прірву і не бути розтоптаним, потрібно уміти розібратися в тому, що відбувається зараз в нашій країні. А починати потрібно перш за все з самого себе, з удосконалення своєї особи. Як говорить народна мудрість: "вік живи - вік учись", значить і виховуй себе ціле століття. В постійно змінному світі тільки той знаходить своє місце, хто безперервно міняється сам, удосконалюється. Крім того, тільки шляхом самовиховання  виробляються такі цінні особові якості як сила волі, мужність, наполегливість, терпіння, упевненість в своїх силах і т.д.[ 7 ].

Актуальність теми полягає в тому,що самовиховання є однією з найважливіших проблем сьогодні і вимагає свого рішення.

Мета дослідження розглянути поняття самовиховання,джерела самовиховання та його зміст.

Об’єкт дослідження є процес самовиховання.

Предмет дослідження є організація процесу самовиховання.

Відповідно до об’єкту,предмету та мети дослідження окреслені такі основні завдання:

• вивчення поняття самовиховання;
• аналіз історичного аспекту самовиховання;
• дослідження основних етапів та змісту самовиховання.

Розділ І

1. Суть поняття самовиховання. Роль виховання у процесі самовиховання.

Формування особистості передбачає три основні компоненти: вплив соціального середовища; цілеспрямований виховний вплив суспільства на особистість через соціальні інститути та свідомий, цілеспрямований вплив людини самої на себе, тобто самовиховання. Перші два компоненти мають об'єктивний характер, третій – суб'єктивний, оскільки містить процеси, що відбуваються у свідомості людини: осмислення, оцінку, відбір тих позитивних зовнішніх впливів, які складають основу її переконань, ідеалів, життєвих цілей, мотивів діяльності, звичок.[ 3; c.70].

Ці процеси лише тоді можуть називатись самовихованням, коли вони являють собою свідомі дії особистості, спрямовані на самовдосконалення, тобто дії, в яких людина виступає активним суб'єктом самоосвіти, морального, трудового, фізичного, естетичного саморозвитку. У найзагальнішому визначенні самовиховання, на думку І.Д.Беха та Ю.М.Орлова, це певний тип ставлення, дій щодо самого себе і власного майбутнього з точки зору відповідності певним моральним нормам .

Якщо виховання може інколи здійснюватися незалежно від волі і бажання вихованця, то самовиховання як процес усвідомленого, цілеспрямованого і бажаного розвитку можливе лише в разі збігу сприятливих зовнішніх умов і певних внутрішніх передумов. Зокрема, як зазначає І.Д.Бех, самовиховання ґрунтується на повазі особистості до себе. Як діяльність, самовиховання знаходить своє вираження у поєднанні об'єкта і суб'єкта. Особливість цієї взаємодії пов'язана з подвійністю позиції особистості у самовихованні, оскільки людина виступає немовби у двох особах стосовно себе в особі виховуваного і в особі вихователя. При цьому основна мета - "створення" індивідуумом себе через творче ставлення до себе.[ 3; c. 73-75].

Для теорії, як для практики самовиховання, важливим є чітке наукове визначення цього поняття.

А.Я.Арет, автор відомої книги “Очерки по теории самовоспитания”, вважає, що самовиховання – це освітньо-виховна робота особистості. Л.М. Гордєєва під самовихованням розуміє прагнення людини виховати себе і діяльність із здійснення цього прагнення. С.Б.Єлканов визначає самовиховання,як свідому цілеспрямовану діяльність людини з удосконалення своєї особистості. А.Г. Ковальов так формулює поняття "самовиховання" – це свідома планомірна робота над собою, спрямована на формування таких якостей особистості, які відповідають вимогам суспільства та особистій програмі розвитку. Досить-таки широко характеризує самовиховання A.I. Кочетов – це свідомість, яка керує самою особистістю, саморозвиток, у якому в інтересах суспільства і самої особистості планомірно формуються якості, властивості, сили і здібності людини, причому функції виховання поступово передаються вихованцю. У словнику "Психологія": Самовиховання – свідома діяльність, спрямована на щонайповнішу реалізацію людиною себе як особистості.[6].

Як особливий вид діяльності "самовиховання вимагає активного усвідомлення особистістю власного "я" (самосвідомість), стосунків з навколишнім світом (світогляду, свого життєвого досвіду, самого процесу роботи над собою)".

Самовиховання передбачає певний рівень розвитку інтелекту, який виявляється у всьому, що стосується зміни свого "я". Тому багато педагогів стверджують, що робота над собою стає постійною, ефективною, якщо є зріла самосвідомість. Усвідомлення власної поведінки веде до самоспостереження, самоаналізу, самокритики. Обдумування своєї діяльності в навколишньому світі сприяє формуванню цілеспрямованості, високих ідеалів, мотивів - важливих спонукальних причин роботи над собою.[6].

Самовиховання - процес, в якому взаємопов'язано проявляється весь духовний світ людини. У ньому взаємодіють моральність, інтелект, воля й емоції. Це максимальна усвідомленість себе, свого місця в навколишньому світі і своєї поведінки. Це вольове зусилля, яке регулює увесь спосіб життя;

це стан, надзвичайно насичений емоціями, у якому людина чогось пристрасно прагне, чимось азартно захоплена. Емоційно-моральний характер самовиховання тісно поєднується з вольовим та інтелектуальним, утворюючи складну картину самозміни особистості.

Самовиховання - це саморегуляція, самоуправління особистості з намірами змінити себе, свідоме закорінення зовнішніх регулюючих факторів, це свідома діяльність людини, спрямована на вироблення, удосконалення або зміну нею своїх якостей у відповідності з соціальними та індивідуальними цінностями, орієнтаціями, інтересами, що складаються під впливом умов життя і виховання. Як зазначає Ю.М.Орлов, "самовиховання - це не особливе заняття, яке вибирає людина так само, як вона вибирає професію. Самовиховання - це певний тип ставлень, вчинків, дій до самого себе і власного майбутнього з точки зору відповідності певному ідеалу". Воно здійснюється в кожному вчинкові, у кожній ситуації.[ 4; c. 112].

Визначення самовиховання як діяльності людини, спрямованої на зміну своєї поведінки та якостей, звичайно, досить широке і може стосуватися будь-якої форми самовиховання, тобто формування людиною як соціальне позитивних, так і соціальне негативних якостей (наприклад, таких, як індивідуалізм, жорстокість, прагнення до наживи, що свідомо культивуються деякими людьми).[3; c. 55].

У зв'язку з цим існують різні погляди щодо визначення сутності самовиховання. Так, О. Г. Ковальов вважає, що "самовиховання - це свідома, систематична робота особистості над собою з метою усунення тих чи інших недоліків і формування позитивних якостей, що відповідають вимогам суспільства і особистого плану розвитку".

Окремі автори (наприклад, С. Ф. Анисімов) акцентують увагу на зв'язку самовиховання з рівнем інтелектуального, емоційного, психологічного розвитку особистості, її свідомості, з почуттям відповідальності. Однак усі дослідники цієї проблеми погоджуються з тим, що самовиховання перш за все пов'язане з роботою особистості над собою з метою виховання позитивних якостей.[8].

Самовиховання - найбільш інтенсивний розвиток сил і здібностей особистості, тому його успішний перебіг вимагає від неї відповідного рівня готовності. Така готовність потребує високого рівня самосвідомості, здатності до саморегуляції (волі) і потреби в розвитку. А.І.Кочетов вважає, що самовиховання містить три компоненти: активне осмислення себе та оточуючого світу, зорієнтована діяльність і пов'язана з нею здатність до саморегуляції поведінки залежно від обставин, потреба у розвитку. Усі зазначені компоненти належать до внутрішніх передумов самовиховання. Усвідомлена потреба в розвитку створює підставу для потреби у самовихованні.[ 4; c. 116].

Основи процесу самовиховання мають фізіологічну, психологічну, соціальну та педагогічну сторони.[7].

Фізіологічною основою самовиховання є саморегуляція вищої нервової діяльності. Вища нервова діяльність людини є найдосконалішою з усіх відомих саморегульованих систем. Процес вищої нервової діяльності є поєднання безумовних та умовних рефлексів, які вступають у взаємодію з іншими психофізіологічними процесами. Одним з проявів цієї взаємодії, який здійснюється на порівняно високому рівні розумової діяльності, і є цілеспрямоване самовиховання.[7].

Психологічною основою самовиховання є збалансування (в інтересах людини та навколишнього середовища) процесів збудження і гальмування. Уся психічна діяльність людини є тими чи іншими проявами цих двох провідних процесів, їх комбінації і взаємодії складають основу розвитку психічного типу та зміну станів особи. Зокрема, єдність фізичних (матеріальних) і психічних (духовних) факторів викликає у людини потребу в розвитку збуджуючої активності при пасивному темпераменті, або, навпаки,— розвитку гальмуючої стриманості при надмірно активному темпераменті.[8].

Самовиховання водночас і розвиває позитивні риси характеру, удосконалює процес переробки інформації (сприймання, пам'ять, увагу, відтворення). Отже, з психологічної точки зору, самовиховання є ефективною системою удосконалення людиною основних психічних процесів, зовнішніх проявів її життєздатності.[ 9].

Соціальною основою самовиховання є визначення людиною своєї ролі в контактних колективах та прагнення до її поліпшення. Взаємодія особи і колективу, організованого чи випадкового, в основному залежить від інтелекту, духовного, трудового і, в окремих випадках, навіть фізичного потенціалу індивідуума. Cоціальне самовиховання є один із засобів активізації дій людини в суспільстві.[ 4; c. 225].

Педагогічною основою самовиховання є взаємозв'язок між процесом зовнішнього виховання і самовихованням. Виникнення свідомого прагнення до самовиховання є наслідком попереднього зовнішнього виховання. Адже зовнішнє виховання — це прояв об'єктивного впливу суспільства на індивідуум через суб'єктивну діяльність вихователів. Проте на перших етапах виховання ці зусилля (педагогів, батьків, громадських організацій, преси) нерідко стикаються з пасивними формами сприйняття, інколи з протидією особи або з нерозумінням нею вимог і цілей вихователя. В цих випадках виникає невідповідність свідомості та поведінки, яка має безліч конкретних відтінків. Педагогічний аспект при цьому виступає як результат і умова правильно організованого виховання, в якому формуються соціальне та особистісні значущі цілі, стимули, мотиви, якості, створюються сприятливі умови, необхідні для успішної роботи над собою.

Особистість, яка розглядається не тільки як об'єкт, але й як активний суб'єкт виховання, зорієнтована на те, щоб зовнішні педагогічні впливи,переломлюючись через її внутрішнє сприйняття, породжували у ній обдумування і переживання розриву між досягнутим і бажаним. Таким чином, виховання і самовиховання у становленні особистості утворюють єдиний процес.[ 2; c.286-287].

Органічна єдність виховання й самовиховання закладена в природі психічного розвитку людини. Результативність виховних впливів залежить від позиції дитини, від її настрою, світосприйняття. Батьки та педагоги добре знають, що дитина – не матеріал до будь-якого маніпулювання. Вона часто буває "вередливою", "непіддатною", "упертою" і "нерозумною". Опір особистості вихованню існує постійно, а з часом і зростає. Невміння чи небажання враховувати цю реальність - один з недоліків виховної роботи. У книзі "Виховання і самовиховання" С. М. Ковальов, звертаючи увагу на цю тенденцію, писав: " . чужі вказівки для особистості, що розвивається, служать не більше ніж "дорадчим голосом". Особистість у цьому процесі розглядається не тільки як результат впливу зовнішніх сил, але й як результат активної діяльності самої людини. Активно змінюючи і перетворюючи навколишній світ, людина змінює і власну поведінку.[8].

А.А. Кочетов вважає, що самовиховання – вища форма самовдосконалення особистості, коли функції вихователя вона виконує сама. Розглядаючи діалектику виховання і самовиховання, він, як і ряд інших ; дослідників, приходить до висновку, що це два взаємопов'язані процеси.[2; c.288].

Педагогічно правильно організоване самовиховання сприяє тому, що виховний процес набуває яскраво вираженого особистісно-зорієнтованого характеру протікання. Як зазначає І.Д.Бех, виховний процес, який не забезпечує належних умов для розвитку самовиховання, здебільшого будується на безпосередньому підкоренні, приниженні гідності людини, в кінцевому результаті не сприяє її моральному становленню, а, навпаки, викликає спалахи агресивності.

"Будь-яка ефективна виховна  робота має своєю внутрішньою  умовою власну роботу вихованця, – писав С.Л. Рубінштейн. – Успіх  усієї роботи із формування  духовного обличчя людини залежить  від цієї внутрішньої роботи, від того, наскільки вона виявляється  в змозі її стимулювати та  скеровувати. У цьому головне".

Педагогічне керівництво усвідомленим самовихованням учнів полягає в ознайомленні їх з ідеями самовиховання,, у правильній орієнтації та консультуванні школярів, в допомозі виборі ними найбільш раціональних прийомів та засобів самовдосконалення.[4; c. 266].

Отже, якщо виховання дитини починається з її пізнання, то самовиховання бере свій початок із самоусвідомлення, усвідомлення себе як особистості і свого місця в суспільній діяльності людей. Основний критерій оцінки виховного педагогічного впливу визначається рівнем сформованості в особистості прагнення до самовиховання.[7].

Потреба у самовихованні та можливість його реального здійснення виникають на певному, досить значному рівні розвитку особистості. За даними психолого-педагогічних досліджень, здатність до самовиховання вперше з’являється в учнів підліткового віку, що зумовлюється особливостями дітей на більш ранніх вікових етапах – у дошкільному та молодшому шкільному віці, що є необхідною підготовчою основою, яка залежно від її суті може мати різний вплив на самовиховання особистості у наступні вікові періоди. Важливою умовою виховання є вироблення в дитини з ранніх років здатності до самостійної духовної діяльності, прагнення вдосконалювати самого себе.[7].

Усвідомлене самовиховання здійснюється в трьох основних напрямках:

- розвиток моральних і емоціонально-вольових  рис і якостей;

- вдосконалення розумових здібностей  і процесів;

- фізичне загартування і зміцнення  свого здоров'я.

Залежно від цілей і завдань самовиховання може бути епізодичним і систематичним, позитивно і негативно спрямованим. Але чим швидше людина сформує в себе особистісні та соціально цінні якості, тим менше зусиль докладатиме їй для того, щоб постійно підтримувати їх, удосконалювати себе в фізичному, моральному та духовному аспектах. Самовиховання може бути також частковим і тотальним, тобто спрямованим на формування або викорінення яких-небудь окремих рис особистості або на всебічний її розвиток. Нарешті, самовиховання може бути індивідуальним і колективним, тобто воно може здійснюватись окремими індивідами самостійно, а також у колективі. За основними напрямками самовиховання, як і виховання, може поділятись на розумове, моральне, трудове, фізичне, естетичне.[9].

В сучасній педагогічній науці виділяють такі найважливіші ознаки самовиховання:

-- Самовиховання – це одночасно соціальне, психологічне і соціальне явище, причому вирішальна роль належить соціальним факторам, оскільки вимагає соціалізації особистості.

-- Самовиховання спрямоване на формування соціально необхідних якостей особистості й здійснюється під впливом суспільно значимих факторів.

-- У самовихованні проявляється активна життєва позиція особистості стосовно себе і тієї діяльності, якою вона займається.[1; c.136].

Самовиховання потребує:

- активного усвідомлення особистістю  свого “я” (самосвідомість);

- відносин з оточуючим світом (світогляд);

- свого життєвого досвіду;

- самого процесу роботи над  собою.

Самовиховання вимагає активного самокерівництва своєї поведінки, планування способу життя, діяльності;

Самовиховання потребує інтенсивної психічної активності особистості (уяви, пам’яті, уваги та ін.).[1; c. 138-140].

Самовиховання – це вольовий процес, в якому регулюється весь спосіб життя людини.[8].

Самовиховання пов’язане із вихованням, виступає як його продовження.

Виникаючи в процесі виховання, тобто в результаті зовнішніх впливів, самовиховання у своєму розвитку проходить ряд етапів, ступенів:

• усвідомлення власних дій та якостей через зовнішню оцінку.
• самоаналіз і самооцінка своїх дій і якостей.
• потреба відповідати самооцінці.
• складання програми самовиховання.
• діяльність з самовихованню та самовдосконалення.

Отже, самовиховання – це систематична, послідовна робота особистості з удосконалення своїх позитивних і усунення негативних якостей. Тільки чітко визначившись у своїх сильних і слабких сторонах, людина ставить завдання розвинути себе, збагатити свій творчий потенціал – здібності, потреби, смаки, інтереси, цінні особливості характеру, волю, духовний світ, моральні якості, одночасно усуваючи свої недоліки. Але оскільки в основі кожної особистісної якості лежать звички, то самовиховання і являє собою, власне кажучи, формування позитивних звичок і викорінювання шкідливих, що заважають у житті.[8].

2. Історичний аспект самовиховання.

Історія самовиховання набагато давніша, ніж історія цивілізованого виховання. Коріння його заглиблюється у сиву давнину - в епоху первіснообщинного ладу. Вже в той час існували обряди і вірування, які вимагали від людей вироблення необхідних життєвих якостей: сміливості, витривалості, спритності. Ще в епоху патріархату існував обряд ініціації - посвячення юнаків у дорослі. Готуючись до урочистого обряду, підлітки та юнаки тренували себе у мисливській спритності, здатності стримувати почуття болю, голоду, холоду тощо.[6; c.245].

Цивілізація стародавнього світу, починаючи від Єгипту і Вавилонії, Індії та Китаю, яка обіймала три- чотири тисячоліття до нашої ери, також ґрунтувалася на самовдосконаленні людини, хоч уже тоді існували школи, храми, релігійні вчення філософів, багато жерців, які були своєрідними "науковими працівниками, але тримали свої знання в таємниці як джерело своєї могутності й поклоніння. Свою кар’єру вони робили завдяки великій спостережливості, а згодом, довіривши своєму послідовнику здібності і можливості, заслуговували того, щоб старші жерці передавали свою мудрість наступнику. Такий порядок (майже без винятків) індивідуального самовиховання, яке завершувалося навчанням у великого майстра, існував і на Русі щодо літописців, іконописців, ченців-ігуменів. Тут діяли не закони спадковості, як у князів, а закони таланту і самовиховання [6;c.247].

В українській народній педагогіці існувало багато традицій, які дійшли з давнини і свідчили про необхідність дитини займатися самовдосконаленням, щоб посісти в дорослому віці гідне місце серед односельців, не відстати від інших у споконвічній селянській праці, в накопиченні певного добробуту, а в кращому випадку - в піднесенні свого соціального стану. I в давні часи, і нині школа, батьки не можуть повністю навчити всього, що потребує від людини життя, багато залежить від кмітливості, ініціативності, визначення і розуміння своїх можливостей Жодна видатна людина не стала б великою без навчання і виховання, але вирішальну роль у її формуванні відіграло самовиховання. Історія самовиховання свідчить, що на початку життєвого шляху кожного з видатних і мудрих корифеїв було усвідомлення мотивів, за ним - вироблення програми свого саморозвитку, суворе слідування їй, жорсткий самоконтроль, тренування волі і характеру. Тільки так (іншого шляху немає), вважала людина, можна зробити певні кроки до успіху в житті.[8].

Процес самовиховання особистості є об’єктом вивчення філософів, соціологів, психологів, педагогів і представників інших наук. Його з повним правом можна вважати однією з найдавніших, але завжди актуальних проблем педагогічної теорії та практики. Тисячоліттями цій меті служили і служать настанови, викладені в приказках і прислів’ях, епосах і казках, висловлюваннях видатних людей. Ці думки є скарбницею людської мудрості, містять цінні поради стосовно самовиховання інтелектуальних, моральних і фізичних якостей особистості [5; c. 467].

Наукові засади для розуміння співвідношення виховання і самовиховання закладені класичною філософією, представники якої, досліджуючи природу людини, вказали на її біосоціальну суть, активне ставлення до навколишньої дійсності та до себе самої. Розвиток особистості розглядався ними не лише як дія зовнішніх сил, але й як результат діяльності самої людини, яка, перетворюючи дійсність, є активним суб’єктом, творцем світу і самої себе.[7].

Філософи Сократ, Епікур, Лукрецій, Демокріт, Аристотель, давньоримські історики залишили чимало цінних порад щодо самовиховання моральних і інтелектуальних якостей людини, збереження її здоров’я, фізичних і моральних сил.[8].

Сократ у відомому висловлюванні "Пізнай самого себе" закликав до самопізнання, з якого власне, і розпочинається самовдосконалення особистості. Він вважав невігластво найбільшим ворогом людини.

Сократ говорив про себе: я знаю, що нічого не знаю, а інші і цього не знають. За словами Епікура, подібна самокритика є початком спасіння, тобто самовдосконалення. Без такого уявлення про себе, без усвідомлення своїх недоліків, перш за все браку знань про навколишній світ і про себе, людина перетворюється на самозадоволеного обивателя. Постійне прагнення Сократа до пізнання зробило його одним із великих "учителів людства". "Сократ, - писав Гегель, - силою свого мистецтва і самосвідомої волі розвинув самого себе у видатний характер, заради визначеної життєвої справи, набувши необхідних для цього якостей" [7].

Багато корисних думок про самовиховання знаходимо у найвидатнішого філософа стародавнього часу

Аристотеля. Він розглядає найважливішу проблему самовиховання - ставлення людини до себе. На його думку, сила волі має допомагати розуму в подоланні афектів і пристрастей.

Особливу увагу самовихованню у своєму вченні приділяв Епікур. Мистецтво життя людини полягає, за його твердженням, у надії на саму себе, умінні керувати своїми бажаннями, які знаходять своє відображення у прагненні до нормального фізичного розвитку, пізнання світу і себе, спілкування з подібними собі з метою розвитку своїх духовних сил.[7].

Близьких поглядів дотримувався і Демокріт. Зокрема, він стверджував, що людина може досягти моральної досконалості шляхом формування таких цінних якостей, як самопізнання, самоконтроль, здатність до розумного самообмеження, самодисципліна. "Добрими людьми, - вважав він, - стають більше від вправ, ніж від природи". Силою своєї волі Демокріт зумів виправити власні мовленнєві вади і стати одним із найвідоміших ораторів в античній історії [8]. Величезною силою волі, прагненням до самовиховання відзначались багато інших представників античності. Г. Гегель писав, що такі видатні діячі древньої Греції, як Перикл, Софокл, Фукидід, Сократ та інші, "розвинули свою індивідуальність, надавши їй своєрідний характер, який став визначальною рисою їхньої сутності і єдиним началом, що проходив червоною ниткою через усе їхнє життя". Далі він наголошував, що "такі особистості не створені природою, а самостійно зробили себе тими, якими вони були; вони стали тими, якими хотіли бути, і залишились вірними цьому своєму прагненню до кінця життя" [8].

Видатний педагог і громадський діяч Ян Амос Коменський висунув за ідеал образ енергійної, ввічливої і тактовної людини, яка веде правильний спосіб життя. Він закликав до самопізнання і керування розвитком своєї особистості. Його відомі праці "Правила життя", "Настанови в моральності для юнацтва" та інші закликають до активного самовиховання, до вершин морального вдосконалення [6; c. 365].

Під впливом ідей французьких просвітителів і перших класичних метафізиків-матеріалістів народжувався новий підхід до самовиховання. Педагогічні висловлювання Френсіса Бекона, окремі праці Джона Локка містять багато думок щодо нього. Так, у трактаті Джона Локка "Про виховання розуму" докладно розглядається проблема самоосвіти як розумового саморозвитку, порушуються питання організації самонавчання.

Докладніше "закони саморозвитку" викладає Рене Декарт у "Правилах до керування розумом". Інший його трактат "Пристрасті душі" присвячено психоаналізу духовного стану людини. Він вважає найважливішим завоюванням душі - владу людини над своїми почуттями.

Жан-Жак Руссо надавав внутрішньому світу людини вирішального значення у формуванні особистості. У "Сповіді" він наділяє людину винятковою складністю її внутрішнього світу; в романі "Нова Елоїза" глибоко аналізує процес подолання почуттів в ім’я обов’язку [7].

У Новий час самовихованням цілеспрямовано займався відомий американський просвітитель Бенджамин Франклін. В автобіографії він описав розроблений ним принцип самовиховання: "... я задумав сміливий і важкий план досягнення моральної досконалості. Я хотів жити, ніколи не роблячи жодних помилок, перемігши все, до чого мене могли штовхнути природні шляхи, звички чи суспільство. Оскільки я знав чи думав, що знаю - що добре і що погано, то я не бачив причини, чому б мені завжди не наслідувати одного і не уникати іншого" [9].