Основи теорії державного права України. Право, мораль, медична етика

Основи теорії державного права України. Право, мораль, медична  етика.

Основні закономірності виникнення держави  і права                                                                                          Існує декілька поглядів на політичну організацію суспільства і право в аспекті їх виникнення: 
- соціальний розвиток суспільства почався без політичної організації та права; 
- соціальний розвиток не тільки почався, а й закінчиться без політичної організації та права; 
- політична організація та право виникли й розвивалися разом із виникненням і розвитком людського суспільства. Держава при цьому розглядається як частина політичної організації суспільства. 
Аби з'ясувати істину, необхідно проаналізувати визначення політичної організації суспільства і права та відслідкувати, на якому саме етапі розвитку суспільства вони з'являються. 
Однією з теорій виникнення держави і права, є історико-матеріалістична, прихильниками якої були Л.-Г. Морган, К. Маркс, Ф. Енгельс та ін. Сутність цієї теорії полягає в тому, що держава виникає внаслідок розвитку й занепаду первісного ладу, розвитку способу виробництва, що й визначає соціальні зміни в суспільстві. Ця теорія криє в собі два аспекти: а) підхід радянської науки, пов'язаний з виникненням класів і класових антагонізмів; б) підхід дослідників західної філософської та юридичної науки, пов'язаний з ускладненням структури суспільства і суспільних відносин, виникненням "загальних справ" і необхідності вдосконалення управління суспільством. Обидва підходи рівною мірою мали місце під час виникнення держави і права. 
Згідно з цією теорією, впродовж тривалого часу люди жили, не знаючи держави і права. Це була епоха первісного суспільства. Та вже тоді люди прагнули до колективних форм життя. Вони разом виробляли примітивну зброю, разом полювали, разом добували їжу, виготовляли одяг із шкур тварин. Жили люди в цей період розвитку суспільства, об'єднуючись у невеликі групи - первісне стадо чи орду. Поступово люди навчилися виробляти досконаліші знаряддя праці, будувати житло, добувати й готувати різноманітну їжу, одомашнювати диких тварин, обробляти землю та вирощувати необхідні для харчування рослини. Первісне стадо заступало досконаліше об'єднання людей - первісна родова община (рід), тобто колектив людей, що походили від одного пращура і вели спільне господарство. Поступовий перехід від колективного до парних шлюбів, заборона шлюбів усередині роду приводили . до активного спілкування між окремими родами, внаслідок чого вони об'єднувались у фратрії та племена. Такі об'єднання здійснювалися на основі мовної, економічної, територіальної та шлюбної спільності. 
Колективна власність на засоби виробництва, соціальна єдність членів роду (племені) визначили й відповідні форми організації суспільної влади. В родовій общині управління здійснювали всі дорослі члени роду (чоловіки й жінки). Всі важливі справи вони вирішували спільно на зборах членів роду (племені). На таких зборах обирались старшини, вожді, керівники й ловчі. Ці обрані особи були першими серед рівних, їхня влада базувалася виключно на авторитеті. Їх поважали всі члени роду, схилялися перед їхньою мудрістю, хоробрістю, кмітливістю, спритністю тощо. Влада в первісному суспільстві: 
- базувалася на родових відносинах (рід об'єднував людей за дійсною чи припустимою кровною спорідненістю, був власником засобів виробництва, об'єднував членів роду для колективної праці, виступав господарським осередком для виробництва матеріальних благ); 
- у соціальному розумінні була безпосередньо суспільною (не існувало спеціального апарату управління і примусу); 
- мала такі якості, як єдність, взаємодопомога, співробітництво (члени роду виконували свої функції на засадах переконання. Примус застосовувався дуже рідко і виконував роль громадського виховання. Винятковою формою примусу було вигнання з роду. Рід також захищав своїх членів від зовнішніх ворогів, для чого використовувалася військова сила чи помста родичів); 
- виконувалася рядовими і виборними членами роду добровільно, без спеціального апарату управління. Військо формувалося з усіх чоловіків роду чи племені, здатних носити зброю.. 
Для регулювання суспільних відносин між людьми та їхніми об'єднаннями у суспільстві формуються і в тій чи тій формі забезпечуються певні правила поведінки які орієнтують людей на досягнення певної мети. Такі правила, що покликані забезпечувати порядок і стабільність у суспільстві, називаються соціальними нормами. З їх допомоги здійснювалося соціальне регулювання відносин між суб'єктами через установлення моделей поведінки людей, які повинні або не повинні здійснюватись, визначення умов, за яких закріплена модель поведінки дозволяється або забороняється, чи визначаються суб'єкти, що на них за цих умов поширюється певне правило, встановлюване тією чи тією нормою. 
Призначення соціальних норм полягає в упорядкуванні поведінки суб'єктів, що веде до забезпечення системності та певної передбачуваності суспільних відносин. Завдяки цьому учасники таких відносин можуть прогнозувати свою поведінку та поведінку інших суб'єктів у ситуаціях,, що передбачені в конкретних соціальних нормах. Вони регулюють ту поведінку, яка має соціальний характер, а тому пов'язана з взаємовідносинами між людьми, їхніми об'єднаннями, соціальними групами. 
Суспільні відносини первісного суспільства регулювалися нормами первісної моралі, звичаями і традиціями, релігійними нормами та всілякими заборонами (табу). Гарантом їх дотримання здебільшого був не примус, а страх перед надприродними силами та богами. Для первісних людей звичай пов'язаний з міфічною побудовою світу. Додержання звичаїв означало повагу до пращурів, дух яких постійно спостерігає за життям на землі. Всяке порушення звичаїв могло призвести до негативної реакції духів землі та накликати небезпеку для етнічної групи чи навіть окремої людини. 
Отже, первісні люди виконували соціальні норми добровільно, без спеціального примусу, що притаманний державі. 
Проте незважаючи на позитивну організацію соціального життя в суспільстві, первісний лад не був ідеальним, оскільки; праця людей базувалася на примітивних засобах виробництва, давала мізерні результати і не задовольняла всіх потреб членів роду. Виробнича діяльність людей зводилася до здобуття їжі та одягу, спорудження примітивних жител, виготовлення деяких знарядь праці тощо; роди і племена активно не спілкувалися між собою, не налагоджували взаємних доброзичливих відносин, що часто призводило до збройних сутичок і навіть війн; численні забобони, відсутність освіти й писемності породжували жорстокість людей у ставленні одне до одного; відсутність нормальних умов життя робила людину беззахисною перед явищами природи і стихією, що зменшувало тривалість життя. 
Необхідними були подальший розвиток суспільного виробництва, пошук способів удосконалення знаряддя виробництва, засобів праці. Отже, первісні люди від привласнювального господарства, що базувалося на мисливстві, збиранні коріння, ягід, іншої їжі рослинного світу, рибальстві, поступово почали переходити до виробництва. Розвивалися (або відокремлювалися) скотарство, обробіток землі, вирощування злаків, ремесло й торгівля. 
Загальними причинами виникнення держави і права стали: 
- три великі поділи праці (вирізнення скотарських племен, відокремлення ремесла від рільництва, виникнення й розвиток торгівлі); 
- поява надлишкового продукту, патріархальної сім'ї, приватної власності й майнової нерівності; 
- утворення класів як великих груп людей з протилежними інтересами і поява міжкласових конфліктів; 
- неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати класові суперечності й конфлікти та виникнення держави як політичної організації публічної влади. 
Первісне суспільство розшарувалось у період розпаду родового ладу. Поява класів із протилежними інтересами спричинила міжкласові конфлікти між родовою знаттю та іншими членами родів, а також із прийшлим населенням. Родова влада була вже неспроможна врегулювати ці конфлікти; виникла держава, як політична організація публічної влади. 
Право, як і держава, виникли завдяки необхідності управляти соціальними процесами. В юридичній літературі є різні погляди на виникнення права. Залежно від цього розрізняють право загальносоціальне і право юридичне. Як загальносоціальне явище право поділяють на права людини, права нації, права народу, права об'єднань, права інших груп, права людства. Юридичне право встановлюється чи санкціонується державою. Отже, юридичне право виникає лише з виникненням держави, тому закономірності виникнення держави стосуються й виникнення права. 
Розрізняючи право і закон, слід зазначити, що право як інституційне утворення стає таким завдяки джерелам права, тобто зовнішній формі вираження права. 
Отже, юридичне право - це задекларовані державою правила поведінки суб'єктів, щоб відображати правду, справедливість, добро тощо. 
Право виникає внаслідок: 
- переростання мононорм (первісних звичаїв, традицій, моралі) в юридичні норми; 
- правотворчої діяльності компетентних державних органів чи посадових осіб; 
- перетворення рішень судових органів щодо конкретних справ у загальну норму, що е обов'язковою для вирішення аналогічних випадків. 
Між правом і державою встановлюється досить складний зв'язок. Через право держава прагне впроваджувати в життя свою волю, яка за авторитарних режимів має класовий характер. А це означає, що первісні звичаї чи традиції пристосовуються до інтересів панівного класу, забезпечуються відповідними санкціями, реалізація їх підтримується апаратом державного примусу і є засобом підпорядкування населення волі економічно і політичне панівного класу. 
Так виникає правовий звичай як найдавніша форма права. 
Судові органи, як органи держави в авторитарних державах, захищали інтереси панівної верхівки, а тому не застосовували деяких звичаїв, що захищали інтереси всіх, або змінювали їхній зміст, вводячи нові правила. Судові функції часто виконували церковні служителі, правителі чи інші посадові особи державних органів. Захищаючи інтереси панівних класів, судові органи створювали судовий прецедент, тобто рішення суду щодо конкретної справи набувало властивостей загальної норми. Це спонукало появу судового (адміністративного) прецеденту. 
З появою писемності держава (її органи), а також посадові особи через правотворчу діяльність закріплювали свою волю в законах, указах та інших нормативних актах. У перших державних законах закріплювалася майнова нерівність, станові привілеї, безправність рабів та інших верств бідного населення. Прикладами таких законів є закони Хаммурапі, XII таблиць. Ману, "Руська правда", "Польська правда" та ін. Наприклад, закони Хаммурапі, царя Вавилона, діяли у XVIII ст. до н. е., складалися з 282 статей і регулювали в основному кримінальні відносини. Майже в кожній нормі відображалася класова нерівність. Візьмемо хоча б правило про те, що лікар, вилікувавши знатну людину, мав одержати 10 сиклей срібла, якщо хворий мушкенум - 5 сиклей, а якщо раб, то рабовласник повинен був віддати лікареві тільки 2 сиклеї срібла. 
Класові інтереси відображалися в нормативних актах не лише матеріального, а й процесуального права. Так, під час розгляду судових справ використовувались ордалії (випробування вогнем, водою тощо), поєдинки, присяги, відкуп. Тому багаті завжди могли відкупитись. Отже, юридичне право, сформувавшись разом зі створенням держави, в рабовласницький і феодальний періоди розвитку державності мало класовий характер і захищало інтереси економічно і політичне панівного класу. Водночас рабовласницьке, феодальне і капіталістичне чи соціалістичне право є явищем культури й цивілізації, оскільки несе в собі інформацію про минулі та нині існуючі суспільні відносини між людьми на різних етапах розвитку політичної організації суспільства.

Теорії  виникнення держави                                                                                                                                                                                                                                                                           У теорії держави і права існують різноманітні концепції виникнення держави. 
Теологічна теорія, її автором був Фома Аквінський (1225-1274). Його вчення побудовано на ієрархії форм: від Бога - чистого розуму - до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найреакційніші держави, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і вона покликана захищати благо всіх. 
Патріархальна теорія. Сутність її полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї та є наслідком історичного розвитку і розростання останньої, а отже, абсолютна влада монарха - це продовження батьківської влади. Основними представниками названої теорії є Арістотель, Фільмер, Михайловський та ін. Приміром, Р. Фільмер у своєму творі "Патріархія чи природна влада короля" твердив, що абсолютна влада монарха бере початок безпосередньо від Адама. Держава виростає з сім'ї, а влада монарха через Адама дана Богом і непідвладна ніяким людським законам. 
Договірна теорія. Вона пояснює виникнення держави внаслідок об'єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні будуть управляти, а інші - виконувати їхні управлінські рішення. Представниками цієї теорії були Гроцій, Спіноза, Гоббс, Руссо, Радищев та ін. 
Психологічна теорія. За цією теорією держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людей. Людській психіці начебто притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і нездатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Представником цієї теорії був Л. Й. Петражицький (1867-1931). 
Теорія насильства. За цією теорією держава виникла як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представниками теорії були Гумплович, Каутський, Дюрінг та ін. 
Органічна теорія. Її обґрунтовував англійський філософ Г. Спенсер (1820-1903). Він проводив аналогію між державою та біологічним організмом. На думку Спенсера, держава, подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине. Як біологічний організм, держава має політичне тіло: 
руки, ноги, голову, тулуб, що виконують відповідні функції. 
Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна і технократична. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на землю політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями. Суть технократичної теорії виникнення держави начебто полягає в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці. 

Риси, що відрізняють державну організацію  від організації влади первісного суспільства                                                                                         Держава, як особлива організація політичної влади, відрізняється від родоплемінної організації тим, що: 
- замість кровноспоріднених зв'язків, що існували в первісному суспільстві, населення в державі поділяється за територіальною ознакою (селища, села, міста, райони, округи, області та інші територіальні одиниці); 
- для держави характерна особлива публічна влада, відмінна від населення (особливий механізм управління людьми); 
- утримання публічної влади, відокремленої від основної маси населення, потребує значних витрат і здійснюється за рахунок коштів, що надходять від збору податків; 
- головним знаряддям у руках держави для управління людьми є закон - нормативний акт, установлений чи санкціонований державою (або інше джерело права).

Характерні  ознаки, що відрізняють право від  соціальних норм первісного суспільства                                                                                         У первісному соціальне однорідному суспільстві норми поведінки відображали інтереси і волю всіх членів роду і племені, виникали в свідомості членів цього суспільства, були одночасно правами та обов'язками (себто право та обов'язок не розмежовувалися), забезпечувалися внутрішнім переконанням людей, їхніми звичками, схваленням чи осудом родичів. 
На відміну від соціальних норм поведінки в первісному суспільстві, норми юридичного права виражають волю певних класів, інших верств соціальнонеоднорідного суспільства. Вони зовнішньо об'єктивовані, загальнообов'язкові і формально визначені в нормативних актах, правових звичаях, нормативних договорах, судових та адміністративних прецедентах, що встановлюються чи санкціонуються державою (її органами). У нормах права чітко розмежовуються права та обов'язки. Це означає, що кожне суб'єктивне право одного суб'єкта забезпечене обов'язком іншого суб'єкта. Норми права забезпечуються всіма засобами переконання і державного примусу. 
Отож, на відміну від соціальних норм первісного суспільства норми юридичного права в умовах державності є засобом, що його держава використовує для управління населення. Вони виражають волю економічно і політичне панівних верств населення, встановлюються чи санкціонуються державою у вигляді суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Реалізацію норм юридичного права забезпечує держава.

Поняття держави та її ознаки                                                                                                                                                                                  Нині в Україні розбудовується нова державність. Долаються психологічні комплекси і стереотипи тоталітарного минулого, формується новий погляд на роль і сутність держави. 
Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві. 
Економічна структура суспільства є реальним економічним базисом цього суспільства, а політичні, ідеологічні та юридичні явища - його надбудовою. До політичної надбудови належить і держава. 
Держава найчастіше прямує за рухом виробництва, за розвитком економіки. Вона визначає форму власності (державну, колективну та індивідуальну: особисту і приватну), регулює розподіл матеріальних благ, охороняє і захищає існуючий правопорядок. 
Проте держава не завжди автоматично прямує за економікою. Вона може активно протидіяти економічному базисові. Значною мірою це залежить од впливу на державу різних чинників, які характеризуються співвідношенням різних соціальних прошарків, суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших громадських формувань і рухів, національних традицій, рівня загальнолюдської та правової культури, активності трудових колективів і т. ін. 
Отже, держава може як випереджати економічний розвиток, так і відставати від нього. 
Термін "держава" в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по-різному. Його розглядають в субстанціональному, атрибутивному, інституціональному і міжнародному значенні. 
У субстанціональному значенні держава - організоване в певні корпорації населення, що функціонує в просторі й часі. 
В атрибутивному значенні - це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства. 
В інституціональному значенні - це апарат публічної влади, державно-правові органи, що здійснюють державну владу. 
У міжнародному значенні державу розглядають-як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади. 
Отож, держава - це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціальна неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами. 
До основних ознак держави відносять: 
- суверенітет; 
- територіальне розселення населення країни; 
- наявність апарату управління і примусу; 
- здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки; 
- здатність збирати податки, робити позики і давати кредити; 
- спроможність виражати і захищати інтереси певної частини населення. 
Суверенітет держави - це верховенство, самостійність, повнота, єдиність і неподільність влади в певній державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах. 
Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політично-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюється на всіх людей, що живуть на її території. 
Держава має спеціальний апарат - систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства, установи та інші організації. 
Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права. 
Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг. 
У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення, носії влади в організаційному відношенні відокремлені від громадянського суспільства. 
Значення знань щодо різноманітного розуміння поняття, походження і сутності держави в історії державно-правової думки зумовлюються тим, що вони повинні бути неодмінною складовою світогляду студентів. Адже зараз у світі не існує жодного суспільства, в якому не було б держави і права. 

Характеристика  внутрішніх і зовнішніх напрямків діяльності держави                                                                                         Держава на різних етапах свого розвитку виконує певні завдання, здійснює різноманітні обов'язки. Таке виконання завдань та обов'язків характеризує сутність і соціальне призначення держави, а також її зміст. 
Діяльність держави характеризується певними напрямками в економічній, політичній, екологічній, ідеологічній, гуманітарній та інших сферах суспільного розвитку. Це, врешті-решт, має привести до досягнення певної мети, що її ставить держава на коротку чи довгострокову перспективу. 
Функції держави - основні напрямки її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, проявляється її сутність, зміст і соціальне призначення в соціальне неоднорідному суспільстві. 
Поряд із функціями держави деякі автори виокремлюють і функції державних органів та їхніх посадових осіб. Розрізняють функції законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів держави. 
Реалізуючи державні функції, державні організації повинні: 
рахуватися з об'єктивними законами розвитку суспільства і керуватися цими законами в повсякденній діяльності; 
стимулювати соціальну активність людини і громадянина, звертати увагу на виробничо-економічне і соціально-культурне самовизначення особистості; 
враховувати інтереси й потреби різних соціальних спільнот, груп та об'єднань людей, конкретних особистостей, визнавати їхню реальність і сприяти здійсненню; 
підпорядковувати всю свою діяльність служінню громадянському суспільству, не втручатись у приватні справи людини і суспільства, якщо це не виходить за межі конституційного регулювання суспільних відносин. 
Державні функції та функції державних органів слід відрізняти від форм і методів їх здійснення. Такими формами є законодавство, управління правосуддя, контроль і нагляд, правоохоронна і правореалізаційна діяльність. До методів здійснення державних функцій у найзагальнішому вигляді відносять переконання, заохочення і примус. Кожна державна функція та функція державних органів може здійснюватись у різних формах і різними методами. 
Сучасне законодавство України розширює можливості самоврядної діяльності громадян, що дає змогу поєднувати реалізацію державних функцій як державними організаціями, так і самоврядними структурами на місцях. 
Існують такі підстави для класифікації функцій держави на види: 
1. Групування державних функцій за соціальним значенням діяльності держави здійснюється з огляду на основні та неосновні функції. 
2. Залежно від територіальної спрямованості розрізняють внутрішні та зовнішні функції. 
3. За часом здійснення функції групуються як постійні й тимчасові. 
4. За сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні, економічні, політичні і т. д. 
Основні функції - найбільш загальні та важливі комплексні напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони; підтримання зовнішніх відносин; охорони правопорядку; інформаційну; економічну; екологічну; соціальну; культурно-виховну та ін. 
Неосновні функції - напрямки діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать; управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку; правосуддя і юридичні функції; пошук, збирання й розповсюдження необхідної для управління інтелектуальної інформації тощо. 
Внутрішні функції - такі напрямки діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика відносно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя громадянського суспільства. До внутрішніх відносять функції: економічну; культурно-виховну; охорони й захисту всіх форм власності; соціального обслуговування населення; екологічну; охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина та ін. 
Зовнішні функції - основні напрямки діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим товариством у цілому. Такими функціями є: 
організація співробітництва з іншими суб'єктами міжнародних відносин; захист державного суверенітету; підтримка миру в регіоні та боротьба за мирне співіснування держав різного напрямку орієнтації. 
Постійні функції - напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. 
Тимчасові функції - напрямки діяльності держави, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства. 
Гуманітарні функції - напрямки діяльності держави та її органів із забезпечення кожній людині належних умов життя. 
Економічні функції - напрямки діяльності держави (її органів) на перехід від планової до ринкової економіки і подальший розвиток виробничих сил і виробничих відносин на основних засадах ринку і добросовісної конкуренції. 
Політичні функції - напрямки діяльності держави (органів держави) зі створення умов для формування й функціонування державної влади на засадах демократії. 
Держави соціально-демократичної орієнтації мають відповідні внутрішні напрямки (функції) своєї діяльності. 
У гуманітарній сфері - це: забезпечення прав людини і громадянина; охорона навколишнього природного середовища; забезпечення охорони здоров'я, матеріальне та інше соціальне забезпечення нормальних умов існування людини; організація освіти, виховання, розвиток мистецтва й культури тощо. 
В економічній сфері такими функціями є: господарсько-стимуляційна (виробнича); господарсько-організаторська (програмування та організація виробничої діяльності); науково-організаторська (організація та стимулювання наукових досліджень у господарській сфері); господарсько-перехідна (перехід від планової до ринкової економіки); економічно-регулювальна (регулювання та охорона праці, забезпечення мінімального рівня споживання) та ін. 
У політичній сфері до таких функцій відносяться: 
національно-забезпечувальна (створення і збереження умов національної самобутності всіх корінних народів і національних меншин); 
демократизаторська (створення умов для реалізації народом своєї влади); 
охоронна (охорона конституційного ладу, правопорядку і дисципліни, всіх форм власності, прав, свобод і законних інтересів людини й громадянина) та деякі інші. 
Зазначені вище держави мають і зовнішні функції. 
У гуманітарній сфері - це: міжнародне забезпечення прав людини і громадянина; допомога народам інших країн у разі стихійного лиха та інших кризових ситуацій; забезпечення чистоти, ефективного використання й відтворення земного природного середовища, що оточує людину; міжнародне культурно-виховне співробітництво між країнами; участь у забезпеченні розробок та безпосередній охороні здоров'я людей у всьому світі тощо. 
В економічній сфері - це участь у; створенні на основі міжнародної кооперації та інтеграції виробництва і праці світової економічної системи; розв'язання глобальних господарських проблем та наукове їх обґрунтування (енергетика, космос, освоєння полюсів, Світового океану) тощо. 
У політичній сфері ними є: розвиток міждержавних договірних відносин; забезпечення суверенітету і обороноздатності країни; участь у ненасильницькому забезпеченні миру в усьому світі; участь у боротьбі з міжнародними правопорушеннями та особами, винними у їх скоєнні; поступова консолідація здорових сил світу на забезпечення подальшого вирішення глобальних проблем всесвітнього значення. Отже, групування державних функцій на різні види залежить від багатьох підстав і може здійснюватися за різними напрямками діяльності держав. 
Форми здійснення функцій держави - це спеціальні аспекти її діяльності, за допомогою яких реалізуються державні функції. За правовими наслідками названі форми поділяються на правові й неправові (організаційні). 
Правові форми - це такі види здійснення функцій держави, які тягнуть за собою правові наслідки. 
Існують різні види правових форм здійснення функцій держави - правотворча, управлінська (виконавчо-розпорядча), правоохоронна, правозастосовна ін. 
Правотворча форма - відображається в діяльності держави з підготовки і прийняття нормативно-правових актів та інших джерел права. Управлінська форма - характеризується діяльністю держави та її органів з оперативного застосування, виконання, використання й дотримання правових норм у процесі організації здійснення державних функцій. 
Правоохоронна форма - проявляється в організації охорони правових норм від правопорушень, у контролі й нагляді за здійсненням законності, дисципліни і правопорядку. 
Правозастосовна форма - застосування правових норм і винесення обов'язкових для виконання індивідуально-правових рішень. Організаційні форми здійснення функцій держави - специфічні види фактичної діяльності, які не тягнуть правових наслідків. Розрізняють регламентуючу, економічну, контрольну, виховну та інші види організаційних форм. 
Організаційно-регламентуюча форма - підбір, розстановлення, виховання та визначення ефективності діяльності кадрів у сфері здійснення державних функцій. 
Організаційно-економічна форма - організація матеріально-технічного забезпечення здійснення державних функцій. 
Організаційно-контрольна форма - організація недержавного контролю у сфері здійснення державних функцій. 
Організаційно-виховна форма - організація виховання, пропаганди, агітації, інформації та іншого забезпечення виховного впливу на населення у сфері здійснення державних функцій. 
Держава здійснює правотворчу, управлінську (виконавчо-розпорядчу), правоохоронну та організаційну діяльність. 
Методи правотворчої діяльності держави - засоби і способи підготовлення, прийняття й оприлюднення законів та інших нормативно-правових актів, що забезпечують здійснення державних функцій. 
У правлінські методи - засоби і способи здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності у сфері реалізації функцій держави. Правоохоронні методи - засоби і способи правоохоронної діяльності відповідних державних органів. 
Організаційні методи - засоби і способи здійснення організаційного виду діяльності з забезпечення реалізації державних функцій. До них відносять: програмування; прогнозування; дослідження; здійснення оперативного аналізу та ін.

Поняття і види форми правління, форми  державного устрою та форми державно-правового режиму Організація державної влади великою мірою залежить від форм держави. Розрізняють форму правління, форму державного устрою, форму державно-правового режиму. 
Форма правління - це організація верховної державної влади, порядок її утворення й діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни. 
Відомі дві форми правління: монархія і республіка. 
Монархія - така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор і т. ін.). 
Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія- це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). За обмеженої (конституційної, парламентської) монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча - монархові (чи кабінету міністрів), судова - судам, які обираються чи призначаються. 
Республіка - форма правління, де верховна влада в державі належить колегіальним виборним органам і здійснюється ними. У теорії права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі). 
У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, передбачених законом.  
Відомі три види демократичних республік: парламентські, президентські та змішані. 
У парламентських республіках: 
- президент обирається парламентом; 
- уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті; 
- уряд підзвітний парламентові; 
- парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за собою його відставку.  
У президентській республіці: 
- президент обирається всенародне або за особливою процедурою; 
- президент є главою держави і здійснює виконавчу владу; 
- законодавча влада належить представницькому органові (парламентові); 
- президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент). У змішаній республіці є елементи як президентської, так і парламентської форм правління (скажімо, в Україні). 
Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її органів із державою в цілому та між собою (наприклад. Автономна Республіка Крим, Київська область. Залізничний район та ін. ). 
Теорія права розрізняє просту й складну форми державного устрою. 
Проста (унітарна) держава - єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю. Для державних органів характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загальнодержавної символіки тощо. 
Складна держава - формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів - і імперія. 
Федерація - суверенне державне утворення (союз держав) з особливою структурою державного механізму, що криє в собі як загальнофедеративні державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів федерації. Федерація створюється на добровільних засадах, здебільшого згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад. Російська Федерація). 
Конфедерація - добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію. 
Імперія - примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади. 
Державно-правовий режим - сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють демократичний і недемократичний режими. 
Основними ознаками демократичного режиму є: 
- проведення виборів державних органів у центрі і на місцях та органів місцевого самоврядування; 
- плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей; 
- рівноправність людей, гарантії здійснення ними своїх прав, виконання своїх обов'язків; 
- демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо. 
Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні. 
Тоталітарний режим - це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства; існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина. 
Авторитарний режим - така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускаються деяке розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство. 
За іншими ознаками демократичні режими класифікуються як: демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний та ін. Серед недемократичних розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу іншої групи чи прошарку в соціальне неоднорідному суспільстві тощо.

Співвідношення  і взаємодія держави та особи                                                                                                                                                                                  За нинішньої розбудови України особистість стає рівноправним суб'єктом суспільних відносин із державою, її органами та посадовими особами. Розглядаючи державу і право, теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна вивчає окрему людину, індивіда, особистість, громадянина, розглядає взаємини людини і держави. Індивід - це конкретна людина. Сукупність індивідів, об'єднаних природними зв'язками, утворює людське суспільство. Людина - це розумна істота, яка має волю, дар мислення, здатна виробляти знаряддя праці та може свідомо користуватися ними. У людини як індивіда розрізняють біологічні та соціальні якості. 
Біологічне в людині, яка е частиною матеріального світу, складається з її природної основи, що характеризується наявністю тіла, органів чуття, природної фізичної сили та інших біологічних якостей. 
Соціальне в ній характеризується концентрованим виразом тих суспільних відносин, які відображають взаємозв'язок людини і зовнішнього світу. 
Без біологічного змісту людини не можна охарактеризувати її соціальні якості. Проте само лише біологічне в людині не визначає її як особистість. Особу характеризує поєднання біологічного змісту і соціальних якостей. 
Найхарактернішим зв'язком особи (людини) з державою є її громадянство, як постійний політико-правовий зв'язок індивіда (особистості) з державою, що відображається в їхніх взаємних правах та обов'язках.  
Іноземні громадяни та особи без громадянства, які перебувають на території України, користуються правами і виконують обов'язки, передбачені законом України, який не повинен суперечити загальновизнаним принципам міжнародного права і Конституції України. Особа виступає і як суб'єкт права. У правовій системі суспільства її місце і роль характеризуються через правовий статус, що дає можливість розглянути фактичне та юридичне становище людини у громадянському суспільстві. Відомі різні визначення правового статусу особи. В найширшому значенні під правовим статусом особи розуміють її юридичне закріплене становище в суспільстві. 
Розрізняють загальний, спеціальний (родовий) та індивідуальний правовий статус. 
Загальний правовий статус має такі структурні елементи: а) відповідні правові норми; б) правосуб'єктність; в) загальні для всіх суб'єктивні права, свободи та обов'язки: г) законні інтереси; д) громадянство; е) юридичну відповідальність; е) правові принципи; ж) правовідносини (загального) статусного характеру. 
Ядром загального правового статусу є суб'єктивні права, свободи, законні інтереси та обов'язки особи. Конституція України закріплює основні права і свободи людини та громадянина, що становлять основу будь-яких інших прав і свобод. До них відносять громадянські й політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні й культурні права, особисті права-гарантії, що забезпечують їх здійснення, а також основні обов'язки особи. 
Отже, держава та особа тісно взаємозв'язані. Держава визнає людину, її життя, недоторканність, честь і гідність найвищою соціальною цінністю. Головний обов'язок держави - забезпечення людині відповідних умов для здійснення прав і свобод, виконання обов'язків. Держава відповідальна перед людиною й суспільством за свою діяльність. За допомогою права держава закріплює відповідний правовий статус людини і громадянина, забезпечує кожній особі рівні можливості в користуванні суб'єктивними правами і виконанні обов'язків.

Кожне суспільство  має регулювати відносини між  людьми, здійснювати охорону і  захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загально-соціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право). 
Як загальносоціальне явище право характеризується певною свободою і обґрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій право поділяють на: а) права людини; б) права об'єднань, груп, верств; в) права нації, народу; г) права людства. 
Юридичне право - це свобода та обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права. 
Твердження про те, що право відірване від держави, .привело до виникнення різноманітних концепцій праворозуміння: природного права, позитивного права, права реалістичного, психологічного тощо. 
Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поділяють на об'єктивне і суб'єктивне. 
Юридичним об'єктивним правом називають систему всіх правових приписів, що встановлені, охороняються, захищаються державою, мають загальнообов'язковий характер, є критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта права. 
Юридичне суб'єктивне право - певні можливості, міра свободи, що належить суб'єктові, який сам вирішує, користуватися ними чи ні. До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі: 
- право - це система правових норм; 
- це правила поведінки загального характеру; 
- ці правила мають загальнообов'язковий характер; 
- вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права; 
- формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права; 
- установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами; 
- у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми; 
- правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.  
Кожне право як елемент правової системи, складається з багатьох правових норм. Аби вірно вибрати ту чи ту норму, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками, - між ними існують конкретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній обумовленості й характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами все право можна подати як визначену систему. Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має соціальне призначення з регулювання поведінки не якоїсь конкретної особи, а будь-кого, хто вступає у ті відносини, що ним регулюються. 
Право має загальнообов'язковий характер. Його положення, що їх містить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництво до дії, що виходить із державних структур і не підлягає обговоренню чи оцінці під кутом зору їхніх доцільності, раціональності, бажаності чи небажаності здійснення. 
Право характеризується внутрішньою формою, тобто об'єднанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси. 
Право стає обов'язковим лише тоді, коли воно виїдається чи санкціонується уповноваженим на те суб'єктом, у межах його компетенції та в порядку, передбаченому встановлюваною процедурою, тобто з дотриманням установлених вимог, що пред'являються до розроблення, обговорення, прийняття, набирання чинності, зміни та скасування дії правових приписів. 
Здійснення права забезпечується державою. Це проявляється в тому, що держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб'єктами сформульованих у правових нормах зразків поведінки, а з іншого - відповідні заходи заохочення, переконання і примусу до здійснення бажаної поведінки, та застосовує ефективні санкції в разі невиконання вимог правових норм. 
Отже, право - це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціальне неоднорідному суспільстві. 
Право має певні напрямки впливу та будується на конкретних правових і демократичних засадах. 
Функції права - це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права у громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми. 
Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні. 
До загальносоціальних відносять функції: 
гуманістичну - право охороняє та захищає права людства, народу, людини; 
організаторсько-управлінську - право суб'єктів на розв'язання певних економічних і соціальних проблем; 
інформаційну (комунікативну) - право інформує людей про волю законодавця; 
оцінно-орієнтувальну - поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціальне допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки; 
ідеологічно-виховну - право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки; 
гносеологічну (пізнавальну) - право само виступає як джерело знань. 
До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статичну і динамічну) та охоронну. 
Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих чи тих галузях чи інститутах права. 
Регулятивно-статична функція закріплює суспільний порядок у соціальне неоднорідному суспільстві у стані спокою; 
регулятивно-динамічна забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства. 
Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення чи усунення їх із повсякденного життя. 
Принципи права - це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя. 
У сучасній юридичній літературі визнають принципи: демократизму, законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють також загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів права. 
Принципи права, як керівні юридичні вимоги, відображають особливості та специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер, визначають і направляють правомірну поведінку людей. У теорії права існують різні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права. 
Загальнолюдські принципи права характеризують як юридичні засади, ідеали чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють у собі найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства, визнані міжнародними нормами права. 
Такими принципами є: 
- закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення її основних прав; 
- юридичну рівність однойменних суб'єктів у всіх правовідносинах; 
- верховенство закону як акта нормативного волевиявлення вищого представницького органу держави; 
- взаємопов'язаність юридичних прав та обов'язків; 
- регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загальнодозволеним типом правового регулювання; "дозволено все, що прямо не заборонено законом"; 
- діяльність органів і посадових осіб повинна регулюватися за принципом: "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом"; 
- чітке закріплення правовими нормами процедурно-процесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав людини і здійснення нею своїх обов'язків; 
- правосуддя здійснюється тільки судами і повинно бути найефективнішою гарантією прав людини; 
- юридична відповідальність людини має бути лише за її винну протиправну поведінку; 
- в суспільстві повинен діяти принцип презумпції невинності особи. 
Соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як здатність служити засобом і метою для задоволення потреб соціальної справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства в цілому. Соціальна цінність і соціальне призначення права характеризуються такими його проявами: 
1. Право визначається як міра свободи й недоторканності людини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення з соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня. 
2. Воно об'єднує в собі загальну волю учасників суспільних відносин, впливає на поведінку й діяльність людей через узгодження їх специфічних інтересів. 
3. Цінність і призначення права полягає в тому, що воно є виразником соціальної справедливості, виступає критерієм правильного розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності та правового статусу людини в суспільстві. 
4. Право являє собою джерело оновлення суспільства, виступає в демократичному громадянському суспільстві як чинник прогресивного соціального розвитку. 
5. Як явище культури й цивілізації воно має планетарний характер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного значення. 
Отже, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує регулювання найбільш важливих потреб та інтересів між людьми як у межах певної країни, так і на землі у взаємовідносинах усього світового співтовариства.

Місце і  роль права в системі соціальних норм                                                                                                                                                                                  Соціальні норми - це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивними закономірностями, є наслідком свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечується різноманітними засобами соціального впливу. 
Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як: юридичні; моральні; корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян); звичаї чи традиції. 
Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на: економічні; політичні; сімейні; релігійні; етики та естетики; організаційні; соціально-технічні. 
Юридичні (правові) норми - загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, що встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах. 
Моральні норми - правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та силою громадської думки. 
Корпоративні норми - правила поведінки, що установлюються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей. 
Звичаї чи традиції - правила поведінки, що історично склались і увійшли (перетворились) у звичку людей. 
Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм. 
Такі правові норми, що у своїй сукупності утворюють право: 
- виникають разом із виникненням держави; 
- встановлюються чи санкціонуються державою; 
- виражають волю керівної частини суспільства; 
- утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (систему права); 
- існують у суспільстві як одна система норм; 
- формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов'язків; 
- правила поведінки формально визначені за змістом; 
- мають певні форми зовнішнього виразу; 
- мають точно визначені межі дії; 
- забезпечуються державним примусом та іншими засобами. 
Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального регулювання: 
- існують у будь-якому суспільстві; 
- встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами; 
- виражають волю різноманітних частин населення; 
- можуть існувати й безсистемне, не будучи внутрішньо узгодженими; 
- існують здебільшого у вигляді декількох відносно самостійних систем нормативного регулювання; 
- виражаються не тільки через права та обов'язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла тощо; 
- зазвичай позбавлені формальної визначеності; 
- можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих, формах; 
- не завжди мають точно визначені межі дії; 
- забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими позадержавними засобами. 
Отож, право, як особливий вид соціальних норм, відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямками впливу на суспільні відносини.