Основні політичні партії та їх програмні документи

              Київський Національний університет ім. Т. Шевченка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                  Реферат з історії СРСР

 

 

  На тему: «Основні політичні партії та їх програмні документи»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                        

 

                                                                            Виконав:

 

                                                                            Студент 3-го курсу, 3-ї групи

                                                                            Історичного факультету

                                                                            Колесніков Володимир Олегович

 

 

 

 

                                            Київ - 2012

 

 

План

 

Вступ

 

1. Передумови виникнення  політичних партій.

 

2. Політичні партії  в Росії початку ХХ століття.

 

2.1. Російська соціал-демократична  робітнича партія (РСДРП).

 

2.2. Партія есерів.

 

2.3. Трудова народно-соціалістична  партія (енеси).

 

2.4. Конституційно-демократична  партія (кадети).

 

2.5. «Союз 17 жовтня» (октябристи).

 

2.6. «Партія мирного  відновлення» і «Партія прогресистів».

 

2.7. Поміщицько-клерикальні консервативні партії.

 

2.8. Список використаної  літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

 

      Соціальні протиріччя і нездатність уряду вирішити найважливіші політичні проблеми призвели на початку XX ст. до глибокої соціально-політичної кризи. Вона виражалася у боротьбі трудящих проти само-державно-поліцейського ладу, у створенні ліворадикальних політичний партій і ліберальних опозиційних спілок, в суперечках всередині правлячої верхівки і коливаннях урядового курсу. Соціально-політична криза в Росії початку ХХ століття являлася передумовою для створення безлічі політичних партій. Виникнення партій було викликано спробою самоутвердження політичних сил, представники яких усвідомлювали необхідність модернізації, лібералізації і подальшої демократизації Росії.

 

 

 

 

 

1. Передумови виникнення політичних партій.

 

      Формування політичних партій і партійних систем на початку XX століття в Росії пов'язано зі своєрідністю її історичного розвитку. Так, в якості особливостей процесу виникнення партій виділяються наступні фак-тори: невисока політична культура з архаїчними відтінками, що впливало на утопічність програм; відсутність стійкої соціальної бази, в силу чого вони швидше формувалися як похідне не соціальних зв'язків, а духовного настрою суспільства, складаючись на базі того чи іншого комплексу ідей; їх особлива опозиційність, спрямована не тільки на систему влади, але й на відносини один до одного; їх слабка здатність до компромісу і схильність до політичного радикалізму; персоніфікація еліт, коли імідж партій визначався авторитетом вузького кола популярних політиків , які озвучували програмні положення своїх організацій і прагнули до їх ідеологічного розмежування.

      Соціальні протиріччя і нездатність уряду вирішити важливі політичні проблеми призвели на початку XX ст. до глибокої соціально-політичної кризи. Вона виражалася у боротьбі трудящихся проти самодержавно-поліцейського ладу, у створенні ліворадикальних політичний партій і ліберальних опозиційних спілок, в суперечках всередині правлячої верхівки і коливаннях урядового курсу.

      Виникнення партій було викликано спробою самоствердження політичних сил, представники яких усвідомлювали необхідність модернізації, лібералізації і подальшої демократизації Росії. Представниками революційного крила демократизація ототожнювалося з її соціалізацією.

      Відмінною особливістю російської багатопартійності стало її формування в руслі суперечливих змін в системі соціальних відношень і в державному устрої Росії. У цьому плані російська багатопартійність початку ХХ століття не створювалася цілеспрямовано, а складалася спонтанно, як результат діяльності політично активного елементу, в першу чергу з представників інтелігенції. Тим не менше, сам факт виникнення партій відбивав певний динамізм політичного процесу в Росії на початку століття. Російські партії розробляли і затверджували свої програми, визначали і коректували стратегічні і тактичні установки.

      Революція 1905-1907 рр.. створила сприятливі умови для утворення безлічі політичних партій, як російських, так і національних. Всі вони в ті роки діяли цілком легально. Вони представляли собою дуже широкий спектр соціальних, національних і навіть релігійних інтересів, виражених в їх програмах. Всі політичні партії можна звести до трьох основних класифікаційних груп: 1) революційно-демократичні партії (соціал-демократичні та неонародницькі), 2) ліберально-опозиційні (в основному партії російської та національної ліберальної буржуазії, а також ліберальної інтелігенції) і 3) консервативно охоронні (праві буржуазно-поміщицькі та клерикально-монархічні, черносотенні). Всього політичних партій в Росії на початку XX століття налічувалося близько 90. Я перерахую лише найбільш великі з них, що мали загальноросійське значення.

 

 

 

 

 

 

 

2. Політичні партії  в Росії початку ХХ століття.

 

      Серед партій першої групи провідну роль відігравали виникли на рубежі XIX-XX ст. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) і Партія соціалістів-революціонерів (есери).

 

 

 

 

 

 

2.1. Російська соціал-демократична  робітнича партія (РСДРП).

 

      РСДРП організаційно оформилася на II її з'їзді (1903) і тоді ж стався її розкол на більшовиків і меншовиків. Однак формально (аж до березня 1917 р.) і ті й інші продовжували вважатися такими, що перебували в одній партії.

      На II з'їзді РСДРП була прийнята єдина (для більшовиків і меншовиків) програма, що складалася з двох частин. Перша («програма мінімум») передбачала вирішення завдань буржуазно-демократичної революції: повалення самодержавства, введення демократичної республіки і широкого місцевого самоврядування, надання права самовизначення всім націям, які входять до складу Росії, встановлення 8-годинного робочого дня для осіб найманої праці. В аграрному питанні висувалися такі вимоги: повернення селянам під час проведення реформи 1861 р. відрізків від їх наділів, скасування викупних і оброчних платежів за землю, а також повернення селянам раніше виплачених ними викупних сум. У 1906 р. аграрна програма була переглянута. Тепер уже висувалася вимога повної конфіскації всіх поміщицьких, державних, удільних, церковних і монастирських земель. Ця вимога була заявлена ​​самими селянами на двох Всеросійських з'їздах Селянської спілки і змусила змінити аграрну програму РСДРП на IV її з'їзді в квітні 1906 р. Однак, якщо селяни розглядали всю землю, в тому числі і свою надільну, як загальнонародне надбання, то аграрною програмою РСДРП передбачалася націоналізація всіх земель. Різниця, на перший погляд термінологічна, мала принципове значення. У першому випадку господарем землі ставав сам народ, точніше ті, хто її обробляє, при цьому розподілом земельних ділянок відала сама селянська громада. У другому - повним власником землі ставала держава.

      Аграрну програму меншовиків запропонував великий економіст-аграрник П. П. Маслов. Його підтримав Плеханов. Це була програма муніципалізації землі. Суть її полягала в тому, що конфісковані поміщицькі, удільні, монастирські та церковні землі надавалися в розпорядження органів місцевого самоврядування (муніципалітетів), які потім розподіляли її між селянами. Передбачалося збереження власності селян на їх надільну землю. Допускався і перехід частини землі в руки держави для створення переселенського фонду. Програма меншовиків була націлена проти владного втручання держави в аграрні відносини. Крім того, меншовики вказували, що націоналізація землі «непомірно посилить державу, перетворивши її в єдиного земельного власника, посилиться і правляча бюрократія». У радянській літературі програма муніципалізації землі розглядалася як «реакційна і утопічна». В дійсності вона була прогресивною і реалістичною, бо найбільш повно відображала селянські інтереси.

      Друга частина програми РСДРП («програма-максимум») передбачала соціалістичну перебудову суспільства після перемоги пролетарської революції. Однак реалізацію цієї програми більшовики і меншовики уявляли собі по-різному. Більшовики орієнтувалися на негайну побудову соціалізму після перемоги пролетарської революції, навіть передбачали можливість безпосереднього «переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну» без якого б то не було перехідного періоду. Меншовики вважали утопією насадження соціалізму в економічно і культурно відсталою країні. Вони вважали, що після буржуазно-демократичної революції повинен пройти певний період буржуазного розвитку, який перетворить Росію з відсталої в розвинену капіталістичну країну з буржуазно-демократичними свободами і установами.

      У період революції 1905-1907 рр.. чисельність РСДРП значно зросла. Якщо перед революцією в рядах РСДРП налічувалося 2,5 тис. членів (за іншими даними 8,6 тис.), то до кінця революції - вже 70 тис. При цьому меншовики становили більшість (45 тис.). В більшовицькому крилі РСДРП росіяни становили 89%, в меншовицькому - 37%, решта - грузини (29%), євреї (23%), українці (6%) та інші (5%). Крім того, в Росії в той час значилося 74 тис. членів національних соціал-демократичних партій: 33 тис. членів єврейського Бунду, 28 тис. Польської соціалістичної партії та 13 тис. латиських соціал-демократів.

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Партія есерів.

 

      Партія есерів, хоча формально і заявила про своє виникнення в 1902 р., організаційно оформилася на її Установчому з'їзді, що відбувся 29 грудня 1905 р.2-4 січня 1906 у Фінляндії, на якому були прийняті її програма і статут. Програма есерів передбачала: повалення самодержавства і встановлення демократичної республіки, автономію областей та громад на федеративних засадах, широке застосування федеративних відносин між окремими національностями, визнання за ними безумовного права на самовизначення, введення рідної мови в усіх місцевих громадських і державних установах, загальне виборче право без різниці статі, релігії та національності, безкоштовну освіту, відділення церкви від держави і свободу віросповідання, свободу слова, друку, зборів, страйків, недоторканність особи і житла, знищення постійної армії і її заміну «народною міліцією», запровадження 8-годинного робочого дня, скасування всіх податків, «падаючих на працю», але встановлення прогресивного податку на доходи підприємців.

      Центральне місце в есерівської програмі займало аграрне питання. Есери вимагали вилучити землю з приватної власності. Але вони виступали не за її націоналізацію, а за її «соціалізацію», тобто передачу її не державі, а в загальнонародне надбання. Землею, вважали есери, повинні розпоряджатися громади, які будуть розподіляти її в користування за «трудовою» нормою серед всіх громадян республіки, для яких самостійна праця на землі є основним джерелом існування. У перспективі передбачалося усуспільнення землеробського виробництва шляхом використання різних форм кооперування хліборобів. Створення трудових асоціацій передбачалося не тільки в сфері землеробства. У цьому есери бачили створення соціалістичної форми господарства. Вони виступали за збереження селянської громади як основи створення суспільних відносин на селі соціалістичного характеру.

      Тактика есерів передбачала пропаганду та агітацію, організацію страйків, бойкоту і збройних акцій - аж до організації збройних повстань і застосування індивідуального політичного терору. Втім, терор вони розглядали як крайній засіб. Ним займалася невелика «Бойова група», яка спочатку налічувала 10-15, а в ході революції 1905-1907 рр.. - 25-30 осіб. Керували «Бойовою групою» Евно Азеф і Борис Савінков. Вони організували вбивства низки великих державних осіб - міністра народної освіти Н. П. Боголєпова (1901), міністрів внутрішніх справ Д. С. Сипягіна (1902) і В. Я. Плеве (1904), генерал-губернатора Москви великого князя Сергія Олександровича ( 1905).

      Ще в кінці 1904 р. з Партії соціалістів-революціонерів виділилася група, яка стояла на позиції широкого застосування терористичної боротьби. В кінці 1906 р. вона оформилася в «Союз соціалістів-революціонерів-максималістів», який представляв собою вкрай ліве крило есерівського руху і зосереджував свою діяльність на «експропіаціях» та індивідуальному терорі. Лідером цієї групи був М.І. Соколов, страчений у 1906 р. Група піддавалася найбільшим поліцейським переслідуванням і до 1907 р. була практично розгромлена.

      З середовища есерів виділилася і група анархо-комуністів - послідовників Петра Кропоткіна, проте вплив її було невелике, незважаючи на авторитет її лідера.

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Трудова народно-соціалістична партія (енеси).

 

      У числі неонародницьких соціалістичних партій, що відкидали насильницькі методи боротьби, чільне місце займала «Трудова народно-соціалістична партія» (народні соціалісти чи енеси). Вона офіційно заявила про себе у вересні 1906 р., коли вийшов у світ 1-й, програмний, випуск її бюлетеня «Народно-соціалістичний огляд». Остаточно вона оформилася в листопаді 1906 р. До 1907 р. в ній значилося 56 місцевих організацій, в яких полягало в цілому не більше 2 тис. членів. В основному це були міська інтелігенція, земські службовці і незначне число селян. Видатними ідеологами енесів були профессора і публіцисти А. В. Пешехонов, В. А. Мякотін, Н. Ф. Анненський, В. І. Семевський, що належали до «лівого флангу» легального народництва.

      Виходячи зі своєрідності російських умов (переважання селянського на-селища та наявність поземельної громади), енеси виступали за особливий для Росії шлях до соціалізму, минаючи капіталізм, як найбільш «прямий, природний і безболісний», спираючись на розвиток общинних початків в російському народному житті. Їх програма передбачала: ліквідацію монархії і запровадження «демократичної республіки», заміну постійної армії «народ-ної міліцією», скасування станового ладу, утвердження рівності всіх громадян перед законом, запровадження свободи совісті, слова, друку, збору союзів, недоторканості особи і житла. Вищим органом управління країною повинне стати однопалатне Народне представницьке зібрання, що обирається всіма громадянами, що досягли 20 років, незалежно від статі, національності і віросповідання, шляхом прямого, рівного і таємного голосування. Йому повинна належати вся повнота законодавчої влади. Енеси виступали за повсюдне запровадження земського, міського та сільського самоврядування, заснованого на широких демократичних засадах. Енеси були переконаними прихильниками права націй на самовизначення. В аграрному питанні енеси в якості першочергового заходу вважали конфіскацію поміщицьких, державних, удільних, кабінетських, монастирських і церковних земель і передачу їх у загальнонародну власність. Але конфіскація не повинна була торкнутися селянських надільних, а так само тих приватно-власницьких земель, на яких «ведеться трудове господарство». У пресі енеси активно виступали проти столипінської ломки громади.

 

 

 

 

 

 

 

2.4. Конституційно-демократична  партія (кадети).

 

      Головною ліберальною партією, яка претендувала на загальнонаціональне керівництво, була Конституційно-демократична партія (кадети), яка оформилася на своєму I Установчому з'їзді в Москві 12-18 жовтня 1905 р.    Пізніше вона стала називати себе «партією народної свободи». Вона була переважно «інтелігентської» партією. До неї головним чином входили викладачі вищих і середніх навчальних закладів, лікарі, інженери, адвокати, письменники, діячі мистецтва, а також представники ліберально налаштованих поміщиків і буржуазії, частково ремісники. У свої ряди партія кадетів привернула також небагатьох робітників і селян. До кадетської партії входила еліта російської інтелігенції. Членами цієї партії були видатні вчені - В. І. Вернадський, С. А. Муромцев, В. М. Гессен, С. А. Котляревський, відомі історики - О. А. Корнілов, А. А. Кизеветтер, М. О. Гершензон. Ю. В. Готьє, економісти і публіцисти - П. Б. Струве, А. С. ізгоїв, видні земські діячі Ф. І. Родічев і І. І. Петрункевич, зем-ський лікар А. І. Шінгарев. Кадети прагнули стати над партіями, об'єднати навколо себе або підпорядкувати своєму впливу інші опозиційні самодержавству партії і течії.

      У січні-квітні 1906 р. налічувалося 274 кадетських комітетів, а до 1907 р. понад 300; загальна чисельність партії коливалася в межах 50-60 тис. членів (після поразки революції чисельність кадетської партії скоротилася вдвічі).    Лідером кадетської партії був блискучий оратор і публіцист, видатний історик П. М. Мілюков. У 1894 р. за участь у визвольному русі він був звільнений з Московського університету і висланий до Рязані. Повернувшись в 1897 р. із заслання, він змушений був виїхати за кордон; читав лекції з російської історії в Софійському, Бостонському і Чиказькому університетах. Повернувшись в 1899 р. до Росії, Мілюков знову зайнявся політикою і за свої різкі виступи неодноразово піддавався арештам, так що знову був змушений емігрувати. У квітні 1905 р. Мілюков повернувся в Росію і з головою пішов у політичну боротьбу.

      Головною своєю метою кадети проголосили введення в країні демократичної конституції (звідси і назва партії). Необмежена монархія, згідно їх програмі, повинна була бути замінена                           парламентарно-демократичним ладом (кадети обходили питання про те, чи буде це монархіє чи республікою, але ідеалом їх була конституційна монархія англійського типу). Вони виступали за поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, за докорінну реформу місцевого самоврядування і суду, за загальне виборче право, свободу слова, друку, зборів, спілок, за суворе дотримання «цивільних політичний прав особистості», за свободу викладання та безкоштовне навчання в школі. Кадети передбачали запровадження 8-годинного робочого дня на підприємствах, право робітників на страйки, на соціальне страхування та охорону праці. У їх програмі були пункти про відновлення державної автономії Фінляндії і Польщі, але в складі Росії, і культурної автономії інших народів. Вирішення аграрного питання кадети вбачали в частковому «відчуженні» (до60%) поміщицької землі на користь селян, але «за справедливою оцінкою» (тобто за ринковими цінами), виступали за приватну земельну власність і були рішучими противниками її усуспільнення. Програма кадетів була спрямована на розвиток Росії за західним буржуазним зразком. Здійснення своїх цілей вони домагалися лише мирними засобами - шляхом отримання більшості в Державній думі і проведення через неї записаних в їхній програмі реформ.

      Кадетська партія не уявляла єдності. Згодом у її складі виділося три напрями: «ліві» і «праві» кадети і центр.

 

 

 

 

 

 

 

2.5. «Союз 17 жовтня»  (октябристи).

 

      Серед правих партій помітну роль у політичному житті країни грав «Союз 17 жовтня» (октябристи), який прийняв цю назву в честь царського Маніфесту 17 жовтня 1905 р., який, як вважали октябристи, знаменував собою вступ Росії на шлях конституційної монархії. Організаційне оформлення партії почалося в жовтня 1905 р., а завершилося на I її з'їзді, що відбувся 8-12 лютого 1906 р. в Москві. Це була партія великого капіталу - верхів торгово-промислової буржуазії і поміщиків - підприємців. Очолив її великий московський домовласник і промисловець А. І. Гучков, «природжений політик», високоосвічений блискучий оратор і публіцист, екстравагантний, схильний до авантюризму.

      Октябристи ставили своєю метою «сприяти уряду, який йшов по шляху рятівних реформ». Вони виступали за спадкову конституційну монархію, в якій імператор, як носій верховної влади, обмежений постановами «Основних законів». Виступаючи проти необмеженого самодержавства, октябристи були і проти встановлення парламентарного ладу, як неприйнятного для Росії політично та історично. Вони стояли за збереження конституційним монархом титулу «самодержавний»; передбачали запровадження двохпалатного «народного представництва» - Державної думи і Державної ради, сформованих на основі цензових виборів - прямих у містах і двоступеневих у сільській місцевості. Цивільні права в програмі октябристів включали свободу совісті та віросповідання, недоторканність особи і житла, свободу слова, зібрань, союзів, пересування. У національному питанні октябристи виходили з принципу збереження «єдиної і неподільної Росії», виступаючи проти будь-якої форми «федералізму». Виняток вони робили лише для Фінляндії, за умови її «державного зв'язку з імперією».    Допускали культурну автономію для інших народів Росії.

      Соціальна програма октябристів зводилася до наступного. Для вирішення аграрного питання вони передбачали передачу селянам через особливі земельні комітети порожніх державних, удільних і кабінетських земель, а також сприяння покупці землі селянами «у приватних власників» при посередництві Селянського банку, вимагали повернення селянам відрізків, вироблених від їх наділів В 1861 р. октябристи допускали і «примусове відчуження» частини приватновласницьких земель з обов'язковою винагородою власників за рахунок скарбниці. Вони виступали за регулювання оренди, переселення малоземельних і безземельних селян на «вільні землі», вимагали урівняння селян у правах з іншими станами, активно підтримували столипінську аграрну реформу.

      Октябристи визнавали свободу робітничих організацій, спілок, зборів і право робітників на страйки, але тільки на грунті економічних, професійних і культурних потреб, при цьому на підприємствах, «які не мають державного значення». Вони виступали за обмеження тривалості робочого дня, але не на шкоду промисловцям, запровадження страхування робітників, вимагали скорочення податкового обкладення населення. Вони були прихильниками розширення народної освіти, декларували необхідність реформи суду і адміністративного управління.

      Державний устрій октябристи уявляли як конституційну монархію з Державною думою. Вони виступали за «сильну монархічну владу», але за необхідність проведення реформ, що забезпечували свободу буржуазного підприємництва. Свобода промисловості, торгівлі, придбання власності і охорона її законом - головні програмні вимоги октябристів.

      В 1905-1907 рр.. «Союз 17 жовтня» налічував до 30 тис. членів. Його друкованим органом була газета «Голос Москви». У 1906 р. октябристи видавали до 50 газет російською, німецькою та латиською мовами.

 

 

 

 

 

 

 

2.6. «Партія мирного  відновлення» і «Партія прогресистів».

 

 

      «Проміжне становище між кадетами і октябристами займала « Партія мирного відновлення » і її наступниця « Партія прогресистів ». Перша сформувалася в липні 1906 р. з «правих» кадетів і «лівих» октябристів.   Представляючи собою поміркованих лібералів, вони не приймали як курсу октябристів, так і «лівого ухилу» кадетів в деяких програмних питаннях (головним чином, у вирішенні аграрного - тут вони схилялися до вимог октябристів). Лідерами «Партії мирного відновлення» були видатні земські діячі - один із засновників «Союзу 17 жовтня» граф П. А. Гейден і Д. Н. Шипов, а також великий землевласник князь Н. Н. Львів і професор Московського університету князь Е. Н. Трубецькой .

      «Партія прогресистів» оформилася в листопаді 1912 р. Як і «Партія мирного відновлення», вона виявилася «правіше кадетів і лівіше октябристів». Це була найбільша «буржуазна» за своїм складом партія. Її кістяк становили тузи і ділки московського капіталу, а засновниками були великі московські фабриканти А. І. Коновалов, брати В. П. та П. П. Рябушинські, С. Н. Третьяков. Прогресисти виступали за конституційно-монархічний лад, виборне двухпалатне представництво з великим майновим цензом для депутатів, проведення основних буржуазних свобод. Їх рупором була газета «Ранок Росії».

 

 

 

 

 

 

 

2.7. Поміщицько-клерикальні консервативні партії.

 

 

 

       Поміщицько-клерикальні консервативні партії були представлені «Союзом російського народу» і «Російським народним союзом імені Михайла Архангела». Їх  попередником було «Русское собрание», що виникло в 1900 р. і поставило своєю метою захист російської культури.

      Швидке зростання чорносотенних організацій відбувалося після видання маніфесту 17 жовтня 1905 р. За кілька місяців у різних містах зареєстровані десятки чорносотенних спілок і партій: «Союз законності», «Партія народного порядку», «Царське народне суспільство»,               «Самодержавно-монархічна партія» , "Патріотичне суспільство молоді" Двоголовий орел "» та ін.  В 1906 р. була зроблена спроба створити єдиний центр - «Головну управу об'єднаного російського народу».        

«Союз російського народу», що оформився в листопаді 1905 р. в Петербурзі, з'явився найбільшою організацією. До весни 1907 р. в нього влилася велика частина правих організацій і груп. Йому сприяли урядові особи, надавав фінансову допомогу Департамент поліції, протегував йому сам Микола II. Лідери цієї організації заявляли, що вона обсягів по-Діня до 3 млн. чоловік, противники вважали, що максимум - 10-20 тис., в дійсності - від 60 тис. до 100 тис. Членів. Наприкінці 1907 р. відділення цієї організації діяли в 66 губерніях і областях. До «Союзу російського народу» входили титулована знать, вище чиновництво і частина творчої інтелігенції. Ця партія залучила до своїх лав дрібних крамарів, міщан, купців, поміщиків, а також монархічно налаштованих селян. Лідерами партії були чиновник особливих доручень при Міністерстві внутрішніх справ В. М. Пуришкевич, А. І. Дубровін - доктор медицини, публіцист, видавець вкрай правої газети «Русское Знамя» (яка стала органом цієї партії), і курський поміщик Н. Е. Марков (Марков 2-й). Дубровін став головою Головної ради - керівного органу партії.

      Ці представники правого екстремізму відродили лозунг «православ'я, самодержавство, народність». Чорносотенці як послідовні захисники самодержавства, користувалися особливою прихильністю царського двору, але разом з тим нападали на чиновницьку бюрократію. Союз заявляв, що всі народності, які мають споконвічну племінну осілість в корінній Росії і живуть споконвіку серед російського народу, «він визнає рівними собі, своїми вірними і добрими сусідами, друзями і родичами». Але разом з тим він виступав з антисемітським вимогою позбавити євреїв всіх прав, вигнати їх з усіх навчальних закладів, де навчаються християнські діти, і навіть заборонити їм займатися промислами. Чорносотенці носилися з ідеєю сприяти створенню єврейської держави і виселити туди всіх російських євреїв, «яких би матеріальних жертв таке виселення не вимагало від російського народу». Вони категорично відкидали зміну державного ладу на конституційній або на парламентській основі. В якості першочергового заходу вони вважали необхідним скликання Земського собору з «улюблених корінних руських людей»; виступали за «єдину і неподільну Росію», не допускаючи національного самовизначення в якій би то не було формі. Вони відстоювали принцип недоторканності приватної земельної власності, відкидаючи будь-які варіанти відчуження приватновласницької землі навіть за винагороду її власникам. Ними проповідувалася безумовна необхідність збереження необмеженої влади царя і панівного становища Російської православної церкви.

У Москві, Петербурзі, Архангельську, Астрахані, Вологді, Гомелі, Катеринославі, Києві, Кишиневі, Мінську, Одесі, Тифлісі, Ярославлі черносо-тенція створили свої «бойові дружини», до яких входили головним чином дрібні ремісники, крамарі, двірники і навіть декласовані елементи. Своїми супротивниками чорносотенці вважали не тільки революціонерів, а й Мілюкова, Вітте, Столипіна. Чорносотенці прагнули со-діяти каральним органам самодержавства. Їх «методи боротьби» - побиття демонстрантів, погроми, вбивства.

      Друга монархічна організація - «Російський народний союз імені Михайла Архангела» - являла собою відкололася в листопаді 1907 р. від «Союзу російського народу» клерикальну її частину. Як самостійна партія вона оформилася з прийняттям її статуту в березні 1908 р. В цій партії налічувалося близько 20 тис. членів, в основному представників найбільш консервативної частини православного духовенства. Засновником і лідером цієї партії став той же В.М. Пуришкевич, вона переслідувала ті ж цілі, що і «Союз русского народа».

Після революції відбувалося  різке скорочення чисельності членів всіх основних партій, а багато дрібних партій та груп взагалі припинили своє існування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.8. Список використаної літератури.

 

 

 

1.    История политических партий в России. / Под ред. проф. А. И. Зевелева. —   М., 1994.

2.   Федоров, В. А. История России 1861–1917 / В. А. Федоров. — М., 2000.

3.   Леванов, Б. В. История России. Курс лекций: учеб. пособие / Б. В. Леванов, А. В. Чунаков. — М., 2000.

4.  Политическая история России в партиях и лицах / Сост. В. В. Шелохаев и др. — М., 1996.

5.  Федоров, В. А. История России. 1861–1917: учеб. для вузов / В. А. Федоров. — М., 2000.