Основні принципи муніципального права в зарубіжних країнах

Зміст

Вступ

Муніципальне право – комплексна галузь, для якої характерне поєднання різнорідних інститутів профілюючих і спеціальних галузей. Воно народжується на стику декількох галузей: конституційного права, адміністративного, фінансового, земельного, екологічного права. Поняття «муніципальне право» використовується у двох основних значеннях: відносно самостійний напрям і навчальна дисципліна, що вивчає правові норми, що регулюють суспільні відносини, суб’єктом яких є муніципалітети.

Вся наука про самоврядування веде свій початок від спроби розв’язати проблему, чи має громада окрему, відмінну від держави владу; чи вона є незалежною від держави публічно-правовою корпорацією, а чи міцно включеною в державний організм і виконує тільки функції органу держави.

Якщо продивитись історію людства, можна помітити, що місцеве управління і самоврядування в сучасному значенні з’явилося лише двісті років тому – після Великої французької революції, коли це питання стало активно обговорюватись і досліджуватися у всьому світі, передусім в Європі.

Таким чином, вже на середину XIX століття в Європі існували три основні концепції місцевого управління і самоврядування – англійська, французька та прусська (німецька), які були найяскравішими прикладами трьох концепцій – природної, державницької та змішаної.

 Усі інші країни раніше  чи пізніше застосували одну  з вищенаведених концепцій та вдосконалили їх відповідно до місцевих умов.

1. Загальна характеристика муніципального права

Муніципальне право являє собою  галузь права, норми якої регулюють суспільні відносини у сфері місцевого самоврядування та інші тісно пов'язані з ними суспільні відносини.

Муніципальне право належить до публічного права, бо стосується насамперед і головним чином самостійного інституту  публічної влади — безпосередньої і представницької місцевої (локальної) влади (демократії) [5, с. 149].

Ця галузь права є комплексною, оскільки її норми регулюють або  об'єктивно мають регулювати суспільні відносини, які є предметом впливу ряду традиційних та інших загальновизнаних галузей права, насамперед конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного і земельного.

Отже, муніципальне право є комплексною  галуззю публічного права, норми  якої регулюють організацію і  здійснення влади на місцевому рівні, тобто в межах адміністративно-територіальних одиниць.

Слід зазначити, що назва муніципального права не зовсім відповідає предмету цієї галузі, яким є місцеве самоврядування. На це неодноразово зверталась увага у вітчизняній і зарубіжній літературі, висловлювались різні пропозиції щодо перейменування цієї галузі на комунальне право, право місцевого самоврядування тощо.

Назву галузі муніципального права  мають галузі у Великій Британії, Іспанії, Російській Федерації, США та в ряді інших країн.

Основними ознаками будь-якої галузі права є насамперед її предмет і методи.

Предметом муніципального права є місцеве  самоврядування — відносно самостійний вид суспільних відносин, пов'язаний з організацією і здійсненням місцевої влади, тобто публічної влади, влади народу в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Місцеве самоврядування як предмет муніципального права  є багатогранним явищем. За своєю  суттю воно є одним з основних принципів конституційного ладу і складових його системи, формою народовладдя, властивою територіальним спільнотам суспільства — територіальним громадам.

За формою місцеве самоврядування — це волевиявлення територіальних громад, що здійснюється шляхом виборів, референдумів та в інших формах, або через утворювані ними органи.

Отже, місцеве  самоврядування опосередковує собою відносно самостійний вид влади в системі народовладдя — місцеву, муніципальну владу як владу територіальних спільностей.

Це дає, на наш погляд, достатні підстави стверджувати, що муніципальні норми мають відносно самостійний предмет свого впливу, регулювання, а їх система утворює самостійну галузь права — муніципальне право .

Разом з  тим муніципальне право тісно  пов'язано з іншими галузями права, зокрема конституційним, адміністративним, фінансовим та іншими, норми яких в певних межах і формах регулюють відносини влади, народовладдя і частково входять до системи норм муніципального права [4, с. 64].

Це досить розгалужена система, яка до того ж постійно змінюється, розвивається і вдосконалюється за формою і  змістом. З розвитком і утвердженням якісно нових відносин в системі місцевого самоврядування, особливо муніципальної власності і місцевих бюджетів, розвивається та утверджується муніципальне право.

Метод муніципального права є способом впливу на суспільні  відносини, зокрема на відносини в системі місцевого самоврядування. Виділяють такі методи муніципального права: імперативний, диспозитивний, рекомендаційний та декларативний.

Пріоритетним  є імперативний метод, оскільки норми  муніципального права регулюють  насамперед відносини влади, народовладдя, які опосередковує собою місцеве самоврядування. Вплив муніципального права на суспільні відносини у сфері місцевого самоврядування здійснюється шляхом застосування відповідних правових норм в ході безпосереднього волевиявлення (місцевих референдумів, виборів тощо), а також органами та посадовими особами місцевого самоврядування.

Власне  імперативний метод характеризується тим, що в разі невиконання рішень місцевого самоврядування, прийнятих  в межах компетенції відповідних  суб'єктів місцевого самоврядування, настає відповідальність згідно з чинним законодавством.

Диспозитивний метод запозичений з галузей  приватного права і є засобом  впливу — переважно на відносини, суміжні з власне муніципальними (владними) відносинами. Як юридичні особи суб'єкти місцевого самоврядування укладають договори з іншими юридичними особами, а також з органами державної влади  [1, с. 69].

Територіальні громади мають у своїй власності рухоме і нерухоме майно. Органи місцевого самоврядування, що управляють цим майном, можуть укладати різні договори щодо розпорядження ним чи набуття його.

Поряд з цими методами набули поширення  метод рекомендацій (порад) та декларацій (проголошення принципів тощо), які характерні, зокрема, для міжнародно-правових актів (хартій, декларацій тощо) та статутів (хартій) територіальних громад.

Муніципальне право є складовою  частиною системи права. Як вже  зазначалося, воно тісно взаємодіє з іншими галузями права. Найтісніший зв'язок існує з конституційним правом, за рахунок норм якого формується насамперед муніципальне право.

2. Основі принципи муніципального  права в зарубіжних країнах

Фундаментальним принципом, викладеним в Європейській Хартії місцевого самоврядування, що була схвалена Комітетом міністрів країн Ради Європи 1985 р. є автономія.

Автономія (з грец. – незалежність) — це право на самостійне вирішення проблем місцевого значення — здійснювати власний розвиток та управляти процесами суспільного життя, свобода на впровадження на відповідній території самоврядування в обсязі, визначеному державними структурами [1, с. 74].

Правова автономія органу місцевого  самоврядування полягає в тому, що він має власні повноваження, визначені  законом і, де це можливо, – а також має право на судовий захист для забезпечення своїх повноважень та дотримання конституційних принципів самоврядності. Ці повноваження мають бути виключними та повними, тобто такими, які б не належали б одночасно іншим органам. У межах своїх повноважень орган місцевого самоврядування має повну свободу для здійснення ініціатив. За реалізації делегованих повноважень, цей орган повинен мати свободу пристосувати їх здійснення до місцевих умов  [2, с. 83].

Організаційна автономія полягає  в тому, що орган місцевого самоврядування повинен мати можливість сам визначати  свою власну внутрішню структуру, яка відповідала б місцевим запитам і одночасно забезпечувала б таким чином ефективне управління. Органи місцевого самоврядування не підпорядковані ієрархічно іншим суб'єктам влади і будь-який адміністративний контроль за його діями можливий для забезпечення законності та конституційних принципів місцевого самоврядування.

Фінансова автономія місцевого  самоврядування полягає у праві  його інституцій володіти та розпоряджатись власними коштами, достатніми для здійснення їх функцій та повноважень. Формування та використання місцевих фінансових ресурсів, які перебувають розпорядженні органів місцевого самоврядування, здійснюються ними самостійно.

До основних принципів місцевого  самоврядування інших країн є  те, що є найважливішими ознаками будь-якої демократичної держави, належать:

народовладдя: носієм суверенітету й єдиним джерелом влади є народ, що здійснює її безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування;

законність  в організації та діяльності інституцій місцевого самоврядування;

гласність, що забезпечує прозору діяльності органів  місцевого самоврядування і систематичну інформацію населення про неї;

колегіальність, що означає таку організацію та функціонування відповідного колективного органу, до складу якого входить певна кількість осіб, вибраних персонально у визначеному законом порядку, і питання, що належать до його компетенції, вирішуються більшістю голосів на засадах колективного обговорення;

поєднання місцевих і державних інтересів, яке відбувається внаслідок реалізації спільних зусиль органів місцевої влади;

виборність: органи місцевого самоврядування формуються шляхом вільних виборів;

правова, організаційна  та матеріально-фінансова самостійність у межах повноважень, визначених чинним законодавством;

підзвітність  та відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними громадами;

державна  підтримка та гарантія місцевого  самоврядування;

судовий захист прав місцевого самоврядування;

Перший  документ у сфері муніципального права — Європейська Хартія про місцеве самоврядування (далі – Хартія). Поява Хартії була викликана посиленням різнорівневої інтеграції, у тому числі й на локально-регіональному рівні, що призвело до необхідності зіставлення систем управління місцевих органів у різних країнах і пошуку уніфікованих підходів до їх подальшого розвитку.

Основоположне значення має положення ст. 2 Хартії, де проголошено, що принцип місцевого  самоврядування має бути визнаний у  законодавстві або в конституції  країни.

Понятійний  характер має ст. 3 Хартії, що визначає поняття місцевого самоврядування, основні підходи і принципи автономії місцевих влад та їхні взаємовідносини з державою, на території якої діє інститут місцевої демократії. «Під місцевим самоврядуванням мається на увазі право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти ними, діючи в рамках закону, під власну відповідальність і в інтересах місцевого населення». В основі Хартії лежить державна теорія місцевого самоврядування. Це випливає, насамперед, з того, що органи місцевого самоврядування мають регламентувати, тобто фактично реалізовувати значну частину державних справ. Отже, питання місцевого значення як специфічний об'єкт локальної демократії не визначаються і не виділяються. Непряма вказівка на них міститься в тій частині визначення, де зазначається, що державні справи мають вирішуватися в інтересах місцевого населення. По-друге, первинним суб'єктом місцевого самоврядування, відповідно до Хартії, виступає не територіальний колектив, а органи місцевого самоврядування [3, с. 64].

Визначення  місцевого самоврядування, закріплене в Хартії, особливо в частині розуміння  місцевого самоврядування як «права і реальної здатності» суб'єкта місцевого самоврядування вирішувати специфічні питання.

У ч. 2 ст. 3 Хартії подано перелік суб'єктів місцевого самоврядування, які реалізують безпосередньо або опосередковано самоуправлінські повноваження територіальних громад. «Це право здійснюється радами або зборами, що складаються з членів, обраних шляхом вільного, таємного, рівного, прямого і загального голосування. Ради або збори можуть мати підзвітні і виконавчі органи. Це положення не виключає звернення до зборів громадян, референдуму або якусь іншу форму прямої участі громадян там, де це припускається законом».

Принципове  значення має ст. 4 Хартії, в якій закріплюється сфера компетенції  місцевого самоврядування, а також  відбиті процеси її становлення  і динаміки: тут, по-перше, чітко проглядається залежність місцевого самоврядування і його повноважень від суверенної державної влади: «Основні повноваження місцевого самоврядування встановлюються конституцією або законом. Разом з тим це положення не виключає надання органам місцевого самоврядування відповідно до закону окремих конкретних повноважень».

По-друге, встановлюється самостійність і незалежність органів місцевого самоврядування в межах власної компетенції: «Органи місцевого самоврядування в рамках, визначених законом, мають певну свободу дій для здійснення власних ініціатив з будь-якого питання, що не виключено з їхньої компетенції і не віднесено до компетенції іншого органу влади» [2, с. 86].

По-третє, закріплюються принципи оптимальної децентралізації і реальної керованості території: «Здійснення державних повноважень, як правило, має в основному покладатися на органи влади, найбільш близькі громадянам. Надання будь-яких з цих повноважень іншому органу влади має здійснюватися з урахуванням обсягу і природи поставленого завдання, а також вимог ефективності й економії».

 Реалізація цієї вимоги знайшла своє закріплення у вигляді наділення органів місцевого самоврядування в рамках власної компетенції самоуправлінськими повноваженнями і можливості наділення їх делегованими повноваженнями.

По-четверте, визначаються обсяг повноважень органом місцевого самоврядування і підстави їх обмеження і скасування:

«Надані органам місцевого самоврядування повноваження мають бути, як правило, повними і виключними. Вони можуть заперечуватися або обмежуватися іншим органом влади, центральним або регіональним, тільки в рамках, установлених законом». У ній закріплюється, що ці ради правомочні розглядати і вирішувати питання.

По-п'яте, передбачається можливість передачі державних та інших повноважень на місцевий рівень за допомогою реалізації принципу єдності місцевих і державних інтересів: «При делегуванні повноважень центральними або регіональними органами місцеві органи самоврядування повинні, наскільки це можливо, мати свободу пристосовувати їх здійснення до місцевих інтересів». Тут же закріплюється, що органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. Якщо класична форма делегування повноважень припускає їх передачу на добровільних засадах «зверху – вниз», то тут, по-перше, спостерігається фактична делегація повноважень «знизу – наверх» – від районних і обласних рад (органи місцевого самоврядування асоційованого рівня) до місцевих державних адміністрацій (місцеві органи виконавчої влади); по-друге, таке делегування не є добровільним — у формулюванні закону містяться категорична вказівка — «делегують», без зазначення слів «можуть» [1, с. 72].

Нарешті, тут же трактується, визнається і закріплюється принцип місцевого  самоврядування у відповідних територіальних одиницях і автономія органів місцевої влади через коректні взаємовідносини центру і місць, синергізацію їхніх інтересів:

«У процесі планування і прийняття будь-яких рішень, які безпосередньо стосуються органів місцевого самоврядування, необхідно консультуватися з цими органами, наскільки це можливо, роблячи це завчасно й у відповідній формі».

Стаття 5 Хартії закріплює принцип цілісності території, на якій функціонує орган місцевого самоврядування. Відповідно до цього стандартизується вимога, що у разі зміни центральною владою місцевих територіальних розмежувань повинні здійснюватися консультації з відповідними органами місцевого самоврядування, якщо ж така зміна визначена законом, вона має закріплюватись і шляхом проведення референдуму.

Стандартизовані положення про  право органів місцевого самоврядування на пошук оптимальних структур управління і засобів, які відповідають їхнім завданням, закріплюються у ст. 6 Хартії. Тут реалізовано принцип свободи і самостійності органів місцевого самоврядування у визначенні своєї організаційної структури, яка відповідає місцевим потребам.

У другій частині ст. 6 Хартії містяться  вимоги щодо створення належних умов роботи і посадового кваліфікаційного зростання службовців: «Умови роботи службовців органів місцевого самоврядування мають бути такими, щоб можна було забезпечувати підбір висококваліфікованих кадрів, заснований на принципах урахування досвіду і компетентності; для цього необхідно забезпечити відповідні умови фахового підготування, оплати і просування по службі». Стаття 7 Хартії закріплює стандартні умови щодо здійснення виборними особами повноважень на локальному рівні. Найважливішою серед них є умова, яка має скоріше імперативний характер вимоги, відповідно до якої «статус місцевих виборних осіб має забезпечувати вільне здійснення їхніх повноважень». Інші умови, що містяться в цій статті, певним чином доповнюють і конкретизують цю вимогу, розкриваючи сутність і елементи правового статусу депутатського корпусу, який обирається безпосередньо населенням:статус місцевих виборних осіб має дозволяти одержувати відповідну грошову компенсацію на витрати при здійсненні своїх повноважень, а також, у разі потреби, компенсацію за упущену вигоду або заробіток і відповідне соціальне страхування;функції і діяльність, несумісні з мандатом місцевої виборної особи, можуть бути встановлені тільки законом або основними правовими принципами [5, с. 152].

Міжнародні норми про адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого  самоврядування закріплені у ст. 8 Хартії, де встановлено, що такий контроль:

а) може здійснюватися тільки у формах і випадках, передбачених конституцією або законом;

б) може призначатися тільки для забезпечення дотримання законності і конституційності, включаючи також контроль за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих їм повноважень;

в) має здійснюватися таким чином, щоб ступінь втручання контролюючого органу відповідав значимості інтересів, які це втручання має захистити.

Найбільш детально, у кількісному  й об'ємному аспектах, розроблена ст. 9 Хартії, яка регламентує джерела фінансування місцевого самоврядування. На нашу думку, це є обґрунтованим, адже такі джерела складають фінансово-економічну базу місцевого самоврядування, на основі якої воно самостійно реалізує локальні інтереси за допомогою здійснення профільних функцій

У ст. 11 Хартії, яка завершує основну  частину документа, з метою забезпечення вільного здійснення повноважень і  дотримання закріплених конституцією і законодавством країни принципів  місцевого самоврядування, регламентується  охорона прав місцевого самоврядування за допомогою встановлення судового порядку захисту цих прав. Підсумовуючи все вищесказане, можна дійти висновку, що основна частина Хартії (статті 1-11) регламентує найважливіші компетенційні і функціональні аспекти діяльності органів місцевого самоврядування, закріплюючи відповідні рамкові норми міжнародного характеру. Вони мають істотне значення для становлення і діяльності системи місцевої демократії на території сучасних демократичних держав. Без визнання конкретними державами цих норм, які є профільними міжнародними стандартами, за допомогою їх закріплення у внутрішньодержавному законодавстві і подальшого виконання дуже важко говорити про спільні підходи країн Європи до проблем становлення і функціонування місцевих співтовариств і їхніх представницьких органів як однієї з основ демократичного устрою, про гармонізацію їхнього національного законодавства в цій сфері і, отже, про беззастережне домінування інтеграційних тенденцій у рамках єдиної Європи [3, с. 66].

Варто зупинитися на механізмі сприйняття норм Хартії, який пов'язаний з процесуальним механізмом самого документа, закладеним у ст. 12. Він полягає в тому, що, по-перше, документ може набрати чинності тільки при виконанні державою — учасницею Хартії 20 з 30 пунктів першої частини Хартії. Тут же зазначаються 14 найважливіших пунктів, 10 з яких мають бути вибрані державою для обов'язкового і неухильного дотримання. Таким чином, Хартія, як і всі подібні документи, прийняті в рамках РЄ, заснована на принципі субсидіарності, що фактично означає покладання соціально-політичної відповідальності майже всіх питань на уряди держав-учасниць. По-друге, важливим елементом процесуального механізму Хартії є положення ст. 13 про те, що конкретна країна, яка приєднується до цього документа, може .«зазначити ті категорії органів місцевого і регіонального самоврядування, якими обмежується застосування цієї Хартії, які категорії вона має намір виключити зі сфери її застосування». Крім того, ст. 16 дозволяє країні «зазначити територію або території, до яких буде застосовуватися Хартія».

Тут же встановлена процедура поширення  застосування Хартії до інших територій  країни, які були виключені з дії  Хартії при приєднанні до неї. Вона реалізується за допомогою надання  окремих повідомлень і декларацій на адресу Генерального секретаря РЄ. Слід враховувати, що Хартія є закритим міжнародно-правовим документом, до якого можуть приєднатися тільки держави-члени РЄ шляхом її ратифікації, прийняття або схвалення з наступною передачею на збереження Генеральному секретареві РЄ відповідного документа про це (ст. 15).

Крім того, певний прагматичний інтерес  становлять положення ст. 17 Хартії, які регламентують порядок її денонсації. Зокрема країна-учасниця не може денонсувати Хартію до закінчення п'ятирічного терміну з дня набрання чинності Хартією для цієї країни. Дане положення, очевидно, спрямоване не тільки на стабільну участь у міжнародному договорі, але й має стимулювати процес детального обмірковування з боку конкретної держави при приєднанні до Хартії [4, с. 65].

Всесвітня Декларація місцевого самоврядування побачила світ всього через два місяці після відкриття для підписання Європейської Хартії місцевого самоврядування. Вона була прийнята XXVII Конгресом Міжнародної Спілки місцевої влади МСМВ) 26 вересня 1985 р. у м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія) і значною мірою збігається з положеннями Європейської Хартії. Виходячи з того, що МСМВ є однією з найстарших і найавторитетніших МНУО місцевої влади, прийняття нею такого документа мало великий політичний резонанс.

Хоча Декларацію прийнято МНУО і тому вона не є обов'язковою для виконання країнами, цей документ становить значний інтерес — адже в ньому знайшла свій відбиток і закріплення позиція широких кіл світової громадськості, активістів і спеціалістів муніципального руху з питань становлення і функціонування локальної демократії.

Стаття 2 Декларації дещо інакше, у розширеному ракурсі, у порівнянні зі ст. 3 Європейської Хартії, трактує концепцію місцевого самоврядування. Під ним тут слід розуміти «право й обов'язок місцевих органів влади регулювати і вести державні справи (а не значну частину місцевих справ. — Лето.) під свою особисту відповідальність і в інтересах місцевого населення».

Таке визначення місцевого самоврядування, в якому його органи іменуються «місцевими органами влади», по-перше, абсолютизує процес децентралізації управління, а по-друге, відбиває тенденцію до розширення його компетенції за рахунок передачі органам місцевого самоврядування, а не делегування їм, державних повноважень [3, с. 67].

Особливістю цього документа є також виділення питання про міжнародні зв'язки місцевої влади в окрему ст. 10, яка, трактуючи в розширювальному аспекті їхнє право на утворення спілок, передбачене ст. 9, включає в нього і право на утворення міжнародної спілки місцевих органів влади. Крім того, передбачається право місцевих влад на підтримку зв'язків з їхніми колегами в інших країнах світу з метою взаємного обміну, співробітництва і сприяння міжнаціональній злагоді.

Висновки

Місцеве самоврядування — це форма державного управління певним колом справ на місцях, один із публічних інститутів держави, завдяки якому правлячий клас забезпечує на місцях дотримання своїх інтересів; у теорії соціального обслуговування акцент робиться на здійсненні муніципалітетами функцій сприяння добробуту мешканців комун. Основні ідеї цих теорій відображені у міжнародних документах: Європейській Хартії місцевого самоврядування та Всесвітній декларації місцевого самоврядування.

Хартія є закритим міжнародно-правовим документом, до якого можуть приєднатися тільки держави-члени РЄ шляхом її ратифікації, прийняття або схвалення з наступною передачею на збереження Генеральному секретареві РЄ відповідного документа про це (ст. 15). Крім того, певний прагматичний інтерес становлять положення ст. 17 Хартії, які регламентують порядок її денонсації.

Всесвітня Декларація місцевого самоврядування побачила світ всього через два місяці після відкриття для підписання Європейської Хартії місцевого самоврядування. Вона була прийнята XXVII Конгресом Міжнародної Спілки місцевої влади МСМВ) 26 вересня 1985 р. у м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія) і значною мірою збігається з положеннями Європейської Хартії.

 У ст. 1 Декларації однозначно, на відміну від Європейської Хартії, визначено, що принцип місцевого самоврядування має бути визнано у конституції або в основному законі про урядові структури країни.

Список використаних джерел

1. Баймуратов М. О., Батанов О. В., Кампо В. М. Муніципальне право зарубіжних країн. — К.: Знання України, 2005. — 120 с.
2. Батанов О. В., Кампо В. М. Муніципальне право зарубіжних країн. — К.: Знання України, 2005. — 148 с.
3. Дуда А. В., Кампо В. М., Росіхіна В. Ю. Муніципальне статутне право. — О.: Юридична література, 2005. — 133 с.
4. Корнієнко М. І. Муніципальне право України. Концептуальні та організаційно-правові питання. — К.: Алерта, 2005. — 143 с.
5. Муніципальне право зарубіжних країн / П.Ф. Мартиненко (заг.ред.). — К.: Знання України, 2005. — 284 с.

6. Батанов О.В. Муніципальне право – наука про муніципальну владу (новий погляд на предмет дослідження) // Часопис Київського університету права. – 2005. – №2.

7. Батанов О.В., Кампо В.М. Муніципальне право зарубіжних країн: Навч. посіб.: У 2 ч.: Ч. 1 / За заг. ред. П.Ф. Мартиненка. – К.: Знання України, 2005.

8. Бугай С. Стан та перспективи розвитку регіональної політики в Україні (з огляду на досвід зарубіжних країн) // Бугай С., Лендьел М., Кіш Є., Ілько І., Ткачук А., Варцаба, Зелюк В. Агентства регіонального розвитку в Україні. Становлення та перспективи / Київ, центр Інституту Схід-Захід. – К., 2002.