Основні принципи етнополітики Української держави

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. І.І.МЕЧНИКОВА

ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНИХ НАУК

КАФЕДРА ПОЛІТОЛОГІЇ

Основні принципи етнополітики Української держави

Студентки 2 курса ЕПФ

Спеціальності МЗЕД

2 групи

Станкевич Катерини

                                                                 Одеса – 2011

План

Вступ……………………………………………………………………….………3

1. Етнополітика, її суб'єкт  та об'єкт ……………………………………..………3

2. Форми етнополітичної  діяльності, їх прояв в Україні  ………..….………….5

3. Принципи державної  етнополітики…………………………………………...9

Висновок………………………………………………………………….……....11

Література……………………….……………………………………….………12

Вступ

У політичному житті багатьох країн все більшого значення набуває національне питання. Цю сферу політики називають «етнополітикою», або «етнонаціональною політикою», визначаючи її як взаємодію етносів (родо-племінні утворення, народи, нації, національні групи, національні меншини та ін.) і держави.

Тема етнополітики актуальна, адже весь світ поліетнічний, складається  з держав - націй, майже всі держави  поліетнічні. Україна поліетнічна, нещодавно стала незалежною. Усі  питання про сутність, характер, форми життєдіяльності етносів, їх взаємозв'язок із владними структурами  вивчає етнополітологія -- складова частина політології. У демократичних державах Заходу етнополітологія є самостійною ав-торитетною наукою та навчальною дисципліною. Знання основ етнонаціональної політики дає громадянам України можливість активніше включатися у суспільно-політичне життя, робити вагоміший особистий внесок у національно-державну розбудову своєї країни.

1. Етнополітика, її  суб'єкт та об'єкт

Етнонаціональна політика за складних і неоднозначних умов сучасних національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового змісту. Багатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утво-рилися внаслідок поневолення інших народів та реалізації імперської політики, не витримали випробування часом і розвалилися під тиском національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними й незалежними. Пріоритет загальнолюдських цінностей, який став головним принципом у діяльності демократичних держав, зумовив необхідність нових підходів політико-владних структур до національного питання [5, с 46].

Західна політологія має  орієнтовно три різні точки зору щодо політики держави стосовно етносів. Прихильники першої точки зору А. Степен, Й. Уоллерстейн та ін. вважають, що держава повинна виробляти й реа-лізовувати певну політику, спрямовану на розподіл ресурсів, створення сприятливих умов для всіх етносів, водночас не втручаючися в їх національну самобутність. Інші дослідники -- М. Леві, М. Хехтер та ін. -- твердять, що держава стосовно етносів є відносно автономною силою, а політична її еліта має на меті власні корпоративні цілі, спрямовані на утримання влади, іноді навіть всупереч інтересам титульної нації (нації, назву якої має країна). Третю точку зору репрезентують П. Ванден Берг, Е. Сміт та ін. Вони характеризують державу як інструмент титульної нації, яка здійснює контроль над державним апаратом і суспільством. Наявність цих різних точок зору, з одного боку, відбиває реальний стан речей щодо розв'язання згаданих проблем у різних державах, а з іншого -- ускладнює розуміння цих проблем, сприяючи пошукові оптимальних шляхів їх розв'язання, [5, с 50].

Дж. Мейс визначає етнополітику як відносини державної нації з іншими етнічними групами, а також взаємовідносини національних груп в межах держави. В. Євтух уважає, що це діяльність держави у врегулюванні міжетнічних відносин та забезпеченні прав існуючих етноструктур. У цих визначеннях суб'єктом етнополітики переважно постає держава. Насправді ж держава, зокрема, правова, разом з етносуб'єктами вироблює шляхи досягнення балансу інтересів і стабільності суспільства. Тому етнонаціональну політику можна визначити як цілеспрямовану діяльність держави й етносів (або їх представників в особі партій, рухів, етноеліт), спрямовану на досягнення стабільності багатонаціонального суспільства через урахування, узгодження й розв'язання національних інтересів і вимог [5, с 57].

Етнонаціональна політика має  визначену структуру, компоненти якої тісно взаємодіють із загальною  політикою. До них належать:

1. Етнополітичні відносини, які виявляють певний характер взаємозв'язків етносів між собою й інститута-ми влади. У змістовному плані вони характеризують багатоманітну взаємодію національної еліти й багатона-ціонального електорату, національних рухів і партій та ін. Показником етнополітичного життя тут є характер відносин суб'єктів етнополітики у змаганні за політичне панування або задоволення власних інтересів -- свідоме національне примирення чи міжнаціональний конфлікт, стабільність чи криза поліетнічного суспільства.
2. Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя від ставлення етносів до інститутів влади. Етнополітика тут є не чим іншим, як безперерв-ним втіленням та інституалізацією національних ідеалів, цілей, норм і настанов, механізмом рекрутування націо-нальних еліт.
3. Етнополітична організація як частина організацій-них структур держави та представників етносів у вигляді національних автономій, етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок. Відбиваючи національний склад держави, вона зосереджує в собі владні волевияви щодо етноспільнот, втілює його в керівні рішення, надає ви-значеної спрямованості процесові міжетнічних відно-син. Наявність і взаємодія цих структурних елементів дозволяє етнополітиці виконувати відповідні функції в суспільстві [7, с 74 ].

Одним із найважливіших завдань  етнополітики є захист прав людини. До таких прав, зафіксованих у документах міжнародного співтовариства і реалізовуваних демократичними державами, належать:

    -- право на етнічну ідентичність, збереження і розвиток власної етнічної самобутності, етнокультурного середовища. Держава забезпечує для етносів можливість вільного розвитку національної культури, користування рідною мовою, віросповідання традиційної релігії, задоволення національних звичаїв, обрядів та ін.;

   -- право нації, народу на самовизначення, яке, залежно від конкретних умов, може бути реалізоване в різних формах: утворення незалежних держав; територіальна автономія в межах держави (переважно для етносів, що живуть на власній етнічній території); національно-культурна автономія (переважно для національних груп, етнічна батьківщина яких міститься за межами країни проживання). Представники інонаціональної людності зберігають право на рееміграцію, тобто на виїзд до своєї етнічної батьківщини або до інших країн;

   -- право на захист від дискримінації за національною ознакою. Нікого не можна обмежити в жодному праві через його національну приналежність. І окрема особа, і весь народ у цілому в разі дискримінаційних дій держави мають право на повну реабілітацію й компенсацію від наслідків цих антигуманних дій [11, с 290].

2. Форми етнополітичної  діяльності, їх прояв в Україні

Та чи інша форма етнополітичної діяльності характеризується суспільно-політичною обстановкою, яка склалася на данний момент у данній державі. Щоб добитися того чи іншого руху реакції своїх  цілей, необхідно обов'язково вийти  на політичну арену. Але перед  цим потрібно пройти довгий шлях, який займає декілька етапов.

Перший етап: визначається як “збирання носіїв етничності”. Цей етап у більшості стихієн. Він складається з пошука збереженних  етнічних корінь, із створення різних національних товаришеств, асоціацій, центрів та ін.

Другий етап - це “мобілізація етничних груп”, коли йде процесс  виявлення лідерів, обозначення  проблем, а також шляхів їх вирішення. Від проблем побута йде перехід  до розглядання соціально-економічного положення етничної групи в цілом. Тим самим йде процес сопоставлення  зі своїм статусом етнічної групи  в данному суспільстві.

Третій етап - “політизація етнічності”. Це - вступлення в якесь  протистояння у відношенні з державою. При цьому діапозон політичних дій  може бути широким:

1. за визнання своєї національної незалежності;
2. боротьба за досягнення автоносності;
3. діяльність, спрямована на поширення можливостей для використання своєї рідної мови, своїх національно-культурних традицій;
4. тягнення до єднання своїх етничних груп, що мешкають у різних державах [1, с 198].

Декларація про державний  суверенітет (1990), проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. стали законо-мірним результатом  багатовікового прагнення українського народу бути господарем на власній  землі. Першу частину української  національної ідеї було втілено в  життя: реалізовано право народу на самовизначення, утворено незалежну державу. Нині поряд із досягнутим постає друга, не менш складна частина завдання -- консолідуюча ідея незалежної України як Вітчизни для громадян усіх національностей, що пов'язали свою долю з українською землею, причетні до створення на цій території, у цій країні нового суспільства, де пануватимуть мир і злагода, добробут людей, де додержуватимуться не декларативних, а реальних прав вільної особи. Інтегральним показником єднання, згуртування всіх національно-стей в український народ -- суб'єкт політичної влади -- мають стати громадянське суспільство й правова держава [5, с 174].

За станом на 1 люте 2007 року чисельність постійного населення  України -- 46 614 828 чоловік, з них 31 761 522 -- міське населення і 14 853 306 -- сільське. Українці складають 77,8%. усіх жителів  держави. У країні нараховують 8 районів, близько 100 сільських рад та 150 сіл, де більшість мешканців становлять національні меншини. Пріоритетним в етнонаціональній політиці України  є збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди. Це завдання можна висловити таким чином: Україна -- це спільний дім, Вітчизна для  всіх її громадян. Політикою держави  визначено механізм врахування інтересів: а) української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного  поля (УЕП); б) російської національної групи, що компактно живе у східних  та південних регіонах УЕП; в) етнічних груп, складників УЕП; г) населення Криму; д) предста-вників українського етносу, які живуть поза межами України (діаспора) [3, с 156].

Складність ситуації полягає  в тому, що Україна не має власного досвіду розв'язання питань взаємних стосунків держави й етносів, оскільки ще донедавна національну  політику визначала Москва. Нині власну етнонаціональну політику виробляють з урахуванням, по-перше, заміни імперських концепцій про місце й роль українського етносу та інших національних меншин у політичному полі; по-друге, створення власної законодавчої бази для демократичного розвитку національних відносин, де відбито й українську специфіку, і міжнародний досвід. Складником теоретичних основ концепції  мають стати ідеї політологічної думки про національно-державну розбудову.

При розв'язанні завдань  консолідації українського народу треба  подолати стереотип імперського  мислення про те, що ніби українці не є нацією, а лише малоросами, складником нації великоросів. Одним із завдань сучасної етнополітики є подолання в громадській свідомості посилено пропагованих окремими політиками в Росії уявлень про те, що українська нація нібито не є єдиною, що існують два етноси -- східний і західний, -- між якими більше відмінностей, ніж спільного.

Значної шкоди справі становлення  української нації завдає насаджуване  імпершовіністичною пропагандою твердження про те, що Україна ніколи не була державою. Адже важко підвестися з  колін і позбавитися принизливого почуття другосортного народу, що ніколи не знав своєї державності, не мав державного мислення. Цю ганебну концепцію української неповноцінності, меншовартості, штучно роздмухувану антиукраїнськими силами, сьогодні розвінчують через доступ до історич-ної правди. Українці є однією із значних європейських націй. Впродовж тисячоліть вони живуть на власній етнічній території, мали свою державність у різних формах понад 850 років і завжди боролися за її відродження.   Київська Русь була однією з наймогутніших держав світу. Потім втіленням державності стало Галицьке-Волинське князівство, а ще згодом -- Запорізька Січ. Своїм демократичним устроєм козацька держава, остаточно сформована за часів Б. Хмельницького (1648 р.), викликала захоплення європейців. Та військово-політичний союз із Московською державою (1654 р.) фактично став початком втрати незалежності Україною, а після ліквідації Катериною II Запорізької республіки, а ще раніше Гетьманське-Козацької держави Петром І, українська державність припинила своє існування, її територія політично й економічно була інтегрована в статусі колонії та тотально русифікована в Російській імперії. З поваленням Австро-Угорської та Російської імперій український народ знову став на шлях відродження й возз'єднання своєї держави. Але примусове залучення до складу СРСР коштувало Україні поступової втрати новонабутої самостійності. І нарешті 1991 р. Україна відро-дилася як держава знову [3, с 225 ].

Актуальною проблемою  в політиці є відродження української  духовності, дерусифікація культури. Але цей процес відбувається повільно навіть за умов незалежності. У східних  і південних регіонах нині можна  спостерігати закриття україномовних  газет, театрів та інших культурних закладів. Скорочується випуск літератури українською мовою, що нібито не витримала  конкуренції за умов ринкових відносин. Конституція України визначає природно державною українську мову. Україна має забезпечити її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя і водночас виявляти державне піклування про вільний розвиток і використовування всіх національних мов.

Ключовим завданням етнополітики є піклування про національні  групи. Згідно з вимогами міжнародної  співдружності в Україні ухвалено закони про національні меншини, про громадянство, про етнокультурну  політику та ін., функціонують міністерство у справах національностей, національно-культурні  центри та їх філії на місцях та ін. Держава гарантує всім національностям  рівні права у всіх сферах громадського життя. Дискримінація за національною ознакою заборонена і переслідується законом. Усі національності користуються правом на збереження традиційного розселення, збереження власних національно-адміністративних одиниць, на використання й розвиток рідних мов, національної культури [3, с 236].

Створено сприятливі умови  для вільного сповідання власної  релігії, використовування національної символіки, влаштування національних свят. Пам'ятки історії та культури народів, що живуть на території України, перебувають під охороною закону. Національно-культурні центри видають газети, журнали та інші видання рідною мовою, створюють художні колективи, театри та ін.

Держава піклується про те, щоб всі національності мали можливість для вільних контактів зі своєю  історичною батьківщиною. У той же час вона рішуче виступає проти сепаратистських  рухів (наприклад, проти закликів певної частини росіян про повернення Криму  Росії та ін.), спрямованих на порушення  територіальної цілісності України [3, с 248].

Створюючи необхідні умови  для відродження і демократичного розвитку національних меншин, українська держава вперше в історії одержала можливість виявити піклування про  українську діаспору, розсіяну практично  по всій планеті. Українці, що живуть у  країнах Заходу і яких у радянський період таврували як «прислужників  імперіалізму» та «буржуазних націоналістів», за весь час свого життя там  мали все необхідне для збереження і розвитку своєї національної самобутності (українські школи, вузи, культурні  та релігійні центри та ін.), не були обмежені в правах на економічну і  політичну діяльність, у тому числі  й у вищих ешелонах влади і  керівництва. Нині вони надають суттєву  допомогу в зміцненні зв'язків  України із зарубіжними країнами, у розв'язанні питань українського відродження на етнічній Батьківщині [8, с 356].

Східна діаспора на території  колишнього Радянського Союзу нараховує, за офіційною статистикою до 7 млн. чоловік. У багатьох регіонах українці живуть компактно, деякі географічні  місцевості навіть мають відповідні неофіційні назви, як, наприклад, «український екватор», що йде через Кубань, казахську  цілину, Алтай, аж до Примор'я. На Далекому Сході українці складали більшість  населення цього регіону, тут  функціонували 24 націо-нальних райони, з яких складалося національно-державне об'єднання «Зелена Україна» (Зелений  Клин). За роки радянського тоталітаризму  українців східної діаспори було позбавлено прав на національний розвиток, насильно русифіковано.

Нині в короткий строк  українці східної діаспори утво-рили в багатьох місцях національно-культурні  об'єднання, подекуди одержують допомогу з боку держав, на тери-торії яких вони живуть. Українська держава, незважаю-чи на обмежені власні матеріальні можливості, надає все зростаючу допомогу східній діаспорі через свої представництва і посольства, налагоджує безпосередні зв'язки для створення інформаційної  бази, пільгового забезпечення періодичними виданнями та українською літе-ратурою  бібліотек, шкіл, культурних центрів .

Доцільно поставити питання  про значення етнополітичних знань. Їх головна мета -- навчити людей  адекватно орієнтуватися у складних етнополітичних обставинах, усвідомлювати  й захищати свої національні інтереси, по-важаючи інтереси і права інших, разом вирішувати спільні проблеми. Це відповідальне завдання. Етнополітичні  знання покликані допомогти людям:

-- звільнитися від догм  і стереотипів расистського, шовіністично-націоналістичного,  фашистського або ксенофобського  сприймання людей іншої національності;

-- виховувати національне  взаєморозуміння, толерантність  до думок і поглядів представників  різних етносів;

-- зрозуміти глибинні  витоки етнополітичного ренесансу в постсоціалістичних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні;

-- усвідомити сутність  української національної ідеї  та складності побудови національної  державності;

-- формувати вміння й  готовність іти на контакти  з людьми інших національностей,  повніше використовувати можливості  міжнаціонального спілкування для  розвитку особистості;

-- озброїтися знаннями  та вмінням аналізу причин  виникнення й загострення етнополітичних  конфліктів, указати можливі шляхи  їх подолання або запобігання  [8, с 359].

Незалежна Україна -- це оптимальна форма самовиживання її багатонаціонального  народу. Серед пріоритетів її етнополітики -- піклування про відродження й  розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Процес етнонаціонального відродження  набуває незворотного еволюційного характеру. Саме зростаючий рівень етнополітичної культури, менталітет української нації (поважання прав усіх національностей, що живуть в Україні, взаєморозуміння  і чуйність) за-безпечують злагоду  і виключають прояви національного  екстремізму, сепаратизму та ксенофобії. А це свідчить про те, що Україна  прямує вірним шляхом у такій важливій і делікатній сфері, як етнополітика держави.

3. Принципи державної етнополітики 
    

Враховуючи наявний в  Україні позитивний досвід вирішення  етнополітичних питань та необхідність розвитку цієї сфери відносин з урахуванням  наведених особливостей, майбутня діяльність держави має базуватись на наступних  принципах: 
          1. Визнання поліетнічності і полікультурності українського суспільства його суспільною цінністю, яка потребує захисту і збереження, недопущення примусової асиміляції та акультурації етнічних спільнот. 
          2. Збереження територіальної цілісності України при формуванні та реалізації державної етнополітики, неухильного дотримання загальновизнаних норм людської етики, гуманізму, демократичності, поваги до національних мов, культур, до почуття гідності етнічних спільнот та громадян, що до них належать. 
         3. Поєднання державного забезпечення потреб етнічних спільнот зі створенням умов для їх вільного, самостійного, ініціативного, органічного розвитку. 
        4. Вільної етнічної самоідентифікації особи. 
        5. Пріоритетності загальнонаціональних інтересів в питаннях внутрішньої і зовнішньої політики у поєднані з повагою до інтересів етнічних спільнот України. 
        6. Дотримання загальновизнаних світових стандартів у процесі формування та реалізації державної етнополітики. 
        7. Нероздільності громадянських прав особи та її спеціальних (компенсаційних) прав, які вона може реалізовувати окремо або в групі. 
        8. Визнання за етнічними спільнотами колективних прав, які дозволяють їм виступати колективними об’єктами державної етнополітики і суб’єктами відносин з державою.  
        9. Паритетності між індивідуальними і колективними правами, а також між правами різних етнічних спільнот при одночасному визнанні державоутворюючої ролі титульного українського етносу. 
      10. Рівності перед законом всіх громадян незалежно від їх етнічної, культурної, мовної, конфесійної ідентичності, расових ознак. 
      11. Визнання заходів посиленої підтримки засобом втілення реальної рівності етнічних спільнот. Застосування у необхідних випадках заходів посиленої підтримки щодо тих або інших етнічних спільнот не визнається дискримінацією решти етнічних спільнот.  
     12. Пріоритетності самостійного фінансування етнічними і етноконфесійними спільнотами своїх мовних і культурних потреб в поєднанні з державною підтримкою їх мовно-культурного розвитку.  
    13. Визнання етнополітичних конфліктів суспільною небезпекою. 
    14. Пріоритетності запобігання і профілактики міжетнічних та міжконфесійних конфліктів в поєднанні з рішучими заходами з негайного припинення таких конфліктів в стадії зародження. 
    15. Конкретності постановки задач та програмності їх розв’язання при здійсненні державної етнополітики.  
    16. Врахування особливостей правового статусу об’єктів державної етнополітики при визначенні заходів щодо них.  
  
Висновок

Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері етнонаціональних відносин. Основними категоріями етнополітики є ет-нос, нація, націоналізм, національна  меншина. Етнос -- це культурна спільнота, яка має спільну історичну  територію або зберігає символіч-ний  зв'язок із нею, спільні культурні та психологічні риси, які сформувалися упродовж століть. Стосовно поняття «нація» можна виділити три концепції: територіальну, етнічну й етнотери-торіальну. Перша розглядає націю як політичну спільноту громадян, об'єднаних на засадах територіального патріотизму, друга -- як етнополітичну спільноту з виділенням пріоритетних прав для корінного етносу порівняно з іншими етнічними групами, а третя -- як етнополітичну спільноту, що формується як за територіально-громадянським, так і етнічним принципами.

Нація на відміну від етносу має такі ознаки:

1) наявність спільної  території, а не тільки символічного  зв'язку з нею;

2) виникає в період  утворення централізованих держав  і формування спільного ринку;

3) формується як об'єднання  різних етносів на принципі  територіального патріотизму або  етно-культурної ідентичності корінного  етносу;

4) змагається за державу  або функціонує в дер-жаві, яка  поширює свою юрисдикцію на  всю тери-торію;

5) має спільну правову  й економічну систему;

6) має спільну громадянську  культуру.

В Україні переважає в  теорії і практиці етнотериторіальна  концепція, яка передбачає формування нації за територіально-громадянським  і етнічним принципами. Формування сучасної української нації відбувається на засадах консолідації всіх суспільних груп (етнічних, соціально-класових і  релігійних) навколо національної ідеї у політико-державному, економічному й етнокультурному аспектах.

Література

1. Вебер М. В. Избранное. Образование общества : Монографія. - М.: Наука, 2004. - 370 с.
2. Веретенников С. В. Бесконечно длящее-ся настоящее. Украина: четыре года пути. -- К.: Вища школа, 1999. - 375 с.
3. Видрін Д. М. Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз. -- К.: КНЕУ, 2003. - 368 с.
4. Дахин В. К. Независимость, свобода, суверенитет // Политика.-- 1993. -- № 5. - с. 23.
5. Іванишин В. Л. Нація. Державність. Націоналізм: Монографія. -- Львів: Світ, 2002. - 468 с.
6. Кононенко С. М. Новітня великодержавність // Політична думка.-- 1997. -- № 1. - с. 35.
7. Основи політології: Навчальний посібник/ Керівник авт. кол.

4. Кирилюк Ф.М.-К.: Либідь, 2003. - 336 с.

8. Політологія / під ред. акад. Української академії політичних наук, проф., д-ра іст. Наук Семківа О. І.. - Львів: Світ, 2004. - 428 с.
9. Політологія // Словник термінів і понять. - К.: Тандем, 1996. - 480 с.
10. Політологія. Під заг. ред. Дзюбка І.С. - К.: Знання, 2004. - 547 с.
11. Політологія: Навчальний посібник/під ред. Сазонова М.І. - Харків.: “Фоліо”, 2002. - 517 с.
12. Політологія: Підручник/ Дзюбко І.С., Лемківський К.М. та ін. - К.: Вища школа, 2003. - 415 с.