Основні історичні етапи розширення ЄС: від 1973 до 2007 рр

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

КАФЕДРА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ І НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Творча робота

з дисципліни: «Політика європейської інтеграції»

на тему «Основні історичні етапи розширення ЄС:

від 1973 до 2007 рр.»

Виконала:

слухач ІІ курсу заочного факультету групи З-20

Хитрова Юлія Геннадіївна

Перевірила:

старший викладач

Мирна Надія  Володимирівна

Харків-2012

ПЛАН

Вступ…………………………………...……….……………………...………3

1. 1973 рік - перше розширення ЄС (приєднання Данії, Великої Британії  та Ірландії)………………………………...……….……………………...……….....5

2. 1981 рік - друге розширення ЄС (приєднання Греції)…………...………7

3. 1986 рік - третє «середземноморське»  розширення ЄС (приєднання Іспанії та Португалії) ………………………………...……….…………...………...9

4. 1995 рік - четверте розширення  ЄС (приєднання Австрії, Фінляндії  та Швеції) ………………………………...……….……………………...………........13

5. 2004 рік –  п’яте розширення ЄС (приєднання  Угорщини, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Чехії, Естонії) ………………..17

6. 2007 рік – шосте розширення  ЄС (приєднання Болгарії та Румунії).......................................................................................................................22

Висновки ………………………………………….…………………….…...25

Список використаної літератури ……………………………………….….27

ВСТУП

Процеси європейської інтеграції, що розпочалися у Західній Європі після  Другої світової війни, мають давню  й багату передісторію. Потреба єднання європейських народів та держав як головний засіб подолання розбрату та запобігання взаємного знищення, усвідомлювалась провідними мислителями та теоретиками уже з часу Середньовіччя. Але й століття після завершення цієї доби, вона не знаходила належної підтримки у більшості політиків та можновладців. Лише трагічний досвід двох світових воєн, радянська загроза та криза довіри до традиційної національної державності й її політики, нарешті утворили сприятливі умови для переходу від сміливого мрійництва про єдину та безпечну Європу до практичних кроків із її творення.

Починаючи з формування Європейського  Співтовариства вугілля та сталі, продовжуючи  утворенням Європейського Економічного Співтовариства та Євроатому, економічна інтеграція довела можливість тісної співпраці між країнами, мешканці яких сторіччями дивились одні на одних як на затятих ворогів. Більше того, подолання вузьких рамок національних ринків, формування простору чотирьох свобод: руху людей, капіталів, товарів та послуг, сприяли стрімкому зростанню добробуту та соціальної безпеки європейців, які жили на території цих трьох Співтовариств.

Розширення Європейського Союзу (далі ЕС) передусім розуміють як збільшення кількості членів цієї Спільноти.

Процес розширення, ЄС розглядає  як історичну можливість допомогти у перетворенні державам-учасникам, розширення миру, стабільності, процвітання, демократії, прав людини і верховенства закону у всій Європі. Відповідно до статті 49 Договору про Європейський Союз, будь-яка європейська країна може подати заявку на членство, якщо вона відповідає чисельним політичним і економічним критеріям. Крім того, ЄС повинен бути в змозі поглинути нових членів, тому питання готовності прийняти нових членів є дуже важливим. Критерії членства в ЄС вимагають, щоб кандидати досягли "стабільності інститутів, що гарантують демократію, верховенство закону, права людини, повагу і захист меншин; ефективної функціонуючої ринкової економіки, а також володіли здатністю справлятися з конкурентним тиском та ринковими силами в рамках Європейського Союзу; здатністю взяти на себе зобов'язання членства, включаючи прихильність цілям Політичного, Економічного і Валютного Союзу.

Приєднання до Європейського Союзу  нових членів відбувалось в  декілька етапів, які ми розглянемо у цій роботі.

1. 1973 рік - перше розширення ЄС (приєднання Данії, Великої Британії та Ірландії)

Рішення щодо першого розширення було прийнято під час самміту в Гаазі 1, 2 грудня 1969 р. Переговори щодо розширення Спільноти проходили в два етапи: перша половина 1970 р. – між шісткою країн ЄС; з 30 червня 1970 р. – із державами-кандидатами.

Процес вступу Великої Британії, Ірландії і Данії тривав понад одинадцять років. Разом із цими державами переговори проводила і Норвегія. Британський уряд Г.Макміллана ще у 1961 р. прийняв рішення розпочати переговори щодо вступу до Європейської економічної спільноти. В 1963 р. президент Франції Шарль де Голль використав право вето проти вступу Великобританії, аргументуючи своє рішення тим, що прийняття Великобританії ослабить Спільноти економічно і змінить їх внутрішньо. Однак, насправді де Голль дбав не стільки про добробут Спільнот, як про утримання домінуючої позиції Франції в них. Таким чином, політичні інтриги загальмували розширення Спільноти. До політичних причин блокування вступу Великої Британії додалось ще небажання цієї країни адаптувати acquis communautaіre (правовий доробок Європейської Спільноти). Переговори були припинені з усіма країнами. У 1967 р. англійці знову подали заявку про вступ. Цього ж року керівництво Франції знову відкинуло прохання Англії. Лише в 1969 р., коли де Голля заступив Джордж Помпіду, уряд Франції дав згоду на початок переговорів, які успішно закінчилися для всіх вищезгаданих кандидатів, відкривши їм доступ до «Спільного ринку». Договір про приєднання був підписаний 22 січня 1972 р. і набрав чинності 1 січня 1973 р., але лише для трьох країн. Норвегія, у зв'язку з негативними результатами внутрішнього референдуму, не ратифікувала Договору і, відповідно, двері до Спільноти перед нею зачинилися.

Приєднання, окрім привілеїв, зобов'язало нових членів до певних дій. Новим державам ЄС був призначений п'ятирічний перехідний період для пристосування національного законодавства до норм Спільнот, які виникають з членства. Хоча вони й „виторгували“ для себе певну свободу в питаннях, пов'язаних з рухом капіталу, що було додано до Договорів про вступ у вигляді Додатків.

Долучення Великобританії, Данії та Ірландії збільшило кількість членів ЄС до дев’яти і відкрило дорогу до приєднання іншим країнам, які мали бажання стати членами Спільноти.

2. 1981 рік - друге розширення ЄС (приєднання Греції)

Шлях Греції в  єдину Європу не був простим і  швидким. Початкова позиція цієї держави в переговорах з ЄЕС спиралась на тезу, що в основу переговорів про вступ мають бути покладені принципи Угоди про асоційоване членство. Перехідний період, протягом якого Греція пройшла шлях до приєднання і підготувала свою політичну й соціальну систему, був доволі значний. На цьому нелегкому шляху Греція рішуче подолала негативні наслідки диктаторського військового режиму. Після повернення демократичного уряду на проведеному референдумі 1974 р. однозначність інтеграції до ЄС не заперечувала жодна впливова політична сила Греції.

За підсумками чергового референдуму, що відбувся 12 червня 1975 р. країна формально подала заявку на вступ до Європейської Спільноти.

Переговори, що розпочались  в липні 1976 р., Переговорний процес, що тривав 4 роки і завершився підписанням в Афінах 28 березня 1979 р. договору про вступ Греції до ЄЕС. Передбачалось, що Греція стане повноправним членом Спільноти з 1січня 1981 р. Саме ця Угода увійшла в історію ЄС як перший договір, укладений на той період Європейською Економічною Спільнотою з державою, що не входила до його членів, якими на той період були лише шість держав-засновників.

Договором встановлювався п’ятирічний перехідний період для сільського господарства, протягом якого мало бути забезпечено вирівнювання цін на сільськогосподарську продукцію Греції з відповідними цінами Спільноти. Стосовно промислової продукції, то за винятком 14 найменувань, передбачалось повне та негайне скасування всіх обмежувальних норм.

Ратифікація договору в державах – членах ЄЕС відбулась  без особливих перешкод, за винятком Франції, де більшість соціалістів та комуністів, які побоювались втратити вплив у південних районах Франції проголосували проти. В самій Греції також не було єдності. У парламенті Греції більше ста комуністів та соціалістів виступали проти вступу до Спільного ринку. Бажання керівництва Греції вступити до Спільноти зросло коли аналогічні заявки були подані Іспанією та Португалією, що могло вплинути на процес приєднання Греції. Незважаючи на всі заходи уряду, переговори щодо вступу Греції до Спільноти тривали 3 місяці і були значно довшими ніж аналогічні переговори під час попереднього розширення. І вже у 1981 р. Греція одержує усі права члена Спільноти. Греція стає десятою державою в складі ЄС.

Вступ Греції до Спільноти мав принципове значення, оскільки сприяв удосконаленню самого механізму розширення. Переговори щодо вступу Греції до ЄЕС продемонстрували ефективність класичного методу розширення, який базувався на вимогах насамперед виконання державами-кандидатами комунітарних правил та принципів під час перехідного періоду.

3. 1986 рік - третє «середземноморське» розширення ЄС (приєднання Іспанії та Португалії)

Вступ Іспанії  та Португалії до ЄС тривав понад вісім  років. Іспанія розглядала членство в ЄС як неодмінну умову ефективних макроекономічних зрушень в національній економіці та внутрішньополітичній стабілізації. Геополітичні зміни, пов’язані з розпадом колоніальної системи та вступом Великобританії до ЄС, привели до переорієнтації експорту Іспанії на Спільний ринок.

Зіткнувшись в  першій половині 70 – х років з  економічними бар’єрами на шляху до ринків країн Європейської Економічної Спільноти (ЄЕС) у вигляді єдиних зовнішніх тарифів та спільної сільськогосподарської політики (ССП), новий уряд Іспанії бачив єдиний вихід із економічної ізоляції в повноправному членстві в Європейській Спільноті. До 1985 року ЄЕС перетворилося на основного торгівельного партнера Іспанії.

Якісно новий  етап у відносинах Іспанії з ЄС почався після 1975 року. Значною мірою він був пов’язаний з ліквідацією інститутів диктатури Франко. Але основним поштовхом став економічний бум, який охопив країну в 60- х – початок 70 –х рр. В пошуках виходу з економічної кризи уряд Франко зробив вирішальний крок від політики автаркії до широкої участі країни в міжнародних економічних відносинах.

Приєднання Іспанії  до ЄС відбувалось в складних умовах. Вся увага і сили ЄС були направлені на вирішення завдань, поставлених Єдиним європейським актом (створення єдиного внутрішнього ринку). В таких умовах перед Іспанією постала проблема адаптації національної промисловості і сільського господарства до індустріального і аграрного комплексу ЄС за вимогами ринкових відносин.

Після смерті Франко в листопаді 1975 р. в Іспанії відбулось  «мирне встановлення демократичного режиму, заснованого на повазі закону та суверенітету народу». Після раунду візитів по столицях країн ЄЕС 28 березня 1977 р. уряд Суареса подав заявку на вступ до ЄС. В Іспанії фактично встановився консенсус щодо вступу країни до ЄЕС. Формально обговорення цього питання в Кортесах відбулося лише в червні 1979 р. – майже два роки після подання заяви.

Серед найбільш складних питань, з якими зіткнулась Спільнота під час другого розширення було сільське господарство держави, яке ставило перед країнами ЄЕС цілий ряд складних економічних та політичних проблем. На момент подачі заявки на вступ структура сільського господарства Іспанії значно відрізнялось від сільського господарства ЄЕС.

В травні та листопаді 1978 р. рекомендації Європейської Комісії (ЄК) щодо вступу Іспанії та Португалії були представлені Раді Міністрів. У випадку з Іспанією рекомендації Європейської Комісії передбачали в промисловій сфері необхідність зняття всіх тарифів, скорочення державної допомоги та впровадження податку на додану вартість.

Занепокоєння  Європейської Комісії викликала  перспектива еміграції іспанської робочої сили на ринки країн ЄЕС після зняття обмежень на її вільне пересування. Політичні та економічні фактори, що визначали політику як держав-аплікантів так і деяких ведучих держав-членів ЄЕС, свідчили про те, що під час обговорення процесу вступу, механізм розширення мав зазнати серйозного тиску. Без принципових змін в політиці Європейської Спільноти щодо прийому нових членів найбільш вірогідною можливістю зберегти комунітарні досягнення могло стати збільшення тривалості перехідного періоду. Європейська Комісія відмітила, що внутрішні економічні проблеми є реальною загрозою в просуванні Європейської Спільноти до Спільного ринку, а також до Економічного та Валютного Союзу, оскільки участь в цих програмах нових проблемних регіонів та секторів економіки значно ускладнить їх розширення. Тому Європейська Комісія рекомендувала розпочинати координаційні заходи направлені на економічне зростання в промислових галузях країн-кандидатів ще до їх вступу до ЄС. Передбачалося виділення із бюджету ЄЕС на вирішення цих проблем коштів у розмірі 2,5% ВНП Португалії та 0,4 ВНП Іспанії. Поряд з економічними та секторальними аспектами розширення, ЄК приділила важливе значення вирішенню проблем адаптації до нових умов основних інституцій Спільноти та його механізму прийняття рішень. ЄК пропонувала встановлення «перехідної формул», яка передбачала встановлення перехідного періоду для оцінки необхідних економічних, секторальних та інституційних врегулювань в розширеній Спільноті. На думку ЄК «перехідний період» відкривав можливості досить гнучко підійти до вирішення специфічних проблем кожного кандидата. Перехідний період мав бути розрахований мінімум на п’ять років, максимум на десять років, що дозволило б вирішити проблеми, характерні як для кандидатів, так і для Спільноти.

Що стосується механізму прийняття рішення, його структури та самого процесу, то пропозиції Європейської Комісії були направлені на збереження принципів, що були закладені під час злиття інститутів Спільнот (ЄЕС, ЄОВС та Євроатому) в 1967 році, підтверджені під час першого розширення і які передбачали рівноправне представництво держав-членів в усіх комунітарних інститутах та структурах. В Раді Міністрів ЄК пропонувала надати Греції та Португалії по п’ять голосів, а Іспанії – вісім. Це давало можливість зберегти існуючий баланс між великими та малими країнами в Європейській Спільноті таким чином, що п’ять великих держав , включаючи Іспанію, не могли сформувати кваліфіковану більшість в Раді Міністрів без участі хоча б однієї малої держави.

Фактично, рекомендації Європейської Комісії були відображенням її стратегічних планів відносно процесу розширення ЄС. Вони представляли свого роду компроміс між максималістською позицією, що передбачала можливість розширення лише при наданні значних повноважень інститутам Спільноти та мінімалістською, яка розглядала розширення як шлях до перетворення ЄЕС в організацію міжурядової співпраці. Суть позиції Європейської Комісії полягала в збереженні класичного підходу до європейської інтеграції, який оцінював цілісність комуні тарних досягнень більше ніж загальну суму його складових, не дивлячись на складність процесу їх імплементації.

Не дивлячись на важливу роль ЄК в формуванні позиції Спільноти щодо проблеми розширення, вирішальну роль у процесі грала все ж політика членів ЄЕС. І хоча, враховуючи історичне значення розширення Спільноти на Південь в цілому країни-члени позитивно оцінювали залучення до ЄС нових членів. Найбільш активним прихильником нового розширення виступила Франція, яка бачила в цьому можливість відновити свої позиції в Спільноті, порушені в результаті прийому Великобританії до ЄЕС, проте все ж досить обережно ставилась до перспективи зростання конкуренції з боку нових членів ЄЕС, наполягаючи на необхідності врегулювання всіх складних проблем до остаточного вступу кандидатів.

Велика Британія приділяла увагу в першу чергу питанню реформування бюджетного механізму, в чому її підтримувала Німеччина. Президент Франції заявляв, що прийом країн до ЄЕС може відбутися лише після повного врегулювання наслідків першого розширення Спільноти.

Таким чином переговори між  ЄЕС та країнами-кандидатам в другій половині 80-х років гальмувались. Помічник Голови ЄК Лоренцо Наталі, відповідальний за питання розширення Спільноти, після свого візиту в Мадрид у червні 1981 р. наполіг на перегляді дати вступу Іспанії до ЄЕС, яка вже була визначена на термін не пізніше 1983 року (на засіданні Ради міністрів закордонних справ у липні 1980 р). Така позиція країн ЄЕС свідчила про те, що їх національні економічні інтереси грали все ж першочергову роль в порівнянні з підтримкою та захистом демократії в державах-кандидатах.

Прорив у переговорах наступив коли Європейська Рада в жовтні 1983 р. прийняла рішення про доступ середземноморських товарів до Спільного ринку. В червні 1984 р. на самміті в Фонтенбло було досягнуто консенсусу щодо механізму зменшення внеску Великобританії в бюджет ЄЕС та максимального збільшення відшкодувань від ВВП в бюджеті від 1% до 1,4% . Дата 1 січня 1986 року була визначена на самміті як остаточна для вступу Іспанії.

4. 1995 рік - четверте розширення ЄС (приєднання Австрії, Фінляндії та Швеції)

Питання чергового  розширення Європейської Спільноти  за рахунок країн Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) постало вже у другій половині 80-х років. Австрія, Фінляндія та Швеція були однорідною групою невеликих за розміром країн з високим рівнем економічного розвитку та сталими демократичними традиціями, тому їм було легко адаптуватись до основних комунітарних вимог.

Важливим етапом на шляху зближення країн Європейської Спільноти і ЄАВТ було підписання в 1972 р. Угоди про вільну торгівлю. 9 квітня 1984 року в рамках інтеграційного зближення країн ЄЕС та ЄАВТ відбулось підписання Люксембурзької декларації, яка передбачала консолідацію та посилення співпраці у справі гармонізації стандартів, усунення технічних бар’єрів, спрощення прикордонних формальностей з метою утворення «динамічного європейського економічного простору».

Наприкінці 80-х  років перспектива нового розширення ставала все більш реальною. Країни ЄАВТ висловлювались за повноправне членство в ЄЕС, а участь у спільному ринку ЄЕС, керівництво Австрії розглядало як єдину реальну можливість вийти з економічної кризи та мати гарантований доступ до традиційних ринків.

Жак Делор та Прем’єр міністр Норвегії Гро Харлем Брунтленд висловили перед Європейським Парламентом ідею більш «структурованого партнерства» та формалізації інституційних рамок співробітництва між країнами ЄС та ЄАВТ. Ініціатива Делора не викликала цілковитої підтримки ні з боку країн ЄС ні з боку країн ЄАВТ.

Так, наприклад, австрійський уряд не бажав розцінювати цю пропозицію як альтернативу вступ до ЄС. Прихильниками тісного співпраці з країнами ЄАВТ виступали Велика Британія, Данія, Німеччина, Норвегія, Швеція та Фінляндія. Швейцарія негативно оцінила перспективи утворення «міні-ЄС» з елементами наднаціонального управління.

На погодження позицій було затрачено майже  рік, і лише 19 грудня 1989 р. у прийнятті Спільної декларації сторони висловили бажання розпочати формальні переговори щодо ЄЕЗ, які у свою чергу розпочались тільки в червні 1990 р. 18 червня 1990 р. Рада Міністрів Спільноти, за активної участі Комітету постійних представників, прийняла документ, який фактично становив директиву щодо переговорів про ЄЕЗ та став основою для переговорів ЄЕС з країнами ЄАВТ. Основною метою переговорів проголошувалося утворення до 1 січня 1993 р. економічної зони у складі 19 країн.

Поступово в процесі  переговорів протягом 1990 р. та на початку 1991 р. для більшості країн ЄАВТ стало зрозуміло, що Європейська економічна зона не дає їм тих легких переваг, на які вони сподівались. Спільнота вимагала від країн ЄАВТ виконання тяжких умов комунітарних правил.

За складністю, переговори були більше схожі на переговори про повне членство в ЄС. Саме цього країни ЄАВТ прагнули уникнути. Ставало, також зрозуміло, що інституціональний, юридичний механізм нової організації був не тільки складним, а й позбавляв країни ЄАВТ будь-якого серйозного впливу на процес прийняття рішення. Деякі країни ЄАВТ розглядаючи можливість повноправного членства в ЄС порушували питання вивчення позитивних та негативних наслідків такого членства.

Так, наприклад, Австрія спочатку відмовилася вступити до Європейського Спільноти, вбачаючи в Європейській Асоціації Вільної Торгівлі (ЄАВТ) кращий шлях до європейської інтеграції.

Падіння комуністичних  режимів у країнах Східної Європи призвели до нових оцінок нейтральними країнами ЄАВТ свого статусу. Він став практично сумісним з повним членством в ЄЕС.

У грудні 1990 р. шведський  парламент схвалив рішення уряду  про вступ до Спільноти, і вже в липні 1991 р. Швеція звернулась з формальною заявкою на вступ до ЄС. Змінилась і ситуація у Норвегії, яка єдина з чотирьох країн-кандидатів не ратифікувала на референдумі 1972 р. угоду про вступ до ЄЕС. Прихід до влади Лейбористів в листопаді 1992 р. сприяли еволюції політики Норвегії щодо членства в ЄС. У січні 1992 р. парламент Фінляндії схвалив рішення уряду про вступ до Спільноти.

Офіційна заява  в ЄС була подана Фінляндією в лютому 1992 р. Справжній прорив у переговорах стосовно ЄЕЗ відбувся 21-22 жовтня 1991 р. під час зустрічі міністрів закордонних справ країн ЄС та ЄАВТ у Люксембурзі. Було досягнуто компромісу із найбільш складних питань спільної економічної зони, однак було потрібно ще майже пів року на вирішення проблеми спільних інституцій ЄЕЗ. Остаточна угода про Європейську економічну зону була підписана 2 травня 1992 р. у Порто і мала набути чинності після її ратифікації всіма зацікавленими країнами 1 січня 1993 р.

1 липня 1991 року на вступ до  ЄС подала заявку Швеція. Комітет  із зовнішніх зв’язків шведського парламенту прийняв нові положення, що корегували політику нейтралітету Швеції. Нова концепція передбачала перетворення Швеції на активного суб’єкта процесу формування нової системи безпеки в Європі. Заявка Фінляндії (18 березня 1992 р.) про вступ до ЄС також не містила застережень щодо її нейтрального статусу і відображала підхід Швеції. На референдумі з цього питання 57% тих, хто проголосував, підтримали цю ідею.

Дещо інша ситуація була з Австрією. Її нейтралітет мав постійний характер та закріплювався в Конституції Австрії і визнавався нормами міжнародного права. 26 червня 1989 р. найвпливовіші політичні партії Австрії – Соціалістична та Християнсько-демократична народна – дійшли згоди про необхідність внесення відповідних змін до федеральної Конституції, щоб узгодити дві позиції: збереження статусу постійного нейтралітету та урахування економічного значення вступу до Спільноти.

Таким чином, 17 липня 1989 року міністр  закордонних справ Австрії Мок передав заяву Австрії на вступ до ЄС у Брюссель. Завдяки тиску з боку соціал-демократів у заяві вказувалося на збереження нейтрального статусу, як умови вступу. Європейській Комісії знадобилося більше року, аби підготувати та висловити свою думку з приводу заяви Австрії.

У рішенні Європейської Комісії, висловленому 1 серпня 1991 р., підкреслювалося, що Австрія стане "однією з найстабільніших та  економічно найміцніших держав-членів ЄС". Нейтралітет країни вважався "особливою", але не "вирішальною" проблемою для Спільноти, яка вивчатиметься в світлі "змінення значення концепції нейтралітету в Європейському контексті.

Принципове рішення щодо нового розширення ЄС було прийнято на самміті у Лісабоні у червні 1992 р. з урахуванням інтересу, що постійно зростав, та вимог проведення активнішої політики стосовно країн Центральної та Східної Європи. В серпні 1992 р. Комісія підготувала рекомендації стосовно вступу в ЄС Швеції. В листопаді 1992 р. аналогічні рекомендації було підготовлено стосовно Фінляндії, в березні 1993 р. – Норвегії. У рекомендації визначались основні групи питань, що потребували обговорення.

24 червня 1994 року Австрія, Фінляндія  та Швеція підписали договір про вступ до ЄС. Таким чином, з 1 січня 1995 року, число членів ЄС збільшується до 15.

Фактично лише четверте розширення було здійснено із застосуванням чинних нині правових норм щодо членства в ЄС, які містить Маастрихтський договір про Європейський Союз, що набрав чинності в листопаді 1993 р.

5. 2004 рік – п’яте розширення ЄС (приєднання Угорщини, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Чехії, Естонії)

П’яте розширення Європейського Союзу 1 травня 2004 р. було найбільш амбітним за всю історію ЄС як за кількістю країн, що приєдналися, так і за складністю, оскільки новими членами стали країни з різною та відмінною соціальною та економічною історією.

Як і країни Середземномор'я  в 1980-х р., колишні комуністичні країни Центральної та Східної Європи вийшли з диктатури і заявили про бажання зміцнити свої нові демократії. Вони захотіли оголосити себе частиною "Європи" і переконатися, що вони не входять назад у сфери впливу Росії. ЄС мав життєво важливе значення для забезпечення успішного економічного розвитку цих країн. Однак, прагнення ЄС приймати заявки цих країн втілювалось менш швидкими темпами.

Європейська Комісія визначила, що країни Центральної та Східної Європи будуть готові до вступу вже до 2002 року. Саме тому, починаючи з цього року, у бюджеті передбачаються гроші на це. У липні 1999 р.

Європейська Комісія розподілила  між кандидатами наявні «передвступні» кошти, які мали допомогти державам-кандидатам у підготовці до повного членства. Формально процес розширення розпочався в березні 1998 р.

Першою групою країн-кандидатів були: Естонія, Польща, Словенія, Угорщина, Чехія та Кіпр. До другої належали: Болгарія, Латвія, Литва, Мальта, Словаччина та Румунія.

Сам процес цього етапу розширення ЄС з економічної точки зору мав кілька характерних рис:

 По-перше, це було приєднання 10 країн з істотно нижчими соціально-економічними показниками порівняно з ЄС-15, що доводить принципову можливість об’єднання різних за рівнем розвитку груп країн не лише на засадах вільної торгівлі або митного союзу, а й економічного союзу.

По-друге, розширення Союзу стало  важливим етапом достатньо м’якої, без економічних шоків, адаптації економік ЄС-10 до нових умов конкурентного середовища Єдиного внутрішнього ринку ЄС.

По-третє, очевидні позитивні наслідки розширення відчули як нові країни-члени (насамперед), так і меншою мірою старі країни-члени на всіх рівнях реалізації економічних ефектів цього процесу: споживачі, виробники, національні економіки, інтеграційне об’єднання в цілому.

Процес розширення був взаємовигідний як для ЄС-10, так і для ЄС-15. Нарешті, він був добре спланований, ефективно  керувався, його ризики та витрати були інтернаціоналізовані та мінімізовані в межах Союзу та країн, що приєднувалися.

Фактично підготовка до вступу цих  країн до ЄС тривала понад десять років, більш інтенсивно - з 1997-го, коли було прийнято рішення про перспективи розширення.

Досить позитивні зрушення у  стосунках ЄС та країн, що бажали вступити розпочались у 1994 році. Між Польщею та ЄС відбулось укладення Європейського договору про інтеграцію Польщі з Європейською Спільнотою, який почав функціонувати з 1 лютого 1994 року. Договір був ратифікований у 1996 році польським урядом, а також Європейським Парламентом і дванадцятьма країнами-членами ЄС. Тоді ж було укладено договір між Угорщиною і ЄС. На рік пізніше договір уклали Болгарія, Чехія, Румунія, Словаччина.

8 квітня 1994 року Польща подала  заявку на вступ до ЄС.

Європейська Спільнота не було зацікавлене в наданні переваг якійсь одній із східноєвропейський країн, тому було надано перевагу багатостороннім діалогам з усіма бажаючими вступити. В грудні 1994 року в Ессені було зроблено стратегічний крок із підготовки країн до інтеграції з Європейським Союзом. Головною лінією цього плану було те, що нові країни повинні прискорити політичні та економічні реформи, які стануть гарантом їхньої інтеграції в ЄС. Із цією метою додатковим протоколом Європейського договору було прийнято програму допомоги Польщі, підписану в липні 1995 року.