Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Освіта в 19 ст.

Освіта у 19 ст.

У межах українських губерній, які входили до Харківського учбового округу, діяла система шкіл за статутом 1804 р. («Статут університетів» і «Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам»), що регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні та безпосередньо позначалися на українському шкільництві. Реформа передбачала такі типи навчальних закладів у кожному навчальному окрузі: парафіяльні училища (однорічні), повітові училища (дворічні), гімназії (чотирирічні) і університет. Кожний округ очолював опікун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету. Статути проголошували безстановість і наступність усіх типів навчальних закладів, безплатність освіти на всіх її ступенях. Згодом у додаткових документах тлумачилося, що доступ до університетів та гімназій кріпакам та вихідцям з нижчих станів закрито. Не було вирішено й питання про право на вищу освіту жінок.

Перші гімназії в Україні з'явилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Херсоні. У Харкові, Полтаві та Одесі було засновано інститути шляхетних дівчат. У 1805 р. у Харкові відкрився перший в Україні університет, який відіграв значну роль у розвитку культури, науки, освіти і школи. Він здійснював керівництво навчальними закладами Харківського учбового округу. У 1885 р. у віданні цього університету було 136 парафіяльних училищ, 116 повітових училищ і 13 гімназій. У 1817 р. в Одесі було засновано Рішельєвський ліцей, а в 1820 р. — гімназію вищих наук у Ніжині.

У Правобережній Україні школи працювали за окремим статутом: парафіяльні училища були у віданні католицького духівництва і чернечих орденів; існували примітивні сільські школи, де учнів навчали дяки (в одній із них навчався Тарас Шевченко). Повітові училища були у Києві, Вінниці, Житомирі, Умані, Кам'янці-Подільсько-му, Каневі, Білій Церкві та в інших містах. Гімназії працювали в Києві та Вінниці. У 1805 р. було засновано вищу гімназію у Кременці, яку в 1819 р. реорганізовано в ліцей. Навчання тут велося польською мовою, російська мова вивчалась як дисципліна. Після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Волині, Поділлі й Київщині закрили 245 початкових і середніх шкіл, серед них і Кременецький ліцей.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який став науково-навчальним і культурним центром України. У 30—40-ві роки в Україні, крім шкіл Міністерства освіти, діяли школи й училища інших відомств, зокрема школа торгового мореплавства у Херсоні, школа виноградарства в Криму, школи садівництва в Полтаві, Катеринославі та інших містах.

На землях Східної Галичини і Буковини школи було полонізовано і онімечено. В 1805 р. «руські» школи передані латинській консисторії, а вже з 1817 р. навчання в них дозволялося тільки польською мовою. Українською мовою можна було навчати тільки в приватних школах. У 1848 р. під впливом буржуазно-демократичної революції австрійський уряд дозволив навчання в школах українською мовою, проте польське панство цілком проігнорувало це право.

На Закарпатті в поодиноких народних школах, що існували для українців, учнів навчали мадярською мовою за підручниками з латинським шрифтом. Наприкінці 40-х років XIX ст. у деяких селах почали працювати школи, в яких дяки навчали учнів грамоти за букварем, Часословом і Псалтирем. У 1837 р. у Мукачевому було відкрито приватну гімназію.

У першій половині XIX ст. в Україні демократизм, глибоку гуманність, народність попередніх поколінь педагогів розвивали українські письменники Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Олександр Духнович та інші.

Іван Петрович Котляревський (1769—1838) — письменник, педагог, громадський діяч. Мету виховання вбачав у підготовці корисних батьківщині та народові громадян, високоосвічених патріотів. Будучи попечителем Будинку для виховання дітей бідних дворян у Полтаві, виявив себе як гуманіст і демократ. Прихильник гармонійного і всебічного виховання підростаючого покоління, він пропагував гуманні його методи, надаючи перевагу розповіді, бесіді, роз'ясненню, особистому прикладу та авторитетові педагогів. Особливу увагу звертав на роль батьків у вихованні дітей, відповідальність за їх майбутнє. В «Енеї-ді» різко засудив батьків, які недбало виконують свої родинні обов'язки.

Тарас Григорович Шевченко (1814—1861) — геніальний український поет, художник, громадський діяч. Його педагогічні погляди виражені у віршах, публіцистичних і художніх творах. З творів Т. Шевченка постає виховний ідеал — людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, здатна застосовувати знання в житті, яка любить працю, вміє цінувати мистецтво. Він вважав, що такого ідеалу можна досягти належним вихованням. Заперечував вирішальну роль спадковості у вихованні дітей.

В основі освітньо-виховного ідеалу Шевченка — працьовитість. У повісті «Близнецы» йдеться про сім'ю Сокир, в якій прищеплювали любов до праці підкинутим їм дітям, а в повісті «Наймичка» з особливою теплотою змальовано наймичку Лукію, яка виховала справжнім, чесним трудівником свого сина. На думку Шевченка, людина повинна мати добре розвинені естетичні смаки, бути обізнаною з високохудожніми літературними творами, добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві. Не зайвим є вміння малювати, гарно співати, грати на музичних інструментах. Вихована людина — високоморальна людина, яка палко любить батьківщину, добре усвідомлює обов'язки перед суспільством, ненавидить брехню, лицемірство й підлабузництво.

Освіта, за Шевченком, повинна збагачувати, а не обкрадати серце людини. Він прагнув до того, щоб навчально-виховний процес у школі будувався на нових засадах, щоб розширювався зміст загальної освіти. Т. Шевченко (лист до М. К. Чалого) не обмежував початкове навчання тільки навичками читання, письма та лічби, а включав у зміст початкової освіти відомості з історії, географії, етнографії.

Великого значення надавав він сімейному вихованню дітей. Важливою умовою успішного сімейного виховання вважав теплі, сердечні стосунки між батьками. Особлива роль у вихованні належить матері, яка правильно розуміє свої благородні материнські обов'язки. На думку поета, сімейне виховання слід доповнювати суспільним, яке допомагає дітям знайомитися з навколишнім середовищем, спілкуватися з дорослими. Суспільне виховання покликане давати світська загальноосвітня школа.

Цінним доробком Т. Шевченка у розвиток педагогічної думки є створення ним передового на той час підручника для недільних шкіл — «Букварь Южнорусский», виданого накладом десять тисяч примірників, недорого. Невеликий за обсягом (24 стор.), він містив великі та малі літери алфавіту і цифри. Учні спершу вивчали звуки і літери в алфавітному порядку, згодом переходили до читання цілих слів. Для полегшення процесу опанування грамоти слова спочатку поділялися на склади, а відтак наводився текст без такого поділу. І хоча реакційний уряд не допустив «Букварь» Шевченка у школи, його передові педагогічні ідеї, висловлені у «Букварі» та інших творах, увійшли до золотого фонду прогресивної української педагогіки.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897) — відомий український письменник, історик, фольклорист, педагог і громадський діяч. Великою його заслугою є вироблення українського правопису, відомого як «кулішівка». Для забезпечення унормованої єдності він запропонував спрощений правопис української мови, пристосований до найлегшої вимови слів (полтавсько-чигиринський діалект). П. Куліш також порушив питання про необхідність українського підручника для вивчення «першої науки письменства». Написав українську «Граматику», покликану виховувати в дітей любов до рідного краю, до свого народу, його історії та культури. Він підібрав змістовні дидактичні тексти, що мали розвивати високі патріотичні почуття: оповідання про славне минуле українського народу, відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам'яток культури і фольклору. У численних працях П. Куліша чимало сильних національних експресій, уболівань за минулим, нападок на яничарство та духовне виродження. Однак, засуджуючи безбатченків, він ніколи не цурався дружби з іншими народами.

Значну частину свого життя П. Куліш присвятив перекладам українською мовою творів Гомера, Дайте Алі-г'єрі, В. Гете, Г. Гейне, В, Шекспіра та інших видатних митців минулого, переклав Біблію.

Микола Олександрович Корф (1834—1883) — відомий педагог, методист, організатор народної освіти, основоположник земських шкіл в Україні.

М. Корф створив початкову школу нового типу — земську трирічну школу, в якій один учитель водночас проводив заняття з трьома класами. Пропагуючи ідею загальної обов'язкової початкової освіти, відкрив понад 100 таких шкіл в Олександрівському та Бердянському повітах.

За цим зразком створювалися сільські школи по всій Росії. У таких школах навчалися за підручниками К. Ушинського. Написав підручник-читанку «Наш друг», яка доповнювала «Рідне слово» К. Ушинського, а згодом — методичні рекомендації для вчителів. Пропагував аналітико-синтетичний метод вивчення грамоти. Для ознайомлення вчителів з цією методикою написав посібник «Руководство по обучению грамоте по звуковому способу».

До важливих умов здійснення загального навчання Корф відносив: близькість школи до місця проживання учнів, спільне навчання хлопчиків і дівчаток, організацію навчання, яка гарантує здобуття дітьми корисних і міцних знань, умінь і навичок. Мета загальноосвітньої школи — підготовка розумово і духовно розвиненої особистості, здатної до самоосвіти, якій притаманні патріотизм, чесність, справедливість, любов до праці, дисциплінованість тощо. На його думку, моральне виховання має здійснюватися на всіх уроках.

До змісту початкового навчання передусім мають входити рідна мова, арифметика, Закон Божий, по можливості — уроки малювання і співів. Вважав, що на уроках рідної мови і читання вчитель повинен повідомляти учням у певному обсязі дані з природознавства, географії, історії та літератури. М. Корф висував високі вимоги до вчителя і постійно дбав про забезпечення школи добре підготовленими вчителями. Особлива роль і відповідальність, на його думку, покладені на вчителя початкових класів, бо саме в цьому віці закладається фундамент особистості, від якого залежить доля людини.

Заслуга М. Корфа також у тому, що він створив першу в Росії книгу із школознавства «Русская начальная школа», яка являла собою енциклопедію початкової освіти. Доповненням до неї став написаний ним пізніше збірник «Наше школьное дело».

Олександр Васильович Духнович (1803—1865) — найвизначніший представник культурно-освітнього руху на Закарпатті, письменник, один із перших професійних уче-них-педагогів у Західній Україні. Автор перших на Закарпатті народного букваря «Книжица читальная для начи-нающих», підручників з географії та історії «Краткий землепис для молодых русинов», з російської мови «Со-кращенная грамматика письменного русского языка». Написав також перший у Західній Україні підручник з педагогіки «Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских».

Обстоював ідею народності виховання. Важливою ознакою народності вважав мову, виступав за те, щоб у школах Закарпаття викладання велося рідною мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних і національних традицій народу. Особливим засобом такого виховання має бути народна пісня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю. Мета виховання, на його думку, — формування громадянина і патріота. Для цього слід розвивати задатки, закладені в людині природою, і відповідно до них розвивати її розумово, морально й фізично. О. Духнович наголошує на вихованні молодого покоління в дусі працьовитості, бо людина, вихована поза працею, є тягарем для суспільства.

Він обґрунтував важливі дидактичні вимоги: великого значення надавав наочності, використанню різних натуральних речей, малюнків, карт тощо; у процесі навчання радив порівнювати предмети, вказуючи на їх спільні та відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади; виступав проти заучування незрозумілого матеріалу; наголошував на доступності знань для учнів, урахуванню їх вікових та індивідуальних особливостей, застосуванню для міцності знань різних видів повторення. Цінними є його поради і щодо організації процесу навчання: практикування на уроці групової роботи учнів, умовно поділених на три групи залежно від рівня розвитку здібностей.

О. Духнович був переконаний, що успіх навчальної діяльності значною мірою залежить від учителя, тому висував до нього такі вимоги: учитель повинен мати справжнє покликання до педагогічної діяльності, добре знати предмет, який викладає, бути високоморальною людиною, володіти ефективною методикою викладання, вміти підтримувати дисципліну. Вважав, що педагог не повинен обмежуватися навчальною діяльністю в школі, а має бути активним поширювачем знань серед мас.

Великого значення надавав вихованню дітей в сім'ї, наголошуючи, що батьки є першими вихователями своїх дітей, вони повинні підготувати їх до майбутньої трудової та громадської діяльності. Батьки в усьому мають давати своїм дітям добрий особистий приклад, готувати їх до навчання в школі й цікавитись їх навчальною діяльністю.

Важливе місце серед українських культурно-освітніх діячів 30—40-х років XIX ст. посідають члени гуртка передової західноукраїнської молоді «Руська трійця» — Маркіян Семенович Шашкевич (1811—1843), Іван Миколайович Вагилевич (1811—1866) та Яків Федорович Головацький (1814—1888) — творці відомої «Русалки Дністрової», яка започаткувала нову народну літературу на західноукраїнських землях, новий напрям у розвитку народної освіти, шкільництва і педагогічної думки. Ідея єдності українських земель пронизувала всі наукові, літературні й публіцистичні праці діячів «Руської трійці». Основою всієї їхньої творчості була глибока народність, гуманізм, патріотизм.

М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький вважали народну освіту «найпершою потребою всього народу». Про це йшлося в брошурі М. Шашкевича «Азбука». Він виступив за використання в літературі українського алфавіту на відміну від вживаної тоді польської чи латинської транскрипції. Підготував першу в Україні «Читанку для малих дітей», що побачила світ вже після його смерті, але залишила помітний слід в історії вітчизняної педагогіки. Юрій Адальбертович Федькович (1834—1888) — український письменник і педагогічний діяч. Працював шкільним інспектором Вижницького повіту, домашнім учителем, написав підручники для початкової школи, науково-популярні книги для народу. Він розробив план реорганізації системи освіти на Буковині, обстоював рівні права на освіту для чоловіків і жінок. Працюючи інспектором, намагався перекласти всі шкільні підручники з «церковного язичія» на народну мову.

У творчій спадщині Ю. Федьковича важливою є ідея народності. У статті «Про школу і шкільні підручники» він зазначав, що головний критерій народності — народна мова, народні звичаї, народна поезія. Цікаві його думки стосовно дидактичних проблем. Був переконаний, що в навчанні слід використовувати методи, які розвивають і збагачують дітей. На його думку, методи навчання мають забезпечити самостійність «бачити, думати, говорити». Виходячи з цього, у своєму «Букварі для селянських дітей на Буковині» він умістив тексти, які сприяли пробудженню в них допитливості та формуванню високих моральних якостей.

Ю. Федькович вважав, що вчитель повинен постійно вдосконалювати свою педагогічну майстерність.

Освіта на початку 20 ст.

Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника — 30%. На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили п'ять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших учбових округах.

В 1914-1915 рр. на території України, що входила до складу Російської імперії, налічувалося всього 452 середні школи, в яких навчалось 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.

Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981— будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.

На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі — душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905-1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.

Характеризуючи згубну політику царизму щодо народної освіти на основі узагальнення власних вражень, добутих протягом багаторічного періоду вчителювання у селах України, письменник-демократ С. Васильченко писав у 1911 р. на сторінках київського педагогічного журналу «Світло»: «Школа з нерідною мовою, з чужими по духу вчителями тільки по великій незрозумілості може зватися народною. Сумною і самотньою будівлею стоїть вона серед рідних сіл; круг неї шумить своє життя, народна пісня, мова, народний гумор б'ються у вікна, в двері, в щілини до неї, але в школу не хочуть пустити їх. Немає місця в їй живій мові. А там, де немає живої мови в школі, там немає живої душі, щирості, там немає засобів виховувати і ґрунтувати духовні дитячі здібності, і цілком зрозуміло, чого наші люди дивляться на свою школу здебільшого або як на Стежку до всяких посад, або, кажуть, до «легкого хліба», а не як на інституцію, що повинна обслуговувати їхні найперші духовні потреби. Тільки після того, коли б залунала по наших школах рідна мова і буйно зашуміло в їй нове життя, всім би стало видно, через що наш народ «двічі неграмотний».

В роки революції 1905-1907 рр. студенти Київського, Одеського, Харківського університетів домагалися запровадження лекційних курсів і практичних занять з історії України, української мови і літератури. Однак читання таких курсів явочним порядком деякими професорами було категорично заборонене після поразки революції, хоча царські власті й дозволили викладати курс «історії малоросійської словесності» як необов'язковий і до того ж лише російською мовою.

Після розгрому першої російської революції самодержавна реакція виступила в новий похід проти всіх «інородницьких товариств». На Україні були заборонені «просвіти», видання літератури і читання публічних лекцій українською мовою. В 1913 р. з виданих на Україні 5283 назв книг лише 176 вийшло українською мовою. З початком імперіалістичної війни царизм остаточно заборонив усі періодичні видання українською мовою. В 1915 р. на всій території України, включаючи зайняту тоді царськими військами Галичину, не лишалося жодної газети чи журналу українською мовою.

Царизм боявся широкого запровадження української мови в культуру і освіту, оскільки демократична громадськість, народні маси України, які виступали на захист рідної мови, відстоювали її права в культурному розвитку, одночасно висували й загальнодемократичні вимоги, зрештою спрямовані на повалення царського ладу.

Таким чином, на початку XX ст. могутнє революційне піднесення мас, зростання рівня їх політичної й національної самосвідомості значною мірою сприяли розвитку української культури. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських, митців, учених, які збагатили вітчизняну і світову духовну скарбницю. І саме за таких умов, як ніколи раніше, виразно проявилося розмежування між тими суспільно-політичними силами, які виступали на захист української культури, мови, і тими, які всіляко гальмували їх розвиток. Широкі народні маси свої сподівання на повне духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури остаточно пов'язали з боротьбою за демократизацію громадського життя.

Наука і техніка. Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним піднесенням. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання їхньої національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного минулого. Назріла необхідність створення узагальнюючої популярної праці з історії України. 1904 р. в Петербурзі вийшов у світ російською мовою «Нарис історії українського народу» М. С. Грушевського (1866-1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906, 1911 і 1913 рр. Україномовний варіант її під назвою «Ілюстрована історія України» там же виходив двічі: у 1911 і 1917 рр. Сам автор визначав ці праці як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», вихід у світ якої був подією не тільки науковою, а й політичною. Російські, австрійські та інші реакціонери, які не визнавали за українським народом права на власний розвиток, на свою національну культуру, зазнали відчутного удару. Разом з тим І. Я. Франко у спеціальній науковій розробці «Причинки до історії України-Руси» (1912 р.), високо оцінивши багатство та різнорідність фактичного матеріалу в праці Грушевського, водночас звернув увагу на схильність автора «заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями».

Сам Франко також виступав як автор ґрунтовних монографій з історії України (переважно її західноукраїнського регіону). Його увагу привертали, зокрема, проблеми масових соціальних і національних рухів, боротьби прогресивної громадськості західноукраїнського населення за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства, колонізаторської політики шляхетсько-магнатської Польщі, а згодом — Австрійської монархії. Будучи талановитим ученим-дослідником і письменником-психологом, Франко створив цілу серію історико-біографічних нарисів присвячених визначним історичним діячам різних часів і народів: Йосифу Шумлянському, Лук'яну Кобилиці, Івану Федоровичу, Сімону Болівару та ін.

Леся Українка також була добрим знавцем не лише вітчизняної, а й зарубіжної історії. На основі фахових праць іноземних авторів вона склала популярний підручник «Стародавня історія східних народів». Зацікавившись методологією історичної науки, поетеса переклала на українську мову книгу італійського історика-соціолога А. Лабріоли «Нариси матеріалістичного розуміння історії».

Найбільший художній твір Коцюбинського «Fata morgana» створено на основі глибокого вивчення автором історико-документальних джерел, у тому числі матеріалів судових слідств і судових процесів над селянами—учасниками революційних подій 1905 р. на Україні. Навички роботи історика-дослідника Коцюбинський набув, працюючи в Чернігівській архівній комісії в 1902-04 рр. Протягом усього свого життя письменник уважно стежив за розвитком історичної науки. У своєму виступі на XIV всеросійському археологічному з'їзді, який відбувся у Чернігові 1908 р., він гнівно затаврував українських ліберальних істориків, які солідаризувалися з відвертими чорносотенцями.

Серед праць, що відіграли значну роль у розвитку наук суспільствознавчого циклу (історії, етнографії, лінгвістики та ін.), а також у піднесенні масової суспільно-політичної і національної самосвідомості, можна назвати ще чотиритомний «Словарь української мови» (1907-1909), упорядкований Б. Д. Грінченком (1863-1910), тритомну «Українську граматику» (1907-1908) А. Ю. Кримського (1871-1942), упорядковані і науково прокоментовані В. М. Гнатюком (1871-1926) багатотомні фольклористичні та етнографічні розвідки з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, нарешті, першу, видану українською мовою 1908 р. у Петербурзі, узагальнюючу популярну, доступну за викладом найширшим масам читачів книгу «Історія України-Русі» М. М. Аркаса (1852-1909). Один із сучасників, відомий спеціаліст у галузі історії історичної науки на Україні В. Біднов, так оцінив історіографічний факт виходу в світ Аркасової «Історії Русі»: «Ні одна українська книжка, крім «Кобзаря», не мала такого успіху, який випав на долю труда М. Аркаса; його купували, читали; питали з захопленням і щиро дякували авторові за його книгу, надсилаючи до нього листи. Видно було, що М. Аркас зрозумів ту велику потребу в популярній історії України, котра почувалася в широких колах нашого громадянства. Автор цих рядків був свідком того, як книжка Аркасова поширювалась серед робітництва і селянства Катери-нославщини, роблячи скрізь надзвичайно велике враження на своїх читачів і пробуджуючи в них національну свідомість. Автор її, безумовно, зробив велику послугу нашому національному рухові; наукові та художні хиби не заважали їй робити свій вплив на ті кола, серед котрих книга розповсюджувалася. Досвід наших днів дає нам яскраві докази того, що не науковість захоплює громадянство, а щось інше, протилежне першій».

Незважаючи на відсутність сприятливих умов для науково-дослідної і винахідницької роботи на українських землях, талановиті ентузіасти, переборюючи всілякі перешкоди з боку офіційних властей, рухали науковий та науково-технічний прогрес. Чимало відомих вчених через політичні утиски та поліцейські переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. І. Мечников (1845-1916), який тривалий час працював в одеському Новоросійському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоївся найвищої світової наукової нагороди — Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На пропозицію повернутися на Батьківщину І. І. Мечников відповів рішучою відмовою, підкресливши, що царизм здійснює цілеспрямовану політику руйнування вітчизняної науки.

І все ж українські вчені-медики внесли неоціненний вклад у розвиток вітчизняної і світової медицини. Д. К. Заболотний (1866-1929) першим у світовій науці відкрив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні засоби боротьби з цією страшною хворобою. Д. К. Заболотний, М.Ф. Гамалія (1859-—1949), В. К. Високович (1854-1912) та інші відомі вчені-медики не раз виїздили в складі експедицій до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії для вирішення наукових і практичних питань боротьби з епідемічними захворюваннями. 18 років (1898-1915) прожив у Індії виходець з України, учень І. І. Мечникова В. М. Хавкін (1860—1930). Разом із місцевими медиками він брав активну участь у ліквідації епідемій чуми і холери, заснував у Бомбеї бактеріологічний інститут, що й донині носить його ім'я.

З метою вивчення природних умов країн Сходу і Африки в тривалі наукові експедиції виїздили всесвітньовідомі українські вчені-ботаніки С. Г. Навашин (1857-1930) і В. І. Липський (1863-1937). Вони одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру» а також регіону Середньої Азії.

Технічні відкриття на Україні також утверджувалися у боротьбі проти консервативних сил, які недооцінювали могутні потенції вітчизняної інженерної думки. Технічному прогресу металургії присвятив все свідоме життя талановитий інженер і вчений М. К. Курако (1872-1920). Працюючи довгий час у Донбасі, він зазнавав постійних поліцейських переслідувань через свої демократичні погляди і зв'язки з революційним підпіллям. Незважаючи на всілякі перешкоди, Курако домігся побудування в Донбасі за власними новаторськими проектами доменних печей, що не поступалися кращим західноєвропейським зразкам. З проблемами промислового розвитку Донбасу пов'язав своє життя гірничий інженер Л. І. Лутугін (1861-1915). Складена ним карта геологічної будови Донбасу була відзначена в 1911 р. золотою медаллю на Всесвітній виставці і досі не втратила свого наукового та прикладного значення.

З початку XX ст. Україна вийшла на передові рубежі і в розвитку повітроплавання. Перший аероклуб відкрився 1908 р. в Одесі. Його вихованці М. Н. Єфимов (1881-1920) і С. І. Уточкін (1876-1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях і добивалися рекордів швидкості, висоти і тривалості польоту. У виведенні авіації за межі спорту і перетворенні її на «міцне і корисне надбання людства» велика заслуга належить військовому льотчику П. М. Нестерову (1887-1914). У результаті багаторічних шукань, технічних розрахунків та експериментів він першим у світі розробив теорію і під час служби в 1913-1914 рр. на Україні продемонстрував на практиці ряд найважливіших прийомів вищого пілотажу, в тому числі знамениту «мертву петлю», яка в історії авіації залишилась відомою як «петля Нестерова».

Успіхи у повітроплаванні сприяли технічному прогресові авіації. В 1912 р. у майстерні Одеського аероклубу було побудовано близько двадцяти аеропланів різних систем. Пізніше на базі цієї майстерні виник авіаційний завод. Ряд літаків власної конструкції збудував член Харківського аероклубу, авіаційний конструктор С. Гризодубов. Інтенсивне будівництво нових конструкцій літаків, вертольотів і планерів розгорнулося в Києві на базі Київського товариства повітроплавання, одного з найбільш активних у країні. Саме тут розпочинали свою діяльність Д. П. Григорович (1883-1938)—конструктор першого в світі гідролітака (1912), І. І. Сікорський (1889-1972) — конструктор перших у світі багатомоторних літаків (1912-1914). Потомствений робітник київського заводу «Арсенал» Ф. Ф. Андерс (1868-1926) у 1911 р. збудував дирижабль «Київ» оригінальної конструкції, який цього ж року здійснив перші експериментальні польоти.

Успіхи технічного прогресу в літакобудуванні на Україні мали тим більше значення, що вони досягалися головним чином завдяки ентузіазму конструкторів-винахідників, які віддавали улюбленій справі не тільки весь свій талант і енергію, а й матеріальні заощадження. Царський уряд зовсім не піклувався про розвиток літакобудування. «Шефавіації» Російської імперії — великий князь Олександр Михайлович ігнорував той факт, що вітчизняні конструктори нерідко створювали літальні апарати, які за багатьма показниками переважали іноземні, і продовжував обстоювати традиційний шлях поповнення авіапарку країни — купівлю літаків за кордоном. Бюрократична система самодержавства гальмувала розвиток технічного прогресу, душила прагнення народних мас до знань, до освіти.

Література. Наприкінці XIX ст., з виходом пролетаріату на передній край визвольної боротьби трудящих, посилилась і його роль у літературно-творчому процесі. Фактом великого суспільного значення став прихід у літературу письменників-робітників. В українській літературі їх творчу діяльність активно підтримував вже тоді досить популярний російський письменник О. М. Горький, який також багато писав про життя пролетарів. Зокрема, його дружня підтримка, фахові поради, сприяння у виданні написаних творів відіграли першорядну роль у формуванні творчої особистості робітника-письменника А. Я. Шаблен-ка (1872-1930).

Свої перші вірші він надіслав на суд О. М. Горького і одразу ж отримав у відповідь такого підбадьорливого листа: «Я дуже радий, що я, робітник, можу сказати Вам, робітникові, пишіть! Пишіть коротко, просто, як Ви бачили, як почували. Пишіть, як страждає наш брат, як важко йому знайти дорогу до світла, як він хоче щастя, радості, хорошого життя і як змушений падати в бруд. Пишіть!» Ряд поетичних творів Шабленка написано під впливом поезій Т. Г. Шевченка, йому робітничий поет присвятив вірш «Кобза». Серед творів Шабленка виділяються своєю. художньою досконалістю та високим ідейним змістом вірш «Ранок» і оповідання «За півдня», надруковані в період революції 1905-1907 рр. Оптимістичним світосприйняттям проникнутий вірш Шабленка «Шахтарі» (1910 р.), що закінчувався таким революційним закликом:

Гей, скоро шахтар запанує!

Дорогу шахтарським робочим рукам!

Дорогу тому, хто працює!

Безмежною вірою в нездоланні сили революційного пролетаріату сповнені твори іншого робітника — Т. М. Романченка (1880-1930). Він був твердо переконаний, що «прийде година—розкується весь пролетарський край» (вірш «Борцеві», 1907 р.). Але станеться це лише в результаті самовідданої боротьби героїв-пролетарів, яких прославляє робітничий поет:

Вперед, за волю, йди, не бійся

Хоч згинеш в боротьбі,

Вір в кращу долю

І надійся,

Хвала і честь тобі!

Поетеса Галина Супруненко, звертаючись до робітників, закликала їх повстати проти гнобителів:

Темнеє царство скоріше руйнуйте,

Світле, нове на руїнах будуйте,

Годі ж мовчати!

Час вже повстати,

Бій розпочати!

У шахтарському Донбасі сформувався як революційний .робітничий поет П. К. Махиня (1890-1922). Свою «шахтарську ліру» поет віддав «боротьбі робочих миру і Україні». В поетичних творах Махині просто, яскраво й образно відбито найзаповітніші прагнення, мрії і бажання людей Праці. У вірші, присвяченому 100-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка, він писав:

Заповів Тарас Шевченко

Кайдани порвати

Та з сокирами в руках

Волю здобувати.

Та не вмер Кобзар безсмертний

— Це тільки здається,

Бо у кожного із нас

Його серце б'ється.

На революційно-демократичних засадах ґрунтувалася поетична творчість О. І. Олеся (Кандиби) (1878-1944). Закликаючи до збройної боротьби за повалення самодержавства, поет різко засуджує тих, хто вороже чи навіть просто байдуже ставиться до цих закликів. З 1907 по 1917 р. Олесю вдалося видати чотири збірки своїх поетичних творів. Червоні прапори, під якими виступали революціонери, заполонили його поезію тих років. Майже з фотографічною точністю поет відображає реальні картини вуличних процесій революційне настроєних мас:

Червоні прапори, куди не кинеш оком, Цвітуть на вулицях, як макові квітки, Під ними хвилями, нестриманим потоком Ідуть і йдуть робітники.

М. Ф. Чернявський (1868-1946), оспівуючи червоні прапори як символи визволення мас від гноблення та експлуатації, водночас застерігає від того, щоб не перетворити їх у символи розгнузданої сваволі:

Червоний прапор звивсь над нами . Святий той прапор бережіть І мозолистими руками Вгорі, у всіх над головами, Той прапор високо держіть. — То — символ волі. Не скаляйте Його насильством. Не спляміть Злобою темною .

Першим в українській поезії Чернявський у ряді своїх віршів засуджує будь-яку війну як засіб розв'язання міжнародних конфліктів.

Беручи активну участь у визвольному русі, українські письменники-демократи в своїх творах намагалися розкрити активну участь робітників у боротьбі за соціальне визволення всіх трудящих, обстоювали думку про необхідність ліквідації жорстокого експлуататорського ладу.

На противагу декаденствуючим українським літераторам, які в своєму зневажанні народних мас доходили до того, що навіть відверто проголошували, нібито активна боротьба пролетаріату за своє соціальне визволення є «неестетичною» і не може бути предметом зображення в художній літературі, що «життєві цінності не повинні ставати достоянієм маси», М. М. Коцюбинський ставив за приклад для всіх передових письменників творчість І. Я. Франка, який приділяв велику увагу зображенню «боротьби капіталу з працею». Справді, І. Я. Франко першим в українській літературі показав історичне місце пролетаріату як найактивнішого борця проти всякого гніту і експлуатації в капіталістичному суспільстві.

Під впливом могутнього піднесення визвольної боротьби трудящих мас посилилась та урізноманітнилась соціальна тематика і гуманістична спрямованість української літератури. Зважаючи на зрослі потреби читача, якому, за влучним зауваженням західноукраїнського письменника-демократа Осипа Маковея (причому він мав на увазі читачів усієї України), «уже надоїли: 1) теми з минувшини, писані «в юродивому стилі»; 2) теми з життя люду, оброблювані на стару етнографічну манеру». Українські письменники все більше звертаються до гострих соціальних тем сучасності, показують посилення революційної активності мас, викривають антинародну сутність самодержавства і хижацького експлуататорського ладу.

М. М. Коцюбинський закликає письменників розробляти теми «філософічні, соціальні, психологічні, історичні та інші», не обмежуватися описом життя селянства, а й звертати увагу «на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.». Це побажання значною мірою реалізував у своїй творчості талановитий письменник В. К. Винниченко (1880-1951), хоча його ідейні переконання були неоднозначними, а то й суперечливими. Деякі твори письменника прихильно сприймалися прогресивною громадськістю, інші викликали осуд. В його численних оповіданнях, а також повістях «Краса і сила», «Голота», «Талісман» та інших, написаних напередодні і в період революції 1905-07 рр., емоційно і образно показані процес пролетаризації українського села, побут сільськогосподарського пролетаріату і зростання його революційної свідомості, активна підприємницька діяльність української буржуазії, жахи солдатчини і царських в'язниць. А після поразки революції твори Винниченка (романи, повісті, п'єси — «Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «По-свій», «Щаблі життя», «Заповіти батьків», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Дисгармонія», «Брехня», «Великий молох» та ін.) наповнюються образами інтелігенції, зневіреної в ідеалах соціалізму, поглиненої занепадницькою психологією, спустошеної індивідуалістичною мораллю, яка не розмежовує чесність і підлість, добропорядність і ренегатство. Подібні тенденції у творчості Винниченка відповідали смакам і запитам найширших кіл ліберальної буржуазії, підносилися нею на щит. Протилежну оцінку згаданим творам давали представники демократичного напряму (М. М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Ю. Кобилянська, О. М. Горький).