Паливно-енергетичний комплекс України

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Інститут економіки та менеджменту

Кафедра фінанси

РЕФЕРАТ

з дисципліни “Регіональна економіка. Розміщення продуктивних сил”

ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ

Виконала:

студентка ІІІ  курсу 

групи ЗФН-ІІ-35

Лосовська Алла

Перевірив:

д. г. н. професор         Доценко А. І.

Київ – 2013

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………….31. Сутність, роль і місце в народногосподарському комплексі України...............4

2. Вугільна промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та   перспективи розвитку……………………………………………………………….6

3. Нафтова і нафтопереробна промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку…………………………………………....….10

4. Газова промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку…………………………………………………………...…11

5. Роль електроенергетики в господарському комплексі України та особливості її розміщення……………………………………………………………………..…14

6. Проблеми і перспективи розвитку електроенергетики України………...……17

Висновки…………………………………………………………………………....20

Список використаної літератури…………………………………………………23 

ВСТУП

Паливно-енергетичний комплекс — це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання.

До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, вітро -, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лінії електропередач.

 Прискорений соціально-економічний розвиток країни нерозривно пов'язаний з рівнем розвитку всіх галузей паливно-енергетичного комплексу, вдосконалення енергетичного балансу з обов'язковим врахуванням досягнень науково-технічного прогресу. Всебічна інтенсифікація виробництва ставить перед паливно-енергетичним комплексом нові завдання, збільшує його роль у прискоренні темпів економічного зростання, у підвищенні продуктивності праці завдяки значному зростанню її енерго- та електроозброєності.

Відомо, що ефективність та інтенсивність  суспільного виробництва значною  мірою залежить від його енергозабезпеченості, бо енергетика створює особливі матеріальні ресурси – енергетичні, які обумовлюють функціонування практично всього виробничого апарату сучасної економіки. Тому в нових економічних умовах паливо і енергію слід розглядати і як матеріальний ресурс, і як матеріальний фактор суспільного виробництва.

На сучасному етапі роль паливно-енергетичного  комплексу неухильно зростає. Його розвиток значною мірою обумовлює  темпи, масштаби і економічні показники  зростання продуктивних сил та їх розміщення, створює необхідні умови  для подальшого покращення умов праці і підвищення рівня життя людей. В зв’язку з цим я вважаю, що вивчення галузевої структури ПЕК та чинників, які впливають на розміщення його галузей е дуже актуальною темою для вивчення.

1. СУТНІСТЬ, РОЛЬ І МІСЦЕ В НАРОДНОГОСПО-ДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ

Прискорений соціально-економічний  розвиток країни нерозривно пов'язаний з рівнем розвитку всіх галузей паливно-енергетичного комплексу, вдосконалення енергетичного балансу з обов'язковим врахуванням досягнень науково-технічного прогресу.

На сучасному етапі  роль паливно-енергетичного комплексу  неухильно зростає. Його розвиток значною  мірою обумовлює темпи, масштаби і економічні показники зростання  продуктивних сил та їх розміщення, створює необхідні умови для  подальшого покращання умов праці і підвищення рівня життя людей.

При цьому розвиток паливно-енергетичного  комплексу необхідно підпорядкувати завданню стійкого забезпечення потреб України в усіх видах палива і енергії при планомірному проведенні в усіх галузях і сферах народного господарства цілеспрямованої енергозберігаючої політики.

Енергетичний баланс і еволюція його структури характеризують не лише певний рівень використання тих чи інших енергоносіїв, а й науково-технічні, соціальні, організаційні та виробничі зрушення в промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в побутовому обслуговуванні населення.

Одним з найважливіших  завдань щодо вдосконалення структури енергетичного балансу є підвищення ефективності використання енергоресурсів, всіляка їх економія. Подальше підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР) залишається надзвичайно актуальним. У зв'язку з цим дуже важливо по-господарськи використовувати вугілля, природний газ, нафтопродукти тощо. Це вимагає певної перебудови в усіх галузях і насамперед широкого впровадження енергозберігаючої техніки і технології, вдосконалення нормативів, використання матеріальних і моральних стимулів у досягненні економії, посилення відповідальності за перевитрати, перевищення норм та лімітів.

Найбільш енергомісткими сферами є промисловість і транспорт. Промисловість споживає понад 60% усіх паливно-енергетичних ресурсів. На її частку припадає 80% можливої економії, яка може бути досягнута шляхом реалізації певних заходів, включаючи модернізацію виробництва і зміни в рівні споживання енергії.

На всіх етапах економічного розвитку першочергове значення завжди відводилось розвитку енергетики.

Головне завдання розробки і дотримання енергетичного балансу — це ефективне і надійне забезпечення потреб країни в енергії високої якості з прийнятими техніко-економічними показниками, що визначають його тісний зв'язок з масштабами, структурою і темпами розвитку всього народного господарства.

Взаємозалежність між  розвитком усього народногосподарського комплексу країни і формування енергетичного балансу не вичерпуються їх взаємним впливом на масштаби, темпи розвитку і структуру енергетики та економіки в цілому. Широке застосування енергії впливає на рівень енергоозброєності праці, а відтак і на його продуктивність, що має велике значення для всіх галузей народного господарства. Крім того, галузі, що виробляють енергію, мають районоутворююче значення, на базі їх формуються територіально-виробничі комплекси. Вони впливають на процеси концентрації виробництва, комбінування, промислову спеціалізацію і поглиблення територіального поділу праці.

Завдяки зазначеним вище органічним взаємозв'язкам галузей, що виробляють паливо і енергію, з  іншими галузями народного господарства створюється реальна основа для  системного, комплексного підходу до розміщення цих галузей і обгрунтування оптимальних шляхів їх розвитку з урахуванням народногосподарської загальнодержавної ефективності.

2. ВУГІЛЬНА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН, ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Запаси вугілля на території України зосереджені в основному в трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському. В загальних запасах вугілля в Україні (117,1 млрд. т) найвища питома вага належить Донецькому басейну — 87,0% (101,9 млрд. т), Львівсько-Волинському та Дніпровському — відповідно 2,0% (2,3 млрд. т) та 3,5% (4,1 млрд. т). ;

Крім того, запаси вугілля  є на території Харківської і  Полтавської областей — 8,7 млрд. т  та Закарпатської вугленосної площі  — 0,2 млрд. т. Із загальних запасів 42,5 млрд. т віднесено до прогнозних ресурсів.

Запаси вугілля в  Україні цілком достатні для задоволення  власних потреб і забезпечення експортних поставок. Однак складні гірничо-геологічні та технологічні умови розробки вугільних родовищ України, в першу чергу Донбасу, суттєво впливають на економічну ефективність виробництва у вугільній промисловості.

Геологічні запаси вугілля в Донецькому басейні зосереджені переважно в тонких і надто тонких пластах потужністю до 1,2 м. Середня глибина розробки родовищ наближається до 700 м, а максимальна — становить 1400 м. На горизонтах понад 600 м функціонує майже 60% шахт, на частку яких припадає понад половини всього видобутого вугілля. Пласти, які вважаються небезпечними щодо раптових викидів вугілля і газу, характерні для 40% шахт.

Умови розробки вугільних  пластів Львівсько-Волинського і  Дніпровського басейнів більш сприятливі. Максимальна глибина розробки пластів  Львівсько-Волинського басейну становить 550 м, а потужність пластів вугілля  — від 1 до 1,5 м. Небезпека раптових викидів вугілля і газу майже відсутня. Разом з тим зольність видобутого вугілля (47,6%) значно перевищує аналогічний показник в Донбасі (36,2%) і до того ж запаси вугілля досить обмежені (2,0% усіх запасів вугілля України).

В Дніпровському басейні зосереджені запаси бурого вугілля, яке на відміну від кам'яного має більш низьку теплотворну здатність і використовується головним чином для виробництва буро-вугільних брикетів, які споживаються населенням на комунально-побутові потреби. Розробка буровугільних родовищ проводиться підземним та відкритим способом. Частка відкритих розробок становить 88,2%. Глибина залягання пластів невелика — максимальна 100 м. Середня глибина розробки пластів на шахтах сягає 90 м, на розрізах — 64 м. Зольність видобутого вугілля нижча, ніж у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні і становить 21,7%, однак запаси вугілля також невеликі (3,5% від усіх запасів вугілля України).

Великий вплив на ефективність роботи галузі має стан виробничих фондів шахт. Сьогодні до 40% шахт працює понад 50 років, а найбільш старі шахти мають строк служби понад 70 років. Лише 8% шахт експлуатуються менше 20 років.

Незважаючи на значний термін експлуатації шахт, обсяги реконструкції і будівництва нових шахт з 1975 р. стали різко зменшуватися. За останні 15—20 років у Донбасі не було закладено жодної шахти, у Львівсько-Волинському басейні — одна, в Дніпровському басейні — один розріз. Остання масова реконструкція вугільних шахт була проведена у другій половині 60-х — на початку 70-х років. Тоді вона була здійснена на 25% підприємств.

Однією з причин такого важкого стану було обмеження  капітальних вкладень на оновлення виробничих потужностей вугільної промисловості України. Це і визначило різке гальмування процесу оновлення виробничих потужностей і погіршення структури шахтного фонду в Україні.

Із загального обсягу постачання вугілля на територію  України до 95% припадає на донецьке вугілля, з якого майже 30% становить коксівне. Львівсько-Волинське вугілля і буре вугілля Дніпровського басейну використовується головним чином як енергетичне паливо на електростанціях та в комунальному секторі економіки.

Основним споживачем донецького вугілля є Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька області, де воно використовується головним чином для потреб енергетики та коксохімічної промисловості. В решту областей донецьке вугілля постачається лише для теплової електроенергетики.

Львівсько-Волинське  вугілля постачається у західні  області (Івано-Франківська, Львівська  та ін.) і до того ж лише на енергетичні потреби. Буре вугілля використовується головним чином для виробництва буровугільних брикетів (Кіровоградська, Черкаська області).

Частина вугілля із Луганської, Дніпропетровської та Донецької областей постачається на експорт, головним чином у Молдову та країни далекого зарубіжжя.

Імпорт вугілля в  Україну здійснюється в основному  з Росії і Казахстану (для потреб коксохімічної промисловості) та Польщі.

Першочерговим завданням  розвитку вугільної промисловості  є компенсація вибуваючих потужностей за рахунок завершення вже початого будівництва і реконструкції ряду шахт.

Підприємства вугільної  промисловості відносяться до еколо-гонебезпечних, оскільки розробка вугільних родовищ  істотно впливає на гідрохімічний  режим експлуатації поверхневих і підземних вод, посилює забруднення повітряного басейну, погіршує родючість грунтів.

Специфічним забрудненням водних басейнів республіки є скидання значної кількості високомінералізованих  шахтних вод у поверхневі водойми  та водостоки, а також у накопичувачі, в яких відбувається відстій шахтного водозливу та зливу збагачувальних фабрик.

Вугільна промисловість  забруднює і повітряний басейн. Викиди забруднених речовин в атмосферу підприємствами Мінвуглепрому становлять до 25% від викидів цих речовин по Україні. На очисні споруди направляється менше половини всіх викидів, з яких уловлюється й обезводнюється 95%. Решта викидів здійснюється без очистки у вигляді газоподібних та рідких речовин.

Значним джерелом забруднення  повітряного басейну, поверхневих та підземних вод, а також зниження родючості грунтів є розміщення відходів вуглевидобутку і особливо вуглезбагачення в спеціальних природних відвалах та накопичувачах — щорічно у відвали скидається 60—70 млн.м³ породи. Кількість природних відвалів становить майже 1300, з яких близько 300 — це ті, що горять. Втрата родючості земель під відвалами становить більш як 7000 гектарів.

Незадовільний екологічний  стан у вугледобувних районах, особливо у Донбасі, посилюється також  високим рівнем концентрації підприємств металургійної та хімічної промисловості, що посилює техногенне навантаження на навколишнє середовище і характеризує його як надзвичайно небезпечне для здоров'я населення.

3. НАФТОВА І НАФТОПЕРЕРОБНА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН, ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

На території України  вперше видобуток нафти розпочато  в Прикарпатті на початку XVII ст. Як галузь промислового виробництва нафтова промисловість розвивалась на базі Бориславського нафтового родовища в кінці XIX — на початку XX ст. із застосуванням глибокого буріння свердловин.

Низький технічний рівень виробництва  нафтопереробної промисловості України, недосконалість технологічних схем НПЗ, випуск неякісних нафтопродуктів викликають інтенсивне забруднення навколишнього середовища. Основними забрудниками від нафтопереробних заводів є сірчані сполуки, окисли вуглецю, сірки азоту, сажа тощо.

У зв'язку з незначним  видобутком нафти в Україні обсяги її переробки значною мірою залежать від масштабів поставок її з-за меж країни. Зовнішні поставки нафти здійснюються головним чином з Російської Федерації. В Україні склалася вкрай несприятлива ситуація, коли наші нафтозаводи, маючи достатні потужності для виробництва в необхідних обсягах нафтопродуктів (з усіх основних найменувань), простоюють. З 1991 р. подача нафти в Україну з Росії різко знижувалась. Відповідно скорочувалися і обсяги нафтопереробки. Якщо в 1990 р. було перероблено 58,1 млн. т, то у 1997 р. — лише 12,3 млн. т. До того ж якість багатьох нафтопродуктів не відповідає вимогам споживачів. Разом з тим готова продукція імпортується з Росії, Білорусі та інших країн. Але орієнтація на масовий імпорт готових нафтопродуктів є марнотратною для будь-якої країни, тим більше для України в період кризи її економіки.

Таким чином, Україна стоїть перед  необхідністю вирішення складних проблем, пов'язаних з подальшим розвитком  нафтопереробки як однієї з найважливіших галузей промисловості і всього народногосподарського комплексу, а також з раціональним та стабільним забезпеченням НПЗ сирою нафтою (власною і привізною).

4. ГАЗОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН, ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Розвиток газової промисловості  в Україні розпочався наприкінці XIX ст. На той час будувалися заводи з виробництва штучного газу, який використовувався переважно для освітлення вулиць, особняків, вокзалів тощо. У промисловості такий газ майже не використовувався.

Для газової промисловості України  в першій половині XX ст. характерними були незначні обсяги виробничого та видобувного газу, його висока собівартість та низька продуктивність праці.

Якісно новий період у розвитку газової промисловості настав після  другої світової війни, коли розпочалася  інтенсивна експлуатація вже відкритих родовищ природного газу у західних областях і активізувались пошуки по всій території республіки.

Завдяки зростанню обсягів геологічної  розвідки та буріння свердловин у 1946—1950 pp. було відкрито Шебелинське, Радченківське, Більче-Волицьке газові родовища, а також нові горизонти на Опарському та Дашавському родовищах. Було введено в експлуатацію Угерське та Хідновицьке родовища.

Відкриття і введення в експлуатацію в останні роки нових газових родовищ створили передумови для перебудови системи газотранспортних магістралей значної протяжності: Дашава — Київ, Дашава — Калуш — Галич — Добівці, Бендери — Івано-Франківськ.

Найбільший обсяг видобутку  газу був досягнутий у 1975 р. —              68,7 млрд.м³. У наступний період після 1975 р. мала місце тенденція зниження видобутку газу в Україні, який зараз становить близько 17 млрд.м³ за рік. Разом зі зниженням видобутку газу в Україні, починаючи з 1991 p., спостерігається зменшення споживання газу, що пов'язано із загальним спадом в промисловому і сільськогосподарському виробництві

У межах України зараз виділяється дев'ять нафтогазоносних областей, розміщення яких дозволяє об'єднати їх в три нафтогазоносні регіони: Східний — Дніпровсько-Донецька газонафтонос-на область; Західний — Передкарпатська, Складчаті Карпати, Закарпатська і Волино-Подільська та Південний — Переддобруджинська, Причорноморсько-Кримська, Індоло-Кубанська, Азово-Березансь-ка область.

При цьому Східний  регіон охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігівську області; Західний — Волинську, Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську області; Південний—Запорізьку і Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим.

Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить 21—22%. До того ж спостерігається тенденція до зростання цього показника. Це пов'язано в першу чергу з тим, що темпи скорочення потреб у природному газі дещо випереджають темпи спаду його виробництва. Частка газу, якого не вистачає Україні (а це становить майже 80%), імпортується з Росії та Туркменистану.

Найбільша частка газоспоживання в  Україні припадає на промислово розвинутий Східний регіон — майже 62%, на Західний і Південний регіони — відповідно 32 та 6% загальної потреби в газі. При цьому у промисловості використовується майже половина спожитого в державі газу, близько 30% газу витрачається на потреби енергетики, 18% — в комунально-побутовому секторі.

Для вирішення сезонної нерівномірності газоспоживання особливе значення мають підземні газосховища (ПГС). В Україні зараз експлуатуються 13 газосховищ з проектним обсягом 62,4 млрд. м3. Використовуються ці сховища для підвищення надійності забезпечення газом споживачів в екстремальних ситуаціях. При цьому питома вага ПГС, розміщених на сході України, становить 17,3%, на заході — 76,3%, на півдні — 6,4%.

Нерівномірність розміщення ПГС, а також відсутність гарантій стабільного постачання газу в Україну викликає необхідність збільшення обсягів резервування газу на сході та півдні України.

Завдяки відкриттю великих  газових родовищ на сході України, в Оренбурзькій та Тюменській областях, на Північному Кавказі і в Середній Азії широкого розвитку набув магістральний трубопровідний транспорт. Газопровідний транспорт України розвивався як складова частина єдиної газопостачальної системи колишнього СРСР. Функціонуюча сьогодні система газопроводів України забезпечує поставку газу усім споживачам та на експорт. Загальна протяжність газопроводів у межах України досягла майже 35 тис. км. До основних магістральних газопроводів слід віднести такі, як: Уренгой—Помари — Ужгород; Острогожськ — Шебелинка; Шебелинка — Дніпропетровськ; Кривий Ріг — Ізмаїл; Шебелинка — Полтава — Київ; Дашава — Київ; «Союз» та ряд ін. Пропускна здатність усіх газопроводів, що входять на територію України з Росії, становить понад 2000 млрд. м газу. Через територію України здійснюється транзит газу на експорт з Росії у Європу (в середньому понад 100 млрд. м~ за рік). Характеристики основних магістральних газопроводів України наведено в табл. 15.

Перспективи розвитку газової  промисловості України пов'язані з розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, зокрема новітніх технологій і техніки.

Екологічні проблеми в газовій промисловості мають  свою специфіку, яка визначається в  основному відчуженням та забрудненням земель в районах промислової експлуатації газових родовищ та проведенням геолого-пошукових робіт на нафту й газ. Щодо використання природного газу в різних секторах економіки та галузях народного господарства, то цей вид ресурсу є найбільш екологічно чистим порівняно з такими енергетичними ресурсами, як вугілля, мазут, торф.

5. РОЛЬ ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКИ В ГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ РОЗМІЩЕННЯ

Важлива роль енергетики у розвитку народного господарства визначається тим, що будь-який виробничий процес чи будь-який вид обслуговування населення пов'язаний з використанням енергії.

В процесі розвитку продуктивних сил безперервно змінюються і вдосконалюються джерела та види споживаної енергії. У далекому минулому енергетичною базою виробництва була мускульна сила людей, яку доповнювали силою тварин, води та вітру. З відкриттям енергії пари пов'язана промислова революція XVIII ст., наступний технічний прогрес виробництва і зростання продуктивності праці. Енергетичною основою розвитку продуктивних сил на сучасному етапі технічного прогресу є електрична енергія. Застосування електроенергії дало змогу просторово роз'єднати робочі машини і первинні генератори, відокремити місце виробництва енергії від її споживачів. В результаті виробництво енергії, її передача і розподіл відокремились у самостійну галузь — електроенергетику, а споживачі енергії розосередились по різних галузях промисловості і народного господарства. Це відкрило простір для концентрації виробництва в різних галузях і розміщення виробництва на відстані від енергетичних джерел.

Електроенергетика є  високомеханізованою галуззю промисловості. У зв'язку з цим в затратах на виробництво енергії відносно мала питома вага заробітної плати. Разом з тим високий технічний рівень обумовлює високу кваліфікацію робітників та інженерно-технічного персоналу.

Таким чином, електроенергетика  є провідною галуззю промисловості, а використання її продукції — електричної енергії — забезпечує підвищення технічної озброєності і зростання продуктивності праці.

Створення матеріально-технічної  бази існування будь-якого суспільства  нерозривно пов'язане з електрифікацією  і вдосконаленням на цій основі техніки, технології і організації виробництва. У промисловості електроенергія використовується на здійснення силових, теплових, електрохімічних процесів та на освітлення.

Великий економічний  ефект дає електрифікація транспорту і сільського господарства. Перехід  на електротягу дозволяє збільшити вагу та швидкість руху поїздів. В сільському господарстві електрифікація є основою його комплексної механізації, покращання умов праці і побуту.

Умови і фактори розміщення об'єктів електроенергетики залежно від типу генеруючих потужностей та напруги передачі електроенергії різні.

Район розміщення теплової електростанції і її потужність повинні визначатися з урахуванням розвитку електроспоживання, наявності паливних ресурсів та відомостей щодо гідрології районів. Варіант розміщення електростанції вибирається після проведених порівняльних розрахунків вартості перевезення палива та передачі електроенергії в район споживання. При виборі конкретного місця будівництва ТЕС, яка працює на твердому паливі, повинна враховуватись можливість збільшення вантажопотоків по залізницях та водних шляхах сполучень. Для електростанції на рідкому чи газоподібному паливі враховується розвиток трубопровідного транспорту. При виборі місця будівництва уточнюється можлива остаточна потужність електростанції щодо водопостачання, паливопостачання та генерального плану розміщення об'єкта.

Теплові електростанції розміщуються, як правило, з орієнтацією на наявність великих запасів дешевих паливно-енергетичних ресурсів та потужного споживача.

Теплові атомні станції, враховуючи великі обсяги споживання води, слід розміщувати поблизу водних об'єктів. Крім цього, атомні станції повинні будуватися на значній відстані від великих міст. ГЕС та ГАЕС розміщуються біля водних об'єктів з мінімальним затопленням земель під водосховища.

Одним з важливих факторів розміщення об'єктів електроенергетики є екологічна безпека, додержання санітарних норм і мінімізація екологічних втрат як при будівництві, так і при експлуатації об'єкта.

Нині в Україні експлуатуються чотири типи генеруючих потужностей: теплові (паротурбінні та дизельні), гідравлічні (гідроелектростанції, гідроакумулюючі станції), вітрові та атомні.

Електростанціями України  в 1998 р. було вироблено 172 млрд. кВт - год. електроенергії, у тому числі більше половини — на теплових, близько 40% — на атомних і майже 4% — на гідроелектростанціях. Загальний спад виробництва електроенергії за 1991—1997 pp. складає 122,0 млрд. кВт - год. Він був спричинений переважно загальним зниженням споживання електроенергії галузями народного господарства (особливо в промисловості), скороченням експорту та гострою нестачею паливних ресурсів для електростанцій.

Обсяги споживання електроенергії за останні роки також різко скоротилися. У 1997 р. всіма галузями народного  господарства було спожито близько 178,0 млрд. кВт • год, що на 92,0 млрд. кВт. • год менше, ніж у 1990 р.

Значно змінилась і  структура споживання: особливо зменшилась частка споживання галузями промисловості та будівельним комплексом. Практично не змінилась у структурі споживання частка транспорту. У зв'язку з низькою якістю спожитого палива значно зросли витрати електроенергії на власні потреби електростанцій та технологічні втрати електроенергії в електромережах. У загальному обсязі споживання електроенергії зросла частка комунально-побутового сектора економіки.

6. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКИ УКРАЇНИ

У відповідності з  розробленою Національною енергетичною програмою України до 2030 р. електроенергетика матиме кілька напрямів розвитку.

Рівень електроспоживання. Для визначення оптимальних рівнів споживання електроенергії враховувались майбутні структурні зрушення в економіці України, зокрема:

• розвиток промислового потенціалу для виробництва продукції, яка забезпечить першочергові потреби в продовольчих та промислових товарах;
• прискорений розвиток агропромислового потенціалу, паливно-енергетичного комплексу, переорієнтація машинобудування на виробництво складної наукомісткої і конкурентоспроможної продукції;
• збільшення обсягів експортної продукції та імпортозамінної продукції;
• зниження обсягів виробництва неконкурентоспроможної продукції та ін.