Паризька мирна конференція

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПОЛТАВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ КОНДРАТЮКА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ

 

 

 

 

Виконала:

Студентка групи 101-пГД

Герасименко Г.А.

 

Перевірив викладач:

Сажко О.В.

 

 

 

 

Полтава 2015

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1 НАМІРИ ГОЛОВНИХ

ДЕРЖАВ-ПЕРЕМОЖНИЦЬ НА КОНФЕРЕНЦІЇ

 

Після закінчення війни з метою облаштування світу, країнами –переможницями  було скликано Всесвітню мирну конференцію, на якій колишні союзники  протистояли один одному, тільки не військовими діями, а дипломатично.  Ще до початку проведення мирної конференції, між її учасниками точились суперечки навіть з питання як і  де її проводити - у Франції чи у Швейцарії.

Початок роботи Паризької мирної конференції офіційно відкрив прем'єр-міністр Франції Ж.Клемансо. На відкритті, 18 січня 1919 року були присутні 72 делегати з 26 суверенних країн і 4 британських домініонів, серед учасників не було запрошено представників переможених країн та Росії, в якій на той час йшла громадянська війна.

Найбільш вливовою стала «Велика четвірка» в особі президента В. Вілсона, прем'єр-міністрів Ж. Клемансо (Франція), Д. Ллойд Джорджа (Велика Британія), В. Орландо (Італія), а серед «четвірки» склалася «велика трійка», без Італії

Для підготовки мирних договорів із переможеними країнами було ухвалено рішення про скликання мирної конференції. Франція домоглася проведення її у своїй столиці.

Основні питання на конференції вирішувалися на вузьких нарадах великих держав світу: спершу на "раді 9", а з березня 1919 р. — на "раді 4".

Обговорення мирних договорів із переможеними країнами виявило всі протиріччя між основними учасниками переговорів. Якими ж були плани і наміри великих держав?

Франція більше від інших великих держав постраждала у війні. Бойові дії велися на її території. Франція з кредитора перетворилась у боржника. А от головний боржник Франції — Росія анулювала всі свої зобов’язання. Найбільш популярним гаслом у країні було: "Німці за все заплатять!" Прем’єр-міністр Франції Жорж Клемансо був рішуче настроєний реалізувати це гасло і прагнув послабити Німеччину будь-якими засобами. Він казав: "У Європі 20 мільйонів зайвих німців". Отже, їх повинно було стати менше, принаймні, на прилеглих до Франції територіях. Для здійснення цих намірів остання сподівалася повернути собі Ельзас і Лотарингію, перешкодити об’єднанню Австрії та Німеччини, створити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн, передати частину німецьких земель Бельгії, Данії, Польщі і т. д. Це було передбачено ще в таємному договорі між Францією та царською Росією. У цьому документі йшлося і про стягнення з переможеної Німеччини максимально можливих репарацій. Франція претендувала також на частину османської спадщини.

Пропозиції Франції зустріли протидію з боку Англії та США. Виходячи з традиційного принципу «європейської рівноваги», згідно якого морським державам вигідніше підтримувати рівновагу між суперниками на континенті, Англія і США заперечували надмірне ослаблення Німеччини і зміцнення Франції. Клемансо навіть сказав Ллойд-Джорджу: «На наступний день після перемир`я я знайшов у вашому лиці ворога Франції”. – “Ну, що ж, - відповів Ллойд-Джордж. – Хіба це не було завжди нашою традиційною політикою?”.

Ще одним мотивом, яким керувалися Англія і США стосовно Німеччини, було їх прагненням перетворити Німеччину у форпост боротьби проти більшовизму (комунізму).

Щоб Франція відмовилася від значного ослаблення Німеччини, Англія і США пообіцяли, в обмін на цю поступку, договори про взаємодопомогу на випадок німецької агресії.

Великобританія ще до початку мирної конференції досягла головної своєї мети у війні. Німецький флот перестав існувати. До того ж англійські домініони встановили контроль над німецькими колоніями, а сама Англія — над частиною Османської імперії. Завданням англійської делегації на чолі з прем’єр-міністром Д. Ллойд-Джорджем було закріпити вже досягнуте. Поряд із цим Англія виступила за повернення Франції Ельзасу і Лотарингії. А у визначенні кордонів післявоєнної Європи, на думку Ллойд-Джорджа, слід було виходити з принципу національності й самовизначення. Головна умова післявоєнного устрою — забезпечення миру через роззброєння і створення Ліги Націй як інструменту миру. Ллойд-Джордж, як і Клемансо, був досвідченим політиком і мав солідну опору в парламенті.

Але не все в Англії складалося оптимістично. Британська імперія втрачала колишню могутність: домініони домоглися більшої самостійності; довелося пообіцяти самоуправління Індії та Ірландії; зі світового кредитора Англія перетворилась у боржника; економіка була послаблена, фінанси й торгівля — дезорганізовані. Ліквідувавши загрозу своїй військово-морській могутності з боку Німеччини, Англія з занепокоєнням спостерігала за швидким зростанням могутності флоту США та Японії.

Свої міркування щодо післявоєнного устрою світу англійська делегація виклала в документі, що отримав назву "Послання з Камбре".

 

  США будувало свої плани відносно конференції, ще давно. На початку грудня 1918 р. американська делегація на пароплаві «Джордж Вашингтон» приплила у Європу. Президент В. Вілсон - «творець» відомих «14 пунктів», навіть не приховував, що метою США на мирній конференції буде збільшення політичного впливу на Європу.

Для США Перша світова війна означала кардинальну зміну її становища у світі. Із боржника США перетворились у кредитора. Економічна могутність за роки війни зросла (національне багатство у 1914 р. складало 192 млрд дол., а в 1920 р. — 489 млрд), країна створила могутню армію і флот. Але всередині країни точилася гостра дискусія стосовно мети американської зовнішньої політики між прихильниками ізоляціонізму і прибічниками активної зовнішньої політики (експансионістами). Ізоляціоністи дотримувалися заповіту першого президента США Дж. Вашингтона, який застерігав американців від втручання у справи Європи.

Події Першої світової війни — тотальна підводна війна, оголошена Німеччиною, яка порушувала принцип вільного судноплавства, загибель мирних американських громадян на потоплених цивільних кораблях — схилили громадську думку до участі США у війні та, відповідно, до рішучої зовнішньої політики.

Президент країни В. Вільсон уважав, що зміна ролі США у світі дає їм шанс стати рятувальниками світу і впровадити нові принципи міждержавних стосунків. Своє бачення цих принципів він висловив у "14 пунктах", оприлюднених 8 січня 1918 р. Вони передбачали:

1) відкриті мирні договори; 2) свободу судноплавства; 3) усунення  економічних бар’єрів у торгівлі; 4) встановлення гарантій, що могли  б забезпечити скорочення озброєнь; 5) справедливе врегулювання колоніальних  питань; 6) визволення від німецької  окупації російських територій, а також надання Росії безперешкодної  можливості визначати її політичний  розвиток і національну політику, вступ до "співтовариства вільних  націй"; 7) визволення і відновлення  Бельгії; 8) повернення Франції Ельзасу  й Лотарингії, відновлення окупованих  районів Франції; 9) уточнення кордонів  Італії згідно з національними  ознаками; 10) надання автономії народам  Австро-Угорщини; 11) визволення від  німецької окупації території  Румунії, Сербії та Чорногорії, надання  Сербії виходу до моря; 12) сaмостійне існування турецьких та автономія інонаціональних частин Османської імперії; 13) створення польської держави; 14) утворення Ліги Націй.

Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто хотів створити більш справедливий і демократичний порядок, який виключав би повторення світової війни. Але авторитет Вільсона всередині країни було сильно підірвано, коли більшовики оприлюднили таємні угоди країн Антанти, про існування яких Вільсон нічого не знав. З них випливало, що американські солдати воювали за корисливі інтереси європейських держав. Це відразу спричинило зміни в настроях американців, і на виборах до Конгресу 1918 р. республіканці, дотримуючись ізоляціоністського напряму зовнішньої політики, здобули перемогу. А це означало, що Конгрес не ратифікує жодного з мирних договорів, укладених президентом.

2 ПІДГОТОВКА МИРНОГО ДОГОВОРУ

 

Підготовка мирних договорів формально велася на основі "14 пунктів". З цього випливало, що таємні домовленості не повинні були братися до уваги, одначе вони постійно впливали на вироблення умов післявоєнного устрою світу.

Так, Італія, яку схилили взяти участь у війні на боці Антанти і обіцяли передати їй Південний Тіроль, усе східне узбережжя Адріатичного моря і частину Малої Азії, на конференції домагалася цих територій. Але її внесок у перемогу над Центральними державами було поціновано настільки низько, що претензії на ці території визнано безпідставними на тлі значно більшого внеску Сербії, якій і передали узбережжя Адріатики.

Румунія, своєю чергою, наполягала на передачі їй Трансільванії, Буковини, Банату з австро-угорської спадщини, обіцяних їй 1916 р. До того ж вона окупувала Бессарабію. Тільки за активну участь у придушенні Угорської революції їй передали ці території.

Під час обговорення одного з питань конференції. Версаль, Дзеркальний зал США передовсім були зацікавлені в реалізації принципу вільної торгівлі та мореплавства, а створення Ліги Націй Вільсон уважав інструментом ведення переговорів з інших питань.

Франція наполягала на послабленні Німеччини будь-якими засобами. Англія і США вважали, що надмірне послаблення Німеччини призведе до створення небезпечного вакууму в Європі. Англія розцінювала американську вимогу про вільну торгівлю як виклик своїй морській могутності.

Паризька мирна конференція не зводилась лише до обговорення долі Німеччини,  «Велика трійка» також приймала важливі рішення щодо Австро-Угорщини, Болгарії й Турецької(Османської імперії). Ці держави були у таборі переможених. Розподіл їхніх територій  вирішувався упродовж  договорів, що тривали до 1923 року. Прийняті договори виносилися на розгляд Ліги Націй, як організації, створеної для врегулювання проблем між державами повоєнного світу. 

Для початку переможені держави повинні були сплатити репарації країнам блоку Антанти.

Для Німеччини були поставлені наступні вимоги: 

- Німеччина залишалась без колоній та 1/8 її території;

- Встановити кордони з Францією, Бельгією, Люксембургом, Швейцарією, Австрією; 

- Території Ельзас та Лотарингія повертались до володіню Франції; 

- До Ліги Націй переходило правління в Саарській області;

- Місто Гданськ – повинен був стати вільним містом; 

- Райони Познань, Прусії та Померанії передавались до Польщі; 

- Частина німецьких територій відійшла до Бельгії, Данії та Литві; 

- Утворення Рейнської демілітаризованої зони на правому березі Рейну; 

- Німецька армія неповинна була перевищувати 100 тис. чоловік, мати підводний флот, великі надводні судна, танки, авіацію, важку артилерію; 

- Генеральний штаб розпускався, відмінялась загальна військова повинність; 

- Німеччина повинна виплатити 132 млрд. золотих марок (велику частину Великобританії та Франції);

 

 Для гарантії виконання всіх умов війська союзників входять в Рейнську зону на 15 років. 

Схожі договори були підписані з іншими державами. Це Австрія, Болгарія, Угорщина та Туреччина. Цими документами було зафіксувано нові кордони в зв’язку з утворенням нових держав в Центральній та Південно-східній Європі. 

Для Німеччини наслідками Версальського договору були: повний економічний крах, велика сума репарацій, загальне національне пригнічення, міжнародна політична ізоляція. Країни, раніше союзники Антанти задовольнили свої потреби в територіях та отримали значні внески в свою економіку завдяки німецьким репараціям.   

Ці та інші проблеми і спричинили гостру боротьбу на конференції.

 

3 "УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ" НА КОНФЕРЕНЦІЇ

 

„Українське питання” на Паризькій мирній конференції не стояло окремим пунктом порядку денного, а виникало в процесі розгляду і визначення кордонів між країнами Східної Європи.

Загарбання Польщею Східної Галичини й Волині не дістало належної оцінки на Паризькій мирній конференції. Не ухваливши формального рішення, керівники Антанти і США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому, щоб передати їх під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США. При цьому вони ігнорували виступи українських представників про природне право українського народу на самовизначення.

З більшим розумінням до вирішення українського питання на Паризькій мирній конференції поставились англійці. Це пов’язують, зокрема, з тим, що радником британського Міністерства закордонних справ у справах Галичини був Л. Намієр, родом з України.

25 червня 1919 р. Польща одержала  повноваження на окупацію всієї  Галичини та введення цивільної  адміністрації на цій території. Умовою було забезпечення автономії  Галичини, політичної, релігійної та  особистої свободи населення.

Тактично гнучку дипломатичну лінію, щоб заволодіти Закарпаттям, проводили президент Чехо-Словаччини Т. Масарик і міністр закордонних справ Е. Бенеш. Свої дії вони узгоджували з західними державами і заручилися підтримкою закарпатської еміграції у США. У січні 1919 р. чеські війська зайняли Ужгород. 8 травня в Парижі було ухвалено рішення про передачу Карпатської України Чехо-Словаччині. У вересні 1919 р. воно ввійшло до Сен-Жерменського мирного договору.

У столиці Франції обговорювались також питання про долю Північної Буковини та Бессарабії. Їх було відторгнено на користь Румунії. Україна та радянська Росія не визнали законності цих рішень.

Таким чином обговорення „українського питання” на Паризькій мирній конференції виявило незацікавленість великих держав в існуванні незалежної української держави. Це було зумовлено декількома факторами: 1) Україна на конференції була представлена різними урядами, які не завжди координували свої дії; 2) Україна була „заражена” більшовизмом; 3) на українські землі претендували сусідні держави, зокрема, Польща, Румунія та Чехословаччина, які були союзниками країн Антанти; 4) країни Антанти не могли пробачити Україні підписання з державами Четвертного союзу Берестейського миру. 

 

4 УТВОРЕННЯ ЛІГИ НАЦІЙ

 

Паризька мирна конференція прийняла вироблений спеціальною комісією Статут Ліги Націй, який став складовою Версальського та інших договорів.

Головним органом цієї міжнародної організації були щорічна Асамблея, до якої входили всі члени організації, і Рада Ліги, де були репрезентовані США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, а також п’ять непостійних членів. Рішення з усіх питань мали виноситись одноголосно. Переможені у війні держави, а також радянська Росія, не входили до Ліги Націй. Ліга проголошувала розвиток співробітництва між народами і гарантію безпеки післявоєнного світу. Американський сенат, ознайомившись із умовами Версальского мирного договору і, відповідно, зі Статутом Ліги Націй, відхилив його, і США, будучи ініціатором створення цієї міжнародної організації, не увійшли до неї.

Генеральна Асамблея ЛН виконувала роль міжнародного парламенту і мала право виносити рішення з усіх міжнародних політичних питань, включно з заходами, спрямованими на збереження миру.

До ЛН належало управління двома територіями: Сааром і містом Данциґ. Колоніальні володіння Німеччини та Османської імперії були передані за мандатом ЛН Англії, Франції, Бельгії та Японії.

Статут ЛН вступив у силу 10 січня 1920 р. Вже 16 січня у Парижі відбулося перше засідання Ради ЛН, а 15 листопада в Женеві (яка стала постійним місцем перебування штаб-квартири організації) відбулася перша сесія її Асамблеї.

Діяльність Ліги Націй у 20-ті роки

На Лігу Націй покладалися великі сподівання у справі становлення нової системи міжнародних відносин після Першої світової війни.

Статут ЛН вступив у силу 10 січня 1920 р. Вже 16 січня у Парижі відбулося перше засідання Ради ЛН, а 15 листопада в Женеві (яка стала постійним місцем перебування штаб-квартири організації) відбулась перша сесія її Асамблеї.

Вже з перших днів своєї роботи ЛН стала втрачати свій авторитет, а, відповідно, і свій вплив на хід міжнародних відносин.

Першим серйозним конфліктом, яким зайнялась ЛН стали польсько-литовські територіальні суперечки навколо Віленського краю (м. Вільнюс). Рада ЛН доброзичливо вислухала завіряння у миролюбстві від тодішнього президента Польщі відомого композитора І. Подеревського, а вже за кілька днів була поставлена перед фактом польської окупації краю. ЛН відреагувала, здавалося, адекватно: закликала до виводу з краю польських військ і проведення плебисциту під контролем міжнародного поліцейського контингенту. Але прийнята резолюція залишилась пустим звуком. Польща анексувала захоплені землі. А ЛН засудила… Литву за непоступливість.

Також ЛН нічого не змогла заподіяти, коли Італія в 1923 р. захопила о. Корфу у Греції.

Проте були і успіхи. Так було, наприклад, у польсько-німецькому конфлікті через Сілезію, у шведсько-фінському конфлікті щодо Аландських островів. У 1925 р. Президент ЛН зупинив «телеграмою» війну між Болгарією та Грецією. Але це були конфлікти, в яких ворогуючі сторони були схильні до порозуміння і готові були прийняти арбітраж ЛН. Таким чином в ролі миротворця ЛН виявилась малоефективною.

Важливим напрямом діяльності ЛН став процес розброєння. Та діяльність у цьому напрямі була більш схожа на фарс. Свою діяльність у цьому напрямі ЛН розпочала зі створення комісії з інспекції воєнних витрат Республіки Сан-Маріно!!! А щоб скликати міжнародну конференцію з питань розброєння ЛН знадобилося аж 10 років, яка завершилась повним провалом.

Проте в діяльності ЛН були і світлі сторінки. Так її економічна місія допомогла Австрії справитись з тяжкими економічними проблемами після Першої світової війни. ЛН провела масштабну акцію по репатріації військовополонених з Росії. В той же час відмовила у допомозі раданській Росії під час голоду 1921-1923 рр. Взагалі щодо СРСР ЛН мала предвзяте відношення, як і в останнього щодо неї.

У 20-ті роки в ЛН було призупинено членство Аргентини та Іспанії, а в 1926 р. Бразилія першою вийшла з організації.

Під егідою ЛН було створено цілий ряд спеціалізованих організацій з міжнародного співробітництва – із засобів зв`язку та транзиту. З питань охорони здоров`я, продовольства, з питань запобігання поширення наркотиків тощо. Був створений комітет інтелектуального співробітництва. Навіть вдалося організувати діалог між німецькими і французькими істориками з суперечливих питань історії двох народів, з метою усунути з підручників шовіністичні стереотипи

Але більшість позитивних моментів у діяльності ЛН були у значній мірі досягнуті не завдяки діяльності її офіційних органів, а завдяки видатним діячам, що з ними співпрацювали: полярному досліднику з Норвегії Ф. Нансену, філософу А. Бергсону, фізику І. Кюрі, письменнику-фантасту Г. Уельсу та іншим.

 

5 ВЕРСАЛЬСЬКИЙ МИРНИЙ  ДОГОВІР

 

У квітні було розроблено текст договору з Німеччиною. Її делегацію викликали до Парижа для його вручення. Спроби німецьких дипломатів внести хоч якісь зміни до цього документа відхилили, і 28 червня 1919 р. у Версалі підписали мир, який став основою післявоєнного врегулювання. У тексті договору за наполяганням Вільсона було вміщено Статут Ліги Націй (текст статуту вмістили і в договори з союзниками Німеччини).

За договором Франції повертались її землі — Ельзас і Лотаринґія, а також передавалися вугільні шахти Саару, одначе цей район на 15 років переходив під управління Ліги Націй. Німеччина передавала Польщі Познань, частину Верхньої Силезії, райони Померанії та Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини Польський (Данцизький) коридор, чим відкривався вихід до Балтійського моря для Польщі. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді та Морене після плебісциту, Данія — північну частину Шлезвіґу; Мемель (Клайпеда) переходив у відання держав-переможниць (1923 р. приєднаний до Литви), а Данциґ (Ґданськ) оголошувався вільним містом під захистом Ліги Націй.

За Версальським договором Німеччина втратила 1/7 своєї території. Вона повністю втрачала колонії — їх поділили між державами-переможницями. Їй заборонялося тримати в армії більш як 100 тис. вояків, мати військово-повітряний і підводний флоти, ліквідовувався генеральний штаб, скасовувалася загальна військова повинність. Передбачалась 15-річна окупація військами Антанти лівого берега Рейну і демілітаризація 50-кілометрової ділянки на його правому березі.

За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати репарації. Загальний їх обсяг визначався спеціальною конференцією 1921 р. у розмірі 132 млрд золотих марок, з яких 52 % мала отримати Франція, 22 % – Велика Британія і 10 відсотків – Італія.

Сен-Жерменський мирний договір

10 вересня 1919 р. було підписано  Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, який зафіксував визнання нових державних кордонів, що утворилися після ліквідації Австро-Угорської монархії. Колишні австрійські володіння — провінції Богемія, Моравія та Силезія увійшли до складу Чехо-Словаччини. Італія отримала Південний Тироль, Юлійську Крайну, майже всю Істрію, крім міста Фіуме (Рієка). Королівство Сербів, Хорватів і Словенців отримало Боснію і Герцеґовину, Далмацію, Крайну, Словенію. Румунія отримала Буковину, а Польща захопила Галичину. Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію. Також Австрія повинна була сплачувати репарації, хоча суму їх визначено не було. Їй заборонялося приєднуватися до Німеччини.

Нейїський мирний договір

27 листопада 1919 р. в передмісті  Парижа Нейї-сюр-Сен було підписано мирний договір із Болгарією. Вона втратила Західну Фракію, яка передавалася Греції, та позбавлялася виходу до Егейського моря. Південна Добруджа залишилась у складі Румунії. Частину Македонії було передано Королівству Сербів, Хорватів і Словенців. Болгарії заборонялося тримати в армії більш як 20 тис. вояків. Суму репарацій було визначено у 2,25 млрд золотих франків, що їх належало сплачувати протягом 37 років.

Тріанонський мирний договір

Мирний договір з Угорщиною отримав назву Тріанонського. Він був підписаний лише 4 червня 1920 р. Це було пов’язано з існуванням Угорської радянської республіки. Територія Угорщини за договором скорочувалась на 77%, а населення — на 59%. Румунія отримала Трансильванію та Банат, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців — Воєводину і Хорватію. Угорщина втрачала вихід до Адріатичного моря. Словаччина і Закарпатська Україна переходили до складу Чехо-Словаччини. Угорщина відмовлялася від усіх прав на території колишньої Австро-Угорської монархії, в тому числі й на Закарпатську Україну. Також Угорщина передавала Австрії Бурґенланд (прикордонна територія заселена німецьким населенням). Заборонялася загальна військова повинність, армія обмежувалася 35 тис. вояків. Країнам-переможцям Угорщина сплачувала репарації.

Севрський мирний договір

10 серпня 1920 р. султанський  уряд Туреччини підписав Севрський  мирний договір, за яким відбувався  поділ колишньої Османської імперії. Туреччина відмовлялася від арабських  земель, визнавала англійський протекторат  над Єгиптом, а французький —  над Марокко і Тунісом. Туреччина  була позбавлена прав на Судан, визнавала анексію Кіпру, втрачала  володіння на Аравійському півострові  та в Європі. Острови Егейського  моря та місто Ізмір передавалися  Греції. Армія обмежувалася 50 тис. вояків. На території всієї країни  зберігався режим капітуляції, що  фактично означав перетворення  Туреччини в напівколонію.

Підписання мирних договорів із Німеччиною та її союзниками за результатами Першої світової війни, не вгамувало розбурхану війною та революціями Європу. Збройні конфлікти, перевороти, заколоти, політичні кризи продовжували стрясати європейський континент ще впродовж кількох років.

Головна першопричина гострої політичної боротьби і протистояння полягала у становленні Версальської системи, яка була першою спробою в історії людства досягнути гармонії інтересів окремих держав і всього світового співтовариства, але виявилася несправедливою, надто щодо переможених країн.

Крім того нові європейські кордони, проведені на карті в результаті тривалого дипломатичного торгу, далеко не завжди враховували волевиявлення народів областей, що підлягали територіальному переділові. Особливо наочно невідповідність державних кордонів та меж етнічного розселення відображає карта „Народи Центральної та Східної Європи в міжвоєнний період”. На 1923 р. більшість міждержавних конфліктів, пов`язаних із територіальними проблемами, було розв`язано, деякі відклали на майбутнє. Так, Італія на свою користь вирішила проблему Фіуме. Пішла на збройних конфлікт із Грецією за острів Корфу, але цього разу безрезультатно (1923 р. ). Польща, використовуючи будь-які засоби, зуміла домогтися приєднання частини Силезії, Віленського краю, а за Ризьким миром 1921 р. з радянськими республіками – Західної України та Західної Білорусі. У 1923 р. новий східний кордон Польщі був визнаний країнами Антанти. Нерозв'язаною залишилася суперечка між радянськими республіками і Румунією щодо Бессарабії.

Чехословаччина, Румунія, СХС, Греція одержали внаслідок договорів переваги, і тому їх підтримували. Австрія, Угорщина, Болгарія в результаті договорів втратили значні території і тому вони були незадоволені ними.