Міністерство  освіти і науки України

Кам’янець-Подільський національний університет

імені Івана  Огієнка 

     Історичний факультет

Кафедра політології і соціології 
 

Кошай Наталія  Анатоліївна

Переяславський  договір 1654 року 
 
 

Перевірив:

Вонсович  Геннадій Борисович

кандидат  історичних наук, доцент 
 

Кам’янець-Подільський

2009

   План 

   Вступ………………………………………………………………………..…3

1. Причини укладання угоди з Москвою………………………….....5
2. "Березневі статті" - важливий правовий документ…………..…...8
3. Наслідки Переяславської угоди………..………………………….11
4. Оцінка договору…..………………………………………………..12

   Висновки………...……………………………………………………………15

   Література……...……………………………………………………………..17 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Вступ 

   Актуальність. Переяславська угода 1654 року між Московією та Україною - це, безумовно знакова подія в історії двох братніх слов’янських народів-сусідів витлумачувалася раніше й зараз сприймається з різних позицій — від захвату й беззаперечного схвалення до повного неприйняття дій козачої старшини, що «пішла на службу до московського царя». Але більшість вітчизняних істориків все ж таки оцінюють Переяславську Раду й угоду, підписану в березні того ж року на основі усної присяги, радше як договір двох сторін (хоча й нерівноправних), а не тільки як присягу України «на вірність московському білому царю».

   І зараз не заважає відтворити вельми цікаві обставини, за яких відбувалася 348 років тому Переяславська Рада. Перебіг подій під час першого  етапу (1648 — 1653 рр.) Визвольної війни  українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, попри гучні перемоги (під Жовтими Водами, Корсунем, Зборовом, Батогом...) й не менш гучну трагічну поразку від польсько- литовської армії на полі під Берестечком, виявив одну закономірність: уряд Гетьманщини так і не знайшов союзників, на яких можна було б спиратися в боротьбі за державну незалежність. Кримський хан постійно підступно зраджував Богдана Хмельницького в найбільш важливі моменти битв; молдовський господар був залежною фігурою в руках польського короля, турецького султана й тих же кримських татар. Москва ж перебувала ніби над сутичкою і очікувала часу, щоб втрутитися в конфлікт, який виснажив усіх його «гравців».

   В таких складних умовах гетьман Богдан Хмельницький, прагнучи до української  незалежності, шукав союзника, яким і виявилась Москва. Укладений згодом договір – Переяславські статті 1654р. – оцінювався сучасниками по-різному: одні тлумачили його як возз’єднання, інші – як поглинання.

   Предмет. Історичні передумови українсько-московського договору 1654 року, зміст Березневих статтей Б.Хмельницького та  погляд сучасників на зміст і значення цього договору.

   Об’єкт. Причини, наслідки та оцінка договору 1654 року.

   Завдання. Засвоїти уроки Переяслава та провести паралелі між минулими та сучасними українсько-російськими відносинами. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Причини укладання угоди  з Москвою

   У середині XVII ст. Україна, знекровлена  й виснажена тривалою боротьбою  з Польщею, оточена з усіх боків  економічно та військово потужнішими  ворогами, змушена була шукати союзників . Влітку 1653 p. Польща утворила антиукраїнську коаліцію з Валахією, Молдавією й Трансільванією. Союз України з татарами вичерпав себе. Із впливових сусідів лишилася лише Московська держава. Б. Хмельницький зрозумів, що Україна опинилася в пастці: якби їй навіть вдалося дати відсіч Польщі, ситуацією негайно скористалася б Порта чи те ж саме Московське царство. (Аналізуючи ситуацію, обов’язково слід взяти до уваги різницю в людських та природних ресурсах Війська Запорозького й держав, з якими йому доводилося найбільше контактувати. Населення Речі Посполитої, наприклад, складало близько шести мільйонів осіб, тоді як на території Війська Запорозького проживало трохи більше мільйона виснажених багаторічними війнами, повстаннями та грабунками (адже саме українські землі були основним театром воєнних дій) мешканців. Співвідношення з Московським царством і Оттоманською Портою було подібним. За таких умов сама дія обставин спонукала український провід (якщо він дійсно прагнув врешті домогтися політичного суверенітету) до політики лавірування й ситуативних короткочасних союзів та коаліцій.) Україна була б ними загарбана. У цій ситуації було вирішено спробувати домовитися з Москвою про спільні дії проти Польщі, а відтак і інших вороже налаштованих сусідів. З цією метою й було укладено угоду 1654 року, умови якої містилися в «Березневих Статтях» та трьох «Жалуваних грамотах» того ж року [8, 298].

   Укладаючи союз з Росією, Б. Хмельницький насамперед розраховував об’єднаними зусиллями  нейтралізувати Польщу й у такий  спосіб (через досягнення принципово нового «розкладу сил» в регіоні) отримати можливість подальшого військово-політичного та дипломатичного маневру та на цій основі зміцнити міжнародно-правовий статус Війська Запорозького Московська держава зі свого боку була зацікавлена в поширенні впливу на захід, у виході до Чорного моря, створенні плацдарму для боротьби з Портою та Річчю Посполитою. Безпосередніми ж мотивами укладення Договору 1654 року для неї стали різке загострення відносин з Польщею та побоювання зближення Війська Запорозького з Портою. Враховувалася й перспектива зміцнення позицій Московської православної церкви, яку відкривав їй альянс з Україною [10].

   При оцінці Переяславської угоди слід враховувати  і таке. На тлі активної дипломатичної  діяльності тогочасного українського проводу домовленість з Москвою 1654 року була важливим, але не єдиним тактичним дипломатичним заходом в низці не менш масштабних договорів з іншими державами (Польщею, Молдавією, Швецією, Семигородом, Туреччиною, Кримом).

   Відповідний політичний крок був вимушеним для гетьмана. Єдиний аргумент, висунутий гетьманом на користь союзу, — це віра. Натомість дипломатичне листування й тексти офіційних документів обох сторін рясніють згадками про «єдиний народ руський», «одну матір — Київську Русь», а також про те, що московський цар як «прямий нащадок Володимира Великого» повертає під свою руку загарбану Польщею «Малу Русь» «яко древніх великих князів Руських спадщину». На той час ідеї спільної Великої Русі та єдиного «руського народу» не мали для українського суспільства достатньої ідеологічної ваги й циркулювали переважно в колах вищої політичної та інтелектуальної еліти [8, 304].

   Низку запитань викликає процедура й договірно-правове  оформлення українсько-російських домовленостей. Угода в Переяславі була усною  й передбачала обопільну присягу: як козаки присягали на вірність царю, так і монарх  зобов’язувався гарантувати права й вільності українського народу. Однак російський посол В. Бутурлін у останній момент заявив, що таких повноважень не отримав. Переговори мало не зайшли в глухий кут. Проте козацька старшина на чолі з гетьманом вирішила не розривати відносин, котрі так важко налагоджувалися, й поклалася на передане В. Бутурліним «слово» царя, що той підтверджує всі домовленості. У наступні місяці 1654 року між Україною та Московською державою було укладено письмову угоду, що відповідало тодішній дипломатичній практиці.

   В Україні далеко не всюди одразу згодилися  присягати московському цареві . Відомі факти збройних заворушень, які відбувалися  в Києві, на Київщині, у Полтавському, Кропив’янському, Уманському та Брацлавському полках. Негативно сприйняла альянс частина козацької старшини та української шляхти. Вкрай негативно поставилося до «об’єднання» духовенство на чолі з ієрархами Української православної церкви, які, будучи підпорядкованими Константинопольському, а не Московському патріархові, передбачали майбутні ускладнення й баталії на церковній ниві. Понад тридцять років вони ще противилися «об’єднанню» з Москвою.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   2. "Березневі статті" - важливий правовий документ. 

   Юридично  оформили рішення Переяславської угоди  і визначили відносне автономне, політичне і правове становище  України в складі Російської держави, так звані "березневі статті".  Вони були одним з найважливіших  правових документів в українській історії.  Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С.  Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П.  Тетерею.  Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті" [10, 12].  В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі статті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів.  Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр.  В них передбачалося:

• стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни;
• стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;
• стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодування";
• стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;
• стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі;
• стаття 6 - затвердження маєтків київського митрополита;
• стаття 7 - надіслання російських військ  під Смоленськ;
• стаття 8 - надіслання російських військ на польський кордон;
• стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам;
• стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;
• стаття 11 - забезпечення порохом і провіантом козацький залог у фортеці Кодак і у Запорізькій Січі.

   Окремо  після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.

   Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654 року видав  українським послам жалувані грамоти:

• про прийняття України до складу російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки;
• про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорізького;
• про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

     В цих трьох грамотах було  задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських  статтях", але не увійшли у  "Березневі статті".  Зокрема  було передбачено непорушність "давніх  прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і ії нащадками належних ії маєтків, тощо.  "Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією.  Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд перекладів, чернеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел [3, 15].  

   Умови договору з російським царем після  обрання кожного нового українського гетьмана перезатверджувалися у  так званих "гетьманських статтях".  (Переяславських статтях 1659 року, московських  статтях 1665 року, Тухівских статтях 1669 року, Коломацьких статтях 1687 року, Решетилівських статтях 1709 року і інших).  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   3. Наслідки Переяславської угоди 

   Безпосередніми  наслідками Переяславської угоди для  України стало утвердження Української  Козацької держави як правової автономії та суб’єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.

   Переяславські події істотно вплинули на розвиток геополітичних процесів, розстановку  сил на карті Європи . Істотно  зміцнилися позиції Московської  держави. Виникли передумови її перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послаблення політичної сили та ваги Оттоманської Порти та її васала — Кримського ханства, посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичний переустрій Балкан.

   Наслідком перемоги дипломатії євразійського  типу стало фактичне поглинення у  XVIII столітті України, її прав і свобод московськими царями і царицями. Олексій Михайлович розпочав цей процес, а Петро I і Катерина II покінчили з рештками незалежності України. І «допомогли» їм представники української еліти, що дбали лише про свої егоїстичні інтереси. В першу чергу вони будували станову, ієрархічну державу на противагу демократичним устремлінням Запорозької Січі [10].  
 

   4. Оцінка договору 

   Ставлення до Переяславської угоди 1654 року завжди було й залишається неоднозначним. Оцінка та з’ясування причин і наслідків  цієї історичної події тлумачилися  з позицій політичної доцільності  Російської імперії. фахівець із російського права Микола Дьяконов (пом. 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венедикт Мякотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи;

   українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д. Інший український Історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.

   Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу в СРСР було оголошено (щоправда, не вченими, а Комуністичною партією Радянського Союзу), що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 р. Особливих ідеологічних викривлень зазнала оцінка Переяславської угоди за часів Радянського Союзу: уся історія українського народу подавалася як «віковічне прагнення возз’єднатися з російським». Цей міф був створений ще ідеологічним апаратом Російської імперії. Специфічне розуміння Переяславської ради як акту «возз’єднання України з Росією» протягом 1950—1980-х років було однією з підвалин радянської імперської ідеології поряд з ідеологемами «Київської Русі — колиски трьох братніх народів», «нової історичної спільноти — радянського народу» тощо. Суттєвими залишаються можливості політичної експлуатації міфу про Переяславську раду й нині. Незважаючи на те, що в наші дні Переяславський міф набув певної автономності в суспільній свідомості населення України, він і тепер активно використовується в поточному політичному житті.

     За офіційною радянською теорією,  велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом». Щоправда, в середині 1960-х років принаймні один радянський учений — Михайло Брайчевський — піддав цей погляд сумніву (що мало катастрофічні наслідки для його кар'єри), однак для всіх радянських учених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалася обов'язковою [5, 78].

   На  думку відомого українського iсторика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) залишався фактично єдиним і повноправним правителем Української козацької держави. Уci питання ЇЇ життєдіяльності (внутрішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарбницю не надійшло жодної копійки,

   Подібний  статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному розумінні  мала щось більше, ніж звичайний  протекторат. Вона одержала більші права, ніж Їх мали Молдавія, Волощина чи Кримське ханство в складі свого «протектора» — Османської імперії. Тому вірогідно, що згідно : договором 1654 р., незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла до складу Росі на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.

   Втім  закріплені Переяславсько-Московською угодою правові взаємовідносини між Україною і Росією залишилися зобов'язаннями на папері і не були здійснені на практиці.

   Усе це вимагає глибокого неупередженого наукового аналізу відповідних  подій з позицій сьогодення, змушує розглядати означену проблематику в контексті сучасних суспільно-політичних процесів як таку, що мала особливі політичні, економічні та соціальні наслідки для українського народу, становлення та розвитку української державності.

   Загалом для українського народу конче важливим є досягнення суспільного компромісу в переосмисленні своєї історії , подолання стереотипів, що не лише за років тоталітаризму, а й задовго до цього насаджувалися в суспільній свідомості. Маємо грунтовніше розібратися самі в собі, пізнати самих себе, усвідомити свою цінність. Народ без історії є історичним безбатченком. Такий народ не лише втрачає основи національної свідомості, а й бачення перспективи. Аналітичні оцінки історичних уроків Переяславської угоди 1654 року для українського народу, зроблені інститутом, мають розглядатися саме в такому контексті.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Висновки 

   Український та російський народи поєднує довгий спільний історичний шлях, на якому  була не тільки експансія й гноблення, але й взаємодопомога та спільно  пережиті драматичні події. Тому трагічні для української державності та народу наслідки Переяславської ради не слід розглядати як підставу для антиросійських настроїв в українському суспільстві. Україна мусить повною мірою використати державотворчий потенціал свого народу, скористатися своїми геополітичними та геоекономічними перевагами виключно за критерієм власних національних інтересів.

   Потрібно  чітко визначити коридор можливостей  у наших відносинах з Росією . Ці можливості даються нам нелегко, протягом минулого десятиліття вони були і ще довго лишатимуться найскладнішими в усьому комплексі зовнішньополітичних відносин нашої держави. Існують об’єктивні обставини, які треба враховувати. Мається на увазі не лише об’єктивність розвитку тісних економічних відносин, взаємозалежність у галузі науково-технічного та соціального прогресу, а й природна зумовленість ментальності наших народів, їхнього способу життя, найширших аспектів духовної та гуманітарної сфер, мови, культури, релігійних уподобань. Україна — багатонаціональна держава, й дуже важливим чинником є глибокі корені українсько-російських міжнаціональних відносин. Декілька століть ми жили в межах однієї держави, й тому необхідна глибока мудрість політичного керівництва та особливо інтелектуальної еліти, щоб утвердити оптимальні механізми сучасного цивілізованого суверенного розвитку наших держав і народів. Звісно, що для цього потрібен час, взаємоповага, добра воля й терпіння.

   За  останні 500—600 років Україна неодноразово виявлялася тією визначальною ресурсною  базою, приєднання й використання якої забезпечувало геополітичне домінування Литви, Польщі, Росії в регіоні або й на континенті. Ця ситуація є вже архетиповою для нашої історії, й пам’ятати про неї необхідно, адже існує загроза її повторення й у нинішній час. Лише на шляху консолідації української політичної нації, зміцнення свого суверенітету та соборності Українська держава може й повинна перетворитися з об’єкта чужоземного впливу на повноправний суб’єкт сучасної міжнародної політики. Тому значення уроків Переяславської угоди для усвідомлення цього важко переоцінити  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Література 

1.  Бобровник С. В. та ін. Основи держави і права. К.: «АН України». Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. -  1993 р. – 253 c.

2.  Гелей С.  Державницький світогляд В'ячеслава Лепинського. – Л.: "Центральна спілка споживчих товариств України". - 1994 р. -  321 c.

3. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2.– К., 1992 p.– 608 c.

4.  Субтельний О.  Україна.  Історія.  – К.: Либидь. - 1993 р. – 720 c.

     5. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність. - К.: Варта. – 1994 p. - 96 с.

6. М.  Грушевський /Хто такі українці  чого вони хочуть. – К.: Знання. -1991 p. – 240 c.

7. О.І. Семків. Політологія. - Львів: Світ. - 1993. – 592 c.

8. Грушевський  М. Iлюстрована iсторiя України. –  К.: Наукова думка, 1990. – 524 c.

9. С. Махун. Переяславська Рада – возз’єднання чи поглинання?// День. – 2002 р. - № 4.

10. А. Гальчинський, С. Здіорук, В. Крисаченко. Переяславська угода 1654 року: історичні уроки для українського народу// День. – 2004 р. - № 16.

11. Довідник  з історії України. Т. 3. (Р - Я). / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – - Київ: Ґенеза, 1999. – 688 с.