Перші угоди, партнерство й стратегії

Зміст

Вступ ………………………………………………………………………..3

І. Перші угоди, партнерство й стратегії …………………………………5

а) Угода про партнерство і співробітництво (УПС) та інші угоди й стратегії …………………………………………………………………….5

ІІ. Сучасний стан відносин Україна – Європейський союз …………….8

Висновки ……………………………………………………………………16

Список використаної літератури …………………………………………18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Для України необхідна економічна політика перехідного (від пострадянського до європейського) періоду. Концептуальною основою (на рівні визначення головних пріоритетів і напрямів) цієї політики повинно стати Послання Президента України “Європейський вибір”. Ефективним засобом забезпечення економічної безпеки є створення принципово нової моделі, яка повинна в собі об'єднувати державний протекціонізм з прискореним технологічним переоснащенням у контексті зниження енерго-, матеріалоємності, підвищення екологічності виробництва, що в кінцевому підсумку означає вихід на той рівень рентабельності виробництва, що забезпечить конкурентоспроможність національної економіки.

Ключовим складником такої політики повинно стати збереження в межах національної юрисдикції “відтворювального ядра”, в якому на основі високих технологій на контрольованих державою “Технопарків” інших анклавів XT, “виростуть” виробництва, здатні органічно розвиватися й генерувати види продукції наступного покоління споживання, які безумовно знайдуть попит на світових ринках.

Успішність цієї стратегії потребує на першому етапі гнучких засобів державного протекціонізму. В зв'язку з цим необхідно чітко розрізняти функції держави та приватного бізнесу. До функцій держави належить:

- підтримка і розвиток  не обхідної ринкової інфраструктури  через прийняття відповідної  законодавчої та контроль за  її дотриманням;

- сприяння в здійсненні  науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських  робіт (НДДКР);

- державні гарантії й  страхування інвестицій та кредитів  у галузях виробництва на основі XT.

- формування нової структури експортного потенціалу, поступовий відхід від експорту сировини та напівфабрикатів;

- включення в систему міжнародних технологічно-виробничих зв'язків у якості необхідної ланки;

- посилення ролі економічної складової в зовнішній політиці держави, створення механізму контролю над діяльності державних та інших інституцій в цій контексті відповідності їх діяльності чинному законодавству, національним інтересам українського народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І. Перші угоди, партнерство й стратегії

Європейський Союз є політичним, економічним і культурним об'єднанням з ознаками конфедерації, до якого входять 28 європейських держав з населенням понад 507 млн. людей.

Представництво Європейської Комісії в Україні було відкрито в центрі Києва у вересні 1993 року. З 1 грудня 2009 року (після набуття чинності Лісабонським договором) Представництво Європейської Комісії перетворилося на Представництво Європейського Союзу в Україні.

Внаслідок політики розширення, ЄС отримав спільні кордони з Україною 1 травня 2004 року, коли до союзу приєдналися десять країн, у тому числі Польща, Угорщина, Словаччина. Наразі спільна протяжність кордонів України та ЄС становить 1390,742 км.

Протягом багатьох років правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво від 14 червня 1994 (набула чинності 1 березня 1998 р.). Ця угода започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Крім того, укладено низку галузевих угод та документів міжнародно-правового характеру, згідно з якими здійснюється співробітництво між Україною та ЄС. Україна співпрацює з ЄС в рамках проекту «Східне партнерство», одним із завдань котрого є підготовка до вступу України до Європейського Союзу.

а) Угода про партнерство і співробітництво (УПС) та інші угоди й стратегії

У 1994 pоці було підписано, а в 1998 році набула чинності Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС (УПС). Вона є базовим документом, що визначає правовий механізм співробітництва між Україною і ЄС, у якому проголошуються такі цілі співробітництва:

- розвиток політичного  діалогу;

- сприяння розвитку торгівлі  та інвестицій, а також створенню  необхідних умов для розвитку  гармонійних економічних відносин  між сторонами;

- створення умов для  взаємовигідного співробітництва  в усіх галузях;

- підтримання зусиль України  по зміцненню демократії.

УПС передбачала створення інституцій, покликаних забезпечити виконання положень Угоди, а саме:

- Саміт Україна-ЄС;

- Рада з питань співробітництва  між Україною і ЄС;

- Консультації «Трійка»  ЄС – Україна;

- Комітет та галузеві  підкомітети з питань співробітництва  між Україною і ЄС;

- Комітет парламентського  співробітництва.

У 1995 році було підписано Тимчасову угоду про торгівлю між ЄС та Україною.

11 червня 1998 року Указом  Президента України № 615 було  затверджено Стратегію інтеграції  України до Європейського Союзу, яка передбачала наступні напрямки  співробітництва України з ЄС:

-         адаптація законодавства України  до законодавства ЄС;

-         підтримка демократії в країні;

-         адаптація соціальної політики  до стандартів ЄС;

-      інтеграція в культурній, політичній, освітній, науково-технічній сфері та в сфері охорони навколишнього середовища.

У 1999 році Європейська Рада ухвалила Спільну стратегію ЄС щодо України, спрямовану на зміцнення відносин між Україною та ЄС.

У липні 2002 року відбувся саміт «Україна – ЄС». Основні питання стосувалися надання Україні статусу країни з ринковою економікою і асоційованого членства країни в ЄС. За підсумками роботи саміта було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрапляє до хвилі розширення ЄС у 2004 і 2007 pоках.

У 2003 році Україні було надано статус «країни-сусіда ЄС». З метою зменшення негативних наслідків від вступу в ЄС сусідів України, з ними було укладено угоди про спрощення візового режиму.

Влітку 2004 року Європейський Союз започаткував реалізацію зовнішньополітичної ініціативи – «Європейська політика сусідства», яка охопила східне та південне коло сусідніх з ЄС країн. Усвідомлення неадекватності ЄПС та жорстка позиція України щодо її неприйнятності (передусім через її позиціонування як альтернативи політиці розширення) сприяли тому, що всередині ЄС почалися пошуки шляхів визначення для України нового статусу в стосунках з ЄС, про що свідчить ініційована навесні 2008 року Польщею та Швецією зовнішньополітична ініціатива «Східне партнерство». Україна є учасницею ініціативи ЄС «Східне партнерство», установчий саміт якої відбувся 7 травня 2009 року в м. Прага (Чеська Республіка).

В листопаді 2013 року на саміті у Вільнюсі очікувалось підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Однак, 9 листопада в Росії відбулася таємна зустріч президентів Януковича і Путіна, зміст якої залишається невідомим. Після цього українська влада різко змінила риторику і 21 листопада 2013 Кабінет міністрів України вирішив призупинити процес підготовки до підписання угоди з Євросоюзом. Внаслідок цього, по всій Україні розпочались масові акції протесту. 21 березня 2014 року, була підписана політична частина угоди асоціації з Європейським Союзом. Економічна частина угоди була підписана після виборів Президента України в червні 2014 року.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

II. Сучасний стан відносин Україна – Європейський союз

Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані у грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 16 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.), яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань.

На сьогодні в рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій та космосу.

Партнерський діалог Україна-ЄС розвивається під час проведення щорічних засідань cаміту Україна-ЄС за участю Президента України; Ради з питань співробітництва за участю Прем’єр-міністра України; Комітету з питань співробітництва; Комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна-Трійка ЄС, постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей та консультацій на високому і експертному рівнях.

Євроінтеграція є головним та незмінним зовнішньополітичним пріоритетом України.

Нинішній розвиток політичного діалогу між Україною та ЄС базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, виконанні сторонами УПС та Плану дій «Україна–ЄС», прийнятого у лютому 2005 року у Брюссель. У рамках Європейської політики сусідства. Україна виходить з того, що реалізація зазначеного документа має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС в умовах розширення, створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового рівня відносин з ЄС, а також сприяти поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС та створити передумови для започаткування з ЄС зони вільної торгівлі. Кінцевою політичною метою ПД має стати укладення нової рамкової угоди з ЄС, яка повинна замінити чинну УПС, строк дії якої завершується на початку 2008 року.

План дій створює належні рамки для розвитку взаємин між Україною та розширеним ЄС лише на короткостроковий період. Отже, Україна виходить з того, що наступним логічним кроком після успішного виконання Україною Плану дій має стати укладення нової рамкової угоди між Європейським Союзом та нашою державою, яка б визначала для неї чітку європейську перспективу.

Свідченням поступового посилення взаємодії України з ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики є ухвалення Євросоюзом рішення про приєднання України до позицій та заяв ЄС з регіональних проблем та питань міжнародного життя. Таким чином, вже на даному етапі Україні надано право бути складовою позицій ЄС, яким користуються країни-кандидати та країни-члени Європейської економічної зони. Започатковано також новий механізм діалогу – двосторонні консультації між Україною та Генеральним Секретаріатом Ради ЄС з питань зовнішньополітичного планування.

Помітною подією у двосторонніх взаєминах, яка отримала позитивний резонанс в колах ЄС, стало внесення Україною нових пропозицій щодо придністровського врегулювання. Ініціативна та активна позиція нашої держави з цього питання, а також прагнення досягти зрушень у врегулюванні цього „замороженого конфлікту”, сприяло зростанню довіри до України як впливового гравця у забезпеченні європейської безпеки і стабільності. Позитивним стало також укладення Меморандуму про створення Прикордонної місії ЄС на українсько-молдовському кордоні, практичне започаткування діяльності якої відбулося 1 грудня 2005 року.

ЄС визнає важливу роль України у забезпеченні безпеки і стабільності на континенті, а також її високий промислово-технологічний потенціал у військовій сфері, що підтверджується практикою запрошення нашої держави до проведення військових навчань за участю підрозділів ЄС.

Динамічно розвивається торговельно-економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом. З року в рік стабільно зростає двосторонній зовнішньоторговельний оборот та прямі іноземні інвестиції з країн ЄС в українську економіку. На сьогодні розширений ЄС є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України. Його частка у загальному обсязі зовнішньої торгівлі товарами і послугами України сягає 33,6%, тобто більше третини зовнішньоекономічної діяльності України орієнтується на цей ринок.

“Європейський вектор” української дипломатії є одним із приорітетних і стратегічно важливих для нашої держави. В документі “Основні напрями зовнішньої політики України”, прийнятому Верховною Радою України ще в 1993 році, підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України у Європейських Співтовариствах, а також західноєвро-пейських або загальноєвропейських структурах.

Актуальність проблеми взаємовідносин України з гігантом процесів європейської інтеграції та кооперації Європейським Союзом є беззаперечна.

Цілком зрозуміло, що вступ України до ЄС є довготривалим, багатоетапним та віддаленим у часі процесом, проте висвітлення цієї теми вже сьогодні займає чільне місце серед науковців, журналістів та політиків. Водночас вона пронизана різноманіттям підходів та оцінок до її висвітлення, політичними та ідеологічними розбіжностями.

Беручи до уваги важливість даної проблеми, у своїй статті автор проаналізував фактори “європейського вибору” України, зупинився на найважливіших сторінках взаємовідносин Україна - ЄС: 1991 - 1999 та подав прогноз щодо можливих варіантів подальшого розвитку двосторонніх відносин.

Із проголошенням незалежності України в 1991 році, всім стало зрозуміло, що п’ята за населенням та перша за територією на європейському континенті Українська держава є одним із ключових елементів політичної, військової, економічної, наукової та культурної співпраці Європи. Президент ПАРЄ Мігель Мартінес зазначив, що Європа готова до тісної співпраці з Україною. “Україна – за його словами – найближчим часом буде прийнята до сім’ї європейських парьнерів. Це буде корисним як для України, так і для Європи в цілому. Участь України в Європейських проектах тільки збагатить досвід і почуття всієї європейської спільноти”.

Європейський вибір України є природнім та цілком закономірним. Такий вибір можна пояснити декількома факторами.

По-перше, це географічна та цивілізаційна близькість між Україною та Європою. Якою б не була банальною ця істина, але українці були, є і завжди будуть європейцями. Важко не погодитись із думкою Л.Д. Кучми під час його виступу в Берліні, 5 липня 1995р., що ”Україні не треба нікуди прямувати. Вона була, є і лишається там, де їй визначено історією і географією”.

По-друге, історична традиція співпраці українців із іншими європейськими народами (Київська Русь 9-13ст., козацька Україна 15-17ст. та ін.)

По-третє, ймовірна нова “загроза зі Сходу”, і, одночасно, “ідея повернення в Європу”, що охопила пост-комуністичні держави Центральної та Східної Європи наприкінці 80-х – початку 90-х рр. виявилися каталізаторами процесу зближення Києва та Брюсселя. Цей фактор змусив спрямувати русло зовнішньої політики України із “дружніх обійм Москви” в бік більш стриманих центрів європейської інтеграції: Брюсселя, Страсбурга і Люксембурга.

Водночас, Україна, як одна із засновниць СНД, виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди. Разом із цим, всупереч бажанню прокомуністичних сил “реанімувати” “единый и неделимый”, Україна уникає участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити співдружність в наддержавну структуру федеративного характеру.

По-четверте, це “євростандарти” економічного процвітання, політичної стабільності, соціального благополуччя, демократії та особистої свободи громадянина. На фоні економічної кризи, корупції, організованої злочинності, політичної нестабільності і зубожіння основної маси народу України, “євростандарти” виступають більше ніж привабливими взірцями для наших співвітчизників і стимулами подальшої інтеграції України.

До речі, в “черзі” до повноправного членства в ЄЄ на сьогодні “вишикувались” понад 20(!) держав Центральної та Східної Європи. Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Угорщина і Кіпр очікують свого вступу до ЄС вже в 2005/2007 роках. Наша ж держава реформуючи свою економіку та законодавство, підвищуючи життєвий рівень населення України, і, беручи широкомасштабну участь у загальноєвропейських справах для безпеки та стабільності на континенті, вже найближчим часом спроможна заявити про себе як про потужну європейську країну і, можливо, вступ України до ЄС не буде здаватись занадто віддаленим у часі або навіть чимось нереальним. Хотілось би зупинитись на еволюції взаємовідносин України з ЄС, і дати своє бачення перспектив.

Вже 2 грудня 1991 року, міністрами закордонних справ країн – членів ЄС, була прийнята “Декларація ЄС по Україні”, в якій країни-учасниці схвалили волевиявлення народу України на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. В тому ж році ЄС затвердив програму Технічної Допомоги країнам СНД (ТАСІS) і макрофінансову підтримку для реформування економіки та законодавства і розвитку демократичного суспільства республік колишнього СРСР (в т.ч. і Україна).

З жовтня 1993 року в Києві почав діяти Комітет по співпраці між Україною та ЄС, на зразок тих, що існують в асоційованих країнах ЄС.

Безумовно, найважливішою подією у відносинах України та ЄС було підписання Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною (УПС). Цей документ, підписаний 14 червня 1994 року в Брюсселі представниками обох сторін, заклав стабільний політичний, економічний і культурний діалог між країнами ЄС з одного боку та Україною з іншого. Згідно ст. 85 та ст. 90-92 були затверджені Рада Співпраці та Парламентська Комісія Співпраці, які складаються з українських та європейських депутатів.

До речі, Україна була першою республікою колишнього СРСР, яка підписала таку Угоду. Цей документ містить 1009 статей, 5 анексів та Протокол про взаємодопомогу щодо торговельних мит (до 2004 року). Угода передбачає систему регулярних консультацій на різних рівнях, створюючи основи для стабільного політичного діалогу Україна - ЄС.

Слід зазначити, що Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду вже в листопаді 1994 року, а країни ЄС - 15 лише в лютому 1998 року. Із лютого 1996 року діяла Тимчасова Угода з торгівлі між двома сторонами, яка припинила свою дію 1 березня 1998 року із вступом в силу Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС. Із вступом в дію цього важливого документу для України, в разі використання всіх сприятливих положень Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС та дотримання обраного курсу зовнішньої політики, відкривається перспектива асоційованого партнера ЄС в майбутньому. В тому ж 1994 році ЄС прийняв ще один важливий документ: “Спільна позиція щодо України”, який визначив основні напрямки взаємодії Євросоюзу із нашою країною.

20 грудня 1996 року “План  дій ЄС стосовно України” був  прийнятий в Брюсселі. Згідно  цього Плану - Україна до 1999 року  отримала 700 млн. $ US. Євросоюз пообіцяв  також додаткові кошти на закриття ЧАЕС.

В березні 1997 у Києві був відкритий Документаційний Центр ЄС. Одне із завдань цього Центру сприяти реформуванню українського законодавства відповідно до європейських стандартів. Одним із прикладів є впровадження в дію Постанови Кабміну України. Таким чином вже можна відчути “присутність” ЄС в нашій державі.

5 вересня 1997 року у Києві  відбувся Перший Саміт Україна  – ЄС, на якому дві сторони  підтвердили свої наміри щодо  подальшої співпраці та наголосили  на якнайшвидшій ратифікації  УПС між Україною та Євросоюзом.

Як вже зазначалось вище, із 1 березня 1998 року почала діяти Угода про партнерство України з ЄС, що вивела взаємовідносини двох сторін на якісно новий щабель і відкрила Україні перспективу асоційованого членства в ЄС.

Без сумніву, Європа готова до співпраці із Україною. Водночас і Україна бачить своє майбутнє в об’єднаній Європі. І як влучно зазначив Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк “В тій Європі, в яку Україна активно інтегрується і знаходить у цьому підтримку і розуміння”. Україна для ЄС виступає стратегічним партнером, перш за все внаслідок спільних сфер інтересів: безпека та мир на континенті, економічна співпраця, культурні зв’язки та ін. Про це свідчать проаналізовані конструктивні кроки двосторонньої співпраці.

Які ж можливі подальші кроки України на шляху інтеграції до європейських структур?

Перший варіант. Поглиблення співпраці відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС, використовуючи її економічні положення та створення зони вільної торгівлі Україна – ЄС вже в 1999/2000 рр. За підтримки Брюсселя, вступ України в СОТ. Цей варіант має всі підстави для успішного втілення в життя лише з однією умовою: Україна подолає економічний спад і досягне стабілізції своєї економіки, водночас, продовжуючи курс реформ.

Другий варіант. Тісна співпраця України з ЄС в галузі зовнішньої політики, повноправна участь в ОБСЄ, РЄ, ЦЄІ і взаємодія із НАТО, ЗЄС та іншими європейськими структурами, сприятиме цілком реальним можливостям України отримати статус асоціативного партнера ЄС. В разі підйому своєї економіки, це “часткове асоційоване членство в ЄС у полічній сфері” Україна здатна перетворити на повноцінне.

Третій варіант. Цей варіант спирається на негативні тенденції в розвитку Української держави. Внаслідок нестабільності та соціальних протиріч ще протягом 5-10 років ЄС втратить інтерес до підтримки України. Держава, яка є неконкурентноспроможною на європейському та світовому ринках, держава-споживач застарілої техніки та неякісних товарів, держава із низьким життєвим рівнем населення і мінімальним рівнем свободи особистості не зможе бути рівним партнером Євросоюзу. Така держава врешті-решт перетвориться на сировинний придаток для розвинутих країн та джерело дешевої робочої сили. Будемо сподіватися, що цей сценарій, не дивлячись на реалії його втілення, ніколи не спіткає Україну, а тільки залишиться на папері.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

1.Європейський Союз фактично  сформував ефективну економічну  систему, яка функціоную на основі  єдиних стандартів якості, цінової  політики, зумовленої умовами ВТО  й окремими галузевими угодами  в межах спільного ринку товарів  і послуг;

2.Стратегічним завданням  ЄС після його розширення до  формату 25 членів є створення  єдиної конфедеративної (федеративної) держави, з замкненим виробничим  циклом, всіма необхідними ресурсами, що забезпечують її економічну  безпеку. Сукупний фінансово-економічний  потенціалу Євросоюзу вже зараз  за основними показниками випереджається  американський й за збереження  стану відносної геополітичної  стабільності в найближчі 10 років  не матиме жодних стимулів  для свого розширення.

3.Окрім політичної волі  вищого керівництва України майже  не існує по-справжньому зацікавлених  у вступі України до Європейського  Союзу сил. В самій Україні  не існує єдиної позиції щодо  необхідності трансформації держави  у відповідності до Копенгагенських  критеріїв ЄС. Не існує стійкого  про українського лобі в Європі, США та Польща поступово втрачають  оптимізм щодо європейських перспектив  нашої держави.

4.Україна ще досить  довгий час не зможе відповідати  цим стандартам, оскільки рівень  її виробничого потенціалу фізично  не в змозі їм відповідати. Однак, рухатись у цьому напряму  конче необхідно, оскільки в іншому  випадку наша крок за кроком  буде втрачати свій економічний  суверенітет, не витримуючи товарної  конкуренції навіть у межах  СНД.

5.Не можливо навіть  гіпотетично розглядати варіант  “закриття країни” за досвідом  Північної Кореї, Куби, Туркменістану  чи Білорусі. Закордонні ТНК, що  мають бюджети обігових коштів  на декілька порядків вищі  за вітчизняний державний бюджет, вже зараз фактично контролюють  серйозну частку українського  ПЕКу, сфери обслуговування, банківської  системи, транспорту, харчової й  переробної промисловості. Спроба  радикально змінити ситуацію  шляхом реприватизації чи інших засобів неекономічного характеру самим цим фактом унеможливлюються.

Таким чином, необхідно визначити нове розуміння поняття економічної безпеки у контексті інтеграції до економічної системи Європейського Союзку. Ключовим чинником цього процесу повинен стати модифікований до системи ВТО/ГАТТ/МВФ державний протекціонізм.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

Кашпір Р. Євролізація - шлях України в Європейський Союз // Банківська справа. - 2004. - № 1. - C. 35-41

2. Круглашов А. Співпраця  України та Європейського Союзу  в галузі освіти і науки // Політичний  менеджмент. - 2005. - № 4. - C. 115-126.

3. Кураєва А. Перспективи  вступу України до ЄС та  модель регіональної економічної  інтеграції // Молода нація. Альманах. - 2003. - № 4. - C. 60-70

4. Невідома Н. І. Сучасна  модель відносин між Україною  та Європейським Союзом // Актуальні  проблеми економіки. - 2006. - № 5. - C. 151 - 160

5. План дій Україна - ЄС // Євробюлетень. - 2005. - № 1. - C. 4-5

6. Рибачук О. Реалізація  плану дій Україна-ЄС: проблеми  і перспективи // Національна безпека  і оборона. - 2005. - № 7. - C. 5-9

7. Рябчук М. Україна-Європейський  союз : від "віртуального " партнерства  до реального співробітництва/ М. Рябчук // Всесвіт. - 2006. - № 11-12. - C. 175-186

8. Солонець О. Шлях до  Європи // Слово Просвіти. - 2005. - № 5. - C. 2

9. Тарасюк Б. Головні фактори  руху України ЄС і НАТО // Україна-НАТО. - 2005. - № 2(6). - C. 6-11

10. Фомін С. Розширення  ЄС: момент істини для України // Політика і час. - 2004. - № 7-8. - C. 44-49

11. Червань В. Україна - ЄС: чи варто квапитися?// Голос України. - 2004. - 25 червня. - C. 8