Песимізм Т. Р. Мальтуса та його проекція на розвиток суспільств світової цивілізації

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ ”Київський національний економічний університет

 імені Вадима Гетьмана”

Кафедра історії та теорії господарства

Песимізм Т. Р. Мальтуса та його проекція на розвиток суспільств світової цивілізації.

Самостійна робота

з історії економіки та

економічної думки

Варіант 1-б

Виконав:

студент ЦПО,

спеціальності Фінанси і кредити, групи 1

Доброва О.В.

Перевірив:

к.е.н., доц.

Колядич О.І.

КИЇВ-2013

ЗМІСТ

ВСТУП                        3                                                                                                        

РОЗДІЛ 1            5

РОЗДІЛ 2                      18

ВИСНОВКИ                     26                                                                                                               СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ                                                                       28

ВСТУП

Своєрідний внесок в економічну науку вніс представник класичної школи англієць Т. Мальтус . Робота Т. Мальтуса «Досвід про закон народонаселення», опублікований в 1798 році, справив читацьку публіку  таке враження, що дискусії про цю роботу ведуться і до тепер. При цьому критика цієї праці є діаметрально протилежною: одна категорія вважає його роботу «геніальним» внеском, інша – взагалі антинауковим.

Т. Мальтус був не першим, хто писав про демографічні проблеми, але можна припустити, що він був першим, хто спробував запропонувати теорію, що описує закономірності зміни чисельності населення. Що стосується його системи доказів і статистичних ілюстрацій, то до них вже в ті часи була пред'явлена ​​низка претензій. У XVIII-XIX століттях теорія Т. Мальтуса стала відома головним чином завдяки тому, що її автор вперше запропонував спростування широко поширеного тези про те, що шляхом соціального реформування людське суспільство може бути вдосконалено. Для економічної ж науки, трактат Т. Мальтуса цінний тими аналітичними висновками, які були згодом використані іншими теоретиками класичної та деяких інших шкіл.

Теорія Мальтуса заснована на твердженні про те, що  кількість людей на планеті  росте дуже швидко, в геометричній прогресії, а кількість продуктів харчування зростає значно повільніше, в арифметичній прогресії. Це породжує неминучу катастрофу в перспективі. Для профілактики цієї ймовірної ​​катастрофи за Мальтусом, допустимі навіть радикальні засоби, що ведуть до зменшення кількості людей - епідемії, війни, не глобальні катастрофи - дуже прості радикальні засоби, типу старовинного медичного методу «пускання дурної крові», або принципу «санітари лісу». Існує й така думка, що теорія Мальтуса створена з метою підвищення шансів на виживання одних за рахунок зниження цих же шансів у інших.

    Основну задачу політичної економії Т.Мальтус вбачав в примноженні, завдяки перш за все розвитку  сфери виробництва, матеріального багатства суспільства. Разом з тим в нього була певна особливість його переконань. В зв'язку з цим з'явилася вперше прийнята спроба пов'язати проблеми економічного зростання народонаселення, бо до нього в економічній науці вважалося як би «безперечним», що в умовах ліберальної економіки чим більше чисельність населення і темпи його зростання, тим нібито краще це позначиться на розвитку національного господарства, і навпаки.

    Своєрідність  методологічних принципів Т.Мальтуса  полягає в тому, що він, беззастережно приймаючи концепцію економічного лібералізму, зміг в той же час з наукових позицій обґрунтувати своє передбачення взаємозв'язку темпів зростання економіки і народонаселення. Адже його теорія народонаселення стала, як про це визнавали  вони самі, невід’ємною частиною методологічної бази і Ч.Дарвіна, і Д.Рікардо, і багатьох інших учених з світовим ім'ям. Причому з погляду новизни методології цінність мальтусівської теорії народонаселення полягає у тому, що вона дозволяє вивчити важливі аналітичні висновки для вироблення відповідної національної економічної політики по подоланню причин бідності, обумовлених простим співвідношенням темпу приросту життєвих благ, визначуваних так званим прожитковим мінімумом.

РОЗДІЛ І.

ТЕОРІЯ НАРОДОНАСЕЛЕННЯ ТА ЕКОНОМІЧНІ ІДЕЇ Т. МАЛЬТУСА

 Томас Роберт Мальтус (1766-1834) - представник класичної школи європейської економічної науки XVIII -XIX ст. Творчість цього непересічного вченого формувалася на початку ХІХ ст., але результат його наукових розвідок має цінність і для сучасної економічної науки.

Т. Мальтус народився поблизу Лондона у сім’ї лорда-поміщика. Його батько був прогресивною і освіченою людиною, у домі Мальтуса часто бували найвідоміші економісти та філософи того часу, зокрема Д. Юм.

Як молодшому дворянському синові Томасу за звичаєм призначалася духовна кар’єра, тому після закінчення Джезус-коледжу Кембриджського університету в 1788 р. він прийняв духовний сан і став сільським пастором. Одержавши у 1793 р. вчений богословський ступінь, він водночас став викладати у коледжі, адже він завжди мав потяг до науки. Увесь свій вільний час він присвячував дослідженню проблеми взаємозв’язку економічних процесів і природних явищ, які захопили його ще з юнацьких бесід та дискусій з батьком. З 1805 року і до кінця життя він був професором кафедри сучасної історії і політичної економії коледжу Ост-Індської компанії, яку відкрили спеціально для нього, де він також виконував обов’язки священика. Цікаво, що Т. Мальтус одружився доволі пізно (у 39 років), мав трьох синів і доньку (4, с. 113).

Його пов’язувала багаторічна щира дружба з Д. Рікардо, хоча у науці вони були швидше опонентами, ніж однодумцями. Зокрема, у своїй книзі «Принципи політичної економії, розглянуті у плані їх практичного застосування» (1820 р.) Т. Мальтус веде завзяту полеміку з Д. Рікардо щодо вартості, доходів, проблем надвиробництва та реалізації тощо.

Перша праця Т. Мальтуса «Дослід про закон народонаселення, видана у 1798 р., була опублікована ним анонімно. Вона викликала бурхливу, переважно негативну реакцію, піддавалася нападам з багатьох вчених і політиків. З цієї причини, а точніше для поліпшення своєї праці, у 1799-1802 рр. Т. Мальтус здійснив поїздку по ряду країн Європи, а через деякий час (у 1803 р.) здійснив друге, виправлене видання своєї книги цього разу під своїм іменем. За його життя було здійснено ще декілька перевидань цієї книги, яка з невисокого памфлету перетворилася на чималий трактат.

Його найбільш відома праця «Нарис про закон народонаселення...» було присвячено критиці теорій Годвіна та Кондорсе, які обстоювали можливість побудови суспільства ідеальної рівності за умови державного втручання у сферу розподілу суспільних доходів. Мальтус вважав, що будь-яка спроба побудувати таке суспільство зазнає краху внаслідок збільшення населення понад можливу пропозицію продуктів споживання. Крім того, втручання держави зруйнує основи саморегулювання економічних та демографічних процесів.

Крім цієї праці, яка зробила його відомим і навіть знаменитим, Томас Мальтус написав ще кілька значних праць, серед яких потрібно виділити «Дослідження про природу та зростання земельної ренти» (1815 р.) і «Принципи політичної економії, розглянуті у плані їх застосування  (1820 р.). Остання з них у творчому плані стала головною працею Т.Мальтуса. Сучасники вважали Мальтуса великим економістом за його дослідження багатьох основоположних проблем економічної теорії. Однак до  історії економічної думки він увійшов насамперед як автор теорії народонаселення.

Поза увагою багатьох істориків-економістів залишились досягнення Мальтуса в економічній теорії, його твори «Дослідження про наслідки хлібних законів» (1814), «Теоретичні основи політики обмеження ввезення іноземного хліба» (1815), «Дослідження про природу і зростання ренти» (1815), «Принципи політичної економії» (1820), «Поняття політичної економії» (1827), що в них він демонструє глибоке розуміння економічної теорії та практики.

У 1819 р. Мальтуса було вибрано членом Королівського суспільства, в 1833 - членом Французької Академії. У 1831 він заснував Клуб політичної економії, а в 1834 сприяв створенню Лондонського (згодом Королівського) статистичного суспільства.

Помер Мальтус поблизу Бата (графство Сомерсет) 23 грудня 1834.

У своїй праці «Дослід про закон народонаселення Т. Мальтус виходив з таких основних положень:

• Суспільство знаходиться у рівноважному стані, коли виробляє достатню кількість продовольства для споживання відповідної численності населення;
• При порушенні цієї рівноваги у суспільстві виникають сили, які повертають його до рівноважного стану;
• Ціни всіх товарів визначаються співвідношенням попиту і пропозиції;
• Існує закон народонаселення, за яким і населення, і продовольство за відсутності перешкод безмежно зростають, але швидкість зростання населення вища, ніж швидкість зростання продуктів харчування.

Зокрема, за сприятливих обставин населення буде зростати у геометричній прогресії (1, 2, 4, 8, 16, 32, 64 і т.д.), а виробництво продовольства – в арифметичній (1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, і т. д.). З цього випливає, що кількість населення подвоюється кожних 20-25 років, а  виробництво продуктів харчування за цей же час зростає значно меншими темпами (тільки на 20-25 %).

Саме у перенаселенні Т. Мальтус вбачав основну причину зростання розпусти, хвороб, злиднів, голоду і безробіття та інших бід суспільства. «Через перенаселення, - писав Т. Мальтус, - бідність може стати жалюгідною і гіркою долею усього людства» (1, с. 14). Уся його книга є аналізом того, як досягти бажаної рівноваги між населенням і виробництвом достатньої кількості продуктів харчування.

Т. Мальтус сприйняв тезу А. Сміта про те, що зростання багатства може відбуватися необмежено, однак проблему він вбачав у іншому ракурсі: економічне зростання обмежене небезпекою більш швидкого зростання населення, ніж це допускається зростанням виробництва предметів споживання. Передбачаючи майбутню критику, Т. Мальтус не один раз повторював, що він не заперечує проти зростання чисельності населення, але пропонував «… встановити між населенням і продовольством таке співвідношення, яке б не викликало боротьби між ними», тобто досягти стану економічної рівноваги суспільства. «Вороги, з якими я борюся – суть розпуста та злидні» (1, с. 32).

Свій закон народонаселення Т. Мальтус вивів опираючись на біологічну здатність людини до продовження роду, яку він вважав природним інстинктом, а також на популярний у той час закон спадної родючості землі. Народ сам винен у своїх стражданнях, стверджував Т. Мальтус, оскільки має природну пристрасть до швидкого розмноження, а його біди доповнюються обмеженістю ресурсів для виробництва предметів споживання, що проявляється через спадну родючість землі.

Оскільки населення зростає значно швидше за виробництво продуктів споживання, то для збереження рівноваги «… необхідно, щоб розмноження постійно затримувалося». У примітивних суспільствах це досягається через хвороби, голод і війни, а в ринковому суспільстві – через регулювання заробітної плати і «моральне стимулювання» народжуваності. Регулювання заробітної плати відбувається автоматично у тому розумінні, що надмірне зростання населення знижує заробітну плату і тим самим обмежує зростання населення у наступному поколінні. Навпаки, зростання заробітної плати призводить до зростання населення і тим самим – до зростання бідності наступного покоління. Зокрема, багатий урожай спричинить подальший голод, оскільки «Достаток, заохочуючи шлюби, породжує надлишок в населенні, потреби якого не можуть задовольнитися урожаєм звичайного року».

Порівнюючи «прагнення розмножуватися» у людини і тварин і рослин, автор проте стверджує, що спонукуваний інстинктом розмноження, людина, утримується голосом розуму, що вселяє йому побоювання, що він не в змозі задовольнити потреби своїх дітей. Якщо він поступиться цьому справедливому побоюванню, то нерідко це буде «в збиток чесноти». Якщо ж навпаки, візьме верх інстинкт - населення зросте скоріше, ніж засоби існування, а, отже, з потреби, воно повинне знов зменшитися. Таким чином, «недолік прожитку, - як відзначає Мальтус, - є постійною перешкодою до розмноження людської породи».

На думку вченого, якщо людина не може прогодувати родину, не готова взяти на себе всі турботи з народження і виховання дітей, то вона повинна відкласти свій шлюб, а якщо така готовність не наступить ніколи – то має взагалі відмовитись від нього. Т. Мальтус багато разів повторював, що будь-які спроби подолати злидні, звертаючись до державних субсидій чи до приватної благодійності, можуть тільки послабити головне обмеження надмірного зростання населення – необхідність кожному самому турбуватися про себе та повною мірою відповідати за свою непередбачуваність. Ніхто із працездатних не має «… права на прожиток, якщо він не може прогодувати себе власною працею (1, с. 75). При цьому бідна людина не може зазіхати на власність багатих, адже приватна власність необхідна для зростання виробництва споживчих товарі і тим самим поліпшення становища бідних.

Зростання злиднів через надлишок соціально небезпечне, адже може викликати нестабільність у суспільстві (бунт), тому Т. Мальтус пропонує так вирішити проблему бідності: створення ощадних кас, де нагромаджуються гроші та навчаються бережливості; зростання середнього класу (у віддаленій перспективі).

Оскільки на думку вченого, соціальна рівність принципово неможлива, а поділ суспільства на дуже багатих та дуже бідних небажаний, то основу здорового зростання населення, тобто зростання без бідності, становить зростання виробництва і «середнього класу». «Не надмірні розкоші невеликої кількості людей, а помірні розкоші усіх класів суспільства, - підкреслював Т. Маьтус, - складає багатство і добробут народу» (1, с. 34). «Середній клас» формує основу суспільства, але мають бути також бідніші і багатші, що він пояснює таким чином: «Якщо відняти у людини надію на підвищення та небезпеку зниження рівня життя, то не було б тих старанності та завзятості, які змушують кожну людину поліпшувати своє становище і які є головним двигуном суспільного добробуту» (1, с. 72).

Теорія народонаселення Т. Мальтуса викликала одностайну бурхливу критику з боку економістів різних спрямувань, які оголосили її людоненависницькою, а її автора називали «похмурим і злим генієм, готовий загасити усяку надію роду людського». Найбільшим нападкам піддавалася центральна ідея «Досліду про закон народонаселення» - про вплив чисельності і темпів приросту населення на добробут суспільства. Особливо різких нападів теорія Т. Мальтуса зазнавала з боку марксистів, однак це було вже після смерті її автора.

Однак, незважаючи на її окремі недоліки і недостатню коректність, орієнтацію винятково на екстенсивні можливості у зростанні виробництва предметів споживання, ігнорування науково-технічного прогресу у цій галузі, ідея Т. Мальтуса в принципі справедлива та актуальна. Правильність наукового передбачення англійського вченого стала очевидною, хоча, на щастя, його песимістичні прогнози не виправдалися. Людство з часом усе ж повинно стабілізувати кількість населення Землі, ресурси якої не безмежні. Водночас не можна забувати й застереження самого Т. Мальтуса про те, що ознайомившись з його працею, «… кожен читач повинен визнати, що, незважаючи на окремі помилки, практична мета, яку переслідував автор цього твору, полягала у поліпшенні долі та збільшенні щастя нижчих класів суспільства» (1, с. 9).

Ця система поглядів на народонаселення отримала в економічній науці назву мальтузіанства. Сучасних прихильників теорії народонаселення Т. Мальтуса називають неомальтузіанство.

З теорією народонаселення тісно пов’язана теорія заробітної плати Т. Мальтуса. Він доводив, що через тиск зростання населення на рівень заробітної плати, остання визначається мінімальною вартістю засобів існування робітника, що й визначає рівень заробітної плати. Проте сам мінімум у різних країнах може суттєво відрізнятися. Мальтус наводив такий приклад: якщо в Англії основу харчування робітників становить пшениця, то в Ірландії – картопля, але ринкова ціна пшениці вища від ціни картоплі, тому заробітна плата англійського робітника вища, ніж ірландського, а результатом є «ірландські халупи та лахміття» (2, с. 145).

Водночас Т. Мальтус рішуче виступав проти зрівняння у доходах: «Рівність не створює достатньо сильного мотиву до праці і не сприяє перемозі над природними лінощами… Неминуча бідність, до якої дуже швидко має привести будь-яка система рівності…» (2, с. 211). Відповідно, він виступав і проти закону про допомогу бідним, що зумовить «… швидке збільшення нездоланної людської маси, що просто змете систему соціальної допомоги». Це застереження Т. Мальтуса актуальне і сьогодні.

Лише мінімальний рівень заробітної плати, як міркував англійський економіст, може забезпечити найоптимальнішу пропорцію між зростанням населення і збільшенням виробництва предметів споживання. У цьому й полягає суть закону заробітної плати Томаса Мальтуса. За ним, заробітна плата у суспільстві не може зростати, незмінно залишаючись на низькому рівні. Цю точку зору, до речі, поділяв й його науковий опонент Д. Рікардо.

Хоча найбільший резонанс у науковому світі викликала мальтузіанська теорія народонаселення, чи не найбільш плідною у теоретичній спадщині. Т. Мальтуса виявилася теорія витрат виробництва.

Т. Мальтус не сприйняв положення А. Сміта про те, що вартість пов’язана лише з працею, заперечуючи абсолютизацію трудової вартості. Натомість він розвивав іншу сторону вчення свого вчителя – про те, що вартість утворюється усіма факторами виробництва. На думку Т. Мальтуса, величина вартості товару визначається витратами його виробництва, до яких він відносив матеріальні витрати та витрати живої праці. Ці ідеї лягли в основу теорії витрат виробництва, яку згодом позитивно сприйняла більшість західних економістів. Серед її прихильників був і видатний англійський економіст ХХ ст.. Дж. Кейнс.

Достатньо суперечливим, виходячи з теорії витрат виробництва, стало трактування Т. Мальтусом прибутку. Прибуток він визначав надлишком вартості над витратами виробництва, який виникає не у виробництві, як стверджували А. Сміт і Д. Рікардо, а в обігу – при реалізації товарів за цінами, що перевищують витрати виробництва.

Розподіл суспільного продукту на доходи - це лише перший крок на шляху до забезпечення економічної рівноваги. Другим, і, на думку Мальтуса, надзвичайно важливим - є способи використання прибутку. Нагадаємо, що він розглядав прибуток як основний чинник розвитку. Мальтус зазначає, що товар не будуть виробляти доти, доки «внутрішня мінова вартість», тобто те, у що його оцінює суспільство, не покриє всіх затрат праці на його виробництво з додатком такої кількості праці, яка дорівнюватиме прибутку.

Мальтус розвиває цю тезу, наголошуючи, що функції прибутку не обмежуються використанням його для задоволення особистих потреб капіталіста: прибуток є основою розширення виробництва засобів існування для населення, кількість якого збільшується, та визначальним чинником урівноважування сукупного попиту і пропозиції, досягнення суспільно-економічної рівноваги.

Отже, прибуток є мотивом капіталістичного виробництва, джерелом його розвитку й запорукою врівноважування економіки.

Досліджуючи проблему оптимального співвідношення попиту та пропозиції, як основи стабільного поступального економічного розвитку, Мальтус дійшов висновку, що класична політекономія залишає поза увагою механізм розподілу чистого доходу капіталіста на споживання та нагромадження, тоді як отриманий прибуток капіталіст розподіляє на дві частини - ту, що є основою дальшого розширення виробництва (заощадження), і ту, що призначається для особистого споживання.

Без такого розподілу зростання обсягів виробництва неможливе: «Жодне значне і тривале зростання неможливе без такого рівня бережливості, який щорічно нагромаджує частину прибутку і створює надлишок продукту над споживанням... Якщо споживання є більшим за виробництво, то капітал в масштабах всієї країни зменшується і її багатство поступово руйнується внаслідок недостатньої здатності виробляти; якщо виробництво є більшим за споживання, то не спрацьовує стимул до нагромадження та виробництва внаслідок недостатнього ефективного попиту тих, хто має основну частину купівельних засобів. Дві крайності очевидні, отже, існує й середина, хоча, можливо, логічний апарат політичної економії не в змозі її визначити, тобто існує стан, за якого, ураховуючи виробничі можливості і споживацькі переваги, стимули до зростання багатства будуть найліпшими». Кейнс пізніше зазначив, що існування проблеми оптимального співвідношення заощаджень та інвестицій у цій тезі Мальтус розкрив повністю.

Основним стимулом до нагромадження (інвестування) Мальтус називав природне тяжіння капіталіста до збільшення прибутку. Зростання прибутку відбуватиметься, якщо зростатиме попит на товари. Високий попит гарантує отримання прибутку і стимулює виробничу діяльність, а отже, зумовлює попит на інвестиції. Сподіваючись на високі прибутки, капіталісти використовують заощадження для розширення виробництва.

У свою чергу, умовою зростання попиту є високий рівень споживання, що забезпечується за рахунок зростання зайнятості населення, зростання заробітної плати та інших доходів, тобто платоспроможності населення.

Мальтус розглядає взаємодію цих чинників і вплив кожного на забезпечення економічної рівноваги. Він вказує на те, що, перебуваючи у взаємозалежності, взаємозумовленості, кожен із цих чинників виключає динаміку іншого. Тобто зв'язок між ними має обернений характер.

Наприклад, позитивним наслідком нагромадження він уважає зростання суспільного продукту, обсягів пропозиції товарів, попиту на робочу силу, рівня споживання. Однак, як наслідок дії цих чинників, відбувається «перенагромадження», ринок переповнюється товарами, відносно спадає попит на них. Ціни на товари знижуються, зменшується прибуток, а тому зупиняється виробництво, падає зайнятість і заробітна плата. З іншого боку, зростання заробітної плати призводить до зменшення частки прибутку, що є основою інвестицій, до обмеження їх обсягів, тобто обсягів виробництва, до зростання безробіття, спадання попиту тощо. Усе це спричиняє циклічність економічного розвитку.

Основний висновок Мальтуса полягає в тім, що для забезпечення рівномірного розвитку виробництва необхідна стабілізація одного з його чинників, тобто попиту. Попит забезпечується за рахунок заробітної плати, ренти, частини прибутку, що йде на задоволення індивідуальних потреб капіталіста, а також частини заощаджень, котрі не знайшли об'єкта застосування.

Заробітна плата потрапляє в центр уваги Мальтуса в ході аналізу попиту як одного зі складових рівноваги. Зазначаючи, що всі інші види доходів впливають лише на еластичність попиту, він указує на тісний зворотний зв'язок заробітної плати із розмірами прибутку, отже, з інвестиціями. Одночасне їх зростання, таке, що не призвело б до спаду виробництва, можливе лише за певних умов.

Мальтус розрізняє номінальну (грошову) та реальну заробітну плату, вказуючи, що сукупність необхідних засобів існування, які робітник може придбати на свою заробітну плату, визначає її реальну величину, а номінальна заробітна плата — це сума отриманих робітником грошей; вона менше зв'язана з обсягом життєвих засобів, є відносно самостійною і змінюється під впливом кількох чинників.

Підвищення ставки реальної заробітної плати передбачає зменшення норми прибутку, капіталіст втрачає стимули до нагромадження, починається спад виробництва, зайнятості й попиту. Відтак Мальтус робить висновок, що заробітна плата має відповідати кільком вимогам: не перешкоджати нагромадженню, забезпечувати реалізацію тієї частини суспільного продукту, що є необхідною для відтворення певної, визначеної обсягами виробництва, кількості робочої сили, сприяти стабілізації відтворювального процесу.

На його думку, сталість процесу зростання попиту можна забезпечити за рахунок стабілізації номінальної заробітної плати, тобто заморожування фонду заробітної плати на «природному рівні». Це дасть змогу стабілізувати інвестиційний процес, який орієнтуватиметься на певний фонд заробітної плати. Природний рівень фонду заробітної плати, на думку Мальтуса, визначається обсягами виробництва, він є сталим для певного проміжку часу, а коливання заробітної плати зв'язані лише з динамікою зайнятості.

За зростання обсягів інвестованого капіталу зростає й попит на робочу силу. Але Мальтус зростання зайнятості не розглядає як чинник збільшення фонду заробітної плати. Зв'язок між ними еластичний. За Мальтусом, збільшення фонду відбувається тоді, коли пропозиція товарів збільшується. При цьому, за відносно сталих розмірів номінальної заробітної плати, реальна заробітна плата зросте, оскільки у грошовому вираженні ціни на товари знизяться. Тобто зміни відбудуться в межах фонду заробітної плати, і не спричинятимуть скорочення виробництва з усіма його негативними наслідками.

Зазначивши, що існує об'єктивно зумовлений фонд заробітної плати, який тісно зв'язаний з обсягами виробництва, з визначеною кількістю засобів існування, що зростають повільніше, ніж населення, Мальтус формулює закон спадання рівня заробітної плати, згідно з яким перенаселення спричиняє зниження заробітної плати до прожиткового мінімуму. Тобто заробітну плату Мальтус розглядає як економічний чинник, що сприяє обмеженню приросту населення.

На думку Мальтуса, зафіксований фонд заробітної плати визначального впливу на виробництво не матиме, але виступатиме як один із факторів зростання попиту на інвестиції. Він доводить, що рівень зайнятості за умов спаду виробництва не можна регулювати з допомогою заробітної плати (скажімо, знизивши заробітну плату нижче за реально необхідний рівень, забезпечити тим самим зростання попиту на робочу силу в межах фонду), оскільки зменшується не лише постійний капітал, а й фонд заробітної плати разом із ним. З іншого боку, зменшення фонду номінальної заробітної плати, яке завжди супроводжується падінням реальної, призводить до звуження сукупного попиту.

Отже, на думку Мальтуса, стабільне тривале зростання виробництва можна забезпечити, створивши умови для постійного збільшення нагромаджень, що досягається стабілізацією платоспроможного попиту (сталим фондом номінальної заробітної плати).

Причинами зростання і стабілізації попиту Мальтус уважає також зростання доходів непродуктивних класів, тобто зайнятих у сфері послуг, і землевласників, що беруть участь у перерозподілі суспільного продукту.

Водночас Мальтус доходить висновку, що вирішення проблеми попиту забезпечується як раціональним розподілом доходів, так і розвитком галузей, що надають послуги, а також розвитком внутрішньої та міжнародної торгівлі.

Парадоксом стало те, що це помилкове твердження привело Т. Мальтуса до правильного висновку про існування меж зростання капіталу внаслідок недостатнього попиту. «Капіталізувати дохід у той час, коли нема достатнього попиту на продукти, - писав Т. Мальтус, - так само безглуздо, як безглуздо заохочувати шлюби і розмноження населення, коли відсутній попит на робочі руки та нема фонду для прокорму нового населення» (3, с. 215).

У цьому положенні, випередивши свій час, Т. Мальтус кинув виклик класичній економічній теорії, яка стверджувала, що джерелом зростання багатства є бережливість, що виробництво завжди має перевищувати споживання. Визначаючи ці висновки значною мірою правильними, він зазначав, що принцип бережливості, доведений до крайнощів, підриває стимули до виробництва: «Якби кожен задовольнявся простою їжею, найскромнішими одягом і житлом, то, вочевидь, і не існувало б ніяких інших видів харчування, одягу і житла…».

Ці положення концепції Т. Мальтуса згодом розвинув Дж. М. Кейнс у своїй теорії, показавши, що нестача сукупного попиту призводить до стагнації економіки, а ощадливість, як її розуміли класики, неминуче зумовлює парадокс, зменшуючи сукупний попит і тим самим збіднюючи націю.

Видатним став внесок Т. Мальтуса у формування одного з тріади фундаментальних економічних законів – закону спадної віддачі ресурсів.

Його суть полягає у тому, що кожен додатковий приріст одного з виробничих ресурсів – капіталу, праці чи землі (пізніше додали ще один ресурс виробництва – підприємницькі здібності) – за незмінної кількості інших з певного моменту призводить до зменшення приросту виробленого продукту. Цей ефект спостерігається і тоді, коли приріст усіх ресурсів відбувається непропорційно.

Спадний приріст продукту викликається тим, що зростаючий обсяг кожного з виробничих ресурсів поєднується з фіксованим обсягом (чи з меншим зростанням) інших. Закон спадної віддачі показує, що зростаюча віддача ресурсів, тобто збільшення її корисного ефекту, можлива тільки за умов їх якісного поліпшення і зростання. Проте останній висновок було зроблено послідовниками Мальтуса вже значно пізніше.