Перша світова війна. 2

Зміст

Введення

1. Світ напередодні першої світової війни

2. Росія у першій світовій війні

3. Чи була неминуча перша світова війна

Висновки

Література

Додаток

Введення

У серпні 1914 року світ ще не знав, наскільки грандіозної і катастрофічну стане оголошена в перший день останнього літнього місяця війна. Нікому ще не було відомо, які незліченні жертви, лиха і потрясіння принесе вона людству і який незгладимий слід залишить в його історії.

У результаті досі небачених за масштабами бойових дій загинули і виявилися скаліченими десятки мільйонів людей, закінчили своє існування чотири імперії - Російська, Німецька, Австро-Угорська та Османська, руйнувань зазнало немислиму кількість всього того, що було створено людьми протягом не однієї сотні років.

Крім цього, світова війна стала однією з незаперечних причин перевернули життя Росії революцій - Лютневої та Жовтневої. Стара Європа, протягом століть зберігала провідні позиції в політичному, економічному і культурному житті, почала втрачати лідируюче положення, поступаючись його нарождающемуся новому лідерові - Сполученим Штатам Америки.

Ця війна по-новому поставила питання про подальше співіснування різних народів і держав.

Та й у людському вимірі ціна її виявилася небувало висока - великі держави, що входили до складу протиборчих блоків і прийняли на себе основний тягар бойових дій, втратили значну частину свого генофонду. Історична свідомість народів виявилося настільки отруєним, що надовго відрізало шляху до примирення тим з них, які виступали в ролі супротивників на полях битв. Минулих ж її горнило і вижили світова війна «нагородила» хай і загнаним всередину, але постійно нагадував про себе жорстокістю. Була серйозно підірвана віра людини в надійність і розумність існуючого світопорядку.

1. Світ напередодні першої світової війни

На рубежі XIX-XX століть співвідношення сил на міжнародній арені різко змінилося. Геополітичні устремління великих держав: Великобританії, Франції і Росії, з одного боку, Німеччини з Австро-Угорщиною - з іншого - призвели до надзвичайно гострого суперництва.

В останній третині XIX століття геополітична картина світу виглядала наступним чином. США і Німеччина за темпами економічного зростання стали випереджати і, відповідно, витісняти на світовому ринку Великобританію і Францію, одночасно претендуючи на їх колоніальні володіння. У зв'язку з цим вкрай загострилися відносини між Німеччиною і Великобританією в боротьбі як за колонії, так і за панування в морських акваторіях. У той же період утворилися два дружніх блоку країн, остаточно розмежувати відносини між ними. Почалося все з австро-німецького союзу, утвореного в 1879 році за ініціативою канцлера Отто фон Бісмарка. Згодом до цього альянсу приєдналися Болгарія і Туреччина. Трохи пізніше склався так званий Четверний союз, або Центральний блок, який поклав початок серії міжнародних договорів, що призвели до створення в 1891-1893 роках опонуючого російсько-французького блоку. Далі, в 1904 році Великобританія підписала три конвенції з Францією, які означали встановлення англо-французького «Серцевого згоди» - «Entente cordiale» (Антантою цей блок став називатися на початку 1840-х років, коли в суперечливих відносинах цих двох країн намітилося нетривалий зближення ). У 1907 році з метою врегулювання колоніальних питань щодо Тибету, Афганістану та Ірану був укладений російсько-англійський договір, який фактично означав включення Росії до складу Антанти, або «Троїстого угоди».

У нараставшем суперництві кожна з великих держав переслідувала власні інтереси.

Російська імперія, усвідомлюючи необхідність стримування експансії Німеччини та Австро-Угорщини на Балканах і зміцнення там власних позицій, розраховувала на відвоювання в Австро-Угорщині Галичині, не виключаючи при цьому встановлення контролю над які у володінні Туреччини чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли.

Британська імперія ставила за мету усунути головного конкурента - Німеччину і зміцнити власне становище провідної держави, зберігаючи панування на морі. Одночасно Великобританія планувала послабити і підпорядкувати своєму зовнішньополітичному курсу союзників - Росії і Франції. Остання жадала реваншу за поразку, понесене в ході франко-пруської війни, а головне - хотіла повернути втрачені в 1871 році провінції Ельзас і Лотарингію.

Німеччина мала намір завдати поразки Великобританії, щоб захопити у неї багаті сировинними ресурсами колонії, розгромити Францію і закріпити за собою прикордонні колонії Ельзас і Лотарингію. Крім того, Німеччина прагнула оволодіти великими колоніями, належали Бельгії та Голландії, на сході її геополітичні інтереси простиралися до володінь Росії - Польщі, України та Прибалтиці, а ще вона розраховувала підпорядкувати своєму впливу Османську імперію (Туреччини) і Болгарію, після чого спільно з Австро -Угорщиною встановити контроль на Балканах.

Націлившись на якнайшвидше досягнення своїх цілей, німецьке керівництво всіляко шукало привід для розв'язування військових дій, і він в кінцевому підсумку знайшовся в Сараєво ...

2. Росія у першій світовій війні

15 червня 1914р. в місті Сараєво сербський студент-терорист Гаврило Принцип застрелив спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда і його дружину. У відповідь на це вбивство Австро-Угорщина 10 липня пред'явила Сербії ультиматум, який містив ряд завідомо неприйнятних вимог. Дізнавшись про це ультиматумі, міністр закордонних справ Росії С. Сазонов вигукнув: «Це європейська війна!».

У той же день відбулося засідання російської Ради міністрів. Військове керівництво країни вважало за необхідне провести загальну мобілізацію, закликавши до армії 5,5 млн. чоловік. Військовий міністр В.А. Сухомлинов і начальник Генерального штабу М.М. Янушкевич наполягали на цьому, сподіваючись на швидкоплинну (тривалістю 4-6 місяців) війну.

Представники ж російського МЗС, не бажали давати німцям привід для звинувачення Росії в агресії, були переконані в необхідності лише часткову мобілізацію (1,1 млн. осіб).

Імператор Микола II підписав наказ про загальну мобілізацію 31 липня.

Німеччина висунула Росії ультиматум з вимогою загальної демобілізації протягом 12 годин - до 12.00 1 серпня 1914 року.

Увечері зазначеного дня німецький посланник Ф. Пурталес прибув в російський МЗС. Почувши у відповідь на питання - чи припинить Росія загальну мобілізацію - категоричне «ні», Пурталес вручив главі російського зовнішньополітичного відомства Сазонову офіційну ноту про оголошення війни.

Подальші події розвивалися стрімко і невідворотно. 2 серпня Німеччина вступила у війну з Бельгією, 3 серпня - з Францією, а 4 серпня в Берліні було отримано офіційне повідомлення про початок військових дій проти неї Великобританією. Таким чином, дипломатичні баталії в Європі змінилися кривавими битвами.

У тому, що подальші події серпня 1914-го розгорнулися за тим сценарієм, якого ніхто не міг і припустити, на перший погляд не було ніякої логіки. Насправді ж такий їх поворот був зумовлений цілим рядом обставин, факторів і тенденцій.

З перших же днів серпня перед урядами країн, що воювали встали не тільки невідкладні завдання щодо безперебійного поповненню діючих армій людськими ресурсами і бойовою технікою, але й не менш нагальні політико-ідеологічні проблеми.

Російське керівництво волало до патріотичних почуттів співгромадян з перших же днів війни. 2 серпня імператор Микола II звернувся до народу з Маніфестом, в якому традиційне миролюбність Росії протиставлялося незмінною агресивності Німеччини.

8 серпня на засіданні Державної думи вірнопідданість імператору, а також віру в правоту його дій і готовність, відклавши внутрішні розбіжності, підтримати солдатів і офіцерів, які опинилися на фронтах, висловили представники більшості політичних партій і об'єднань. Загальнонаціональний гасло «Війна до переможного кінця!» Був підхоплений навіть ліберально налаштованими опозиціонерами, які ще зовсім недавно ратували за стриманість і обережність Росії в зовнішньополітичних рішеннях.

На хвилі підйому національного патріотизму з особливою яскравістю проявилися антинімецькі настрої, що виявилися і в перейменування низки міст (і перш за все Петербурга, який став Петроградом), і у закритті німецьких газет, і навіть у погромах етнічних німців. Духом «войовничого патріотизму» перейнялася і російська інтелігенція.

Багато її представники активно включилися в антинімецьку кампанію, розгорнуту в пресі в самому початку серпня, десятки тисяч добровільно пішли на фронт.

І все ж головним чинником, що зробив кардинальний вплив на загальну ситуацію, що склалася в Європі наприкінці серпня 1914-го, було непередбачені зміни самого характеру бойових дій. Згідно сформованим стереотипам і правилам воєн XVIII і особливо XIX століть ворогуючі сторони розраховували одним генеральним боєм визначити результат всієї війни. З цією метою з обох сторін були задумані широкомасштабні стратегічні наступальні операції, здатні в найкоротший час розгромити основні сили противника.

Однак надії вищого верховного командування обох ворогуючих блоків на швидкоплинну війну не збулися.

Незважаючи на те, що серпневе протиборство Антанти та Німеччини на Західному фронті досягло великого напруження, в результаті англо-французьким і німецькі війська зупинилися перед укріпленими позиціями один одного. Події того ж місяця на Східному фронті також в повній мірі підтверджували цю тенденцію.

Російська армія, будучи ще не повністю відмобілізованою і неготовою вести великомасштабні операції, виконуючи свій союзницький обов'язок перед Францією, у другій половині серпня все ж таки почала здійснювати наступальні дії. Спочатку успішне просування російських військ у Східній Пруссії в кінцевому рахунку завершилося невдачею. Але, незважаючи на це, сам факт вторгнення ворогів на територію Німецької імперії змусив вища німецьке командування спішно перекинути з заходу на схід великі бойові з'єднання. До того ж, розгорнувши активні дії в Східній Пруссії, російські війська відтягли на себе значну частину сил противника. Тим самим були перекреслені плани німецького командування з досягнення швидкої перемоги над Францією.

Операції росіян на Південно-Західному фронті, також почалися в другій половині серпня, були більш успішними. Тривала понад місяць Галицька битва, в якій росіяни здобули перемогу над Австро-Угорщиною, мала колосальне значення. І хоча наші війська зазнали величезних втрат (230 тис. осіб, з них 4О тис. полоненими), результат цієї битви дозволив російським військам не тільки зміцнити стратегічне положення на Південно-Західному фронті, а й надати велику допомогу Великобританії і Франції. У критичний для австро-угорців момент російського наступу німці не змогли надати своїм союзникам суттєвої допомоги. Між Берліном і Віднем вперше склалося нерозуміння щодо загального військового задуму.

Згідно з планами вищого військового командування Антанти та Німеччини стратегічні завдання розгорнулася війни повинні були зважитися в другій половині серпня в так званому Прикордонному битві між англо-французькими і німецькими силами. Однак битва ця, що припала на 21-25 серпня, також не виправдала покладених на неї надій. Її підсумком стало не тільки стратегічний відступ всій північній угруповання англо-французьких військ, але і фіаско Німеччини. Німецьке командування так і не змогло досягти поставленої перед своїми військами мети - охоплення і розгрому головних сил противника. Таким чином, завдання швидкого досягнення успішних результатів, покладена в основу німецького плану ведення війни, виявилася невиконаною.

У нових умовах генеральні штаби як Німеччини, так і Антанти повинні були докорінно переглянути колишні плани, а це спричинило за собою необхідність накопичення і нових людських резервів, і матеріальних сил для продовження подальшого збройного протиборства.

У цілому розгорнулися в Європі в серпні 1914 року події продемонстрували нездатність тодішнього політичного та військового керівництва утримати ситуацію під контролем і запобігти сповзанню світу до глобальної катастрофи. Характер бойових дій на основних фронтах вже в перший місяць війни наочно показав, що локалізувати вибухнула конфлікт вже не вдасться. Короткочасний маневрений етап закінчився, настав тривалий період позиційної війни.

3. Чи була неминуча перша світова війна

Протягом десятиліть ведеться дискусія про відповідальність за розв'язання Першої світової війни. Звичайно, можна поставити питання так: серпнева драма 1914 вибухнула в умовах неймовірно складного переплетення обставин, подій, химерного поєднання конкретних вольових рішень головних «дійових осіб» європейської політики і дипломатії. Всі ці фактори вступали між собою в непримиренне протиріччя, і розрубати виник «гордіїв вузол» було можливо, лише вдавшись до крайніх заходів, а саме - до розв'язування збройного конфлікту світового масштабу. Найбільш досвідчені політики відразу зрозуміли, що спроби обмежити блискавично розрісся конфлікт якимись рамками абсолютно безнадійні.

Було ясно, що Росія не могла допустити знищення Сербії Австро-Угорщиною. Влітку 1914-го в дипломатичних колах країн Антанти висловлювалася думка: якщо Відень провокує війну проти Белграда, то це може призвести до загальноєвропейської війни. Однак міркування та висловлювання (навіть найбільш вірні і глибокі), що належали окремим особам, вагалися щодо прийняття рішення про початок війни чи що побоювався її розв'язання, не змогли запобігти глобальній катастрофі. Тому постає більш загальне питання: хто з позицій тривалої перспективи винен у розв'язанні Першої світової війни?

У цілому відповідальність падає на всіх її активних учасників - як на країни Центрального блоку, так і на держави Антанти. Але якщо говорити про провину за провокацію Першої світової війни саме у серпні 1914 року, то вона лягає головним чином на керівництво Німецької та Австро-Угорської імперій. Для доказу цієї тези слід згадати події, що передували виникненню бойових дій в Європі, і спробувати пояснити мотиви дій представників політичної, військової та дипломатичної еліти протиборчих блоків.

Сам факт сараєвського вбивства давав Австро-Угорщини та Німеччини сприятливу можливість використовувати цю трагедію в якості зручного приводу до війни. І вони зуміли перехопити ініціативу, почавши активну дипломатичну діяльність, спрямовану не на локалізацію, а на ескалацію конфлікту.

Ніяких серйозних підстав для того, щоб зв'язати офіційні кола Сербської держави з організацією замаху на спадкоємця австро-угорського престолу, в Австро-Угорщині не знайшлося. Але у Відні побачили наявність широких контактів слов'ян, що проживали в імперії Габсбургів, з тими слов'янами, які перебували за її рубежами.

У цьому імперському керівництву бачилася реальна загроза самому існуванню Австро-Угорщини. Політична еліта, включаючи австрійського прем'єра графа К. Штюргка, була впевнена, що подібні «небезпечні зв'язки» можна порвати лише за допомогою війни.

Сам імператор Австро-Угорщини Франц Йосип не був затятим ворогом Сербії і навіть заперечував проти анексування її території. Але - правила геополітичної боротьби за сфери впливу на Балканах диктували своє - тут стикалися інтереси Росії та Австро-Угорщини. Остання, природно, не могла потерпіти посилення «російського впливу» в безпосередній близькості від своїх кордонів, яке проявилося, насамперед, у відкритій підтримці Сербії Російською імперією. Крім того, керівництво Австро-Угорщини всіляко прагнуло довести, що, незважаючи на розповсюджувалися за її межами чутки про слабкість Габсбурзької монархії (особливо примножиться в кризовий для Відня період Балканських воєн), вона залишається цілком життєстійкої і досить сильною. Головним аргументом в цій жорсткій полеміці з навколишнім світом, на думку австро-угорського керівництва, були активні дії на міжнародній арені. І в цьому зв'язку Відень, щоб довести своє право бути сильною, була готова на крайні заходи, навіть на військовий конфлікт з Сербією та її союзниками.

Справа залишалася за малим. У МЗС Австро-Угорщині найбільш радикально налаштованими по відношенню до Сербії політиками та дипломатами був складений адресований Белграду ультиматум.