Питирим Сорокін

      ЗМІСТ

      ВСТУП

      1. П. Сорокін про предмет, структуру  і ролі соціології.

      2. Теоретична і практична соціологія.

      3. Соціальна стратифікація і соціальна  мобільність.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               

      ВИСНОВКИ

      СПИОК ЛІТЕРАТУРИ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      ВСТУП 

      Питирим Сорокін (1889 - 1968) - найбільший російський, а потім американський соціолог.  Американці, безумовно, відносять його до числа засновників американської  соціології. На історичній батьківщині  ім'я вченого до недавнього часу заборонялося навіть вимовляти. Два періоди його творчості несхожі один на одного, але роботи інтегрують їх, тому що всі його світогляди були пронизані «філософією інтегрального синтезу».

        П. А. Сорокін увійшов в історію  як один з найвидатніших у галузі соціології мислителів XX ст. У розвитку класичної соціології чітко намітилися два напрямки: об'єктивістську, одним з представників якої був Е. Дюркгейм, і культурно - аналітична, яку розвивали М. Вебер, Г. Зіммель і ін. Вибудовуючи свої теорії, вони прагнули відокремити соціологію від природничих наук, шукали свій предмет і методи дослідження. При цьому Дюркгейм вважав, що соціологія повинна вивчати об'єктивну реальність, соціальні факти, до яких відносив і колективні уявлення, колективна свідомість.  Саме визнання останніх в якості соціальних фактів наближає його до соціології культури.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      1. П. Сорокін про предмет, структуру  і ролі соціології 

      П. Сорокін, розробивши систему соціології, по суті виступив проти попередньої соціології, що вивчала «психічні реальності».  Він вважав, що «соціологія повинна будуватися за типом природних наук», але в сенсі об'єктивності методів, а не тотожності предметів дослідження. Ні про яке протиставленні «наук про природу» і «наук про культуру» не може бути й мови. Звільнення соціології від психологізму і суб'єктивізму можливо, якщо вона буде вивчати тільки акти поведінки, доступні спостереженню і виміру. При цьому соціологія повинна спиратися на об'єктивні методи, на вимірювання та якісні процедури отримання фактичного матеріалу.  Прийоми інтроспекції і «розуміння» слід визнати побічними, допоміжними методами. У зв'язку з цим він виступив проти нормативно - ціннісного підходу в соціології, який «має бути вигнаний», бо при такому підході об'єктивним мірилом стає сам дослідник, який замінює досліджувані явища власними уявленнями.

        Ігноруючи індивідуальні, внутрішньо-психологічні процеси,               П. Сорокін закликає описувати зовнішні факти, але не все соціальне життя. При цьому виділяє три основні форми актів поведінки людей: дозволені, належні і рекомендовані. Проте в подальші роки він відмовляється від цієї наївної схеми і формулює вихідну тезу про те, що соціальна поведінка заснована на психофізичних механізмах, що суб'єктивні аспекти поведінки суть «змінні» величини. Внаслідок «колективного рефлексу» він надає значення інтегруючого вектора всього суспільного життя.

      Центральною в його творчості є тема соціокультурної  динаміки, в розробці якої основне  поняття - «цінність». Він пише, що «саме цінність є основою і фундаментом будь-якої культури». У своїх роботах П. Сорокін дає визначення та опис таких понять, як «культурна інтеграція», система культур: умоглядна, чуттєва, ідеалістична і змішана; соціальні процеси: їх форми, соціокультурні флуктуації. Він досліджує флуктуації в системі культури: у сфері мистецтва, науки, етики і права, співвідношення між типами культур і типами особистості, чому і як відбуваються соціокультурні зміни.

        У широкому сенсі соціокультурним  він називає весь цей світ, який створений людиною. Його складові частини узагальнено можна віднести до духовної, матеріальної і соціальній культурі. При цьому використовує інтегрує їх поняття «смисли». Духовна культура представлена ​​як ідеологічна- всесвіт смислів, матеріальна - як їх втілення, соціальна культура - як дії і вчинки, в яких індивіди і групи індивідів застосовують ці смисли. Соціокультури у вузькому розумінні визначає як одну з цивілізацій, яку трактує як культурну надсистему. Вона володіє своєю ментальністю, власною системою знань, філософії і світогляду, своєю релігією, мистецтвом, мораллю, законами, соціальною організацією, соціальними відносинами і власним типом особистості з властивим тільки йому менталітетом і поведінкою.  Культуру він досліджує як більш широке, ємне поняття, що включає в себе і суспільство.

      Основними культурними якостями в його соціокультурній системі або суперсистемі є такі поняття, як значення, норма, цінність. Вивчення мистецтва, науки, релігії, права та ін. призвело П. Сорокіна до висновку, що існують три суперсистеми, що відрізняються притаманними їм цінностями. В історії вони періодично змінюють один одного: ідеалістична і чуттєва. Кожна з типів культури характеризується наступними ознаками:

      1) тим чи іншим розумінням реальності;

      2) природою потреб;

      3) ступенем задоволення потреб;

      4) способом їх задоволення. 

        Кожній суперсистеми властиві свої детермінуючі культурні якості. У культурі Заходу середніх століть, яку він називає умоглядної, головною цінністю був Бог, орієнтація на трансцендентне. Поява нових цінностей - чуттєвості, видимості, чутності, відчутності об'єктивної реальності - призвело в кінці XII ст. до розпаду цієї системи. У поєднанні з цінностями першого типу вони дали новий тип культури - ідеалістичний. Він проіснував до XIV століття і був перехідним. Третій тип культури - почуттєвий. Він базується на емпіричних цінностях, на визнанні сенсу об'єктивної дійсності, переважаючими є цінності матеріального світу. Існує ще один, змішаний тип культури. Органічно інтегруючись, він еклектично поєднує в собі характеристики всіх попередніх, які співіснують в певні періоди історії. Цей тип культури пов'язаний з епохою занепаду.

      Культурну динаміку П. Сорокін бачить в циклічній  зміні соціокультурних типів. Сучасну  йому культуру він відносить до «чуттєвого» типу, але констатує її кризовий стан, обумовлений переходом від одного типу до іншого. Їм пропонується морально-релігійне відродження, перехід до нової, більш творчою «умоглядної» культурі і розробляється ціла програма перетворення системи цінностей, значень, норм.

        Будь-яка соціокультурна система,  за П. Сорокіним, - це витвір  людини. Але й сама людина є  істотою інтегральним, продуктом соціокультури, усвоївши певні цінності. Будь-яка людина вписана в соціокультурну систему.  Люди вступають у систему соціальних відносин під впливом несвідомих (рефлекторних), біосвідомих (почуттів голоду, спраги) і соціосвідомих (значення, норми, цінності) регуляторів. При цьому несвідоме і біосвідоме контролюється і регулюється соціосвідомим.

        Суспільство здатне продукувати значення, норми, цінності, що існують як би усередині соціосвідомих «его», тобто членів, що складають суспільство. Тому будь-яке суспільство можна зрозуміти й описати лише через призму притаманної йому системи цінностей, значень, норм, які складають одноразова культурне якість. Воно проявляється у всіх сферах людської діяльності, породжуючи зразки культурного життя.

        П. Сорокін робить висновок  про те що за допомогою соціоемпіричних досліджень культурних якостей (значень, цінностей, норм), прихованих у соціосвідомості індивідів і проявляються в їх діяльності, можна виявити періоди людської історії, відмінні один від одного, тобто різні цивілізації. Кожна з них унікальна і неповторна, переживає періоди зародження, розквіту і занепаду, відбувається зміна одних цінностей іншими. Таким чином, він розробив цивілізаційну теорію, в якій Соціокультура і цивілізація виявляються синонімами. У сучасній соціологічній теорії намітилася тенденція чіткого розмежування цих двох понять, що багато в чому обумовлено новими якостями, що характеризують історичний прогрес.

        У «Системі соціології» П. Сорокін  докладно роз'яснює наукові принципи, на яких ґрунтується цю роботу. Він вважає, що:

      1) соціологія як наука повинна  будується за типом природних  наук. Ні про яке протиставленні «наук про природу» і «наук про культуру» не може бути й мови. Різні об'єкти вивчення тих і інших наук, але методи вивчення цих об'єктів одні й ті ж;

      2) соціологія повинна вивчати світ  таким, яким він є. Кожен  нормативізм, тобто суб'єктивне втручання в науку з позицій моральних та інших норм, повинен бути вигнаний з соціології. У цьому сенсі Істина повинна бути від’єднаним від Добра, Справедливості та інших принципів і норм;

      3) соціологія повинна бути «об'єктивною  дисципліною», тобто вивчати реальні взаємодії людей, доступні об'єктивного виміру і вивчення;

      4) оскільки соціологія хоче бути  досвідченою і точною наукою, вона повинна припинити будь-яке  «філософствування» у сенсі створення  умоглядних, не доведених наукою  побудов. У цьому відношенні, писав П. Сорокін, хороша статистична діаграма варто будь-якого соціально - філософського трактату;

      5) розрив з філософствуванням означає  і розрив з ідеєю монізму,  тобто відомості будь-якого явища до одного якого-небудь початку. Бо, як стверджував ще М. Ковалевський, монізм в соціології - це спроба вирішувати нескінченно складні завдання громадських явищ методом рівняння з одним невідомим. Замість монізму Сорокін проголосив послідовний соціологічний плюралізм.

        Такі «основні і керівні принципи» соціології П. Сорокіна. Опора на реальний досвід і наукові дані - це вихідні позиції соціологічного позитивізму, обґрунтовані О. Контом, Е. Дюркгеймом та іншими представниками цього напрямку. П. Сорокін завжди відстоював їх і розвивав у нових історичних умовах XX ст. на новому рівні наукових знань.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      2. Теоретична і практична соціологія 

      П. Сорокін ділив соціологію на теоретичну і практичну. Теоретичну соціологію він у свою чергу ділив на три відділи: соціальну аналітику, соціальну механіку і соціальну генетику. Соціальна аналітика вивчає будову (структуру) соціального явища і його основні форми. Предмет соціальної механіки (або соціальної фізіології) - процес взаємодії людей, іншими словами, - поведінка людей і тих сил, якими воно викликається і визначається. Соціальна генетика вивчає розвиток соціального життя, її окремих сторін та інститутів. Зрозуміло, що розвиток соціального явища визначається його будовою (структурою) і взаємодією з іншими явищами, так що соціальна генетика як би містить у собі соціальну аналітику і соціальну механіку.

      Практична соціологія характеризується П. Сорокіним  як прикладна дисципліна. Спираючись на закони, які формулює теоретична соціологія, вона повинна допомагати суспільству і людині управляти соціальними силами відповідно з поставленими цілями. Практична соціологія проявляється по суті як соціальна політика, спрямовує і обґрунтовує останню.

        Об'єктами вивчення неопозитивістський соціології Сорокіна є перш за все соціальна поведінка і діяльність людей, соціальні групи і структура суспільства в цілому, а також відбуваються в ньому. У той же час все громадське життя і всі соціальні процеси можуть бути розкладені, за словами Сорокіна, на явища і процеси взаємодії двох або більшого числа індивідів. Ось ці - то взаємодії  людей і з'являються їм безпосередньо предметом вивчення соціології.  Мова йде про «психико-рефлекторному» взаємодії індивідів, що проявляється зовні в їх поведінці і діяльності.

        У цьому полягає суттєва відмінність неопозитивістський соціології Сорокіна від класичного позитивізму Конта. Якщо позитивістська соціологія Конта спрямована насамперед на вивчення суспільства як цілісного соціального організму, то предметом безпосереднього вивчення неопозитивиістській соціології Сорокіна виступає взаємодія двох або більше осіб, які утворюють так звані малі групи. З такого роду елементарних взаємодій складаються, як він вважав, різного роду соціальні процеси.

        Взаємодія двох індивідів характеризується  Сорокіним як найпростіше соціальне  явище. Воно має місце тоді, «коли зміна психічних переживань  або зовнішніх актів одного  індивіда викликається переживаннями  і зовнішніми актами іншого».  Такі взаємодії називаються Сорокіним «соціальними клітинками», з яких утворюються всі інші, більш-менш складні суспільні явища.

        Аналізу найпростіших соціальних  взаємодій і присвячений по  суті весь перший том «Системи  соціології» П. Сорокіна. У другому її томі досліджуються «складні соціальні агрегати», різного роду соціальні групи, їх будова та взаємодії.

        П. Сорокін запропонував свої  критерії класифікації соціальних  груп - односторонні та багатосторонні.  Відповідно до цих критеріїв  виділяються соціальні групи з одного якого-небудь ознакою, наприклад мови, території, статтю, віком, або ж за багатьма ознаками. За багатьма ознаками виділяються класи, нації і інші складні, часто соціально неоднорідні групи.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      3. Соціальна стратифікація і соціальна мобільність 

        Неоднорідність суспільства, його об'єктивний розподіл на різні соціальні групи знайшли своє відображення в теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності П. Сорокіна. Відповідно до цієї теорії все суспільство ділиться на різні верстви - страти, які різняться між собою за рівнем доходів, видами діяльності, політичні погляди, культурним орієнтації і т. д. До основних форм соціальної стратифікації (або розшарування суспільства) Сорокін відніс економічну, політичну і професійну. На його думку, соціальна стратифікація - це природне і нормальний стан суспільства. Вона об'єктивно обумовлена ​​існуючим суспільним поділом праці, майновою нерівністю, різними політичними орієнтаціями і т. п.

        Змінюючи професію або вид  діяльності, своє економічне становище  або політичні погляди, людина переходить з одного соціального шару в іншій. Цей процес одержав назву соціальній мобільності. П. Сорокін поділяє соціальну мобільність на горизонтальну і вертикальну.

      Горизонтальна мобільність означає перехід  людини з однієї соціальної групи в іншу, що знаходиться в цілому на тому ж рівні соціальної стратифікації, скажімо, коли сільський житель стає міським, проте професія і рівень доходів у нього залишаються колишніми. Вертикальна мобільність - це перехід людей з одного соціального шару в іншій в ієрархічному порядку, наприклад, з нижчого прошарку суспільства на вищий або ж назад - з вищого шару в нижчий.

        Об'єктивною основою існування  вертикальної мобільності виступає, зокрема, економічну нерівність  людей, «що виражається в розходженні доходів, рівня життя, в існуванні багатих і бідних верств населення».

        При цьому люди, що належать  до вищого шару в якомусь  - то одному відношенні, звичайно  належать до того ж шару  і за іншими параметрами, і  навпаки. Представники вищих економічних  шарів одночасно відносяться до вищих політичних і професійних шарів. Незаможні ж, як правило, позбавлені цивільних прав і знаходяться в нижчих шарах професійної ієрархії. Таке загальне правило, хоча існує і чимало виключень.

        Як вважав Сорокін, соціальна  мобільність - таке ж природне і неминуче явище, як і соціальна стратифікація, на основі якої вона існує. Це стосується як висхідній, так і низхідній соціальної мобільності, в процесі яких люди переміщаються вгору по соціальних сходах. Він обґрунтував таке поняття, як «соціальний простір», суть якого розкривається через поняття «вищі і нижчі класи», «просування по соціальних сходах», «соціальна дистанція» та ін.

        Велике значення П. Сорокін  надавав питань соціальної рівності. У 1917 р. в Петрограді вийшла  його книга «Проблема соціальної рівності». До цієї проблеми він постійно звертався у своїх наступних роботах. Вказуючи на складний і багатосторонній характер проблеми соціальної рівності, він вважав, що головне в ній - це надання кожній людині матеріальних і духовних благ «по його заслугах», тобто «За ступенем його особистого соціально - корисної праці». Однак цим економічним змістом проблема соціальної рівності не вичерпується. Важливо, писав Сорокін, щоб стало реальністю рівність усіх перед Законом, рівність для заняття державних посад, право на рівні політичні блага - винахідливе право, свобода слова, друку, спілок, совісті і т. д. Виключне значення має «більш-менш рівномірний розподіл знань і утворень», без чого, на його думку, взагалі неможлива егалітарна, тобто заснована на соціальній рівності, система суспільства.

        П. Сорокін був глибоко переконаний  в тому, що всі виникаючі в  суспільстві проблеми слід вирішувати  на основі розумного управління, свідомого рішення соціальних  протиріч і надання кожній  людині можливостей для творчого самовираження. Він був противником будь-яких соціальних потрясінь, в тому числі революцій, і виступав за нормальний, як він писав, еволюційний шлях розвитку. У своїй праці «Соціологія революції» він стверджував, що більш-менш благополучний розвиток суспільства після руйнує його революції настає завдяки його « поверненню до своїх цінностей, вульгарним інстинктам і традиціям, творчої праці, співробітництва, взаємодопомоги і єднання усіх його членів і соціальних груп ».

        У «Соціальної та культурної динаміки» Сорокін аналізує розвиток культур народів, розробляє теорію цінностей. Поняття «цінність» виступає як одне з найважливіших у його соціології. За допомогою цього поняття пояснюється поведінка індивідів і соціальних груп, їх взаємодії із найрізноманітніших напрямів. Велике значення надається загальнолюдським цінностям, на основі яких можливе співробітництво народів. Саме до цього завжди закликав П. Сорокін як вчений і громадський діяч. На схилі своїх років він виступив з ідеєю конвергенції, згідно з якою в майбутньому капіталістичний і комуністичний, як він писав, типи суспільства зіллються в якесь третє інтегральне суспільство, яке «об'єднає більшість позитивних цінностей і звільниться від серйозних дефектів кожного типу».  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      ВИСНОВКИ 

      На  відміну від Дюркгейма, «розуміюча»  соціологія Вебера і Зіммеля, навпаки, схиляється до психологізму, суб'єктивізму. За Вебером, соціологічному вивченню підлягають суб'єктивна мотивація, намір, орієнтація на інших людей, що знаходяться між  соціальною дією і середовищем. За основу дослідження він пропонує взяти ідеальні типи, співвіднесення яких з діями людей дозволить зрозуміти внутрішні механізми їх вчинків.

        Найбільший вплив психології  проявляється в теорії Зіммеля.  Він розуміє історію суспільства як історію психічних явищ, при цьому відокремлює форму і зміст, протиставляє їх і вважає, що соціологія повинна вивчати індивіда з його бажаннями, твердженнями і іншими суб'єктивними проявами окремо від об'єктів, які їх викликали.

        П. Сорокін, розробивши свою систему, виступив проти попередньої соціології, суб'єктивізму і психологізму. Його основна теза про те, що соціальна поведінка засноване на психофізичних механізмах, передбачає дослідження як поведінки, так і його спонукань. При цьому він вважає за необхідне вивчення діяльності індивідів, що дозволяє побачити їх суб'єктивний сенс, значення, цінності, норми. Останні визначають характер і особливості виділених їм суперсистем, або типів, цивілізацій.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ 

1. Вебер  М. Вибрані твори. - М.: Прогрес, 1990.

2. Голосенко  І. А., Козловський В. В. Історія  російської соціології XIX - XX ст. - М.: Онега, 1995.

3. Дюркгейм  Е. Про поділ суспільної праці:  Метод соціології. - М.: Наука, 1991.

4. Дюркгейм  Е. «Ціннісні» і «реальні» судження / / Соціологічні дослідження. - 1991. - № 2.

5. Зіммель  Г. Філософія культури. - М.: Юрист, 1996.

6. Іонін  Л. Г. Соціологія культури. - М.: Логос, 1996.

7. Нариси  з історії теоретичної соціології XX століття. - М.: Наука, 1994.

8. Сорокін П. О. Людина. Цивілізація. Товариство. - М.: Політвидав, 1992.

9. Сорокін  П. А. Проблема соціальної рівності. - Пг., 1917.

10. Соціологія / За заг. Ред. Е. В. Тадевосяна. - М.: Знание, 1992.