Политическая система по Истону и Алмонду

    ВСТУП

    Історія виникнення та концепції визначення поняття політичної системи Істоном (взаємодія структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві  авторитарно розподіляються цінності) і Алмондом (система ролей асоціюється  із застосуванням фізичного примусу).

    Ще  з давніх часів спроби збагнути особливості  політичного розвитку людської цивілізації  постійно розвиваються і вдосконалюються,  збагачуючи світову суспільно-політичну  думку, синтезуючи й систематизуючи політичні знання. Історичний розвиток цих знань фіксується у різноманітній  літературі. Треба знати не тільки те, що відбувається у світі, а й минуле. Тому тематика реферативної роботи зачіпає ідеї Габриеля Алмонда та Девіда Істона про політичну систему, і є досить важливою та актуальною.

    Метою реферату є ознайомлення з працями  американських політологів про  політичну систему, висвітлення  таких термінів як "системний  аналіз", "структурний функціоналізм" - ключових термінів, основу яких і заклали  Г. Алмонд та Д. Істон.

    Завдання, поставлені для розкриття теми: висвітлення  основних концепцій, думок і висновків  науковців, коротке ознайомлення з  поняття "політична система", аналіз робіт Г. Алмонда та Д. Істона, їх порівняння та виділення основної думки.

    Тема  добре висвітлена у літературних джерелах, але так як політологія  є відносно молодою наукою, існує  небагато праць, в які включена ця тема. В основному, дану тему можна  знайти у підручниках з політології, хоча не у всіх. Найкращими для сприйняття і тими, які вміщували найбільше  інформації про політологів, були підручники Шляхтуна П.П., підручник за редакцією  проф. Кремень В.Г., проф. Горлача  М.І. і "Базові засади політології" Бебика В.М.. Основними працями, що містять відомості про політичну систему і політологів, є "Політичні системи й політична організація суспільства " Андрєєва С., "Політична система суспільства" Гавриленка І.. 
 
 

    РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ, ТИПОЛОГІЯ ЗА Г. АЛМОНДОМ

    Поняття «політична система» було введено в  політологію в 50-х роках ХХ століття американським політологом Д.Істоном, який створив теорію політичної системи. Це поняття було покликане відобразити  два моменти:

-цілісність політики як самостійної сфери суспільства, що представляє сукупність взаємодіючих елементів (держави, партій, лідерів, має рацію тощо);

-характер зв'язків політики із зовнішнім середовищем (економічною, соціальною, культурною сферами, іншими державами).

     Введення поняття «політична система» мало і практичну спрямованість. Воно повинне було допомогти виявленню  чинників, які забезпечують стабільність і розвиток суспільства, розкриття  механізмів узгодження інтересів різних груп. Поняття «політична система  за змістом є дуже об’ємним. 
Політична система - це цілісна, інтегрована сукупність політичних інститутів, суспільних структур і цінностей, а також їх взаємодій, в яких реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив. 
В політичну систему включаються не тільки політичні інститути, безпосередньо і що беруть активну участь в політиці (держава, партії, лідери), але і економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, що мають політичне значення і опосередковано впливаючи на політичний процес. Призначення всіх вказаних політичних і суспільних інститутів ( в їх політичному значенні) полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні і т.д.) і спонукати населення до ухвалення цього розподілу як обов'язкове для всіх. 
В західній політології можна виділити два основні підходи при характеристиці політичної системи суспільства:

-інституційний підхід, що визначає політичну систему через державні, інституалізовані політичні організації, систему їх зв'язків і взаємодій;

-системний підхід, при якому політична система визначається не тільки через структуру і функції державних інститутів, але і через правові норми, політичні ролі, реалізовані в політичній поведінці.

    Поняття «система» на розгляд суспільства  переніс Т.Парсонс, що представив суспільство  як взаємодію чотирьох підсистем, які  знаходяться у відносинах взаємозалежності і взаємообміну: економічної, політичної, соціальної і духовної. Кожна з  підсистем виконує певні функції, реагує на вимоги, які поступають зсередини  і ззовні, а разом вони забезпечують життєдіяльність суспільства в  цілому.

    Розроблення теорії політичних систем передбачає її диференціацію за типами. Ця надзвичайно  складна проблема політичної науки  завжди цікавила людину, незалежно  від її місця в державі: була вона пересічним громадянином, вченим-науковцем, чи правителем. Адже людину завжди цікавили і цікавлять «вічні питання»: хто  править у державі, чому і в  чиїх інтересах? Питання ці дуже складні  і важливі, бо від відповіді на них залежить доля людини, її буття  а інколи навіть життя. Тому не дивно, що типологія політичних систем становить  найважливіше завдання політології. 
      Витоки існуючих типологій політичних систем можна знайти в античній суспільно-політичній думці. Один з видатних філософів атичності — Платон розглядав форми правління в грецьких містах-полісах, ставлячи на місце закону панування загальних інтересів, протиставлячи їм приватні інтереси. Тому він розглядав як гарні і погані форми правління такі, як: монархія — правління одного гарного правителя в інтересах суспільства, держави; тиранія — правління одного, поганого правителя в особистих інтересах; аристократія— правління небагатьох в інтересах багатьох; олігархія — правління небагатьох у приватних інтересах; демократія — правління багатьох. При цьому Платон розглядав демократію як найпоганішу форму правління, тому що надмірна свобода веде до її втрати, а демократія перероджується на тиранію. 
           Учень Платона Арістотель, проаналізувавши 158 конституцій грецьких міст-полісів, також виділив «правильні» і «неправильні» форми правління, використовуючи критерій «правильності» правління — у чиїх інтересах здійснюється влада. Так, до «правильних» форм правління, тобто до таких, які здійснюються в інтересах більшості суспільства, він відносить: монархію — правління одного; аристократію — правління небагатьох обраних і політію — правління багатьох обраних. І до «неправильних» форм правління, тобто до тих, які здійснюються в приватних інтересах: тиранія — правління одного; олігархія — правління небагатьох; демократія — правління багатьох. При цьому демократію Арісторель ототожньовав з охлократією — правління багатьох неосвідчених людей, які не знають, що робити з владою, відстоюють тільки свої інтереси і тому швидко втрачають її. 
       У період Нової доби найбільш відомі типології систем правління дали Т. Гоббе та Ш. Л. Монтеск'є. 
       Найбільш відома типологія систем правління запропанована М. Вебером. Це поділ на традиційні, харизматичні та раціональні системи. 
         У вітчизняній політичній літературі довгий час вважалося, що єдиним критерієм, у відповідності з яким треба класифікувати політичні системи, є суспільно-політична формація, економічний базис суспільства. Відповідно до критерію виділялися рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політичні системи. 
       Недостатність такої типології полягає в абстрактності та жорсткому прив'язуванні до економічної структури суспільства. Відомо, що однотипний економічний базис (Німеччина, Франція, Англія, Італія) перед другою світовою війною створив різні типи політичних систем. У Німеччині та Італії господарювали тоталітарні фашистські політичні сили, в той же час у Франції та Англії — ліберально-демократичні. Справа, мабуть, не тільки в економічному базисі суспільства, хоч, безумовно, він відіграє важливу роль у становленні та функціонуванні політичних систем. 
        У зарубіжній політичній науці типи політичних систем класифікуються за різними критеріями, і це дозволяє глибше аналізувати їх, бачити переваги одних політичних систем над іншими як при однакових, так і при різних економічних структурах. 
        Так, Ж. Блондель поділяє політичні системи за змістом та за формами управління. Він виділяє п'ять основних типів: 
1) ліберальні демократії, які опираються на лібералізм у прийнятті державних рішень; 
2) комуністичні системи з пріоритетом рівності соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів їх досягнення; 
3) традиційні політичні системи, які управляються олігархією і відзначаються нерівномірним розподілом соціальних і економічних благ; 
4) політичні системи, що переживають період становлення в країнах, які розвиваються, з авторитарними засобами управління; 
5) авторитарно-консервативні системи, мета яких — збереження соціальної та економічної нерівності, але більш дієвими засобами. 
 
     Існують і спрощені підходи до класифікації політичних систем. Вони поділяють політичну систему на демократію і диктатуру або на демократію, авторитаризм і тоталітаризм. 
      Але більшість сучасних політологів поділяють погляди американського вченого Г. Алмонда щодо типології політичних систем. У своїй типології він спирається у якості базової характеристики політичних систем на ступінь відповідності основних форм організації і здійснення політичної влади тим політичним ідеалом, на які було зорієнтовано суспільство. На цій підставі він виділяє такі типи політичних систем: 
1. Політичні системи англо-американського типу. Вони характеризуються вільною політичною культурою, яка спирається на раціональний розрахунок, терпимість і толерантність громадян і політичної еліти. Системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегуляції. У цій системі чітко реалізується принцип розподілу влади на три гілки (законодавчу, виконавчу і судову) і чітко визначені їх функції. 
 
2. Континентально-європейські політичні системи. Це політичні системи, які склались у Франції, Німеччині, Італії, країнах Скандинавії. Для них характерним є існування та взаємодія елементів старих і нових культур, політичних традицій та форм політичної діяльності. Партії та суспільно-політичні об'єднання вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм. Представницькі і виконавчі гілки влади виконують свою діяльність на основі визначених законом регламентів та процедур. 
3. Доіндустріальні політичні системи (або частково індустріальні). Ці системи характеризуються досить високим ступенем поєднання елементів різних політичних культур, що призводить до прихильності великої кількості населення до протилежних традицій. Великий вплив має орієнтація населення на лідера, а не на програми уряду. Окремі виконавчі структури (армія, бюрократія) постійно перевищують свої повноваження, досить часто беруть під контроль законодавчі функції, відверто втручаються в судові справи, в той же час права і свободи громадян суттєво обмежені. І не дивно, що в таких країнах характер політичних відносин досить часто призводить до авторитарних форм правління. 
4. Політичні системи тоталітарного типу. У політичній системі такого типу влада зосереджена в руках нечисленної політичної номенклатури (бюрократії). Засоби масової інформації перебувають під контролем держави. У суспільстві, як правило, дозволена діяльність лише однієї партії, яка контролює всі елементи політичної системи, включаючи і державу. Панує ідеологія керуючої партії. Занадто розширені функції репресивних органів. Політична активність носить дозвільний і примусовий характер. 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ 2.ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ Д. ІСТОНА (СИСТЕМНА МОДЕЛЬ) 

    Короткі біографічні дані.

    Девід Істон (народився в Торонто 24 червня 1917) - один з провідних американських  політологів. Освіту здобув в університеті в Торонто. У 1947 році закінчив Гарвардський університет. В цьому ж році почав  свою кар'єру в Чиказькому університеті на кафедрі Політичної науки. З 1981 р. - професор Каліфорнійського університету. В 1968-1969 рр.. президент Американської  асоціації політичних наук. У 1984 р. був  обраний на пост віце-президента Американської  академії наук і мистецтв. 
      Основний внесок Істона в політичну науку пов'язаний з адаптацією і застосуванням принципів і методів системного аналізу до вивчення функціонування політичних систем, а також з дослідженням проблем політичної соціалізації. 
      Акцент уваги Істона - на мінливості та динамічності політичних систем, на ролі різних структур в підтримці безперервності функціонування політичної системи. Істон визначає політичну систему як взаємодій, за допомогою яких у суспільстві здійснюється розподіл цінностей і на цьому грунті запобігаються конфлікти між членами суспільства. При розгляді політичних систем Істон використовує кібернетичний принцип виміру показників функціонування системи на її «вході» (запити і потреби громадян) і «виході» (рішення та дії влади).

    У США теорія політичної системи почала активно розвиватись від початку 50-х років. Системний підхід до аналізу  політики вперше застосував сам Девід Істон. У своїх працях "Політична система" (1953), "Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), "Системний аналіз політичного життя" (1965) він доводить можливість і необхідність існування загальної теорії в політології як теорії політичної системи, розробляє концептуальну структуру цієї теорії, визначає її основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації теоретичних положень.

    Для теоретичного аналізу політичного  життя за вихідну модель учений використав біологічні системи, які, взаємодіючи  між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу середовища й сама активно  впливає на нього для самозбереження і розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи -- економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система якісно відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність певних меж між нею та її оточенням. Завдання науки про політику полягає у вивченні переходів, або обмінів, між системою та її оточенням як стабілізуючих, так і дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування політичної системи. Основною одиницею аналізу політичної системи у зв'язку з цим Д. Істон визначив взаємодію. Від інших соціальних взаємодій взаємодія політичної системи з навколишнім середовищем, тобто політична взаємодія, відрізняється тим, що вона спрямована насамперед на авторитарний (примусовий) розподіл цінностей у суспільстві.

    На  основі цього політичну систему  Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них  ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки  владі, що є атрибутом великої  суспільно-політичної системи. Головне  призначення політичної системи, за Д. Істоном, полягає у виконанні  функції розподілу цінностей  та примушенні більшості членів суспільства  погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції  призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування .

    Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім середовищем, так  і всередині самої системи, Д. Істон розрізняє їх на вході, всередині  й на виході системи. На вході -- це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході -- рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Вимоги є формою вираження думок і дій індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи.

    Для збереження політичної системи в  дії, крім вимог, необхідна й підтримка  її суб'єктами та об'єктами політичного  життя. Підтримка пов'язує маси людей  з політичною системою. Вона охоплює  всі варіанти позицій і поведінки  груп та індивідів, які сприяють системі, і проявляється в різних формах: голосуванні на виборах, сплаті податків, дотриманні законів, повазі до влади, патріотизмі  тощо. Найважливішим механізмом відбору  вимог і підтримки в сучасному  демократичному суспільстві Д. Істон  вважає вибори органів влади та інші подібні форми політичного волевиявлення  громадян.

    Всередині політичної системи відбувається конверсія  введених до неї вимог і підтримки -- вони трансформуються і переробляються, в результаті чого виходом, тобто  продуктом, системи є авторитарні  рішення щодо розподілу цінностей  у суспільстві та відповідні дії  для їх здійснення. На виході системи  можуть бути нові закони, субсидії, пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви  влади або вищих посадових  осіб тощо. Продукт функціонування політичної системи, зауважує Д. Істон, слід відрізняти від результатів  або наслідків реалізації прийнятих  рішень.

    Політична система, за Д. Істоном, це засоби, за допомогою  яких вимоги за підтримки суб'єктів  і об'єктів політики перетворюються в реальні дії. При цьому політична  система забезпечує мобілізацію  суспільних ресурсів на досягнення цілей  і координацію зусиль членів суспільства  у вирішенні політичних, економічних, соціальних і культурних проблем. Механізм функціонування політичної системи  має в собі й елементи зворотного зв'язку, через які продукти виходу системи впливають на наступні вимоги й підтримку. Зворотний зв'язок є  основним механізмом усунення напруження в суспільстві, але здійснити  це можна лише за наявності у влади  здатності реагувати на імпульси, що надходять до системи .

    Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми адаптації та модернізації з притаманними їм специфічними способами  й засобами трансформації вимог  і підтримки, перетворює політичну  систему на певний історичний період у саморегулюючий механізм, що забезпечує її самозбереження. Однак зовнішні впливи, дискретність дій системних механізмів, людський чинник можуть розладнувати систему, спричиняти її неврівноваженість і навіть руйнування. Засобами, за допомогою яких можна уникнути напруження в політичній системі, її кризового стану, є зміни, пристосування, переорієнтація зусиль, зміна цілей тощо. А це означає, що політична система є не просто системою взаємодії елементів її структури, а виступає як функціонуюча, динамічна система, що постійно змінюється. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2. МОДЕЛЬ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ Г. АЛМОНДА (СТРУКТУРНИЙ ФУНКЦІОНАЛІЗМ). ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ ЗА Г. АЛМОНДОМ

    Короткі біографічні дані.

    Габріель Алмонд (12 січня 1911 - 25 грудня 2002) - великий американський політолог і соціолог. Отримавши ступінь бакалавра в 1932 р. і доктора філософії в 1938 р., він у 1939-1942 і 1945-1946 рр.. викладав політичні науки в Бруклінському коледжі, в 1947-1951 і 1959-1963 рр.. - політичні науки, внутрішні і міжнародні відносини в Йєльскому університеті, а в 1951-1959 рр.. - в Прінстонському університеті. З 1954 р. Г. Алмонд - професор політичних наук. З 1963 р. він веде викладацьку діяльність у Стенфордському університеті. Г. Алмонд вважається класиком компаративістського (порівняльного) підходу до дослідження політичних систем. Спираючись на методологію структурного функціоналізму Т. Парсонса, він розглядає політичну сферу життя як систему, що знаходиться в динамічній рівновазі і взаємодіє з іншими соціальними системами (його підхід отримав назву системного структурного функціоналізму). Звертаючи увагу на культурно-психологічну детермінацію політичної поведінки, Г. Алмонд ввів в лексикон світової соціально-політичної думки ряд нових категорій, основна з яких "політична культура". У спільній роботі "The Civic Culture" ("Громадянська культура") - метод порівняльного політичного аналізу продемонстровано на прикладі зіставлення політичних культур народів п'яти країн: США, Мексики, Італії, Великобританії та Німеччини. У наведених фрагментах відображені методологічний підхід Г. Алмонда до політичного аналізу, розкрито його понятійний апарат, його погляд на перспективу політичного розвитку суспільства. Основні праці:

-Привабливість комунізму (1954) 
-Громадянська культура: Політичні орієнтації в 5 країнах (1963) 
-Політична теорія і політична наука (1966) 
-Громадянська культура. Переглянута (1980), (спільно з Сіднеєм Вербою) 

        Таким чином Габріель Алмонд висловив не менш цікаві ідеї ("Порівняльні політичні системи", "Порівняльний політичний аналіз"). Американський політолог одним із перших застосував структурно-функціональний метод для дослідження політичної системи. Він розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Системний і структурно-функціональний методи не заперечують, а навпаки, взаємно доповнюють один одного. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перший метод акцентує увагу на цілісності і взаємозв'язках елементів структури системи, а другий -- на функціях цих елементів і системи в цілому.

    Політичну систему Г. Алмонд визначає як систему  взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування за допомогою  застосування або загрози застосування більш чи менш законного фізичного  примусу. Ці функції політична система  виконує як усередині кожного  конкретного суспільства, так і  за його межами у відносинах з іншими суспільствами. Політична система, за Г. Алмондом, є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність .

    Політичну систему Алмонд визначає як існуючу в усіх самостійних суспільствах систему взаємодії, яка виконує функції інтеграції і адаптації (всередині суспільства, поза ним і між суспільствами) за допомогою застосування або загрози застосування більш або менш легітимного фізичного примусу. 
       Політична система, на його думку, є легітимною, що підтримує порядок і перетворюючої системою в суспільстві. Це узаконена сила, що пронизує всі "вхідні" та "вихідні" фактори суспільства і надає йому особливі властивості і зміст, забезпечує його згуртованість як системи.

    Як  і будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система виконує  два базових набори функцій -- входу  і виходу. Є чотири функції входу  і три -- виходу. Функції входу - це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Функції виходу - це розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх. Функції входу здійснюються недержавними формуваннями - політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу - державними органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодавчої влади, функцію застосування норм - органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм - судові органи. Дві функції входу - політична соціалізація і політична комунікація -- передбачають наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії "політична система суспільства" було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику.

         Алмонда, на відміну від Істона, цікавить не стільки аналіз процесів, що відбуваються, скільки визначальне значення стійких структур політичної системи. Термін «структура» поряд з терміном «культура» займає головне місце в аналізі Алмонда. Під «структурою» він має на увазі доступну спостереженню діяльність, яка формує політичну систему. Та конкретна частина діяльності людей, яка бере участь в політичному процесі, називається роллю. Ролі - це  ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, включаючи політичну. У зв'язку з цим одним з основних компонентів політичної системи є політична роль. Конкретні сукупності взаємопов'язаних ролей становлять структури. Наприклад, суддя - це роль, суд - структура ролей. 
         Фундаментальним для всього підходу є сталість функціональних вимог до системи. Існує певна кількість цілей, вибраних з обмеженого числа альтернатив і необхідних для життя суспільства. Щоб ці цілі були переведені в конкретні дії, система повинна виконувати певні функції. У суспільних науках функції - доцільна діяльність. Доцільність визначається рамками системи. Спрямовані, або цільові функції, називаються «явними». Інші ж, не є такими, називаються «прихованими», які також повинні враховуватися, щоб глибше зрозуміти всі похідні дій і структур. Перевагою структурно-функціонального методу є те, що він сприяв усвідомленню важливості функцій, особливо прихованих, виконуваних політичними акторами і групами.

    Тобто визначаючи місце і значення функціональних вимог до політичної системи, Г. Алмонд вбачає її головне призначення в тому, щоб, відібравши з обмеженого числа альтернатив певну кількість необхідних для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у конкретні дії.

    Згідно Алмонду, вхідні і вихідні фактори політичної системи слід аналізувати з точки зору функцій, закладених в надрах системи. Він ставить питання: хто? (Тобто які структури), які функції виконує? і яким чином?

         Він розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Системний і структурно-функціональний методи не заперечують, а навпаки, взаємно доповнюють один одного. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перший метод акцентує увагу на цілісності і взаємозв'язках елементів структури системи, а другий — на функціях цих елементів і системи в цілому. 
          Політичну систему Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування за допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими суспільствами. Політична система, за Г. Алмондом, є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність. 
          Як і будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система виконує два базових набори функцій — входу і виходу. Є чотири функції входу і три — виходу. Функції входу — це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Функції виходу — це розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх. Функції входу здійснюються недержавними формуваннями — політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу — державними органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодавчої влади, функцію застосування норм - органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм — судові органи. Дві функції входу — політична соціалізація і політична комунікація — передбачають наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії «політична система суспільства» було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику. 
         Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стійких структур політичної системи. Поняття структури він визначає як доступну спостереженню діяльність, шо формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі — це ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів політичної системи. Сукупності взаємозв'язаних ролей складають структури. 
        Визначаючи місце і значення функціональних вимог до політичної системи, Г. Алмонд вбачає її головне призначення в тому, щоб, відібравши з обмеженого числа альтернатив певну кількість необхідних для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у конкретні дії. 

    ВИСНОВКИ

          Політична система суспільства - інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

      Істон і Алмонд внесли основний внесок в процес створення теорії політичної системи, який все ще триває. Наукова користь моделей Істона і Алмонда полягає в тому, що їх можна використовувати як джерело концепцій і робочих моделей, які можуть застосовуватися в багатьох специфічних і самостійних сферах з метою створення емпірично об'єднуються гіпотез. Крім того, стало можливим стандартизувати термінологію, кодифікувати дані, зберігати інформацію, вельми актуальну для вирішення деяких важливих проблем емпіричного аналізу. 
         Дані моделі доцільні для дослідження способів збереження і регулювання системи. Але їх (особливо моделі Алмонда) максимальний ефект проявляється в порівняльному дослідженні політичних систем. Істон і Алмонд, створивши свої моделі політичної «системи», зробили поняття системи макроодиниць для порівняльного аналізу. Їх концепція дозволяє порівнювати не тільки колонії, федерації, міста-держави, а й включати в аналіз будь-яку одиницю (метрополії, держави-члени федерацій, групи тиску, партії, церква, промислові підприємства і т.д.) як диференційоване ціле взаємозалежних компонентів, виконують функції політичної системи.

        Таким чином Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політичної системи й дали поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства, використовує особливий підхід до системного аналізу. Суть першого підходу (Д. Істон), який часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків і взаємодій, шо виникають всередині її. Суть другого підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, шо він на противагу першому концентрується на розгляді більш загальних характеристик, а саме на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем. 
       Залежно від підходу політична система суспільства відповідно трактується у першому варіанті як система «взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності» (Девід Істон), у другому — як система ролей або взаємодій структурних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи та асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу» (Габріель Алмонд). 
       Системний підхід до аналізу політичного життя набув досить значного поширення в західній, особливо американській, політології. Певний внесок в розробку теорії політичної системи зробили політологи У. Мітчел, К. Дейч, Н. Луман, Г. Пауелл, Д. Трумен та ін. Особливу увагу вони приділяли структурно-функціональному аналізові політичної системи суспільства в цілому та її окремих елементів, виокремленню внутрішніх ресурсів і зовнішніх чинників, шо впливають на стан і функціонування політичної системи, визначенню характеру взаємозв'язків і взаємозалежностей внутрісистемних і міжсистемних відносин тошо. 
        Таким чином, значення системного підходу до аналізу політики полягає в тому, що він дає можливість розглядати політичне життя суспільства, політичні явища і процеси не як розрізнені прояви суспільного життя, а як цілісну сукупність взаємопов'язаних елементів, яка, взаємодіючи з навколишнім середовищем, функціонує за власними закономірностями й виконує певні функції у суспільстві. Знаючи закономірності функціонування системних утворень, можна прогнозувати розвиток політичних процесів. 
          Поняття «політична система» є теоретичним інструментом, який надає змогу з'ясовувати системні властивості різних політичних явищ. Системний підхід можна застосовувати у вивченні різних рівнів і форм політичного життя, яким притаманна певна цілісність. Такими рівнями і формами можуть бути окремі політичні інститути, держави, міжнародні утворення, світова спільнота в цілому — тією мірою, в якій вона має системний характер. 
         Найадекватнішим об'єктом системно-політичного аналізу є окремі держави. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції, забезпечення єдності та цілісності суспільства. Тому поняття «політична система» найчастіше застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то маються на увазі саме окремі держави. 

    СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ: 

    1.Андреев С.С. Политические системы и политическая организация общества. // Социально-политические науки. - 1992. - № 1.- c. 14-16.

    2.Гавриленко І. Політична система суспільства. // Політологічні читання. - 1993. - № 1. - c. 6-9.

       3.Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. - К.: МАУП, 2000.

    4. Політологія. // За заг. редакцією проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. - Харків, 2001.

    5.Політологія: Навчально - методичний комплекс: За ред/ Ф. М. Кирилюка. – К., 2005 р

    6. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політологічної науки). - К.: Либідь, 2002.

    7.Политология: Хрестоматия / Сост. М.А. Василик, М.С. Вершинин. М., 1999. 
        8. Семигин Г. Ю., Матешук А. Б., Корольков А. А. Антология мировой политической мысли.Т.1.Зарубежная полититическая мысль:истоки и эволюция, 1997 г., Изд.: Мысль (ГУП) (Брянск), МЫСЛЬ, ИЗДАТЕЛЬСТВО