Полiтiчнi партii i партiйнi системи

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ

План 

1. Сутність, функції і типологія політичних партій     3
2. Партійні системи у сучасному світі       9
3. Політичні партії і партійна система України      13

Висновок            17

Список використаної літератури        18

1. Сутність, функції і типологія політичних партій.

   Термін "партія" (від лат. рагtіо - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої  спільноти. Політична партія - це організована частина суспільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її. У Законі України "Про об'єднання громадян" політична партія визначається як "об'єднання громадян - прихильників певної загально-національної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі".

   У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники патриціанської знаті) та партією популярів (представники переважно сільських плебеїв).

   У середні віки існуючі політичні  угрупування - "партії" - виступали  тимчасовими об'єднаннями. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними  верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII - XV ст. ст. вилилася у  боротьбу між партією гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, виступали на підтримку сильної імператорської влади).

   Прототипи сучасних політичних партій з'явились у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції - конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII - на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована 1867 р., а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) сформувалася в середині XIX ст.

   Політичні партії у сучасному розумінні  остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого  права в напрямку до утвердження  прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні. У сучасному світі налічується понад вісімсот партій, які об'єднують близько сотні мільйонів членів.

   Перші наукові уявлення про партії пов'язані  з такими мислителями та політичними  діячами, як Монтеск'є, Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, Токвіль, Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX сторіччя М. Вебер, Г. Моска, Парето, Міхельс, Дж. Брайс та ін.

   Послідовники теорії Руссо про всезагальне благо розглядали партії як зло, як засіб роз'єднання суспільства, як вияв домінування вузькогрупових інтересів над інтересами народу. Приблизно так само оцінювали роль партій й "батьки-засновники" Конституції США Дж. Вашингтон, О. Гамільтон та ін. Але навіть вони, а тим більше їх наступники, не могли не зважати на те, що люди мають відмінні політичні уподобання, у т.ч. й щодо таких засадничих понять як свобода, рівність, справедливість.

   Серед чинників, які викликають утворення  політичних партій, такі:

   • наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

   • різні погляди щодо політичного  устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

   • незадоволення частини суспільства  своїм становищем та наявність нагальної  потреби діяти, щоб змінити його;

   • наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

   Виникнення  партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів. Засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.

   Історичний  досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності.

   Уявлення  про ту чи іншу партію дають:

   1) мета партії - завоювання й здійснення  влади окремо або в коаліції;

   2) характер організації партії;

   3) зміст ідеології партії;

   4) діяльність партії щодо забезпечення  соціальної бази, підтримки з  боку населення. 

   За  визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Проте ці стадії пройшли  лише дві англійські партії - лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

   На  першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов'язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. З клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії.

   На  еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні  характерні етапи:

   1) Зародження нової партії в  надрах старої державної, законодавчої  та політичної системи як відповідна  реакція на загострення протиріч  у суспільстві. 

   2) Боротьба партії за владу: пошук  засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію;

   поразка або перемога усіх громадських сил, які стоять за нею і підтримують її.

   3) Конструювання нового державного  і законодавчого механізму: проведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії;

   визначення  своєї ролі в державному механізмі.

   4) Формування матеріально-технічної  бази діяльності партії та фінансових джерел її існування;

   5) Систематична розробка партією  головних напрямків її діяльності  з одночасним розвитком її  організаційної структури, форм  і методів роботи з метою  запобігання загостренню протиріч.

   Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє "партійний електорат", "симпатики", "меценати".

   Ознаки  політичних партій:

   • певна тривалість існування в  часі;

   • наявність організаційної структури;

   • прагнення влади;

   • пошук народної підтримки.

   У наш час стає все більш очевидною  суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії - це водночас добро і зло. "Добро - тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло - тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з  її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня". У природі політичних партій закладена вада, виявлена ще Р. Міхельсом: будучи створені як засіб осягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: починають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

   За  сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, визначають демократичну легітимність влади. У демократичному суспільстві "західного зразка" політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами "громадянського суспільства" та "правової держави".

   Головне завдання політичних партій полягає в тому, щоб перетворити багатоманітність інтересів окремих індивідів, різноманітних соціальних спільностей у їх сукупний політичний інтерес шляхом зведення цих інтересів до єдиного знаменника. В ідеалі мета кожної партії полягає у представництві в політичній системі тих верств населення, інтереси яких вона відображає. Через представництво в політичній сфері різних соціальних спільностей за допомогою партій громадянське суспільство й держава об'єднуються в єдине ціле. Політичні партії, отже, є важливою ланкою, що поєднує громадянське суспільство й державу, сприяючи подоланню або пом'якшенню конфліктів між ними. Завдяки партіям суспільство здійснює контроль над державою, а держава - зворотний зв'язок із суспільством.

   У загальному вигляді механізм керівництва  розвитком суспільства з боку політичних партій такий. Відбиваючи ті чи інші соціальні інтереси, партія створює або засвоює в готовому вигляді певну ідеологію, спрямовану на захист цих інтересів. На основі обраної ідеології визначається політична доктрина партії, яка формулює її політичні цілі, втілювані в  програму. Політична доктрина встановлює зв'язок між ідеологією та політичною практикою і є інструментом боротьби за державну владу в суспільстві. Програма партії, яка розробляється  на основі ідеології і політичної доктрини, об'єднує членів партії, є  основою їхніх спільних дій, схиляє людей до вступу в партію. Вона змінюється частіше, ніж ідеологія, і в різних історичних ситуаціях може мати різний зміст. Альтернативні доктрини і  програми є одним із важливих інструментів отримання підтримки мас та утвердження  партії при владі.

   В сучасних демократичних суспільствах головним шляхом здобуття влади є  перемога на виборах. Тому партія всіляко  намагається залучити на свій бік  якомога більшу частину суспільства. В разі оволодіння державною владою вона тією чи іншою мірою реалізує проголошений нею політичний курс через  своїх представників в органах  влади. Кожна партія здійснює це в  суперництві чи співробітництві  з іншими політичними партіями.

   Конкретизувати  загальне призначення політичних партій можна шляхом визначення їх функцій, тобто тих завдань, які вони виконують у політичній системі. Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є:

   ·  політичне представництво соціальних інтересів;

   ·  соціальна інтеграція - узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;

   ·  розробка ідеології, політичних доктрин і програм;

   ·  боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;

   ·  участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;

   ·  участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;

   ·  політична соціалізація - сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи;

   ·  формування громадської думки;

   ·  політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;

   ·  підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

   Сказане про політичні партії, їхні місце  і роль у політичній системі, суспільстві  в цілому стосується головним чином  теоретичної моделі, ідеалу партії. В дійсності оцінка політичних партій не може бути однозначно позитивною. Давно  помічено, що їм властиві й істотні  негативні риси; вони можуть спричиняти деструктивний вплив на суспільство.

   До  негативних рис політичної партії належить, за визначенням одного із засновників  теорії політичних партій - партології - Р. Міхельса, тенденція до олігархізації  її структури й діяльності. Ця тенденція  випливає з самої природи політики - єдності й боротьби загальних  і часткових інтересів. Суть її полягає  в тому, що в партії, як і в будь-якій іншій великій організації, влада  поступово зосереджується в руках  керівників, утворюється розрив і  протиставлення інтересів керівників і рядових членів, відбувається зосередження зусиль на реалізації проміжних, а не кінцевих цілей. «Визнання організації, - писав Р. Міхельс, - це завжди вияв тенденції  до олігархізації. Сутність будь-якої організації (партії, профспілки тощо) містить глибоко аристократичні риси. Організаційна машина, яка створює масивні структури, викликає в організованих масах серйозну зміну. Відношення вождя до мас вона перетворює на свою протилежність. Організація завершує остаточний поділ будь-якої партії або профспілки на керівну меншість і керовану більшість».

   Правомірність започаткованого Р. Міхельсом ще в 1911 р. критичного ставлення до політичних партій у подальшому знайшла своє широке практичне підтвердження. І  не лише щодо протиставлення інтересів  керівників і рядових членів. У XX ст. різко загострилась міжпартійна  боротьба, на історичну арену вступили партії екстремістського спрямування - комуністичні, фашистські, які в  боротьбі за владу та в процесі  її здійснення зробили ставку на насильство. В результаті сформувалось критичне ставлення до самого феномену політичної партії у багатьох політологів і  політиків. Не без підстав набула поширення думка, що партії спотворюють  волю народу, роз'єднують і протиставляють різні його частини, узурпують владу  й відчужують рядових громадян від  політичного життя, стимулюють жадобу влади, сприяють корупції. Деякі політологи єдино прийнятним типом політичної партії стали вважати деструктуровані  й децентралізовані спільності, які  б виникали в процесі самоорганізації  громадян і функціонували як центри дискусій і прямої демократії.

   Однак очевидно, що такі організації були б нездатні у серйозній конкурентній боротьбі завойовувати та ефективно  здійснювати державну владу. Суспільство  не може обійтись без політичних партій, бо вони є виразниками об'єктивно  існуючих багатоманітних соціальних інтересів, урівноважують ці інтереси в боротьбі за державну владу. За допомогою політичних партій громадянське суспільство вирішує  низку важливих питань свого існування: делегує до владних структур своїх  представників, здійснює вибір між  різними концепціями суспільного  розвитку, контролює діяльність вищих  державних органів. Без опори  на партії неможлива робота парламенту.

   Партії  є необхідним елементом демократичної  політичної системи. Політичний режим  без партій увічнює панування  традиційних еліт, сформованих за ознаками походження, знатності, багатства. Такий режим робить вибори формальними  й нав'язує народу чужих йому керівників. Історичний досвід показує, що якщо суспільством не керують політичні партії, то ним керують клани. Конкретизації  загального уявлення про політичні  партії, про їхні достоїнства й  недоліки, місце і роль у політичній системі сприяє типологія політичних партій.

   Під типологією в науці розуміється  поділ досліджуваних об'єктів  на групи на основі якої-небудь ознаки. Залежно від кількості ознак, які беруться за основу виділення типів об'єктів (в нашому випадку - політичних партій), виділяють лінійні і координатні типології.

   Лінійні типології базуються на припущенні про те, що всі досліджувані об'єкти можна розташувати на одній прямій. Однією з найбільш поширених лінійних типологій політичних партій є поділ  їх на основі ідейно-політичних позицій. Довгий час було прийнято поділ партій на ліві (сюди відносили комуністів, соціал-демократів), центристські (ті, що намагалися відстоювати інтереси більшості), праві (виступали за елітарне розуміння політики). Однак, оскільки в 20 в. більшість політичних партій переорієнтувалися на середній клас, стали виділяти лише два їх види: правоцентристи і лівоцентристи. При  цьому сама шкала ранжування залишилася колишньою.

   У сучасній політичній науці до партій правоцентристського спрямування  прийнято відносити:

   1. Консервативні партії (це республіканці і демократи в США, в Росії раніше - НДР, тепер - ЄР). Раніше їх класифікували як буржуазні політичні партії. Всі їх об'єднує положення про те, що управляти повинні професіонали - еліта.

   2. Конфесійні політичні партії. Довгий  час вони були праворадикальними,  «заспокоєння» відбулося приблизно  на початку 70-х рр.. минулого  століття. В основному, вони орієнтуються  на середній клас, виступають  за впровадження релігійних заповідей  у ​​політику. (Партія вірного  шляху в Туреччині, ХДС, ХСС  у Німеччині). Однак в останні  роки активізувалися ісламські  рухи, орієнтовані на бідні верстви.  Однак деякі з них партійно  оформлені. Здебільшого такі партії  борються за перевагу духовної  влади над світською (наприклад.  Ісламська партія в Ірані).

   3. Ліберальні партії. Однак це категорія  сама умовна. ЛДПЯ (Японії) - більше  консерватори. ЛДПР - авторитарна по  програмі. Багато ліберали також  виступають за елітарне бачення  політики. («Яблуко», «Партія свободи»  в Бельгії і т.д.)

   До  лівоцентристського блоку відносять  такі групи партій:

   1. Соціально-демократичні (лейбористи  у Великій Британії та інш.). Вони орієнтовані на людей найманої праці. Їх ідеали - справедливість, солідарність. Часом їх групують по країнах Північної Європи (в скандинавських країнах - соціал-демократи за поглядами) і Південної (Франція, Іспанія, Португалія - тутешні соціал-демократи ближче до лібералів)

   2. Дрібнобуржуазні (аграрні) Захищають соціальні групи у зв'язку з певним видом занять.

   3. Комуністичні. Після подій у східній Європі і СРСР у 80-90 рр.. відбулася криза комуністичних партій. Виступають за пріоритет держави та суспільства перед особистістю. У Росії досить багато комуністичних партій (РКРП, КПРФ, ВКПб та інш.)

   4. Транснаціональні (Європейські партії, які ведуть боротьбу проти ядерної зброї. За екологію та інш.)

   5. Націоналістичні

   6. Зелені (хоча мають риси правих)

   7. Курйозні (партії любителів пива і інш.)

   Моріс Дюверже виділяв два типи політичних партій: кадрові та масові.

   Кадрові партії - партії нотаблів, чиє становище  в суспільстві досить суттєво. Там  велика кількість членів. Зате на виборах  вони отримують чимало голосів. Основні  риси таких партій:

   1. Вони носять олігархічний характер. (Туди входять міністри, фінансові  ділки і т.д.)

   2. Вони відрізняються слабкою структурою. Зазвичай вона буває дворівневої  - лідери та активісти.

   3. У кадрових партіях, як правило,  існує велика автономія місцевих  організацій. Жорстка дисципліна  відсутня.

   4. Керівна роль в таких партіях  найчастіше належить парламентаріям.

   Масові  партії відрізняються прагненням максимально  збільшити число членів. (Це дозволяє їм менше залежати від спонсорів). Сюди тяжіють комуністи, соціал-демократи, СДПН, СЄПН, консерватори.

   Відмінні  риси таких партій:

   • формалізована партійна структура, заснована на виборності керівних органів  всіх рівнів.

   • упорядкованість і скоординованість дій низових організацій. Високий  рівень дисципліни. Є членські внески.

   • Многоуровневость структури і висока роль активістів. У структурі виділяються  лідера, апарат, активісти, пересічні (іноді  ще й симпатизують).

   Зараз ряд політологів (Ла Паломбара та інш.) виділяють новий тип партії - електоральні партії (образно їх називають «партії хапай всіх»)

   Їх  особливості:

   • Прагнення постати перед суспільством як надкласові, які об'єднують усіх. Звідси виникає менша ідеологізованість.

   • Принцип якісного членства, тобто  прагнення залучити в партію людей, за якими вже стоять структури (наприклад, главу союзу філателістів).

   За  типом членства виділяють партії з прямим членством (коли людина безпосередньо  є членом партії) і з асоціативним членством (людина може бути членом партії, сам того не бажаючи. Наприклад, якщо складається в профспілці, який є  колективним членом партії. Таке членство існує у партії лейбористів у  Великобританії, у соціал-демократів у Швеції та інш.)

   За  політичною вагою партії поділяють  на домінуючі, авторитетні та маловпливові.

   По  відношенню до влади партії бувають  правлячі і опозиційні.

   По  відношенню до форми державного устрою серед партій виділяють унітаристів, федералістів, сепаратистів.

   По  стадії розвитку є партії зароджуються, зрілі, що приходять у занепад.

   Тобто критеріїв, придатних для побудови лінійної типології політичних партій, досить багато.

   Взагалі, слід визнати, що в політичній науці  багато концепцій і типології  рідко спираються на серйозно опрацьовану  методологічну основу. Зокрема, виділення  видів політичних партій нерідко  проводиться по ситуативним емпіричним параметрам. Правда, складність і мінливість середовища дає до цього чималі підстави. Тому відсутність серйозних багатовимірних типологій політичних партій цілком зрозуміло.

   Мабуть, єдиним винятком варто визнати типологію  політичних партій, виведену норвезьким політологом Стеном Рокканом. Він побудував партійно-політичну модель Європи на основі концепції ідейно-політичних розломів - Кліваж. Він виділив чотири «критичні точки» як головні організують віхи на шляху, який довелося пройти всім державам і політичним утворенням Західної Європи. Це Реформація, національна революція (вплив Французької революції), промислова революція і «комуністична» революція. Його в першу чергу цікавили зрушення в структурі владних спілок всередині правлячих політичних сил і серед еліт. Саме тому він і розглядав названі вище «критичні точки» в якості основних поворотних пунктів / точок розколів і об'єднань за останні 400 років. В результаті він накреслив триступеневий шлях створення восьми варіантів партійних систем. Потім він разом з С. Ліпсета сформулював тезу про "отвердении". Їм була висловлена ​​думка про те, що в період близько 1910 - 1920 рр.. під кутом зору електоральних і партійних систем всі сучасні європейські держави досягли своєї остаточної форми. Гіпотеза "затвердіння" була висунута в кінці 1960-х років, і стійкість європейських партійних систем, виходячи з існуючого тоді "стану справ", виглядала вражаючою.

   Таким чином, політичні партії чудово піддаються типологізації. На формування певних видів  політичних партій впливають історичні  умови розвитку політичної системи, економічні, культурні складові. Найбільш поширеним залишається розподіл політичних партій за ідеологічними  позиціями. 

2. Партійні  системи у сучасному  світі.

   Політичні партії, що діють у певному суспільстві, як правило, утворюють певну партійну систему. Останню можна коротко  визначити як систему відносин суперництва  та співробітництва між існуючими  у суспільстві політичними партіями. Партійна система - це частина (підсистема) політичної системи, що, в свою чергу, являє собою в широкому розумінні певну єдність політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв'язків політичних інститутів між собою та із зовнішньою сферою політичної системи), а у вузькому, чисто інституційному розумінні - систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади.

   Оскільки  суспільство диференційоване, то йому властива різноманітність соціальних, у тому числі політичних інтересів. А це означає неминучість існування  кількох політичних партій, в усякому  випадку, якщо йдеться про демократичний  устрій. Тому складовою частиною політичних відносин є стосунки між партіями щодо державної влади. Це означає  існування партійних систем як складової  частини структури більш високого порядку - політичної системи країни.

   Характер  партійних систем визначає вид політичного  режиму, механізм та ефективність демократії. Тому цей аспект теорії і практики діяльності політичних партій особливо привертає до себе увагу політологів.

   Використовуються  різноманітні визначення партійної  системи. Так, партійна система тлумачиться  як право партій на формування власної  системи правління (С.Ньюмен), як сукупність політичних сил, представлених в  парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в парламенті (Е. Каак). Дещо інший підхід, при якому  під партійною системою розуміється  сукупність відносин між легальне діючими  політичними партіями. Ці відносини  виявляються в суперництві або  спільній боротьбі за владу (Е. Вятр).

   Вони  визначаються і як інститут, визнаний та санкціонований державою, в якому  віддзеркалюються умови формування і діяльності партій, їхні взаємовідносини, основні засади та принципи стосунків  з іншими елементами політичної системи, особливо з державним механізмом (Л. Енгін). Вважаємо плідним визначення партійної системи, згідно з яким мається на увазі характер і взаємовідносини  існуючих у країні партій, умови  їхньої діяльності та фактична роль у  керівництві державними справами, особливо в сфері формування уряду. Нарешті, таке досить універсальне тлумачення партійної системи, коли вона розглядається  як загальна сукупність політичних партій, що існують в тій чи іншій країні, незалежно від того, визначаються вони чинним законодавством, чи ні (В. Євдокимов).