Політика британських колонізаторів в Індії

1. Політика британських  колонізаторів в Індії.

Процес британського завоювання Індії, яка мала величезну територію  і складалася з багатьох князівств, розтягнувся на багато десятиріч  починаючи з другої половини XVIII ст. і практично завершився лише в 50-х роках XIX ст. Щоб захопити родючі землі, багаті торгові і ремісничі міста, підкорити працелюбний індійський народ, англійці використовували різні засоби: військову силу, дипломатичні маневри, хитрощі, підкупи знаті тощо. Паралельно із завоюванням територій йшло вироблення і вдосконалення колоніальної системи експлуатації природних і людських ресурсів Індії.

Якщо на першому етапі  захоплення індійської території в XVIII ст. англійські купці вивозили золото, коштовне каміння, прянощі і перетворювали їх на капітал для будівництва фабрик і заводів, то в наступні десятиріччя дедалі більший інтерес для них становили природні ресурси Індії. Уже в першій половині XIX ст. англійці створюють плантації, де вирощують бавовну, тютюн, чай та інші культури, а на переробку їх відправляють до Британії. Таким чином, Індія перетворилася на джерело сировини для англійської промисловості, що швидко зростала. Завдяки індійській бавовні працювали численні текстильні фабрики в Ліверпулі, Манчестері та інших англійських містах. Індія стає ринком збуту для англійської промисловості.

Така політика призводить до розорення селян, у яких відбирають землю під плантації, і до зубожіння ремісників, які, працюючи на ручних верстатах, були не в змозі конкурувати з продукцією, виготовленою машинним способом. Зростає маса людей, незадоволених політикою британців. Колоніальна влада починає шукати опору в суспільстві. По-перше, створюються військові сили. Солдати-сипаї отримують непогану зарплатню, продовольчий пайок, уніформу. По-друге, англійці не втручаються у справи феодальної аристократії, князів, раджів, яких у період завоювання навіть заохочували різними способами. По-третє, частина буржуазії, торговців, що погоджувалася співробітничати з англійцями, стала провідниками англійських інтересів в Індії. Англійці стимулювали їх тим, що давали змогу ставати оптовиками при закупівлі сировини і експорті її до Британії.

Така ситуація існувала до середини XIX ст., коли з'ясувалося, що Британії, яка перетворилася на «майстерню світу», не вистачає сировини і продуктів харчування. У 1850-х роках Індія була змушена вдвічі збільшити вивіз бавовни і втричі вивіз зерна, а загальний експорт з Індії до Англії за декілька років зріс на 80 %. Досягти такого показника вдалося за рахунок збільшення плантаційних господарств, землю для якихвідібрали у феодальної аристократії, з якою перестали рахуватися, і вищого духівництва. Наприклад, у князів відібрали право після смерті залишати свої землі прийомним дітям, так англійська влада приєднала до своїх володінь князівства Сатару, Нагпур та деякі інші. Під приводом «поганого управління» на початку 1856 р. було відібране князівство Ауд з 5 млн населення. Загальна площа індійських князівств у 50-х роках XIX ст. скоротилася приблизно на третину.  

2. Повстання сипаїв.

Англійська політика викликала незадоволення родової аристократії, і вона швидко з опори англійців перетворилася на їх супротивників. Те саме стало і з сипаями. Причина полягала в тому, що після завоювання Індії англійці почали скорочувати сипаям зарплатню та пенсії, зменшувати привілеї, якими ті традиційно користувалися. Сипай-ські полки почали відправляти на завоювання інших країн.

Найбільшою сипайською армією була Бенгальська, чисельність якої значно перевищувала дві разом узяті інші армії. Серед її командного складу переважали вихідці з Ауду, які, крім того, належали до двох вищих каст - брахманів і раджпутів. Сипаї-мусульмани теж належали до верхніх соціальних верств. Напередодні повстання в Індії серед сипаїв поширилися чутки про насильницьке навернення індусів і мусульман у християнство. До того ж солдатам роздали нові набої до гвинтівок, які були обгорнуті в папір, просякнутий коров’ячим та свинячим салом. Для використання набоїв солдати мусили надкушувати паперову обгортку зубами, а це зачіпало їхні релігійні почуття, оскільки мусульмани не вживають свинини, а для індусів корова священна.

Усі мусульмани й індуси знають, що для кожної людини мають значення чотири речі. Перша - релігія, друга -честь, третя - життя, четверта - власність. Усі ці чотири речі знаходяться в безпеці при місцевому правлінні... англійці ж стали ворогами всіх чотирьох вищезазначених речей.

Повстання почалося в м. Мірут 10 травня 1857 р. після того, як англійці закували в кайдани і кинули до в'язниці групу сипаїв, звинувативши їх у ворожості до влади. Дізнавшись про цей випадок, сипаї трьох полків разом з міськими жителями взялися до зброї. їх підтримало населення з навколишніх сіл. Наступного дня повсталі сипаї рушили до Делі. Міська біднота відкрила ворота міста і впустила повсталих. Малочисельний англійський гарнізон був не в змозі протистояти сипаям. Таким чином давня столиця Індії перейшла до рук повсталих.

Сипаї оточили палац останнього представника династії Великих Моголів Бaxaдyp-шaxa II і змусили його приєднатися до повстання. Після цього Бахадур-шаха проголосили верховним правителем Індії, що народ сприйняв як повернення імперії Великих Моголів і відновлення незалежності.

У наступні місяці повстання  поширилося на інші райони Центральної  Індії. Зокрема, відомим центром  сталом. Канпур. Визначну роль у повстанні зіграв прийомний син останнього пешви (титул володаря) Нана Сахіб. Він очолив виступ, який почався 4 червня, і, проголосивши себе пешвою, став управляти звільненою територією від імені делійського імператора.

Важливим осередком повстання  було також князівство Ауд. На відміну від інших місць, виступ в Ауді розпочали селяни. Сипайські полки, що були відправлені для придушення повстання, перейшли на бік селян, перебили англійських офіцерів і звільнили столицю князівства м. Лакхнау. За словами англійського історика, «протягом 10 днів англійська адміністрація в Ауді зникла як марево».

Повстання було повною несподіванкою  для англійців. Вони не чекали, що в єдиному пориві можуть об'єднатися індуси і мусульмани, солдати і представники різних соціальних верств. Проте дуже скоро вони зрозуміли, що лави союзників можливо розколоти, оскільки справжні інтереси в них різні. Феодальна аристократія прагнула повернути собі владу, сипаї намагалися відновити привілеї, а народні маси, крім звільнення від англійського панування, хотіли зменшити феодальний гніт.

Англійці вдало використали існуючі протиріччя. У червні 1857 р. вони перекинули значні військові формування з Пенджабу і розпочали облогу столиці. Повсталі трималися стійко, та з часом феодальна верхівка, і навіть Вахадур-шах, почали схилятися до припинення боротьби. їм не могли надати підтримки повстанці Канпуру, оскільки між ними не існувало координації дій. У вересні 1858 р. до Делі прибули нові підкріплення з Пенджабу, які мали артилерію. Після шестиденних боїв англійцям вдалося оволодіти містом. Частина захисників заздалегідь відійшла, інші потрапили в полон і були піддані жорстоким тортурам.

В Ауді боротьбу проти англійців очолював проповідник Ахмад-шах, який користувався великою популярністю у народу. У князівстві Джхансі, одному з центрів повстання в Центральній Індії, героїчну оборону очолила молода княгиня Лакшмі Бай, яка стала символом непокори для індійського народу. Обидва герої загинули: Лакшмі Бай у бою, а Ахмад-шах був зраджений одним зі своїх прибічників-аристократів. За 50 тис. рупій зрадник передав закривавлену голову Ахмада англійцям. Однак і після загибелі керівників окремі партизанські загони продовжували чинити опір до кінця 1859 р.

Виступ сипаїв значно змінив англійську політику в Індії. Після придушення повстання англійська влада пішла на поступки індійським феодалам. У листопаді 1858 р. королева Вікторія видала звернення, в якому обіцяла «свято поважати права, честь і гідність тубільних князів». Відбулася реорганізація військових сил. В армію було направлено велику кількість англійців. Тепер на двох-трьох солдатів-індійців припадав один англієць, а в технічних частинах, зокрема в артилерії, англійці переважали.

Навіть для селян були зроблені певні поступки. У 1859 р. було прийнято закон про постійну оренду, який частково обмежував зловживання великих орендарів, що раніше зганяли селян із землі, та забороняв піднімати орендну плату.

3. «Міф про тягар  білої людини».

В останній третині XIX ст. Індія стає найціннішою та найпривабливішою колонією Великої Британії. Як і раніше, з Індії експортується сировина та продукти харчування, ввозяться вироби промисловості, зростає товарообіг. Англійські підприємці все активніше починають ввозити до Індії капітали, здійснювати дуже вигідні інвестиції, будувати текстильні фабрики на місці. Адже це дозволяло економити на транспортних витратах та заощаджувати на зарплатні робітникам.

Будівництво фабрик, залізниць, шахт і копалень, де видобували вугілля  і руду, сприяло появі нового прошарку в індійському суспільстві - промислових робітників. Формується національна буржуазія, яка на початку займається переробкою сільськогосподарської продукції, виготовленням товарів першої необхідності, але поступово нагромаджує капітал для більш серйозних справ.

Для управління такою великою  країною, як Індія, потрібні були підготовлені чиновники. Молоді індійці з вищих каст здобували освіту в університетах Великої Британії, а повертаючись на батьківщину, утворювали прошарок національної інтелігенції.

Нові верстви суспільства  прагнуть змінити колоніальний статус Індії, отримати всю повноту влади  в своїй країні. На відміну від стихійних виступів попередніх десятиріч, вони обирають парламентські методи боротьби, створюють політичні партії та рухи. Найбільшу партію - Індійський національний конгрес (IHK)було засновано в 1885 р. Англійці дозволили діяльність цієї партії, оскільки її керівництво обрало не революційні методи боротьби, а тактику поступового тиску на владу для задоволення своїх вимог. У майбутньому саме такі дії IHK принесли їй успіх в боротьбі за незалежність багатонаціональної Індії.

У період зародження та розвитку капіталізму в провідних країнах Азії відбувається певна зміна колоніальних методів управління, вони стають цивілізованішими. Це дає змогу європейським інтелектуалам говорити проособливу культурну місію білої людини в країнах Сходу. Громадські і політичні діячі, що належали до різних суспільних течій - ліберали, консерватори та навіть соціалісти - почали заявляти, що з приходом європейців у країни Азії і Африки життя корінних народів покращилося. Вони почали користуватися результатами прогресу, долучатися до сучасних знань тощо.

Досягли Індії європейці, перш за все португальці,які стали на рубежі XV-XVI ст. зосереджувати у своїх руках контроль за торговими шляхами і торгівлею, потім будувати численні склади і факторії, створювати нові поселення і порти, навіть активно втручатися в політичну боротьбу місцевих правителів. Слідом за португальцями в цьому районі світу зявилися голландці, які незабаром, сконцентрували свої зусилля на експлуатацію ресурсів багату прянощами так звану Голландську Індю. Після цього настала черга французів і англійців, не рахуючи інших, які займали більш скромні позиції. Почалася епоха колонізації Індії та прилеглих до неї районів Азії.

Для самої Індії ця епоха  співпала з періодом короткого розквіту і швидкого занепаду, а потім і розвалу імперії Великих Моголів, в якості спадкоємців яких і претендентів на сильну владу виступило відразу декілька держав. Однією з них була держава маратхі, де на початку XVIII ст. влада потрапила до рук так званої династії пешв (пешви були спочатку першими міністрами в державі Шіваджі та його нащадків, потім взяли владу в свої руки). Маратхи мали честолюбні задуми зайняти трон в Делі і, мабуть, мали для цього певні підстави. Їх армія була однією з кращих в Індії, саме імя маратхи наводило страх і жах і звертало у втечу багатьох. Але саме тоді, коли здавалося, мети ось-ось буде досягнуто, з півночі до Індії вторгся іранський Надір-шах, що в 1739 р. розгромив військо, пограбував Делі і відвіз в Іран століттями накопичувані скарби, включаючи коштовності падишахів.

Другою з великих держав, що виступили на політичну арену після розпаду імперії Моголів, була Бенгалія, намісник якої в 1713 р. оголосив себе незалежним, приєднавши до своїх володінь Біхар і Оріссау. Крім того, в 1717 р. в центрі Декана інший Могольський намісник оголосив себе правителем (нізама) незалежної держави Хайдарабад, яка розпочала активну боротьбу з маратхами за гегемонію в Південній Індії. У 1739 р. від Моголів відокремилося держава Ауд з центром у Лакхнау. І нарешті, вже у другій половині XVIII ст. на півдні країни виникло могутню державу Майсур, правитель якого Хайдар Алі (1761-1782) за допомогою французів реорганізував свою армії, узявши за загони основу з добре навчених найманих офіцерів і солдатів, озброєних мушкетами та гарматами.

Хайдар Алі відмовився від традиційної Могольської  системи джагіров. Він, а потім  його син Типу-султан в Англійська Ост-Індійська компанія, яка виникла ще на початку XVII в. і сконцентрувала у своїх руках (під все більш відчутним урядовим і парламентським контролем) операції в Індії - торгові, військові, дипломатичних, політичних і т. п. - була, мабуть, найбільш вдалою в тих умовах формою проникнення в Індію та закріплення у ній. Змагалися з англійцями португальці, а потім французи не змогли протистояти їм досить успішно, а зіткнення між різними воєначальниками-французами при спробах Франції зміцнитися на західному узбережжі Індії в середині XVIII ст. лише продемонстрували це досить наочно. Не можна не враховувати і того, що Франція у другій половині XVIII ст. була в стані кризи і була напередодні революції, яка не могла не сплутати всі її колоніальні саме картки тоді, коли тріумф англійської Ост-Індійської компанії в Індії був вже майже повною.

Словом, вже з кінця XVII ст. і особливо у XVIII ст., позначений розпадом імперії Моголів, англійці явно стали виходити на перших місце  серед колоніальних держав в Індії, відтіснивши і всіх тих, хто претендував  на спадщину Моголів в самій цій країні. Маючи значні позиції у деяких районах Індії та постійно зміцнюючи їх, діючи традиційним методом «поділяй і володарюй», англійці не дуже-то церемонилися в коштах. Вони втручалися в політичні чвари, підкуповували своїх ставлеників і допомагали захопити владу, зобовязуючи після цього виплачувати астрономічні суми компанії. Податковий гніт в Бенгалії, де позиції англійців у XVIII ст. були за все міцніше і звідки вони, власне кажучи, і почали своє завоювання Індії, був особливо тяжких, часом нестерпним. Компанія домоглася у правителя Бенгалії важливих привілеїв, включаючи звільнення від торгових мит, що поставило англійців і банків, що діяли за їх дорученням індійських і інших купців у привілейоване становище. За деякими даними, за період 1757-1780 рр.. Англія вивезла з Індії майже безоплатно у вигляді товарів монети і 38 млн. фунтів стерлінгів - чималу на той час суму. А коли енергійний новий правитель Бенгалії Світ Касим (до речі, зобовязаний своєю посадою підтримки англійців) спробував було ціною неймовірних зусиль виплатити свій борг компанії і потім ліквідувати надані їй привілеї, компанія зуміла розбити його армію і замінити його самого більш поступливим правителем.

Для успішних військових дій  компанія повинна була мати власні бойові сили. І вона їх мала, причому  це були в основному самі ж індійці. Ще французи свого часу першими налагодили практику використання спеціально навчених індійських військ - сипаїв - на чолі з французькими офіцерами. Цей новий вид військ зарекомендував себе настільки успішно, що англійці почали створення власних загонів сипаїв. Очолює англійський офіцерами військо з сипаїв було добре озброєної і навченої бойовою силою і покликане було грати роль ударного загону у всіх тих зіткненнях, де очолює англійцями військ коаліції виступали проти їх ворогів. Більш того, англійці з часом стали витягувати з сіпайскіх загонів навіть подвійну вигоду, здаючи їх в оренду, як то було з ландскнехтами в середньовічній Європі. Зацікавлена в отриманні таких загонів держава або князівство укладало з компанією субсидіальний договір, згідно з яким англійці отримували ряд прав і привілеїв, зокрема зобовязання наймає боку платити за найманців-сипаїв податки з певних округів. Зачепившись за це право, службовці компанії зазвичай викачували з відданих їм на час округів такі податкові збори, які руйнували місцевого населення.

Зловживань у сфері  оподаткування та пільг було так багато, що це згодом прийняло форму міжнародного скандалу. Відомо, наприклад, що проти першого генерал-губернатора Індії У. Хейстінгсе (Гастінгса) було порушено судову справу на рівні парламентського розслідування. Справа тяглася кілька років (1788-1795) і закінчилося виправданням обвинуваченого. Але сам по собі факт був досить показовим і спонукав Англію вжити відповідних заходів. З кінця XVIII ст. англійський парламент став дедалі активніше втручатися у справи компанії, приймаючи все нові і нові акти, кожний з яких посилював залежність Ост-Індійської компанії від уряду. А в серпні 1858 був прийнятий закон, за яким державна влада в Індії перейшла до представника Англії в статусі віце-короля, яка зобовязана діяти під безпосереднім контролем парламенту та уряду. Власне, саме з цього часу Індія стала в повному розумінні колонією Великобританії, перлиною британській корони. Але це трапилося вже в другій половині XIX ст., Тоді як до середини цього століття англійці як раз і прагнули всіма силами закріпитися в Індії. Як конкретно це відбувалося?

Як згадувалося, англійцям в ті роки протистояли великі і достатньо могутні держави - Майсур з його боєздатної армії, войовничі маратхі, низів Хайдарабад і деякі інші держави. Принаймні частково ці держави могли при нагоді спиратися і на допомогу, а то й на пряму підтримку суперників англійців в Індії - французів. Але слабкість всіх цих сильних супротивників Англії в Індії була в тому, що вони діяли розрізнено, нерідко воювали один з одним і в звязку з цим зверталися по допомогу до англійців. Недивний і кінцевий результат: діючи поступово, крок за кроком, компанія округляв свої володіння, тіснила суперників та супротивників, часом змушуючи їх визнати суверенітет англійців. У ході низки воєн з Майсур і маратхі Ост-Індійська компанія домоглася того, що ці дві найсильніші у військовому відношенні держави перестали існувати (третя англо-маратхських війна закінчилася в 1819 р. повним підпорядкуванням маратхі). Це справило досить сильне враження на інших. Вважається, що після захоплення військами компанії Делі в 1803 р. та перемоги над маратхі практично вся Індія, крім хіба північної її частини (Сінд, Пенджаб, Кашмір), була вже під контролем англійців.

Завоювання Індії англійцями привело до рішучої ломки її традиційної структури, причому відразу в декількох дуже важливих аспектах. Багаті доходи, перш за які осідають у сховищах султанів і князів і витрачатися на престижне споживання ними самими та їх оточенням, тепер в основному йшли в казну компанії і в чималій кількості вивозилися в метрополію. Скорочення престижного споживання викликало кризу в працював на нього ремісничому виробництві вищої кваліфікації. Багато кращі майстри позбулися роботи, стали розорятися, що не могло не відбитися на загальному поступовому занепаді високого стандарту індійського ремесла. До цього варто додати, що з початку XIX ст. Індію стали наводнюють дешеві англійські тканини промислової вичинки, ввезення яких підірвав позиції ще однієї великої групи ремісників - усіх тих, хто так або інакше був повязаний з виробництвом і продажем індійських тканин.

Поряд з цим, втрутившись  у традиційних форм земельних  відносин в Індії, англійці закріпили за індійськими заміндарамі статус земельних власників. Щоправда, статус цей не був надійним: якщо заміндар не здавав в скарбницю строго встановленого з його земель податкового збору, він легко міг позбутися свого володіння, що продавались в цьому разі буквально з молотка в руки того, хто брався регулярно вносити до скарбниці компанії зазначену суму. Таким чином, заміндари були в Індії свого роду посередниками-відкупниками, що нагадували мультазімов на мусульманському Близькому Сході. Втім, заміндари в Індії були не скрізь. На деяких нещодавно приєднаних землях, зокрема в Майсур, право на землю було визнано за повноправними общинниками (райятварі система), в Доабу і Пенджабі - за громадою в цілому (система мауза-вар). Але в будь-якому випадку прихід англійців було силовим втручанням у традиційно склалися земельні відносини, які звично виходили з того, що певні, нехай неоднакові, права на землю є у всіх - і у скарбниці, і у князя, і в джагірдара, і у заміндара, і у громади, і у общинників певних категорій. Втрутившись зі своїми європейськими мірками і уявленнями, англійці частково порушили стабільний баланс стосунків, причому це не могло не позначитися на стані традиційної індійської структури в цілому.

Правда, на зміну традиційним  ішли нові форми відносин. Індія  активно включалася у світовий ринок, втягувалася в міжнародні торговельні звязки. Англійці будували тут залізні дороги, налагоджували регулярну поштову звязок, зводили промислові підприємства, створювали колоніальну бюрократичну адміністрацію, вельми відмінну від існуючої там колись. З одного боку, це вело до колонізації країни, до перетворення її в аграрно-сировинний придаток Англії, до податкового гніту, розорення ремісників і селян, до страждань багатьох людей. З іншого - цей болісний процес активно сприяв розвитку країни, знайомив її з новими формами звязків і відносин, з виробництвом машинного типу, з основами науки і техніки. Англійці і особливо англійська мова стали служити чимось на зразок інтегрує початку, що допомагає згуртовувати яка говорить різними мовами країну в щось єдине і цільне. А це в свою чергу, з XIX ст., Особливо з другої його половини, стало основою для становлення національної самосвідомості в Індії, для розвитку національних рухів.