Міністерство  освіти та науки, молоді та спорту України

Волинський  національний університет імені  Лесі Українки

      Проблема  ідентичності у психології

      Виконала

      Студентка 52 групи

      Факультету  психології

      Мирчук  Олена

      Перевірила

      доц.Кордунова  Н.О.

      Луцьк, 2011 
Вступ

      В умовах сучасного українського суспільства  питання про формування особистості, становлення її ціннісно-смислової  сфери, навичок цілепокладання та діяльного  ставлення до свого життя є  актуальним та життєво важливим. Успішне  функціонування та зростання всіх сфер суспільного життя значною мірою  визначається особистісними якостями, здібностями, домаганнями та цінностями конкретної людини, яка здатна протиставляти  соціуму свою волю та свої бажання, здатна захистити свої права та здійснювати  свідомий життєвий вибір. Тому актуальності на сьогоднішній день набуває питання  формування та розвитку особистості, становлення  її ідентичності.

      Ідентичність  – це усвідомлення самототожності, цілісності та неперервності в часі власної особистості. Це – серцевина, що забезпечує постійність особистості при змінах в оточуючому світі та при зміні власних поглядів, установок і можливостей.

      Питання змісту та механізмів становлення ідентичності розглядали багато авторів (А.Адлер, Є.П.Белінська, Р.Бернс, Е.Еріксон, І.С.Кон, К.Роджерс, З.Фрейд, Е.Фром, К.Юнг). Ідентичність визначається як центральний конструкт самосвідомості, що детермінує особливості самосприйняття та самоконтролю, ставлення до інших людей та поведінку особистості. Ідентичність – це поняття, що відображає унікальність та неповторність особистості, єдність реальної поведінки з прагненнями, переконаннями людини. Д.Майєрс зазначає. що відчуття самих себе лежить в центрі нашого світу [16]. Виділяють два основні аспекти ідентичності: особистісний та соціальний, що відображають усвідомлення власної автономності, унікальності та відчуття приналежності до соціальної групи.

      Механізмом  формування ідентичності в онтогенезі є ідентифікація, як процес самоототожнення  з іншою людиною, групою та цінностями, що існують у суспільстві. Тобто, становлення ідентичності відбувається в суспільному контексті з урахуванням всіх обставин життя конкретної людини.

      Дослідження А.Д.Андреєвої, Л.І.Божович, Л.С.Виготського, Є.І.Головахи, І.В.Дубровіної, Д.Б.Ельконіна, І.С.Кона, О.О.Кроника, Б.С.Круглова, К.Левіна, О.М.Леонтьєва, В.С.Мерліна, Ж.Піаже, О.М.Прихожан, Д.І.Фельдштейна та інших свідчать, що рання юність є періодом самовизначення, розвитку механізмів самоусвідомлення та становлення ідентичності.

      Найважливішим новоутворенням раннього юнацького  віку є готовність до життєвого самовизначення. Його передумовою є розвиток пізнавальної, емоційно-вольової, ціннісної сфер особистості, а також становлення  адекватної та позитивної ідентичності. На основі ціннісного самовизначення особистість здійснює професійний вибір, має можливість обміркувати, планувати, структурувати свій життєвий шлях.

      Процес  становлення ідентичності передбачає високий рівень розвитку особистісної рефлексії, на основі якої в процесі  ідентифікації з цінностями формується в індивіда уявлення про своє Я. Нові інтелектуальні здібності та набутий  досвід дають можливість формувати  індивідуальну систему ціннісних  орієнтацій, що визначає пріоритетні  напрямки самореалізації та вибір реальних шляхів досягнення мети.

      Є категорія молодих людей, у яких становлення ідентичності проходить  із значними труднощами. Це зумовлено  тим, що особистість у період ранньої  юності, коли вибір ідентичності стає необхідним, реально виявляється  не готовою до цього, оскільки несформованість  рефлексивних складових самосвідомості ускладнює процес становлення індивідуальної системи ціннісних орієнтацій, що призводить до аномальних ліній розвитку ідентичності. У такій ситуації молода людина не може виробити систему цілей, планів, ідеалів, завершити психологічне самовизначення.

      1. Ідентичність як  психологічний феномен

      Одним із центральних понять психології особистості  є Я, під яким розуміється змістовно-динамічний аспект самосвідомості як переживання  безперервної самототожності та цілісності людини. Я – компонент особистості, що містить різні уявлення та образи про себе, свої якості в теперішньому та в майбутньому, а також –  відношення до себе, до різних сторін своєї  особистості. Один із аспектів Я особистості  – ідентичність як стан усвідомлення індивідуальної самототожності, наступності  та єдності, які формуються на основі ототожнення себе з цінностями, що існують у суспільстві.

      Серед відомих теоретиків психології особистості (А.Адлер, Г.Олпорт, Р.Кеттел, К.Роджерс, З.Фрейд, К.Юнг) поняття ідентичності розглядається як конструкт, який забезпечує цілісність, тотожність власної особистості. У вітчизняній психології уявлення про ідентичність традиційно розвивались  в рамках досліджень самосвідомості та самовідношення, а також ідентичність розглядається при вивченні питання  самовизначення та соціалізації особистості.

      Дане  поняття в зарубіжній літературі, починаючи з робіт Е.Еріксона, який вперше звернувся до нього, завоювало  велику популярність і сьогодні є  невід’ємним атрибутом категоріального  апарату. Теоретичною базою своїх  поглядів Еріксон визначає роботи З.Фрейда та У.Джемса.

      У.Джемс  першим із психологів почав розробляти поняття “Я”. Він розглядав глобальне  особистісне Я як двозначне утворення, в котрому поєднані Я-що-усвідомлює та Я-як-об’єкт. Це дві сторони однієї цілісності, що співіснують одночасно  та нерозривно. На думку Джемса, Я-як-об’єкт – це все те, що становить зміст  конкретного людського життя, що є значущим та актуальним. В цій  сфері Джемс виділяє чотири складові: духовне Я, матеріальне Я, соціальне Я та фізичне Я. Я-що-усвідомлює пізнає всі ці аспекти, оцінює їхній зміст та задає динаміку розвитку.

      Р.Бернс уявлення індивіда про себе виділяє як Я-концепцію  та визначає її як сукупність установок, спрямованих на самого себе. В структурі  установки традиційно виділяють  три основні елементи: переконання, оцінки та тенденції поведінки. Відповідно, Я-концепція включає такі складові:

1. Образ Я  – уявлення індивіда про самого себе.
2. Самооцінка – афективна оцінка цього уявлення, що може бути як позитивною, так і негативною. В залежності від змісту конкретних уявлень індивіда про себе різною може бути і інтенсивність самооцінки.
3. Потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, котрі можуть бути зумовлені образом Я та самооцінкою.

      Бернс зазначає, що предметом самосприйняття та самооцінки індивіда можуть стати  і його тіло, його здібності, і його соціальні відношення та будь-які  інші особистісні прояви. Уявлення індивіда про себе можуть бути істинними  чи хибними, грунтуватися на об’єктивних  знаннях чи суб’єктивних враженнях, але вони завжди є дуже переконливими  для нього та значущими. В структурі  Я-образу Бернс виділяє такі аспекти: фізичне Я, соціальне Я, інтелектуальне Я. емоційне Я. В кожному з цих  аспектів завжди присутня оцінка, є  невід’ємною його частиною. Я-концепція  включає наступні модальності, що стосуються всіх ракурсів самосприйняття:

1. Реальне Я – уявлення індивіда про те, який він насправді.
2. Дзеркальне (соціальне) Я – установки, пов’язані з уявленнями індивіда про те, як його сприймають інші.
3. Ідеальне Я – установки, пов’язані із уявленням про те, яким індивід хотів би стати.

      Р.Бернс  підкреслює соціальну обумовленість  змісту всіх цих уявлень. Судження, вчинки, дії інших людей, які відносяться  до індивіда, виступають для нього  основним джерелом даних про самого себе. Дуже важливим для генезису позитивної Я-концепції є узгодженість змісту всіх модальностей. Значні розбіжності  уявлень реального, соціального  та ідеального Я провокують внутріособистісні  конфлікти та дезадаптацію особистості  в суспільстві.

      Як  вже зазначалося, вперше в психологічній  науці його почав розробляти в  теорії розвитку Его Е.Еріксон. Він  визначив ідентичність як “суб’єктивне натхненне відчуття тотожності і  цілісності” (1968). Поняття “Я” Еріксон  тлумачить як вітальний центр  свідомості індивіда, при цьому підкреслюючи функціональну роль ідентичності як інтимного переживання неперервності  свого існування: “Розвиток людини не починається і не закінчується ідентичністю: сама ідентичність для  зрілої людини стає відносною. Психосоціальна ідентичність необхідна як якір в  швидкоплинному існуванні людини “тут і тепер”.

      Еріксон і Де Левіта розрізняють три форми  ідентичності:

      1. Приписна – це ті умови,  які окрема людина не обирає  і вони не піддаються її  впливу (приналежність до раси, нації,  соціального прошарку, вікової групи,  статі).

      2. Набута – те, що досягнуто власними  зусиллями індивіда, те, чим людина  самостійно “оволоділа” (професійна  самореалізація, вільно вибрані  зв’язки і орієнтація).

      3.Запозичена ідентичність відображає виконання людиною ролей, засвоєних в ході розвитку та в результаті збігу різних обставин. Часто ці ролі запозичені в якогось зразка і обумовлені очікуваннями оточуючих. Проте ідентичність не зводиться до вибраної ролі, хоч та чи інша роль сильно впливає на ідентифікацію, основні складові ідентичності (постійність та неперервність особистості) з неї не випливають.

      В пізніх роботах Еріксон розглядав  розвиток людини як необхідно пов’язаний із релігією та релігійністю. Це міркування стало наслідком самої клінічної  практики та проблематики роботи. В  релігійному самовизначенні особистості  Еріксон бачить логічне завершення процесу досягнення людиною своєї  ідентичності. Він дає функціональне  визначення релігії, тому що підкреслює аспект взаємовідносин людини з Абсолютним. Релігійний досвід завжди пов’язаний із щоденним біографічним досвідом. Релігія  покликана об’єднувати людей, сприяти  повноцінній груповій ідентичності, забезпечувати наступність поколінь, надаючи підростаючим поколінням продуктивні  ціннісні орієнтири для для формування персональної ідентичності.

      Ідентичність  – це складний феномен, багатопланова  психічна реальність.

      Н.Лейтес виділяє наступні основні аспекти  ідентичності:

• почуття власного існування;
• почуття своєї окремішності (відокремленості) від оточуючих;
• почуття відмінності від інших, воно пов’язане з усвідомленням своєї індивідуальності;
• почуття постійності, що передбачає відчуття свого існування у часовій перспективі;
• почуття цілісності та зв’язності (єдності);
• прагнення одночасно до постійності та мінливості.

      В роботах А.Ватермана (1982) в більшій  мірі акцентується ціннісно-вольовий аспект ідентичності. Він вважає, що ідентичність пов’язана з наявністю  у людини чіткого самовизначення, котре включає вибір цілей, цінностей  та переконань, котрими вона керується  в житті. Цілі, цінності, переконання  А.Ватерман вважає елементами ідентичності, що формуються в результаті вибору із альтернатив в період кризи ідентичності та являються підставою для життєвого визначення.

      Він розглядає ідентичність з процесуальної  та змістовної сторін. По-перше, процес формування ідентичності охоплює засоби, з допомогою яких людина ідентифікує, оцінює та відбирає цінності, цілі, переконання, котрі в подальшому стануть елементами її ідентичності. По-друге, ідентичність неможливо розглядати без врахування змістовної специфіки цілей, цінностей  та переконань, котрі людина обирає. Кожний елемент відноситься до якоїсь сфери людського життя. А.Ватерман виділяє чотири сфери життя, найбільш значущі для формування ідентичності:

• вибір професії та професійного шляху;
• прийняття та переоцінка релігійних і моральних переконань;
• політичні погляди;
• прийняття набору соціальних ролей, включаючи статеві ролі та очікування щодо шлюбу та батьківства.

      2. Соціальний та особистісний аспекти ідентичності

      Як  вже було сказано, в психологічній  науці розмежовують два аспекти  Я-концепції: особистісний та соціальний. Їхній зміст відображається в  соціальній та особистісній ідентичності. Науковці вже тривалий період не можуть прийти до єдиної точки зору на проблему їх співвідношення.Під поняттям “особистісна або особиста ідентичність” розуміють  набір рис чи інших індивідуальних характеристик, які відрізняються  певною постійністю і дозволяють диференціювати даного індивіда від  інших людей. Тобто, особиста ідентичність робить людину схожою на саму себе та відмінною  від інших.

      В ході онтогенетичного розвитку особиста ідентичність є вторинною по відношенню до соціальної, так як вона формується на основі використання знань, набутих  в процесі соціалізації. Спочатку в наукових дослідженнях протиставлялися  особиста і соціальна ідентичність як суперечливі та абсолютно взаємовиключні поняття. Адже особистісна ідентичність передбачає відчуття своєї відмінності  від інших людей і, що важливо, в тому числі – від членів своєї групи. Оскільки важко уявити, як можна одночасно відчувати себе і подібним до членів групи і відмінним від них, то це протиріччя породило ідею про неминучість конфлікту різної міри гостроти та вираженості між цими двома видами ідентичності. Вважалося, що в кожний даний момент часу лише одна із них може бути актуалізована.

      Проте на сучасному етапі досліджень більшої  актуальності набуває теза про взаємодію  та взаємодоповнюваність понять соціальної та особистісної ідентичності. Наприклад, М.Яромовіц запропонувала власне трактування  співвідношення цих понять. Вона розглядає  особисту ідентичність як субсистему знань індивіда про себе, котрі  формуються при порівнянні себе з  членами своєї групи і складаються  із комплексу рис, специфічних для  Я. Соціальна ідентичність теж розуміється  як набір якостей, але тих, які  виявлені в ході порівняння представників  своєї та “чужої” групи.

      Відповідно  до такого тлумачення походження соціальної та особистісної ідентичності, були проведені  практичні дослідження (1998). Було виявлено, що соціальна ідентичність домінує  у тих, у кого високий рівень відмінностей при порівнянні “Ми – Вони”  і низький рівень розбіжностей при  порівнянні “Я – Ми”. Особистісна  ідентичність більш притаманна тим, у кого високий рівень відмінностей у випадку порівняння “Я – Ми”  і низький – при порівнянні “Ми – Вони”. Отже, усвідомлення своєї неповторності здійснюється через пізнання власної особистості  та характерологічних якостей і  властивостей інших людей.

      Успішна адаптація людини в суспільстві  передбачає сформованість і соціальної, і особистої ідентичності, тобто  здатності переключати увагу  з однієї перспективи на іншу. Такої  думки дотримується також У.Дойс. Він вважає, що особиста ідентичність є однією із соціальних репрезентацій  і має сенс лише як організуючий принцип в системі взаємовідносин індивіда і групи.

      За  Х.Теджфелом, досягнення ідентичності можливе як посередництво розвитку особистісної ідентичності, так і  через формування соціальної ідентичності. Одна і та ж людина буде діяти  як окрема особистість при актуалізації в структурі Я особистісної ідентичності і як член соціальної групи –  при актуалізації соціальної ідентичності.

      Г. Брейкуел підкреслює соціальне походження ідентичності, бо лише у взаємодії  із соціальним світом людина активно  засвоює поняття, з допомогою  яких пізнає себе. Вона запропонувала модель структури ідентичності, що включає чотири компоненти: біологічний організм, час, ціннісний вимір та змістовний вимір.

      1. Біологічний організм – це  серцевина ідентичності, усвідомлення  своєї фізичної окремішності. Це  найперший тип ідентичності в  онтогенезі, однак з часом він  стає менш важливим.

      2. Змістовний вимір – це ті  характеристики, якими індивід користується  щоб описати себе як унікальну  особистість. Змістовні характеристики  відносяться як до соціальної  ідентичності (виконувані ролі, належність  до певної групи), так і до  особистісної (цінності, мотиви, емоції, установки). Змістовний вимір розширюється  в ході життя людини, тому актуальний  зміст ідентичності змінюється  у відповідності із змінами  соціального контексту.

4. Ціннісний вимір – це оцінка елементів змістовного виміру. Відповідно до соціальних норм і цінностей, вона може бути як позитивною так і негативною. Оцінки також нестатичні, вони можуть змінюватися разом із змінами наявної соціальної ситуації.

      4.Час. Виділяють два аспекти цього компонента: суб’єктивний час і біографічний час. В плані суб’єктивного часу протікає розвиток ідентичності. Змістовний та ціннісний параметри ідентичності визначають структурну організацію біографічного часу.

      Деякі науковці (Е.Гофман) виділяють наступні три типи ідентичності:

      1.Соціальна  ідентичність – типізація особистості  іншими людьми на основі атрибутів  соціальної групи, до якої вона  належать.

      2.Особиста  ідентичність – індивідуальні  ознаки людини та унікальність  комбінації фактів її життя.

      3.Я-ідентичність  – суб’єктивне відчуття індивідом  своєї життєвої ситуації та  її своєрідності.

      Отже, категорія ідентичності відображає не тільки цілісність психічного життя  людини, але і її органічний зв’язок  з соціокультурним світом. Гармонійне взаємодоповнення особистісної та соціальної ідентичності сприяє як особистісній зрілості, так і збагаченню суспільних взаємин. Так Е.Еріксон застосував теорію ідентичності в психобіографічному методі, ціль якого в осмисленні історичної фігури лідера при всій її унікальності, “законфліктованості”, як “прототипу свого часу, що відповідає специфічним життєвим потребам своїх  послідовників”. В психобіографіях  М.Лютера та М.Ганді він прослідкував схему розвитку особистісної ідентичності двох харизматичних лідерів –  основоположника Реформації та індійського  політичного діяча. Непроста особиста доля кожного з них стала предвісником, стимулом широких соціальних змін.

      Життя М.Лютера стало подією тому, що він  відкрив шлях подолання внутрішнього конфлікту через внутрішнє удосконалення  як єдину можливість спасіння. Духовне  рішення Лютера виходило за рамки  власне теологічних проблем, а виражало суть необхідних змін в соціально-психологічному образі світу та людини. Створена Лютером  протестантська модель християнської  релігії виявилась квінтесенцією  соціальних очікувань та прагнень всіх верств німецького суспільства. Еріксон  припускає, що криза ідентичності молодого Лютера є ключем до розуміння його подальшої діяльності. Основною причиною затяжної кризи ідентичності в юності став дитячий конфлікт стосунків  з батьком.

      3. Основні психологічні  механізми формування  ідентичності

      Ідентичність  – стан усвідомлення себе і своєї  автономності, механізмом формування якої є ідентифікація, як процес емоційного, раціонального та діяльнісного самоототожнення  з іншою людиною чи групою. Через  ідентифікацію індивід засвоює  певну систему цінностей та норм, зразки поведінки та соціальні ролі. Ідентифікація – багаторівневий та багатоаспектний феномен, що обумовлює  динаміку розвитку особистості.

      Поняття “ідентифікація” було введене З.Фрейдом  для пояснення походження хворобливих  фантазій меланхоліків, для позначення специфічних відносин, які виникають  у дитини з батьками тієї ж статі  і не можуть бути пояснені почуттям любові. Внаслідок ототожнення себе з іншою людиною з’являється  наслідування поведінки, прийняття  її норм та цінностей.

      В теорії соціального навчання (А.Бандура) підкреслюється, що найважливішими детермінантами ідентифікаційного процесу є  соціальні фактори. В сучасній психологічній  науці ідентифікація розглядається  як важливий компонент соціалізації, який забезпечує взаєморозуміння між  людьми і опосередковує розвиток особистості в онтогенезі. Через ідентифікацію відповідно до суспільного та культурного контекстів відбувається структурування самосвідомості, яка є підгрунтям для становлення ідентичності.

      Тобто, ідентичність є соціальною за походженням, вона формується в результаті взаємодії  індивіда з іншими людьми. Зміни  змісту ідентичності теж обумовлюються  змінами в соціальному оточенні.

      Ідентичність  – динамічна структура, її становлення  відбувається протягом всього життя  людини, починаючи із найперших етапів онтогенезу. Цей розвиток нелінійний та нерівномірний, може іти як в прогресивному, так і регресивному напрямку. На поведінковому рівні ідентичність можна розглядати як процес вирішення  життєво важливих проблем. Кожне  прийняте рішення щодо власного самовизначення в житті буде вносити вклад  в формування структури ідентичності.

      На  думку Д.Радьяра, ідентичність –  централізований стан свідомості, який функціонує на кількох рівнях. На основі цих рівнів можна простежити генезис  ідентичності. Першим рівнем є біологічна самість, яка засвідчує родову та видову сутність людської істоти. Другий рівень розвитку самості – культурний, який передбачає ототожнення індивіда з власною діяльністю та суспільним досвідом. Третій рівень – соціокультурний, або як зазначає З.С.Карпенко – рівень, який представляє особистісну самість. Четвертий – індивідуальний рівень самості, який відображає здатність індивіда до самоактуалізації. Найвищим рівнем розвитку є надіндивідуальна самість, яка відображає надособисті, духовні діапазони свідомості.

      Еріксон розглядав процес розгортання ідентичності через послідовність стадій відповідно до епігенетичного принципу дозрівання. Епігенетичний принцип – це положення  про біологічну зумовленість проходження  восьми стадій особистісного розвитку, універсальних для всього людства. Кожна стадія супроводжується кризою, яка обумовлена фізіологічним дозріванням та суспільними вимогами до особистості на даному етапі.

      Життєвий  цикл, за Еріксоном, включає вісім  стадій розвитку особистості. від народження до глибокої старості. Кожний віковий етап характеризується своїми завданнями та особливостями активності людини. Становлення ідентичності особистості може проходити як по нормальній лінії, так є можливою і аномальна лінія розвитку. Порушення, які виникають в процесі формування особистості є специфічними для кожної стадії.

      Стадія 1. Це період від народження до одного року. Основною потребою дитини є любов  та турбота батьків. В результаті формується базова довіра до людей, позитивні  очікування від суспільства та життя. Недостатність піклування про дитину приводить до появи недовіри до людей, емоційної ізоляції.

      Стадія 2. Триває від одного року до трьох. Формується така важлива якість особистості  як самостійність та впевненість  в собі. Сумніви в своїх силах  та надмірна сором’язливість є головними  проявами аномальної лінії розвитку.

      Стадія 3. Охоплює період від 3 до 5 років, коли домінуючою характеристикою особистісного  розвитку є активність, допитливість, багата уява. На протилежному полюсі – пасивність, інфантильна заздрість до інших людей, безініціативність.

      На  стадії 4 (5 – 11 років) формується працелюбність, почуття обов’язку, активно йде  розвиток пізнавальних та комунікативних умінь. Несприятливий соціалізуючий  вплив породжує в дитини почуття  неповноцінності, конформність, песимізм.

      На  стадії 5 (11 – 20 років) домінуючою потребою особистісного становлення є  життєве самовизначення, формування ідентичності.

      Стадія 6 (від 20 до 40-45 років) – це період ранньої  дорослості, коли виникає потреба  у близькості до людей, бажання бути корисним іншим. Порушення особистісного  розвитку викликають ізоляцію від людей, уникнення близьких контактів, непередбачувану  поведінку.

      На  стадії 7 (від 40-45 до 60 років) визначальною потребою особистості є творчість. Продуктивна праця з іншими людьми, різноманітна, повноцінне життя, задоволеність  сімейними відносинами, батьківська  гордість характеризують сприятливу лінію  розвитку. Егоїзм, непродуктивність в  роботі притаманні для аномальної лінії  становлення.

      Врешті  на останній стадії 8 ( після 60 років) з’являється  відчуття повноти життя, спогади  про минуле, оцінка всього зробленого. Зріла та здорова особистість  здатна прийняти своє життя таким, як воно є, усвідомити корисність свого  існування та неминучість смерті. В протилежному випадку людина переживає  відчай, страх та розчарування.

      Порушення становлення ідентичності має різні  форми:

• дифузія ідентичності, що проявляється в інфантильній поведінці, неможливості здійснити професійне і особистісне самовизначення;
• дифузія часу пов’язана з неадекватним відчуттям часу. Людина відчуває себе водночас молодою і дуже старою;
• застій в роботі – порушення природної працездатності, захопленість непотрібними речами, нездатність виконувати відповідні для свого віку задачі;
• негативна ідентичність виражається у запереченні традиційних цінностей і ролей, слідуванні зразкам поведінки, які не схвалюються оточуючими

      Успішне подолання кризових явищ залежить від  попереднього досвіду молодої людини, її самооцінки та психологічної готовності до здійснення власного життєвого вибору. Становлення ідентичності – суто індивідуальний процес, особливий для  кожної людини. Значною мірою він  визначається внутрішніми характеристиками особистості та впливом соціального  середовища, зокрема сім’ї, школи, етнічними  особливостями та іншим.

      Ідентичність  – це, насамперед ідентифікація  з цінностями. Кожній людині притаманна індивідуальна, специфічна ієрархія цінностей, яка формується на основі самовизначення. З.С.Карпенко виділяє (1989) діяльнісно-особистісні та суб’єктивно-особистісні передумови самовизначення. До перших вона відносить характеристики пізнавальної, трудової, комунікативної діяльності суб’єкта, що розуміються як об’єктивування людських мотивів, здібностей, характерологічних властивостей. Суб’єктивно-особистісні передумови самовизначення представлені мотиваційно-потребною сферою особистості, проявляються у її напрямленості.