Поняття і сутність соціології особистості

1. Особистість  – соціальна істота

     Люди  – основний елемент будь-яких соціальних спільностей і систем. В силу цього  людина, природно, стає не тільки елементом  соціальної системи, але й сама є  найскладнішою соціальною системою із своєрідною структурою. І тут-то людина, особа виступає об'єктом соціології. Не претендуючи на вичерпний опис і розкриття суті людської особи в усій складності її буття соціологія намагається лише з'ясувати, що людина, особистість — найважливіший елемент суспільного життя, розкрити механізм її формування різноманітними соціальними структурами, механізмами її зворотного впливу на соціальний світ, її участь у зміні та розвитку соціальних відносин — все це сфера соціологічної теорії — соціології особистої.

     Розглядаючи поняття “особистості”. Слід визначити та уточнити такі поняття, як “людина”, “індивід”, “індивідуальність” та “особистість”.

     Людина - це переважно біосоціальна категорія. Поняття “людина” є родовим, вказує на якісну відмінність людей від  тварин, служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияву назві «homo sapiens». “Індивід” означає конкретну людину, одинично представника людського роду, це окремий, відособлений член соціальної спільності: народу, суспільства, даної соціальної групи. В соціології поняття «індивід» вживається в тих випадках, коли розглядаються окремі представники соціальних спільностей, вибіркової сукупності (в емпіричному аналізі), які описуються за належністю до даної сукупності.

     Багатовизначальне поняття індивідуальність навпаки визначає те особливе, специфічне, що відрізняє таку людину від всіх інших, включаючи природні і соціальні тілесні (соматичні) і психічні, успадковані та здобуття вироблені в процесі онтогенезу властивості.

     Поняття «особистість» допомагає охарактеризувати в людині со-ціальну основу її життєдіяльності, ті властивості і якості, які люди  і на реалізує в соціальних зв'язках, соціальних інститутах, культурі, тобто в суспільному житті, в процесі взаємодії з іншими людьми. Поняття особистості показує, як в кожній людині індивідуально відображаються соціальне значимі риси і проявляється її сутність як сукупність всіх суспільних відносин. Соціологія прагне виявити і соціальні засади формування особистісних якостей, соціальний зміст і соціальні функції різних типів особистостей, тобто вивчити особистість як джерело суспільного життя та його реального носія.

     Особистість (а в соціології існує понад 60 визначень особистості) – це інтегральна соціальна якість, яка формується у індивіда в процесі включення його в систему суспільних відносин, опанування нею матеріальних, духовних предметів людської культури, соціального досвіду.

     Особистість – це сукупність соціальна засвоєних  людиною суспільних цінностей.

     Особистість — це сутність людини, головне в ній те, що відрізняє людський вид від усіх інших біологічних видів.

     Особистість — усталений комплекс якостей  людини, набутих під впливом відповідної  культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.

     Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості — не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

     Думка про те, що особистість із самого початку задана в системі соціальних зв'язків і є продуктом соціально-організованої матерії, визнається всіма дослідниками. З точки зору соціології сутність людини не в її унікальності як індивідуума, а в соціальній якості, що зближує її з подібними їй індивідами. Особистість формується в процесі онтогенезу в суспільстві. Процес становлення особистості залежить від соціального середовища, культури та численних власне соціальних характеристик її оточення.

     Якщо природничі науки, маючи предметом вивчення людину, аналізують її властивості як біологічного чи біосоціального організму, то особистість як соціальна якість людини с предметом дослідження соціальних наук: філософії, соціологіїі психології.

     Філософія має справу з корінними світоглядними передумовами вивчення особистості й людини, з вирішенням фундаментальних, методологічних проблем місця людини в системі всесвіту, її сутності. Загальнопсихологічні дослідження особистості — це дослідження людини як носія сукупності психічних властивостей і якостей, що визначають соціально значущі форми діяльності та поведінки. Загальна психологія, таким чином, досліджує в особистості її внутрішню природу, зумовлену соціальними умовами, котрі самі по собі не є предметом психології. До сфери інтересів загальної психології належить вивчення регулятивних функцій у поведінці особистості таких внутрішніх якостей і властивостей, як характер, темперамент, задатки та здібності, мотивація.

     Таким чином, особистість у соціології трактується як реалізована інтеграція в конкретному індивіді соціально значущих рис, що відноситься до сутності даного суспільства.

     Основна проблематика соціологічної теорії особистості — це формування соціальних спільностей, вивчення закономірностей її взаємозв'язків із суспільством, із соціальними групами, регуляція та саморегуляція її соціальної поведінки.

     Витоки  сучасної концепції соціалізації знаходимо  в працях фран-цузького соціолога  Габріеля Тарда. В основу теорії соціалізації він 

     Поклав  принцип наслідування, що лежить в  основі людських взаємовідносин (відносини «вчитель-учень» він вважав типовими соціальними відносинами). Розгорнуту соціологічну теорію, яка описує процеси інтеграції індивіда в соціальну систему через засвоєння загальноприйнятих норм, розробив американський соціолог Талкотт Парсонс. Органи соціалізації, включаючи сім'ю і інститути освіти, на його думку, виконують функцію відтворення соціальної структури.

     В соціології аналізом проблем соціалізації особистості займалися російські та українські соціологи Борис Ананьев, Сергій Бабенко, Михайло Дьомін, Ігор Кон, Петро Лямцев, Володимир Паригін та інші. Вони зазначали, що аналіз соціалізації людини дозволяє визначити не тільки те, як формується особистість і якими засобами, але й те, що сприяє розкриттю механізмів включення індивіда в суспільні процеси. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Соціологічна структура особистості

     Особистість, взаємодіючи із суспільством, виявляє  свої характерні риси: самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, автономність, внутрішню духовну  структуру (потреби, інтереси, цінності, мотиви, соціальні норми, переконання, світоглядні принципи, смаки, звички та ін.). Соціологічний підхід до структури особистості враховує передусім особливості й механізми її соціальної поведінки. Вона має певні спонукальні чинники, до яких належать потреби та інтереси.

     Найважливішим критерієм аналізу особистості є потреби — внутрішні стимули її активності, те, що забезпечує її існування і самозбереження. Американський соціолог Абрахам-Харолд Маслоу (1908—1970) виробив ієрархічну теорію потреб, поділивши їх на базові (постійні) та похідні (змінювані). Базові потреби розташовуються, згідно з принципом ієрархії, у висхідному порядку від нижчих (переважно матеріальних) до вищих (переважно духовних):

 — фізіологічні та сексуальні потреби (у відтворенні людей, їжі, диханні, русі, одязі, житлі, відпочинку);

— екзистенціальні (у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);

— соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших таувазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

— престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);

— духовні (у самовираженні через творчість).

     Перші дві групи потреб Маслоу вважав первинними і вродженими, інші — набутими, наголошуючи  на тенденції зростання потреб, заміни первинних набутими людиною.

     Потреби відображають об'єктивну залежність людини від зовнішнього світу, соціального середовища, їх ще класифікують на природні та соціальні (створені суспільством). Природні потреби характеризують людину як біологічну істоту (потреба одягу, житла, їжі тощо), соціальні — продуктом суспільного життя, рівня розвитку людини (потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми, необхідність трудової діяльності). З розвитком суспільства, набуття ним цивілізованих форм природні потреби людини соціологізуються. Це означає, що цивілізована людина потребує певного типу житла й одягу, їжі певної якості, що зумовлено конкретно-історичним розвитком суспільства, національними традиціями, релігією, моральними нормами.

     Тісно пов'язаний з потребою інтерес. Він  також має об'єктивно-суб'єктивну  природу і є усвідомленням  потреб. Потреби  й інтереси виступають об'єктивною стороною діяльності й поведінки особи. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості до навколишнього світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки. Суть соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає в з'ясуванні їх ролі як з'єднувальної ланки між поведінкою особистості, з одного боку, та соціальними групами, спільнотами і суспільством — з іншого.

     Цінність  — суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних рис.

     Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи  його зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих у суспільстві  ціннісних критеріїв, уявлень про  справедливе, прекрасне, корисне тощо. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті.

     Ціннісні орієнтації — соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею.

     Ціннісні орієнтації виступають як соціальні настанови людини, регулюють її поведінку.

     Соціальні настанови — соціальне визначені загальні орієнтації особистості, які відображають можливості особи діяти відповідно до об'єкта дії.

     Людину як суб'єкта окреслюють мотиви, які характеризують її ставлення до інтересів і ціннісних орієнтацій.

     Мотиви  — усвідомлена потреба особистості суб'єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності.

     Мотиви класифікують, виокремлюючи серед них основні — матеріальні, духовні, економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні та ін. У свою чергу, кожен з них має свій внутрішній поділ: наприклад, у духовних мотивах вирізняють моральні, естетичні, релігійні, атеїстичні, філософські та ін. У системах мотивів виділяють домінуючі або периферійні, провідні або другорядні тощо.

     Особистість є не тільки наслідком, а й причиною соціальне значущих дій в певному  соціальному середовищі. Економічні, політичні, ідеологічні та соціальнівідносини певних історичних типів суспільства виявляються порізному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер її практичної діяльності. Саме в процесі діяльності людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, з іншого — виробляє своє особливе ставлення до зовнішнього світу. Вони виявляються в діяльності людини як особисте ставлення до дійсності. Соціальні відносини є тривкою системою зв'язків індивідів, що склалася в процесі їх взаємодії в конкретному соціальному середовищі. Соціальні відносини особистості виявляються в її діяльності й поведінці як її соціальні якості.

      Соціальна якість людини — сукупність взаємопов'язаних елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії особистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах.

      До елементів, що складають соціальні якості людини, належать соціальне визначена мета її діяльності; виконувані нею соціальні статуси і соціальні ролі; очікування щодо цих статусів і ролей; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльності; система знаків, яку використовує; сукупність знань, що дають змогу виконувати прийняті на себе ролі та орієнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.

      Узагальнене відображення сукупності істотних соціальних якостей особистостей, що повторюються і становлять певну соціальну спільність, фіксується в понятті «соціальний тип особистості». При визначенні соціальної типології особистості за основу беруть категорію «суспільна формація». Зведення аналізу суспільної формації до аналізу особистості дає змогу розкрити в особистості істотне, типове, яке виявляється в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у межах певного класу, соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких ця особистість належить.

     Кожна людина має власні ідеї, мету, думки  і почуття. Ці індивідуальні якості визначають зміст і характер її поведінки. Однак для соціології істотне значення мають не індивідуальні, а соціальні думки і почуття людей, що виявляються в їхніх діях. Об'єктом соціологічних досліджень є не інтереси і відносини окремої особистості, а інтереси і відносини людей, що володіють спільними соціальними характеристиками і живуть у схожих умовах, виконують соціальні дії у конкретних історичних умовах. Підстави для соціальної типологізації особистостей можуть бути найрізноманітніші, в тому числі системи потреб, соціальних інтересів, ціннісних орієнтацій тощо. Найважливіші з них — статус і роль в системі соціальних відносин.

     Соціальний тип особистості — результат взаємодії історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей людини як істоти соціальної.

Соціологія виокремлює такі типи особистості:

— ідеальний — втілює в собі особливості соціального ідеалу певного суспільства;

— нормативний — репрезентує сукупність якостей особистості, необхідних для розвитку даного суспільства;

— реально існуючий, або модальний — переважаючий тип особистості на певному етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного, а тим більше ідеального типів.

     Інша  типологія особистості побудована науявній трикомпонентній структурі: гармонійний, традиційний, технократичний та неадаптований тип. Вона може бути корисна під час аналізу сучасних тенденцій розвитку українського суспільства.

     Найважливіші  компоненти структури особистості  — пам'ять, культура і діяльність.

     Пам'ять  — система знань, засвоєних особистістю  в процесі її ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ. Вона є відображенням дійсності у формі як певної системи наукового знання, так і повсякденних знань відповідно до мети, яку переслідує особистість.

     Культура  особистості — сукупність соціальних норм і цінностей, якими вона керується  в процесі практичної діяльності.

     Постає як реалізація потреб та інтересів особистості, визначає особливості, взаємодії суб'єктів соціального процесу.

     Діяльність  — цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт.

     Поза  відносинами суб'єкта та об'єкта діяльність не існує. Вона завжди пов'язана з активністю суб'єкта, яким у всіх випадках є людина або персоніфікована нею соціальна спільнота. Об'єктом діяльності можуть бути і людина, і матеріальні або духовні умови життя.

     Особистість є соціально-історичною цінністю, її структурні елементи, взаємодіючи і розвиваючись, утворюють систему. Результатом цієї взаємодії є переконання — стандарт, за допомогою якого людина виявляє свої соціальні якості. Ці стандарти називають ще стереотипами (тривалі, повторювані). У свідомості людей вони постають як емоційно окреслені образи, що поєднують в собі елементи опису, оцінки; як спрощений, стандартизований образ будь-якого явища дійсності і як схема, що фіксує деякі риси явищ, інколи неіснуючі, приписувані цьому явищу суб'єктивно.

     Об'єктивним результатом стереотипізації є спрощене, схематичне, інколи близьке до істинного, інколи викривлене, тлумачення дійсності. Таке тлумачення є своєрідним психологічним бар'єром на шляху до подальшого пізнання дійсності. Неповний, однобічний опис факту дійсності, стереотипи, як правило, поєднують із сильними емоційними почуттями (симпатія або антипатія, прийняття або неприйняття), традицією, звичаєм, зразками поведінки та оцінки. Стереотипи сприймаються індивідом некритично, а засвоюються під впливом його соціального оточення. Формування стереотипу здійснюється у процесі безпосередньої взаємодії людини з соціальним середовищем і через пропаганду, навчання, виховання особистості.

     Опосередкованою ланкою між метою суспільства  та особистості виступає соціальна  система.

     На підставі того, як індивід стає елементом соціальної організації, інтегрується в суспільство, визначається спроможність соціальної організації впливати на особистість (соціалізувати її), а також її здатність піддаватися впливу інших людей. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Соціалізація  особистості

     Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

     Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

     Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностейі норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачей засвоєнню тощо. Процес соціалізації триває протягом всього життя людини. В процесі соціалізації виділяють три стадії: dompydoea (охоплює період життя людини до початку трудової діяльності — дитинство і період навчання), трудова (період зрілості людини, її активної участі в трудовій діяльності) і післятрудова, яка відноситься до періоду життя людини, що збігається з пенсійним віком.

     Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

     Характеристика  соціалізації особистості

     До  впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей.

     Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової ін-формації, соціальні інститути, насамперед культурно-виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

     Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціальне зрілої людини основну роль відіграє інтеріори-зація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріориза-ції є індивідуальність особистості.

Зігмунд Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

— імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;

—ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

—почуття  сорому і провини — негативні  механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.

     Ці  механізми спрацьовують переважно  на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані де-якими соціологами  і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські  поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація — це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація — вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї належності до них.

     Теорія  соціалізації виходить з того, що людина як активний суб'єкт суспільства  є одним з чинників, що створюєумови і обставини для власного і  суспільного життя в цілому, її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, населений пункт тощо). Особистість — об'єкт і суб'єкт соціальної взаємодії. Взаємодія соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга — як механізм зміни соціальної системи. Особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин.

     На  процес інтеграції особистості в  певну соціальну роль істотно  впливають «очікування» і «вимоги» її оточення. У систему особистості немовби включаються спеціально вироблені засоби поведінки, які відповіда-ють вимогам соціальної системи і формують соціальний характер особистості. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь внутрішнє «Я» людини, виявляється у зміні її поведінки. Починається вона з порушення рівноваги, потім переходить у стадію адаптації до особистостей даної системи і завершується стабілізацією, але вже на новому рівні. Механізми динаміки соціальної системи виявляються в появі або зникненні певних елементів, у зміні внутрішніх і зовнішніх зв’язків між ними. Чинниками соціальних змін є об’єктивні передумови (передусім економічні), індивідуальні особливості, специфіка її взаємодії із соціальною системою. Соціальним середовищем (соціальним простором) функціонування особистості, соціальної системи є соціальні спільноти.

     Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація  дитини.

2. Соціалізація  підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23— 25 років).

4. Соціалізація  дорослих.

     На  кожному етапі існують «критичні  періоди». Щодо соціалізації дитини —  це перші 2—3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей — на формування цін-нісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.

     Отже, соціалізація особистості є специфічною  формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

     Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує іпрестиж професії інженера, лікаря, вчителя дещо знижується, падає і престиж самої вищої освіти, що може в майбутньому пагубно відбитись на розвитку суспільства. Престиж виступає збудником бажань, намірів, дій людини, а престиж оцінки — регуляторами поведінки людей, що визначають професійну зайнятість, соціальні переміщення, структуру споживання тощо. Вся сукупність соціальних статусів, якими володіє конкретна людина, істотно впливає і на її особистий статус, що характеризує становище людини в первинному осередку суспільства залежно від того, як приоцінюється людина. Проте в особистому статусі знаходимо відбиток сугубо особистих рис конкретної людини, її авторитет, тобто ступінь визнання спільністю людей особистих і ділових якостей. В межах будьякого соціального статуса людина може себе реалізувати: може проявити з пози} Дивного боку в будь якій соціальній діяльності (двірника, інженера, педагоги тощо) і може проявити з негативного боку, в негативній діяльності тощо.