Поняття договору

Поняття договору

Незважаючи на те значення, яке  має цивільно-правовий договір в економічній сфері, ні ЦК 1922 р., ні ЦК 1963 р., ні, навіть, ЦК 2003 р. не дають його визначення та достатньо детальної характеристики. Законодавець лише обмежився вказівкою на деякі характерні ознаки договору. Так, ст. 626 ЦК 2003 р. визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Проте слід враховувати, що договір може розглядатися як багатозначне явище: як підстава виникнення правовідношення; як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави; як форма, яку відповідне правовідношення приймає.

При цьому найбільш важливим значенням  терміна "договір" є якраз розуміння його як підстави виникнення правовідношення (цивільних прав і обов'язків). Саме такий підхід дозволяє визначити суть, значення і характерні риси договору. Тому найбільш вдалим здається визначення договору як домовленості 2 або кількох суб'єктів цивільного права, спрямованої на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.

Звідси випливає, що характерними рисами договору як юридичного факту є те, що в ньому виражається взаємна, така, що співпадає, воля сторін, а також те, що він є узгодженими діями суб'єктів, спрямованими на досягнення певних цивільно-правових наслідків: встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії "правочин" і "договір" співвідносяться між собою як загальне і часткове: кожний договір є правочином, але не кожний правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, тоді як правочином можуть бути також і дії однієї особи, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо правочинів, встановлені главою 16 ЦК.

Слід зазначити, що поняття "договір" використовується також в інших галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адміністративний договір тощо). Проте там договір є категорією відповідної галузі права з відповідними особливостями визначення та правового регулювання.

До деяких з таких договірних відносин цивільно-правові норми  можуть застосовуватися за умови, що це прямо передбачено законодавством.

Суть, а також значення цивільно-правового договору найяскравіше виявляються в функціях, що ним  Виконуються.

До функцій цивільно-правового  договору належать: регулятивна, ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна, захисна.

Регулятивна функція договору зумовлена зростанням його значення як джерела (форми) регулювання цивільних  відносин. Вона означає, що договір розцінюється як форма цивільного законодавства. Він може встановлювати права й обов'язки не лише учасників конкретних відносин, але й інших осіб, котрі вступають у відносини з учасниками цього договору.

Ініціативна функція Договору Полягає в тому, що він є актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності сторін.

Програмно-координаційна  функція означає, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників і засобом координації цієї поведінки.

Інформаційна функція  виявляється В тому, що договір містить певну інформацію про права і обов'язки сторін.

Гарантійна функція зводиться  до залучення з метою стимулювання належного виконання договору системи  забезпечувальних засобів, які також отримують договірну форму.

Захисна функція полягає  в застосуванні механізму захисту  порушених прав шляхом примусу до виконання зобов'язання в натурі, відшкодування збитків тощо.

Виділяють також й деякі  інші функції договору. Наприклад, відзначається  роль договору як засобу, що дисциплінує  цивільний обіг. При цьому підкреслюється, що договірна дисципліна, тобто найсуворіше виконання договірних зобов'язань, є найважливішим елементом правового механізму, що покликаний забезпечити стабільність ринкової економіки, захист законних прав і інтересів учасників торгового обігу та інших цивільно-правових відносин.

Однією із засад договірних зобов'язань, як і засад приватного права взагалі, є свобода договору, котра виступає неодмінною ознакою  і умовою існування ринкової економіки.

Стаття 627 ЦК визначає свободу  договору як право сторін вільно укладати договір, обирати контрагентів та визначати умови договорів з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином, свобода договору означає:

1) неприпустимість примусу  вступу в договірні відносини.  Учасники цивільного обороту  мають право вільно, виходячи  з власних інтересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини  чи ні. Як виняток із загального  правила, обов'язок вступу в  договірні відносини може бути  прямо встановлений актом цивільного  законодавства (публічний договір - ст. 633 ЦК) або попередній договір (ст. 635 ЦК);

2) можливість вільного  вибору майбутнього контрагента.  Винятки з цього правила можуть  встановлюватися лише законом.  Наприклад, підприємець за публічним договором приймає на себе обов'язок продати майно, надати послуги тощо кожному, хто до нього звернеться (ст. 633 ЦК);

3) можливість сторін вільно  визначати характер (вид, тип)  договору, який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибором вправі укладати як договори, передбачені цивільним законодавством, так і договори, що не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать його загальним засадам (так звані "безіменні" або ж "неназвані" договори).

4) можливість учасників договору вільно визначати Його зміст. Разом з тим принцип свободи договору логічно доповнюється

вимогою обов'язковості його виконання сторонами (ст. 629 ЦК). Такий  принцип має тисячолітню історію, спираючись у його сучасному вигляді  на сентенцію римського приватного права "Pacta sunt servanda". Такий підхід пояснюється тим, що сторони договору, вільно прийнявши на себе певні права та обов'язки, після цього перетворюються на учасників зобов'язання, а відтак, перебувають у становищі "юридичної пов'язаності" своїм же рішенням про укладення договору на певних умовах.

Загальні вимоги щодо виконання  зобов'язань встановлені главою 48 ЦК. Відмова від виконання договору можлива лише у випадках і з  підстав, встановлених самим договором або законом (ст. 651 ЦК).

Невиконання або неналежне  виконання сторонами договору тягне  наслідки, встановлені главою 51 ЦК.

2/ Класифікація договорів має не тільки теоретичне, але й важливе практичне значення. Так, виявлення спільних типових рис договорів і відмінностей між ними полегшує для суб'єктів правильний вибір виду договору, забезпечує його відповідність змісту регульованої діяльності. Крім того, класифікація сприяє подальшому вдосконаленню і систематизації законодавства, слугує меті кращого дослідження договорів. Класифікація договорів здійснюється за різними підставами, що обираються залежно від цілей, що переслідуються.

Класифікація договорів  у цивільному праві можлива за різними підставами.

1. Залежно від моменту  виникнення прав і обов'язків у сторін договору розрізняють договори консенсуальні і реальні.

Консенсуальні договори - це договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення угоди зі всіх істотних умов у формі, необхідній за законом. До них, зокрема, належать: купівля-продаж, найом, доручення, комісія, спільна діяльність та ін.

Реальними називаються договори, в яких для виникнення прав і обов'язків  недостатньо угоди, а необхідна  ще й передача речі (речей). Наприклад, договір позики вважається укладеним не з моменту, коли сторони домовилися про те, що гроші будуть передані в борг, а з моменту передачі їх позичальнику.

Практичне значення такого поділу полягає в тому, що в консенсуальних договорах спір про виконання  обов'язків і відповідальність за їх невиконання може вирішуватися судовими органами вже після досягнення сторонами угоди, навіть якщо передання майна ще не відбулося. Наприклад, можлива вимога про передачу купленої речі, про відповідальність за невиконання такого обов'язку тощо.

Однак, як зазначалося вище, для деяких договорів потрібно не тільки досягнення угоди, а ще й оформлення належним чином, без чого договір не вважається укладеним. Наприклад, згідно зі ст. 657 ЦК договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, іншої нерухомості має бути обов'язково нотаріально посвідчений та підлягає державній реєстрації.

2. Залежно від характеру  розподілу прав і обов'язків  між учасниками угоди договори поділяються на односторонні та взаємні або синалагматичні (у ст. 626 ЦК вони іменуються "двосторонніми" та "багатосторонніми").

У односторонньому договорі одна зі сторін має тільки права, а  інша - тільки обов'язки. Таким, наприклад, є договір позики, де у позикодавця є лише право вимагати повернення боргу, а у позичальника - тільки обов'язок виконати вказану вимогу.

Взаємні (синалагматичні) договори завжди породжують права і обов'язки для кожного з учасників. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати продану річ, але має право вимагати сплати її ціни; у свою чергу покупець зобов'язаний сплатити вартість речі, але має право вимагати передачі йому купленої речі.

3.3 урахуванням наявності  або відсутності еквівалентності  відносин договори поділяються  на оплатні і безоплатні.

Якщо обов'язку однієї особи  щось зробити або передати, або  виконати відповідає обов'язок контрагента  надати зустрічне задоволення у  грошовій або іншій матеріальній формі, то це оплатили договір. Таких  договорів, де дії виконуються на оплатних засадах, у цивільному праві  більшість. Вони встановлюються у вигляді загального правила (ч. 5 ст. 626 ЦК). Це договори купівлі-продажу, найму, підряду тощо.

Якщо ж передача майна, надання послуг тощо не супроводжується  відповідною компенсацією з боку іншої сторони, то це договір безоплатний. Таким є, наприклад, договір дарування, де дарувальник безоплатно передає іншій особі у власність майно.

4. За ступенем юридичної  завершеності можна виокремити  договори остаточні та попередні.

Остаточні договори безпосередньо  породжують права та обов'язки сторін щодо виконання робіт, надання послуг, передачі майна тощо. Переважне число  договорів має саме такий характер.

Попередній договір таких прав та обов'язків безпосередньо не породжує. Він лише створює інший, досить своєрідний обов'язок: після закінчення певного строку (чи з настанням певного терміну) укласти передбачений ним новий договір (ст. 635 ЦК). Іншими словами, попередній договір є угодою про укладення договору в майбутньому.

ЦК розрізняє попередній договір і договір про наміри. Договір про наміри (протокол про наміри), якщо в ньому не виражена прямо воля сторін придати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків.

ЦК не закріплює прямо  якихось конкретних видів попередніх договорів. Як приклад попереднього договору можна назвати відомий  практиці минулих років договір продажу житлового будинку.

5. За змістом діяльності, що ними регулюється, усі договори  поділяють на майнові й організаційні.

Майновими є договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб з  приводу певного майнового блага. їх відмінною рисою є спрямованість на отримання майна або блага, що досягається виконанням зобов'язання. Специфікою організаційних договорів є те, що вони призначені створити передумови, передбачити можливості для подальшої підприємницької або іншої діяльності.

6. Залежно від значення  договору для задоволення певних (приватних або суспільних) інтересів  розрізняють звичайні (приватноправові)  договори і договори публічні.

До публічних договорів  належать договори, укладені комерційною  організацією з метою встановити її обов'язки щодо продажу товарів, виконання робіт і надання  послуг, котрі такі організації за характером своєї діяльності мають здійснювати щодо кожного, хто до них звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, енергопостачання, медичне, готельне обслуговування тощо).

Режим публічних договорів  є винятком із загального правила, який спирається на принцип свободи договорів, і одним із випадків дії публічних засад у цивільному праві. Режим публічних договорів є прямо протилежним режиму "свободи договорів", який найбільш повно виражає приватноправові засади, що становлять основу цивільного права.

7.3 урахуванням значення  договору для визначення кола  повноправних учасників розрізняють  основні договори і договори приєднання.

Основний договір є первісною і головною підставою визначення прав і обов'язків учасників зобов'язання. Значення договору приєднання полягає в тому, що його умови визначені однією зі сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною не інакше як шляхом приєднання до запропонованого договору в повному обсязі (ст. 634 ІДК). Це означає: "або погоджуєшся з усім, що я пропоную, або договір не відбудеться".

Юридична практика, особливо у сфері господарської діяльності, досить широко використовує договори приєднання, що й зумовило введення такого виду договорів у ЦК.

8. Залежно від цілей  укладення розрізняють такі групи  цивільно-правових договорів:

- договори про передачу  майна у власність, повне господарське  відання або оперативне управління (купівля-продаж, постачання, контрактація, позика, міна, дарування, постачання  енергоресурсів);

- договори про передачу  майна у тимчасове користування (майновий найом, оренда, житловий  найом, побутовий прокат, безоплатне  користування майном, лізинг);

- договори про виконання  робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, договір на виконання проектних і пошукових робіт, договір на виконання аудиторських робіт);

- договори про передачу  результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної  продукції);

- договори про надання  послуг (перевезення, страхування,  доручення, комісія, зберігання, про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір);

- договори про спільну  діяльність (засновницький договір, угоди про науково-технічну співпрацю).

9. Своєрідною є класифікація цивільно-правових договорів із урахуванням належності їх до певного типу або різновиду.

Так, договори купівлі-продажу та міни розрізняються як певні договірні типи; роздрібна купівля-продаж - це різновид того договірного типу, який іменується купівлею-продажем; договір, за яким одна річ обмінюється на іншу з певною грошовою доплатою - є вже змішаний договір, що поєднує в собі елементи двох договірних типів - міни і купівлі-продажу.

Для такої класифікації договірний тип виокремлюється або за специфікою опосередкованого ним матеріального  відношення, або залежно від юридичних  умов, необхідних для утворення цього  договірного зобов'язання.

У випадках, коли договори схожі  як за матеріальними відносинами, так  і за істотними умовами, необхідними  для виникнення зобов'язання, вони співвідносяться один з одним не як типи, а як різновиди одного і того ж договірного тилу.

Якщо укладений договір опосередковує 2 або декілька різнорідних відносин і об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формування зобов'язань різних типів, він стає змішаним договором.

10. Залежно від суб'єкта, що набуває права за договором,  розрізняють договори на користь  кредитора і договори на користь  третьої особи.

Договір на користь кредитора - це звичайний, типовий цивільно-правовий договір, що ґрунтується на врахуванні інтересів учасників майбутнього зобов'язання. Договір на користь третьої особи означає, що боржник, зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Причому ця третя особа, так само як і кредитор, також має право вимагати від боржника виконання договору (ст. 636 ЦК). Таким, наприклад, є договір страхування життя.

4. Зміст (умови) договору

Суть і значення цивільно-правового  договору в конкретних правовідносинах  найяскравіше відображаються в його змісті, котрим визначається й зміст самого правовідношення.

Зміст договору - це сукупність умов (пунктів), визначених на розсуд сторін і погоджених ними, та умов, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (ст. 628 ЦК).

Переважна більшість цивільно-правових норм, які визначають умови договорів, мають диспозитивний характер, тобто  сторони в договорі можуть відступити від положень закону і врегулювати  свої відносини на власний розсуд. Наприклад, ст. 668 ЦК встановлює, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом. Це положення закону є диспозитивним, оскільки передбачає можливість визначення сторонами моменту переходу ризику до покупця на їхній розсуд.

Разом з тим договором  може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових  умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку. Але навіть у тому разі, коли у самому договорі не міститься посилання на типові умови, останні можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 ЦК (ст. 630 ЦК).

Слід враховувати, що типові умови (типові договори) щодо певних відносин можуть затверджуватися органами державної  влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Такі типові умови за своєю суттю є актами цивільного законодавства, обов'язковими для застосування, якщо в них прямо не передбачено інше. Отже, у цьому випадку вказані "типові умови" обертаються на приписи імперативного характеру.

Умови, на яких договір укладається, мають велике практичне значення, оскільки від них, зрештою, залежать особливості договірних прав і обов'язків сторін договору, а також належне виконання зобов'язань.

Залежно від їхнього юридичного значення всі договірні умови  можна звести до 3 основних груп: істотні, звичайні і випадкові.

Істотними вважаються умови, які необхідні і достатні для  укладення договору. Це випливає зі ст. 638 ЦК, згідно з якою договір вважається укладеним тільки тоді, коли між сторонами в потрібній для відповідних випадків формі досягнуто згоди зі всіх істотних його умов. Це означає, що за відсутності хоча б однієї з таких умов договір не може вважатися укладеним. Водночас, якщо досягнуто згоди щодо істотних умов, то договір набирає чинності, навіть якщо не містить якихось інших умов. Саме тому такі умови ще називають необхідними.

Визначення кола істотних умов залежить від специфіки кожного  конкретного договору. Наприклад, істотними  умовами договору купівлі-продажу є предмет договору, ціна. Предмет договору, плата за користування, порядок користування найнятим майном є істотними умовами договору майнового найму.

Частина 1 ст. 638 ЦК поділяє  істотні умови на 4 групи:

1) умови про предмет;

2) умови, які визначені  законом як істотні;

3) умови, які є необхідними  для договорів цього виду;

4) умови, щодо яких за  заявою однієї зі сторін має  бути досягнуто згоди.

При визначенні істотних умов того або іншого договору слід враховувати, що вирішення цього питання залежить, насамперед від суті конкретного  договору. Тому не випадково ЦК, при  визначенні істотних умов договору, відсилає до спеціальних норм, присвячених договірним зобов'язанням цього виду і називає істотними, насамперед, ті умови, які визнані такими згідно із законом і передбачені як обов'язкові самими нормами права, що регулюють ці договірні відносини. Зокрема, такий підхід був характерний при визначенні істотних умов так званих господарських договорів поставки, контрактації.

Однак не завжди істотні  умови визначаються безпосередньо  в законодавстві. Особливо це актуально  зараз, адже в умовах переходу до ринкових відносин, наділення учасників господарських  відносин реальною самостійністю і  в тих випадках, коли йдеться не про державні організації, все більшого значення набувають друга і третя  групи істотних умов, згаданих вище. Наприклад, норми про купівлю-продаж, міну, найом, зберігання, спільну діяльність тощо не містять вичерпного переліку умов, однак останні випливають із сенсу відповідного договору і норм, що визначають поняття і суть договору.

Наприклад, купівля-продаж за своєю суттю є оплатним договором, Отже, не встановлення угодою сторін такої  умови, як ціна, свідчить про відсутність самого договору купівлі-продажу. Однак, будучи істотною для договору купівлі-продажу, умова про ціну позбавлена значення для договору дарування, у зв'язку з безоплатним характером останнього.

Будь-яка зі сторін може визнати  недостатніми ті умови, що названі істотними  у законі або є необхідними  для договору цього виду, і зажадати включення у договір додаткових умов, без яких угода її не влаштовує. У цьому випадку такі умови також набувають значення істотних. Наприклад, за загальним правилом, доставка проданої речі в певне місце не належить до істотних умов купівлі-продажу. Однак якщо покупець хотів укласти договір тільки з дотриманням цієї умови, а продавець не згоден з такою вимогою, то не можна вважати такий договір укладеним тільки тому, що досягнуто згода сторін щодо предмета, якості та вартості речі.

Таким чином, для укладення  договору необхідне досягнення угоди зі всіх істотних його умов. Разом з тим іноді недостатньо і такої угоди. Зокрема, крім неї може вимагатися передача речі, - якщо йдеться про реальний договір (позика, дарування). У встановлених законом випадках договір має бути укладеним у потрібній формі. Наприклад, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку тощо потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації (ст. 657 ЦК). Тому все зазначене щодо істотних умов договору повною мірою стосується і форми договору, оскільки якщо одна зі сторін вимагає, або законом обумовлене нотаріальне посвідчення, а інша сторона від цього ухиляється, то не можна говорити про досягнення в цьому випадку угоди.

Щодо передачі речі у реальному договорі, то тут справа виглядає дещо інакше. Якщо речі не передано, то немає й договору. Але не тому, що не досягнуто згоди щодо його істотних умов, а тому, що не додержані вимоги закону, без яких не може йтися про існування договору взагалі.

Крім істотних, можуть бути й звичайні умови договору. Звичайними називають ті умови, які передбачені нормативними актами. На відміну від істотних, вони не потребують узгодження сторонами, оскільки автоматично набирають чинності з моменту укладення договору. Тому відсутність у змісті договору звичайних умов не впливає на його дійсність. Наприклад, якщо при укладенні договору майнового найму сторони не домовилися про те, хто має виконувати поточний ремонт речі, автоматично діє умова, передбачена ч. 1 ст. 776 ЦК, згідно з якою наймач зобов'язаний проводити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не передбачене законом або договором.

Випадкові умови включаються  у договір на розсуд сторін. Так само, як і звичайні умови, вони не впливають на факт укладення договору і на його дійсність. Але на відміну від звичайних умов, які передбачаються безпосередньо законом і починають діяти внаслідок одного лише факту укладення договору, випадкові умови набувають юридичного значення лише тоді, коли вони включені самими сторонами в договір. їхня відсутність, так само, як і відсутність звичайних умов, не тягне недійсності укладеного договору. Крім того, відсутність випадкових умов лише в тому випадку тягне визнання договору недійсним, якщо зацікавлена сторона доведе, що вона вимагала узгодження цієї умови.

Слід зазначити, що всі  три групи умов, до якого б вони виду не належали, завдячують своєю  появою, у кінцевому підсумку, лише домовленості сторін, якою одні умови формулюються безпосередньо, а інші - визнаються сторонами договору обов'язковими для них внаслідок самого факту укладення останнього. У цьому, зокрема, виявляється значення договору як вольового юридичного акту.

Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст. 213 ЦК, яка  визначає загальні правила тлумачення правочинів, про які йшлося у попередніх главах підручника. Крім того, в разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також тилові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на них (ст. 637 ЦК).

Укладення, зміна та розірвання договорів

Оскільки цивільно-правовий договір є однією з головних підстав виникнення зобов'язань, його характеристика не може бути повною без висвітлення порядку укладення договорів.

Розглянемо спочатку загальний  порядок укладення договорів.

Оскільки договір є загальним юридичним актом двох або декількох осіб, узгодження умов договору між ними проходить як мінімум 2 стадії: шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір, що називається офертою, і прийняття пропозиції іншою стороною, ЩО має назву акцепт. Відповідно сторона, що запропонувала укласти договір, називається оферентом, а сторона, що прийняла таку пропозицію - акцептантом.

У зв'язку з цим у літературі зазначається, що процес укладення  договорів зумовлений самою природою цієї правової категорії. Тобто, якщо суть договору полягає у згоді, то тим  самим укладення договору, яке  є процесом досягнення згоди, спрямоване на досягнення того або іншого правового  результату в сфері цивільного права, передбачає виявлення волі кожної зі сторін та її співпадіння (узгодження).

Отже, першою стадією укладення  договору є оферта.