Поняття й ознаки суб'єкта адміністративного процесу

Вступ

Після проголошення незалежності Української держави постала потреба реформування суспільства. Надзвичайно важливе місце у процесах реформування посідає реформа пра­вової системи. Серед чинників, які сприяли прискоренню її проведення, велику роль відіграють прийняття Конституції України, а також вступ України в листопаді 1995 року до Ради Європи і необхідність виконання зобов’язань, в тому числі правового характеру, які взяла на себе наша держава.

Сучасне становище адміністративного права й права взагалі багато хто висвітлює лише в негативному плані. І це має причини. Однією з причин нинішнього соціально-економічно­го становища в першу чергу є недосконалість і серйозні недолікі в організації та порядку діяльності органів виконавчої влади та невідповідність ролі даних органів завдання і фун­кціям перехідного періоду. Це, зокрема, загрожує посиленням кризових явищ і створює ситуацію некерованості соціально-економічними процесами в суспільстві.

Українське суспільство усе ще знаходиться перед цивілізаційним вибором, переживає історичний перелом, сутність якого полягає в переході від одного якісного стану до іншого: від монополії однієї форми власності до багатоукладності, від суспільних зв’язків, заснованих на тоталітарізмі, на принципах авторитарної держави, до моделі, що грунтується на нових принципах суспільного розвитку. Цей процес насамперед включає модернізацію механізмів соціального управління. Однак, якщо кризовий стан початку 90-х років характе­ризувався і водночас обумовлювався відсутністю в Україні державно-управлінського механізму, здатного забезпечувати владний регулятивний вплив на відповідні сфери суспіль­ного буття, то криза кінця 90-х — це вже й наслідок дії чинної моделі урядування.

За роки незалежності в Україні фактично відбулося відтворення адміністративної системи радянського зразка. Сутнісна невідповідність їй окремих нових інститутів не дозволяє їм розкрити свої конструктивні можливості. Чимало структур знаходяться в стані безперервної принципової реорганізації. Існуючий адміністративний апарат не здатний забезпечити ефективне функціонування державного механізму, на цивілізованому рівні виконувати свою основну функцію — надання послуг населенню. До мінімуму зведена результативність не тільки законотворчого процесу, але й чинність прийнятих законодавчих актів. Об’єктивно здійснюється широкомасштабна дискредитація державності. Не випадково супсіль­ство щоразу зазнає серйозних поразок при спробі провести радикальні перетворення в політичній, економічній, соціальній чи інших сферах. Реальною стала загроза трансформа­ції державного управління і дестабілізуючий і дезінтегруючий чинник, тобто у свою протилежність.

До найважливіших функцій держави Конституція України віднесла забезпечення прав і свобод людини, соціальний, правовий та економічний захист громадян. Саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість державної діяльності, а їх утвердження та забезпечення є головним обов’язком держави.

Адміністративне право органічно пов’язано з виконавчою владою та державним управлінням. Воно виступає обов’язковим інструментом, за допомогою якого здійснюється реалізація державної виконавчої влади у формі державного управління, його норми є правовою основною побудови й ефективного функціонування найбільш активної та потужної державної підсистеми — апарату державного управління.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства метою адміністративно-правового регулювання є встановлення і регламентація таких взаємовідносин громадян, якими кожній людині має бути гарантовано реальне додержання і охорона у сфері виконавчої влади належних їй прав і свобод, а також ефективний захист цих прав і свобод у випадках їх порушення.

1. Соціальні та юридичні ознаки суб’єкта адміністративного права

У адміністративному праві під суб’єктом розуміють носія (власника) прав і обов’язків у сфері державного управління, які передбачені адміністративно-правовими нормами, здатного надані права реалізувати, а покладені обов’язки виконувати.

З даного визначення випливає, що ”претендент” на статус суб’єкта адміністративного права за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб’єктивних прав і обов’язків у сфері державного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, що дозволяють надати йому суб’єктивні права і обов’язки.

До таких особливостей (соціальних передумов) належать:

а) зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак;

б) персоніфікація в суспільних відносинах управлінського типу, тобто виступ у вигляді єдиної особи — персони;

в) здатність виражати і здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державою, або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.

”Претендент”, який має названі особливості, набуває статусу суб’єкта тільки в тому випадку, якщо держава, використовуючи адміністративно- правові норми, робить його носієм (власником) прав і обов’язків, які реалізуються останнім у сфері державного управління.

Таким чином, соціальні особливості спричиняють комплекс передумов, які свідчать про потенційну можливість бути суб’єктом, а адміністративно-правові норми, використовуючи ці передумови, по-перше, перетворюють ”претенденте” на суб’єкта, по-друге, визначають його місце і роль у сфері державного управління.

До перших належать норми загальні для усіх суб’єктів адміністративного права (наприклад, норми про право звернення до органів влади з пропозиціями), до других — норми, які реалізуються тільки даним суб’єктом (приміром, норми, що визначають права податкової міліції).

Потенційна здатність мати права і обов’язки у сфері державного управління (адміністративна правоздатність), реалізовувати надані права і обов’язки у сфері державного управління (адміністративна дієздатність), наявність суб’єктивних прав і обов’язків у сфері державного управління формує адміністративно-правовий статус суб’єкта, є складовими адміністративної правосуб’єктності.

2. Суб'єкти адміністративного процесу

Адміністратив­ний процес характеризується різноманітністю суб'єктів. Як сторони (учасники, суб'єкти) в адміністративному про­цесі виступають юридичні і фізичні особи; виконавчо-роз­порядчі органи держави і місцевого самоврядування; адмі­ністрації підприємств, закладів, організацій і громадські організації; політичні партії і органи суспільної самодіяль­ності; об'єднання громадян і просто громадяни, а також іноземці і особи без громадянства тощо.

Аналіз усього масиву учасників адміністративно-проце­суальних відносин дає змогу виділити п'ять груп суб'єктів адміністративного процесу:

1) громадяни;

2) виконавчо-розпорядчі органи та структурні частини їхнього апарату;

3) об'єднання громадян та їх органи, а також органи само­організації населення, що мають адміністративно-проце­суальну правосуб'єктність;

4) державні службовці та поса­дові особи, що наділені адміністративно-процесуальними правами і обов'язками;

5) інші державні органи та їх поса­дові особи.

Коротко зупинимося на характерних рисах кожного із зазначених суб'єктів.

1. Громадяни мають загальну правосуб'єктність, у тому числі й адміністративного процесу в будь-якій галузі уп­равлінської сфери: господарській, соціально-культурній, адміністративній, політичній. Дана властивість адміністра­тивної правосуб'єктності громадян породжує в усіх інших суб'єктів адміністративного процесу обов'язок додержува­ти їхні права.

Особливістю адміністративно-процесуальної право­суб'єктності громадян є те, що вони некомпетентні вирі­шувати адміністративні справи (якщо не наділені спеці­альними повноваженнями, але у цьому разі вони вже на­лежать до іншої категорії суб'єктів).

2. Виконавчо-розпорядчі органи. Ця група суб'єктів відіг­рає визначну роль у вирішенні індивідуально-конкретних справ. Разом з тим адміністративно-процесуальна право-суб'єктність виконавчо-розпорядчих органів неоднакова. Вона поділяється на загальну, галузеву та спеціальну.

3. Об'єднання громадян. Адміністративно-процесуальна правосуб'єктність об'єднань громадян закріплена в Законі "Про об'єднання громадян". Вона виникає при реалізації ними своїх прав, передбачених ст. 20 цього Закону (на­приклад, захист інтересів членів громадської організації), а також у випадках порушення законодавства з боку легалі­зуючих органів (ст. 27) та самих об'єднань громадян, коли до останніх застосовуються санкції, передбачені статтями 29, 30, 31, 32 (штраф, попередження, тимчасова заборона діяльності, примусовий розпуск).

4. Посадові особи і державні службовці, їхня адміністра­тивно-процесуальна правосуб'єктність зумовлена двома обставинами:

по-перше, важливе значення має належність державних службовців до певної категорії керівників або спеціалістів. Зрозуміло, що правосуб'єктність керівника ширша, ніж спеціаліста;

по-друге, велику роль відіграє зміст посадових прав і обов'язків. Так, голова районної держадміністрації і начальник управління міністерства належать до однієї кате­горії (3), але зрозуміло, що їхня правосуб'єктність різна.

5. Інші державні органи та іх посадові особи. Спеціаль­ною адміністративно-процесуальною правосуб'єктністю володіють і деякі інші передбачені законом державні орга­ни і посадові особи. Так, районні (міські) судді одноосібне розглядають ряд справ про адміністративні правопорушен­ня (ст. 221 КпАП), в органах прокуратури ведеться прова­дження по скаргах та заявах громадян, порушується дис­циплінарне переслідування (дисциплінарне провадження) щодо посадових осіб тощо.

Треба зазначити, що тільки цієї класифікації суб'єктів адміністративного процесу явно недостатньо для з'ясу­вання специфіки їх адміністративно-процесуального ста­новища.

Для визначення їх адміністративно-процесуального статусу важлива і та роль, яку кожен із суб'єктів виконує в процесі. За характером процесуального статусу всі суб'єк­ти поділяються на три групи:

1) суб'єкти, що вирішують справу;

2) суб'єкти, відносно яких вирішується справа;

3) допоміжні учасники процесу.

До першої групи завжди належать державні органи, їх посадові особи. До другої групи можуть входити прак­тично будь-які суб'єкти, як органи, так і особи. До третьої належать свідки, постраждалі, експерти, перекладачі, адвокати. Конкретний перелік учасників адміністративно-проце­суальних відносин залежить від виду адміністративного провадження.

3. Суб’єкт адміністративного права і суб’єкт адміністративно-правових відносин

Необхідно розмежувати поняття ”суб’єкт адміністративного права” і ”суб’єкт адміністративних правовідносин”. Суб’єкт адміністративного права має потенційну здатність вступати в адміністративні правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути учасником правовідносин.

Якщо громадянин не чинить адміністративних правопорушень, то він не є суб’єктом адміністративно-делікатних відносин. Громадянин України, що перебуває за її межами, може теоретично ні в яких адміністративно-правових відносинах не брати участі, тобто не бути їх суб’єктом, однак, суб’єктом адміністративного права він є, оскільки його як громадянина адміністративно-правової норми наділили комплексом прав і обов’язків.

Суб’єкт адміністративних правовідносин — це фактичний учасник правових зв’язків у сфері управління, тобто він обов’язково в них бере участь.

Важливо зазначити, що суб’єкт адміністративного права характеризується зовнішньою відокремленістю. Він виступає у вигляді єдиної особи, здатний відповідно до своїх прав і обов’язків виробляти, виражати й здійснювати певну волю як учасник конкретних управлінських відносин.

Так, орган державного управління складається з багатьох фізичних осіб і, як правило має структурні частини, але в адміністративно-правовій сфері виступає виключно як єдина особа.

Щоб бути суб’єктом адміністративно-правового відношення, потрібні умови:

1) наявність норми адміністративного права, яка передбачає певні права та обов’язки суб’єкта;

2) наявність у суб’єкта адміністративної правосуб’єктності;

3) наявність юридичного факту як підстави для виникнення зміни або припинення адміністративного право відношення.

4. Адміністративна правоздатність

Адміністративна правоздатність — це здатність суб’єкта мати права і юридичні обов’язки у сфері державного управління. Правоздатність з’являється з моменту виникнення суб’єкта. Якщо йдеться про фізичну особу, — то з моменту народження громадянина; якщо про юридичну — з моменту державної реєстрації підприємства, закладу, організації. Припиняється — з моменту зникнення суб’єкта, тобто з моменту ліквідації підприємства, закладу, організації. А якщо йдеться про фізичну особу, то з моменту смерті.

5. Адміністративні дієздатність

Адміністративна дієздатність — це здатність суб’єкта самостійно, осмисленими діями реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов’язки у сфері державного управління. Вона є показова як для юридичних осіб, так і для громадян. Якщо адміністративна дієздатність державних органів і об’єднань громадян виникає й припиняється разом з їхньою адміністративною правоздатністю, то дієздатність громадян виникає з досягнення ними певного віку. Адміністративною дієздатністю не володіють душевнохворі та малолітні. Складовою дієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб’єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність.

6. Адміністративна деліктоздатність

Адміністративне законодавство України донині не передбачає адміністративної відповідальності юридичних осіб, хоча вказівка щодо її можливості вже має місце. Так, у ст. 25 Закону України ”Про насіння” від 15 грудня 1993 року наголошується, що юридичні і фізичні особи, винні у порушенні законодавства з питань насінництва, притягуються до дисциплінарної, адміністративної та кримінальної відповідальності, згідно із законодавством України.

Не визнаючи за юридичними особами адміністративної відповідальності, законодавець встановлює для них матеріальну та іншу відповідальність (наприклад, накладення на об’єднання громадян таких стягнень, як попередження, тимчасове призупинення діяльності, примусовий розпуск тощо), яка кваліфікується як ”заходи адміністративного характеру” (див.: Закон України ”Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” від 23 вересня 1997 року). Таку відповідальність доцільніше було б визначити терміном ”відповідальність в адміністративному порядку”.

Отже, адміністративна деліктоздатність полягає у здатності фізичних осіб нести адміністративну відповідальність, а юридичних осіб — відповідальність в адміністративному порядку, включаючи матеріальну.

7. Проблеми деліктоздатності фізичних осіб

Загальними ознаками, що характеризують винного, є досягнення певного віку та осудність особи.

Відповідно до ст. 12 КпАП адміністративній відповідальності підлягають особи, яки досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення 16-річного віку. Правовий статус осіб віком від 16 до 18 років, які вчинили адміністративні правопорушення, деякою мірою відрізняється від правового статусу повнолітніх правопорушників.

Іншою ознакою особи, яка може бути суб’єктом адміністративного проступку, є її осудність, тобто особа під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності могла усвідомлювати свої дії або керувати ними. Стан неосудності закріплено ст. 17 КпАП України.

Рівень інтелектуального розвитку особи дістає вияв у здатності останньої під час вчинення правопорушення усвідомлювати свої дії, а вольового — у спроможності керувати ними. Осудність та неосудність характеризують стан особи під час та стосовно вчинення певного правопорушення, а не її стан взагалі.

Неосудність — це єдність двох критеріїв: медичного та юридичного. У літературі визначається, що в законодавстві не закріплений механізм встановлення стану осудності людини, і тому адміністративне-правове поняття неосудності є декларативним [3, 40]. Більше того, воно фактично запозичено з теорії кримінального права та цієї галузі законодавство. Щоб звільнити особу від адміністративної відповідальності за станом неосудності, необідний висновок медичної експертизи та відповідне рішення суду.

Визнати особу неосудною може лише суд і щодо конкретного правопорушення. Тобто особа не може бути визнана неосудною на якийсь певний строк або назавжди, оскільки розлади психіки можуть бути тимчасовими і піддаватися лікуванню.

Індивідуальними особливостями наділена особа, яка поряд із загальними наділена додатковими, спеціальними ознаками, які законодавець включив як конституційні ознаки до складу адміністративного проступку. Така особа називається спеціальним суб’єктом адміністративної відповідальності. В ряді випадків загальних ознак недостатньо для визнання тієї або іншої особи суб’єктом споєння даного правопорушення. Тому законодавець, формулюючи правові норми, включає до складу проступку особливі, додаткові ознаки, які характеризують суб’єкт відповідальності.

У літературі спеціальними називають суб’єктів, наділених конкретними особливостями, вказаними в диспозиції статей або наділених особливими, додатковими ознаками, що обмежують можливість притягнення їх до відповідальності [8, 40].

Ознаки спеціального суб’єкта можуть бути різними. Законодавство про адміністративну відповідальність не дає визначення спеціального суб’єкта. Але аналізуючи склади правопорушень, можна розрізнити види спеціальних суб’єктів з такими ознаками:

— особливості правового статусу суб’єкта. Це — посадові особи, водії транспортних засобів, працівники торгівлі, підприємці, адвокати, військовозобов’язані, призовники, батьки або особи, що їх замінюють, суб’єкти дозвільної системи, іноземці та особи без громадянства;

— минула протиправна поведінка. Це особи, щодо яких встановлений адміністративний нагляд або особи, що скоїли адміністративне правопорушення вдруге;

— ознаки, що характеризують певний стан особи. Це — венерична хвороба, наркоманія, нетверезість та ін.

Причина включення таких ознак до складу адміністративного проступку полягає, по-перше, в тому, що деякі правопорушення можуть бути вчинені тільки особами, наділеними цими спеціальними, додатковими ознаками.

Так, ст. 210 КпАП України передбачає відповідальність певної категорію громадян — військовозобов’язаних і призовників — за порушення правил військового обліку.

По-друге, деякі правопорушення набувають того ступеня суспільної шкідливості, який викликає необхідність адміністративної відповідальності лише тоді, коли вони скоєні особою, наділеною ознаками спеціального суб’єкта. Це пов’язано з особливими правовими обов’язками спеціального суб’єкта. Так, порушити правила пожежної безпеки можуть і громадяни, і посадові особи.

Але підвищеної небезпеки подібні порушення набувають, коли вони вчиняються посадовими особами. Тому законодавець встановив підвищену відповідальність для таких осіб.

Деліктоздатність спеціальних суб’єктів у деяких випадках обмежена часовими рамками. Виникає вона з моменту набуття особою спеціального статусу (водія, посадової особи, військовозобов’язаного, піднаглядного тощо) і припиняється з позбавленням такого статусу.

Щодо деяких осіб законодавством встановлений певний порядок притягнення до адміністративної відповідальності або особливості застосування адміністративних стягнень. Таких суб’єктів у літературі іноді називають особливими [8, 41].

Проте наявність ознак так званого особливого суб’єкта не впиливає на кваліфікацію вчиненого. Вона має тільки характер юридичних наслідків або юридичних умов.

По-перше, ці ознаки можуть бути обставинами, що пом’якшують вину (наприклад, стан вагітності).

По-друге, до суб’єктів, наділених такими ознаками, не застосовуються деякі стягнення (наприклад, адміністративний арешт не застосовується до інвалідів І та ІІ групи).

По-третє, військовослужбовці та інші особи, на яких поширюється дія дисциплінарних установ, за адміністративні правопорушення можуть бути піддані не адміністративним стягненням, а дисциплінарним.

По-четверте, до неповнолітній віком від 16 до 18 років можуть застосовуватися заходи впливу, передбачені ст. 241 КпАП України.

Аналіз наведеного вище дає можливість дійти висновку, що застосування заходів адміністративного примусу, зокрема заходів адміністративної відповідальності, приводить до змін в адміністративно-правовому статусі громадянина. І в першу чергу це пов’язане з право обмеженнями, а також з покладанням на громадян обов’язків. Тому важливим завданням є забезпечення з боку уповноважених органів прав і свобод громадян при застосуванні до них примусових заходів.

8. Наявність прав у сфері державного управління

Суб’єктивні права у сфері державного управління — це надана і гарантована державою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливості (дозволеної) поведінки у правовідносинах, яка забезпечена кореспондуючим обов’язком іншого суб’єкта правовідносин.

Таким чином, суб’єктивні права у сфері державного управління такі:

а) можливість певної поведінки;

б) можливість, надана особі, яка володіє адміністративною правоздатністю и адміністративною дієздатністю;

в) можливість, надана з метою задоволення його інтересів у сфері державного управління і вирішення завдань, що стоять перед ним;

г) поведінка, що реалізується у правовідносинах;

д) поведінка у певних рамках, межах. Порушення цих меж (міри можливості поведінки) є зловживанням правом;

е) існують тільки у зв’язку з відповідними юридичним обов’язком з боку іншого суб’єкта правовідносин і без виконання цього обов’язку не можуть бути реалізовані;

ж) реалізація прав гарантується державним примусом щодо носія кореспондуючого обов’язку;

з) мають юридичну природу, оскільки надаються адміністративно-правовими нормами і гарантуються державою.

9. Наявність адміністративно-правових обов’язків

Діалектичною протилежністю суб’єктивних прав у сфері державного управління є суб’єктивні юридичні обов’язки. Вони нерозривно пов’язані і не можуть існувати один без одного, оскільки право суб’єкта не може бути реалізоване поза виконанням обов’язку другим суб’єктом. Таким чином, у державному управлінні існування обов’язків поза правами і навпаки — прав поза обов’язками позбавлено будь-якого сенсу.

Суб’єктивні адміністративно-правові обов’язки — це покладена державою і закріплена в адміністративно-правових нормах міра належної поведінки у правовідносинах, їх реалізація забезпечена можливістю державного примусу. Суб’єктивні адміністративно-правові обов’язки у сфері державного управління такі:

а) необхідна, належна поведінка;

б) можуть покладатися тільки на право дієздатну особу;

в) покладаються в інтересах інших осіб;

г) існують у правовідносинах;

д) не можуть існувати поза зв’язком із суб’єктивними правами у сфері державного управління;

е) реалізація забезпечується державним примусом;

ж) мають свої межі, міру;

з) мають юридичну природу, оскільки закріплені адміністративно-правовими нормами і забезпечуються застосуванням державного примусу.

У сфері державного управління суб’єктивні права і обов’язки мають як загальні, так й ознаки, що дозволяють їх розмежувати.

Об’єднує їх спільна адміністративно-правова природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність меж у поведінці (і те, і друге є мірою), належність особам, які мають адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність, наявність державних гарантій.

Відмінності полягають у тому, що:

а) права реалізуються в інтересах їх власника, а обов’язки в інтересах інших осіб;

б) права — це міра можливої поведінки, а обов’язки — міра належної поведінки.

10. Система суб’єктів адміністративного права

Адміністративне право наділяє правосуб’єктністю велике коло учасників соціальних зв’язків, про що свідчить велика кількість управлінських відносин у суспільстві, а система суб’єктів адміністративного права складніша, ніж системи суб’єктів будь-якої іншої галузі права.

Суб’єктами адміністративного права є й органи державної виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату, і органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, і адміністрація підприємств, установ, організацій, і виконавчо-розпорядчі структури органів місцевого самоврядування.

Суб’єктами адміністративного права треба визнати і структурні частини підприємств, установ, організацій, такі, як, наприклад, факультет, цех, відділення в лікарні тощо. Суб’єктами адміністративного права є громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни. Причому, правове становище суб’єктів одного рівня неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб’єктність громадян, то виявиться, що вона має різницю залежно від статі, віку, стану здоров’я (не всі можуть призиватися на військову службу, вступати у навчальні заклади тощо).

Серед іноземних громадян особливим адміністративно-правовим статусом наділяється біженці згідно із Законом ”Про біженців” від 24 грудня 1993 року.

Суб’єктами адміністративного права є також суди і органи прокуратури. На них, як і на всі інші організації, покладається обов’язок додержуватися пожежних, санітарних, та інших загальнообов’язкових норм і правил (витрата електричної енергії, сплата оренди).

Таким чином, для адміністративного права характерна наявність великої кількості суб’єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими властивостями. Цим зумовлене й існування кількох варіантів їх класифікації.

Суб’єктів адміністративного права можна поділити залежно від належності до державних структур (державні організації та їх представники і недержавні організації та їх представники); на суб’єктів колективних та індивідуальних; фізичних та юридичних осіб тощо.

Разом з тим, адміністративно-правова теорія нині має такі юридичні конструкції у даній сфері, які дають змогу здійснити класифікацію суб’єктів адміністративного права з урахуванням інтересів як науки і практики, так і навчального процесу в юридичних вузах. Враховуючи значущість і роль у системі управлінських зв’язків, а також місце в державно-правовій ієрархічній структурі, до основних носіїв суб’єктивних прав і обов’язків у сфері державного управління взагалі і виконавчої влади зокрема треба віднести:

1) Президента України;

2) органи державної виконавчої влади;

3) державних службовців, як суб’єктів, у діяльності яких об’єктиві-зуються повноваження державних органів управління;

4) громадян України, іноземців, осіб без громадянства;

5) органи місцевого самоврядування;

6) об’єднання громадян;

7) суб’єктів підприємницької діяльності

11. Проблеми класифікації суб’єктів адміністративного права

Важливе місце займає питання розподілу на види (класифікація) суб’єктів адміністративної відповідальності. Воно має не тільки теоретичне, але і велике практичне значення. По-перше, для індивідуалізації покарання, а по-друге, для полегшення роботи правозастосувальних органів.

Д.Н. Бахрах запропонував наступну класифікацію [3, 36]:

1.Фізичні особи:

а) громадяни;

б) іноземці й особи без громадянства;

в) посадові особи й особи, що займаються визначеною діяльністю;

2. Організації:

а) юридичні особи;

б) інші організації.

Дана класифікація є теоретично вірною, хоча трохи втратила актуальність. З рахунком сучасних соціальних відносин можна запропонувати наступний варіант:

1. Фізичні особи:

а) громадяни України;

б) іноземні громадяни (піддані), біпатриди, особи без громадянства.

2. Організації:

а) юридичні особи:

а.1) комерційні організації:

а.1.1) господарські товариства і суспільства;

а.1.2) виробничі кооперативи;

а.1.3) приватні підприємства;

а.2) некомерційні організації:

а.2.1) споживчі кооперативи;

а.2.2) суспільні чи релігійні організації (об’єднання), які фінансуються власником-засновником;

а.2.3) благодійні й інші фонди;

а.2.4) інші форми юридичних осіб, передбачені законодавством;

б) організації, які не є юридичними особами.

Дана класифікація, на наш погляд, відбиває сучасні соціальні відносини, в якої можливе втручання адміністративно-деліктних норм. У ній добре просліджується розходження між організаціями (колективними суб’єктами відповідальності). Для фізичних осіб більш підходить наступна класифікація: