Поняття, система та види кримінальних покарань

План

Вступ.

1. Поняття покарання.

2. Система кримінальних  покарань.

3. Види кримінальних  покарань.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного та культурно – виховного характеру. В системі цих заходів певне місце займає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка існує в санкції кожної кримінально – правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Ця думка потребує уточнення. Вона є слушною щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекаріа та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде вимушений карати за нього, знайшли свій розвиток і підтвердження в науці кримінального права та практиці боротьби зі злочинністю. В зазначеному аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, що їх скоїли, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить його каральній і попереджувальній суті як найгострішого, найсуворішого заходу державного примусу, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава приділяє покаранню досить велике значення у виконанні свого обов'язку захищати суспільний лад, політичну та економічну системи, права і свободи громадян, всі форми власності, а так само правопорядок від злочинних посягань.

1. Поняття та ознаки покарання

Покарання як один з центральних  інститутів кримінального права  є важливим інструментом в руках  держави для охорони найважливіших  суспільних відносин. Воно є провідною  і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Кримінальне покарання  являє собою реакцію держави  на вчинений особою злочин. Для самого ж злочинця покарання – це кримінально  – правовий наслідок скоїного ним злочину.

Поняття покарання в  тому виді, у якому воно викладено  в КК України 2001 року існувало не завжди. Більш того, справедливим буде сказати, що раніше в КК 1961 року взагалі не існувало чіткого визначення покарання. Дефініція покарання вироблялася поступово в теорії кримінального права. Вперше законодавче визначення поняття покарання було дано в КК 2001 року, тим самим припиняючи вічну дискусію. Хоча спроба закріпити в законі визначення покарання провадилася і раніш у ст. 28 Основ карного законодавства Союзу СРСР і союзних республік» 1991 року, але, як відомо, Основи 1991 року не набрали сили в зв’язку з розпадом СРСР.

Текст ст.50 діючого КК України говорить: “Покарання є  заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.”

Поняття покарання як міри означає, що кожен вид покарання  має кількісні границі і визначений зміст, тобто являє собою потенційно здійсненний спосіб впливу на засудженого, строго регламентований кримінальним законом. Ніхто не вправі виходити за межі кількісних і якісних характеристик покарання, встановлених законом. Тільки в рамках покарання як міри суд вправі на основі кримінального закону, визначаючи строк і режим покарання, встановити, в яких кількісних, а в ряді випадків і якісних межах застосовувати покарання до конкретної особи. Незаконним визнається позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, не передбачених кримінальним законом і які не є заходами примусового характеру.

Покарання може бути призначено тільки від імені держави, і є публічно-правовою, державною оцінкою діяння як злочинного, а особу, що вчинила цей злочин, як зобов’язаного перетерпіти покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили (ст. 1 КК). Отже, караність є складовою частиною кримінально – правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання — це передусім особлива міра державного примушування (в поріннянні з дисциплінарними, адміністративними, цивільно – правовими засобами), яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст. Покарання заподіює великі втрати волі, майна.

Покарання як примусовий захід закріплено в кримінальному  законодавстві, яким у нас є КК України. Усі нові закони, що встановлюють кримінальну відповідальність, підлягають включенню в цей кодекс. КК встановлює систему покарань – вичерпний і обов’язковий перелік видів покарань, розташованих у визначеному порядку в залежності від ступеня їхньої тяжкості (ст.51 КК). Даються також кількісні і якісні характеристики злочинів.

Визначення ст.51 КК України  засновані на нормах Конституції  України усі правові норми  про покарання, що містяться в  КК, КПК і інших нормативно –  правових актах, повинні відповідати положенням Конституції України і даної статті. Діючи від імені держави, органи і посадові особи, повноваження яких установлені Конституцією, несуть відповідальність за відповідність практики призначення і виконання покарання вимогам Конституції України, що має найвищу юридичну силу. (ст.8 КУ) У встановлених законом випадках посадові особи також можуть нести кримінальну відповідальність за порушення законодавства про застосування покарання до засуджених.

Присвоєння прав законодавчої влади або спроба підміни суду в області застосування покарання є зазіханням на правопорядок в Україні.

Всі учасники публічно –  правової  сфери зобов’язані  підкорятися рішенням, що вступили в законну силу про покарання, а держава в праві застосовувати для їхньої реалізації відповідні заходи впливу, тобто передбачені законом необхідні способи, що забезпечують підпорядкування осіб і органів такого роду рішенням, включаючи необхідні заходи фізичного впливу.

Примусовий характер покарання також означає обов’язок засудженого перетерплювати позбавлення й обмеження, зв’язані з застосуванням до нього покарання.

Кримінальне покарання  призначається за ті діяння, що є  злочинами, тобто містять всі  ознаки складу злочину і застосовується до конкретної особи.

Покарання призначається тільки за вироком суду і від імені держави. Так, відповідно до ст.62 Конституції України “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено  в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.” Згідно ж ст.124 Конституції України “Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.”

Покарання, на відміну  від інших примусових заходів, спричиняє  особливий правовий наслідок – судимість, що може бути знята чи погашена за певних умов, зазначених у кримінальному законі (ст.88 КК України).

Саме судимість відрізняє  кримінальне покарання від інших  засобів державного примушування. За своїм змістом судимість —  це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку.

Чинне кримінальне законодавство  України передбачає ряд заходів  кримінально – правового впливу. Вони можуть застосовуватись як до особи, яка вчинила злочин, так і до особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що не є злочином.

Серед цих заходів  провідну роль відіграє покарання. Його місце в системі заходів кримінально  – правового впливу зумовлене  тим, що:

а) покарання — це захід кримінально – правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи;

б) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи;

в) за своїм змістом  покарання є (і має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності.

2. Система кримінальних  покарань

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави  за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає  в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті те тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. Система покарань, встановлена т. 51 КК, і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів по застосуванню покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, тим самим створює базу і для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачені види і межі покарань за окремі злочини.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом  і обов’язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

Система покарань, встановлена  в ст. 51 КК передбачає 12 видів покарань. За ухилення від відбування цих покарань настає кримінальна відповідальність за статтями 389, 390 і 393 КК.

Усі покарання, що входять  у систему, можуть бути класифіковані  за певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі. Отже, за порядком призначення покарань КК підрозділяє всі покарання на три групи:

-основні покарання; 

-додаткові покарання; 

-покарання, що можуть  призначатися і як основні,  і як додаткові

Основні покарання – це покарання, що призначаються у вироці лише як самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися на додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання. До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання – це такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. До них відносять: конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові –  це позбавлення права обіймати певні  посади або займатися певною діяльністю і штраф. До основного покарання  може буте приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадках і  порядку, передбачених законом.

За суб’єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання призначаються лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватись до будь-якої особи (наприклад, тримання у дисциплінарному батальйоні призначається лише військовослужбовцям строкової служби).

За можливістю визначення строку покарання всі покарання  поділяють на строкові і безстрокові. При призначенні строкових покарань суд не має права вийти за межі цього строку, за винятком випадку, передбаченого в ст. 71 КК, коли призначається покарання за сукупністю вироків. Безстроковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі.

3. Види кримінальних  покарань

Існують такі види кримінальних покарань:

• штраф
• позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу
• позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
• громадські роботи
• виправні роботи
• службові обмеження для військовослужбовців
• конфіскація майна
• арешт
• обмеження волі
• тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців
• позбавлення волі на певний строк
• довічне позбавлення волі

Штраф

У переліку видів покарання  штраф стоїть на першому місці, як найбільш легке покарання за ступенем тяжкості. Вже з цього можна  зробити висновок, що законодавець вважає його ефективним видом покарання, яке з урахуванням обставин справи та особи винного може знайти широке застосування у судовій практиці. Підтвердження цьому дає простий підрахунок: якщо питома вага цього виду покарання, що згадується, в основному, як альтернативне, у санкціях статей та їх частин колишнього КК складає біля 29 відсотків, то у чинному Кримінальному кодексі — більш ніж 33 відсотки, тобто третину. 
     Штраф має психологічний вплив на засудженого, підтверджуючи докір держави тому, хто вчинив злочин, та тягне за собою суттєві матеріальні наслідки, що можуть зробити невигідною та небезпечною значну кількість майнових та інших злочинів. Суд повинен обов’язково розглядати можливість призначення штрафу у випадках, коли цей вид покарання передбачений відповідною статтею Особливої частини КК. 
     Може бути як основним, так і додатковим видом покарання. Як основний вид накладається у випадках і межах, встановлених Особливою частиною КК. Як додаткове покарання штраф може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено як додаткове покарання у санкції певної статті Особливої частини КК. На даний час чинний КК має лише дві статті, що передбачають штраф як додаткову міру покарання. Це ч.1 ст.144 — насильницьке донорство та ч.2 ст.367 — службова недбалість. 
Законом передбачені і деякі інші випадки застосування штрафу як міри покарання: 
     1) суду надане право за наявності певних умов призначати винній особі більш м’яке покарання, що не зазначене санкцією статті Особливої частини КК, за якою ця особа обвинувачується (ст.69). Таким більш м’яким видом покарання може бути і штраф, межі якого визначаються ст.53. 
     2) виправні роботи можуть бути судом замінені на штраф, якщо після постановлення вироку особа стала непрацездатною, із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт (ч.3 ст.57); 
     3) згідно зі ст.77 у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може призначити особі додаткові покарання, у тому числі штраф у межах строків, передбачених ст.53; 
     4) особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання за певних умов може бути замінена судом на більш м’яке покарання, яким може бути і штраф (ст.82), у межах, передбачених ст.53; 
     5) вирішуючи питання про звільнення від відбування покарання у виді обмеження або позбавлення волі жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за умисні тяжкі і особливо тяжкі злочини, при досягненні дитиною трирічного віку або в разі її смерті, залежно від поведінки засудженої, суд може замінити покарання більш м’яким, яким може бути і штраф (ч.4 ст.83) в загальних межах, передбачених ст.53 КК; 
     6) більш м’яким покаранням (у тому числі штрафом) може бути замінений визначений вироком суду вид покарання згідно з амністією та актом про помилування (ст.85, 86). 
    Стаття, що коментується, регламентує штраф не в конкретній сумі гривень, а у вигляді суми, яка відповідає певній кількості неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, офіційно встановленого державою. Загальний розмір становить від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Але в цій же статті передбачено, що зазначений розмір в статтях Особливої частини КК може бути вищим. Законодавець надав суду можливість самому вирішувати у кожній справі розмір штрафу та зазначив критерії такого розсуду: 
     - залежно від тяжкості вчиненого злочину. Наприклад, за одержання хабара ч.1 ст.368 передбачає штраф від семисот п’ятдесяти до однієї тисячі п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; 
     - з урахуванням майнового стану винного.  
     Штраф не повинен перетворитися ні в засіб відкупу від покарання, ні в засіб повного матеріального спустошення засудженого. Закон передбачає ситуацію, коли засуджений не може сплатити штраф. У таких випадках суд заміняє йому штраф покаранням у виді громадських або виправних робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімуми доходів громадян, але на строк не більше двох років.  
         Загальною частиною чинного КК, на відміну від попереднього, не передбачені дії, які необхідно здійснювати в разі злісного ухилення від сплати штрафу. Зважаючи на те, що такі випадки не виключені, примушування до виконання зазначених судових рішень здійснюється шляхом притягнення особи до кримінальної відповідальності за ч.1 ст.389.

Громадські  роботи

Громадські роботи —  один із видів покарання, коли особа  примусово залучається до роботи. У статті 51 цей вид покарання вважається більш м’яким, ніж виправні роботи, службове обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна, обмеження або позбавлення волі. Змістом даного виду покарання є покладення на засудженого трудового зобов’язання, від кількості, характеру і умов якого він ухилятися не має права. 
    У цій статті визначені параметри цих робіт, їх характер та умови: 
     - роботи безоплатні; 
     - роботи суспільно корисні; 
     - виконуються засудженим у вільний від роботи чи навчання час та не більше як чотири години на день, а неповнолітніми у віці від 16 до 18 років - дві години на день, але не менше 25 годин на місяць (ч.1 ст.100 КК). 
          Передбачені вказаним видом покарання роботи можуть бути будь-якого виду, у тому числі - трудомісткі; вони не пов’язані з основною роботою та спеціальністю засудженого. У той же час громадські роботи не повинні принижувати його честі й гідності або носити характер тортур. Вихідні дні та чергова відпустка засудженого по основній роботі не припиняють виконання покарання у виді громадських робіт. У той же час засуджений не може притягуватися до виконання громадських робіт під час хвороби або в інших ситуаціях, що заважають їх виконанню. 
         Вказаний вид покарання може бути лише основним. Строк громадських робіт передбачений у кількості від 60 до 240 годин, що складає 7,5-30 повноцінних восьмигодинних робочих днів, або від 15 до 60 чотирьохгодинних робочих днів. Строк громадських робіт для неповнолітніх у віці від 16 до 18 років - від 30 до 120 годин. 
Покарання у виді громадських робіт відбувається за місцем проживання засудженого і полягає у виконанні ним у вільний від основної роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Контроль за їх поведінкою здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого покладений на органи внутрішніх справ. Строк покарання у виді громадських робіт обчислюється в годинах, протягом яких засуджений працював за визначеним місцем роботи. 
Засуджені до покарання у виді громадських робіт зобов’язані: 
     - додержуватися встановлених відповідно до законодавства порядку та умов відбування покарання;  
     - сумлінно ставитися до праці; 
     - працювати на визначених для них об’єктах та відпрацьовувати встановлений судом строк; 
     - періодично з’являтися на реєстрацію та за викликом кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти її про зміну місця проживання.

Оскільки громадські роботи пов’язані  з фізичною працею, закон забороняє  їх застосування до певної категорії  засуджених, навіть якщо санкція статті Особливої частини КК, за якою вони засуджуються, передбачає таке покарання. 
          Так, не призначаються громадські роботи: 
     - інвалідам I та II груп; 
     - вагітним жінкам; 
     - особам, які досягли пенсійного віку; 
     - військовослужбовцям строкової служби. 
          Якщо особа після постановлення стосовно неї вироку визнана інвалідом І чи ІІ групи, досягла пенсійного віку, а жінка стала вагітною, кримінально-виконавча інспекція направляє до суду подання про звільнення особи від подальшого відбування покарання.

Виправні роботи

Виправні роботи є  основним видом покарання, яке характеризується тим, що особа примусово залучається  до роботи на вказаний у вироку строк  з утриманням у доход держави  визначеного судом відсотка її заробітку.

 Під час відбування покарання засудженому забороняється звільнятись з роботи за власним бажанням, без дозволу спеціальних органів, що здійснюють виконання вироків. Дозвіл може бути виданий після перевірки обґрунтованості причин звільнення. Відмова у видачі дозволу на звільнення повинна бути мотивованою та може бути оскарженою в установленому законом порядку. Якщо засуджений не має місця роботи, він повинен самостійно працевлаштуватися або стати на облік в органах служби зайнятості. В останньому випадку засуджений не може відмовитися від запропонованої органами служби зайнятості роботи або перекваліфікації. 
Виправні роботи є строковим видом покарання. КК встановлює їх мінімальний строк призначення — шість місяців. Максимальний строк виправних робіт залишений, як і раніше, — два роки.

Розміри відрахувань у дохід держави мають бути в межах від десяти до двадцяти відсотків (попередній Кодекс нижньої межі відрахувань не передбачав). Призначаючи покарання у виді виправних робіт, суд зобов’язаний визначити розмір відрахувань із заробітку засудженого. Відрахування проводяться з усієї суми заробітку, без виключення з неї податків та інших платежів, а також претензій за виконавчими документами. Відрахування не проводяться з пенсій, допомог, які одержуються в порядку соціального забезпечення та соціального страхування, виплат одноразового характеру та не передбачених системою заробітної плати.

Виправні роботи застосовуються як основний вид покарання та у випадках, передбачених санкціями статей Особливої частини КК. 
     У той же час передбачаються випадки призначення виправних робіт навіть тоді, коли вони не передбачені санкцією статті, за якою засуджується особа, а саме у разі: 
     - заміни штрафу при неможливості його сплати (ч.4 ст.53); 
     - призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст.69); 
     - заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст.82); 
     - заміни більш м’яким покаранням засудженим жінкам, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті, залежно від поведінки засудженої (ч.4 ст.83); 
     - заміни покарання більш м’яким на підставі закону про амністію або акта про помилування (ст.85).

Виправні роботи не застосовуються: 
     -до вагітних жінок та жінок, що знаходяться у відпустці по догляду за дитиною; 
     - до непрацездатних; 
     - до осіб, що не досягли 16 років; 
     - до осіб пенсійного віку; 
     - до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Якщо особа стала  непрацездатною після постановлення  вироку про застосування виправних  робіт, суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку: три встановлені законодавством неоподатковувані мінімуми доходів громадян за один місяць виправних робіт. 
          Ухилення засудженого від відбування виправних робіт передбачає кримінальну відповідальність за ч.2 ст.389 у виді арешту строком до шести місяців або обмеження волі до трьох років. 
          Ухиленням від відбування даного виду покарання є: невиконання встановлених обов’язків, порушення порядку та умов відбування покарання, вчинення проступку, за який винного було притягнуто до адміністративної відповідальності, допущення більше двох разів протягом місяця прогулів, а також більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця або поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного чи токсичного сп’яніння

Конфіскація майна

У відповідності зі ст.59 конфіскація майна полягає у  примусовому безоплатному вилученні  у власність держави всього або  частини майна засудженого, на яке  у нього є право власності. 
          До складу майна входять речі, предмети, грошові кошти, вклади в банку, акції, облігації, векселі, чеки, сертифікати та інші цінні папери. Конфіскуючи цінні папери, акції, держава набуває лише права вимоги на одержання у свою власність частини майна юридичної особи і тільки у випадках, коли це передбачено законом, наприклад при ліквідації господарського товариства.  
          Конфіскація майна, як додатковий вид покарання, призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині як обов’язкове або факультативне (необов’язкове) додаткове покарання. Закон (ч.2 ст.69) допускає можливість незастосування цього додаткового покарання як обов’язкового, але у випадках, що вказані в ч.1 ст.69, а саме: 
     а) за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину (п.8 постанови ПВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7); 
     б) з урахуванням особи винного.

Кримінальний закон  передбачає як повну конфіскацію (при  вилученні всього належного засудженому  майна), так і часткову (при вилученні  частки майна).

Заміна конфіскації  майна сплатою його вартості неприпустима. Винятком з цього правила є  випадки, коли підсудний має частку у спільній власності, наприклад  господарського товариства, яку виділити конкретним майном неможливо. 
          Конфіскація майна, як додаткове покарання, не може бути призначена при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням (ст.76, 77), а також неповнолітнім, навіть у тому разі, коли вони на час розгляду справи судом досягли повноліття (ст.98) 
          Від конфіскації майна як виду додаткового покарання необхідно відрізняти конфіскацію предметів, які фактично використано як знаряддя злочину або якщо вони були об’єктом злочинних дій. Таку конфіскацію називають спеціальною. Спеціальна конфіскація не є видом покарання, хоча передбачена в деяких санкціях Особливої частини КК (ст.176, 177 та ін.), а є способом вирішення питання щодо долі речових доказів.

Конфіскація майна як додатковий вид покарання не може бути замінена іншим покаранням. Звільнення від відбування такого покарання можливе лише при умовно-достроковому звільненні (ст.81), звільненні від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок та жінок, що мають дітей до семи років (ч.1 ст.79), а також на підставі Закону України “Про амністію” (ст.86 цього Кодексу), якщо на день звільнення або видання закону про амністію майно, що підлягає конфіскації, не було вилучене. 
          Не підлягає конфіскації майно, що належить засудженому на правах приватної власності чи є його часткою у спільній власності і необхідне для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік такого майна визначається законом України

Арешт

Арешт (лат. аrrestum — судова постанова) - примус, пов’язаний з ущемленням права на свободу, особисту недоторканність та прав користуватися і розпоряджатися своєю власністю, на таємницю листування тощо. 
          Конституція України (ст.29) гарантує громадянам України особисту недоторканність та встановлює, що ніхто не може бути заарештований інакше, як за вмотивованим рішенням суду і в порядку, встановленому законом. Закони України передбачають арешт особи: за адміністративним правом - як адміністративне стягнення; за кримінально-процесуальним правом - як міру запобіжного заходу, за кримінальним правом - як вид покарання. 
          Арешт, як вид основного покарання, — новий вид, який не передбачався КК 1960 р., він забезпечує тримання засудженого в умовах ізоляції на строк від одного до шести місяців. Умови ізоляції від суспільства характеризуються: 
     - роздільним триманням чоловіків, жінок, неповнолітніх та засуджених, які до цього вже відбували покарання у місцях позбавлення волі; 
     - поширенням на них обмежень, які кримінально-виконавчим законодавством встановлені для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі; 
     - забороною побачень, телефонних розмов з родичами, за винятком таких, що мають право за законом на надання правової допомоги, та за виняткових обставин, за яких може бути надане право на телефонну розмову; 
     - забороною на одержання посилок, передач, бандеролей, за винятком предметів одягу за сезоном; 
     - неможливістю пересуватися без конвою тощо. 
          Особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах. Оскільки арешт не передбачає обов’язкового притягнення засуджених до активної праці, цей вид покарання може застосовуватися до будь-якої категорії людей. Однак, виходячи з того, що засуджені до арешту перебувають в умовах строгої ізоляції, законодавець, керуючись принципом гуманізму, при призначенні цього виду покарання передбачає неможливість застосування арешту до осіб, які в момент винесення судом вироку не досягли 16-річного віку, а також до вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років. Щодо неповнолітніх злочинців, яким на момент постановлення вироку виповнилося 16 років, може бути застосований арешт у спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб (ст.101). 
          Звільнення від покарання у виді арешту за законом можливе лише у зв’язку з хворобою (ст.84) та на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст.85). 
          Як вид покарання арешт може бути призначений військовослужбовцю, у тому числі і за військові злочини (ч.1 ст.406 та ч.1 і 2 ст.413), і відбуває він його на гауптвахті, зберігаючи статус військовослужбовця.

Обмеження волі

Обмеження волі — новий  вид покарання у Кримінальному кодексі, він полягає: у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу; без ізоляції від суспільства; в умовах здійснення за нею нагляду; з обов’язковим залученням до праці. Кримінально-виконавчими установами відкритого типу є виправні центри, режим відкритого типу яких надає засудженим до обмеження волі право: 
     - носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грошима без обмежень;  
     - відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення до трьох діб один раз на місяць; 
     - засудженим може бути дозволено короткочасні виїзди за межі виправного центру за обставин, передбачених законом для осіб, засуджених до позбавлення волі, а також інших поважних причин; 
     - право на короткочасні виїзди за межі центру з поважних причин, перелічених у законі; 
     - проживання із сім’ями в орендованому або придбаному житлі при недопущенні порушень порядку виконання покарання; 
     - пересування без конвою. 
          Разом з тим засуджені, що відбувають покарання у виправних центрах, мають обмеження свободи, а саме вони зобов’язані: 
     - виконувати законні вимоги адміністрації центру, які стосуються порядку відбування покарання; 
     - сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією центру; 
     - постійно знаходитися у межах виправного центру під наглядом, залишати його межі лише за спеціальним дозволом адміністрації; 
     - проживати, як правило, у спеціально призначених гуртожитках за особистим посвідченням, яке видається взамін паспорта. 
          Крім того, засудженим заборонено: 
     - зберігати предмети, вироби і речовини, перелік яких визначений нормативно-правовими актами; вживати спиртні напої, пиво, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі речовини.

Обмеження волі, як вид  основного покарання, встановлюється на строк від одного до п’яти  років і застосовується у випадках, вказаних у санкціях статей Особливої  частини КК. Більшість із тих, що передбачають як альтернативу покарання і обмеження волі, не вказують мінімального строку. Тому при його призначенні слід виходити з мінімального строку, встановленого ст.61, а саме одного року. 
          Покарання даного виду передбачає психологічний вплив на засудженого, дає можливості для нагляду за його поведінкою, обмежує особисті права засудженого, а також покладає на нього тягар, пов’язаний з необхідністю додержуватися режиму, котрий існує у спеціальній установі, передбачає підкорення порядку даної установи, що обмежує потреби засудженого. Безумовно, досягнення мети покарання значною мірою залежить від стану справ в установі, яка забезпечує виконання обмеження волі. 
          Кримінальне покарання у виді обмеження волі, як і громадські та виправні роботи, пов’язане з фізичною працею. Відповідно до цього вказаний вид покарання призначається працездатним засудженим. Закон взагалі забороняє застосовувати його щодо: 
     - неповнолітніх; 
     - вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 14 років; 
     - осіб пенсійного віку; 
     - військовослужбовців строкової служби; 
     - інвалідів першої та другої груп.