Порядок припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та звільнення з посади

ЗМІСТ

1. Правова основа організації та діяльності інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини…………………………………………………………..2

2. Історія становлення інституту омбудсману на правовому просторі світу………….6

3. Форми діяльності і повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини…………………………………………………..……………………………..13

4. Порядок припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та звільнення з посади…………………………………………………19

Список використаних джерел……………..…………………………………………….21

1. Правова основа організації та діяльності інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Основними нормативними актами, за якими діє Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є статті 55 та 101 Конституції України та Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Стаття 1, розділу І «Загальні положення», Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» вказує, що в своїй діяльності Уповноважений керується й чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [1, 2].

Стаття 3 зазначеного Закону встановлює мету діяльності Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Це - захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами; запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Результати моніторингів за дотриманням та захистом прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими та службовими особами представляються у Верховній Раді України у вигляді щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні відповідно до п.17 ст.85 Конституції України та ст.18 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». У доповіді мають бути представлені також виявлені Уповноваженим недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, тобто фактично на Уповноваженого покладається обов’язок здійснювати експертизу законодавства в цій сфері. Чинне законодавство встановлює певні обов’язкові вимоги до змісту щорічних доповідей Уповноваженого з прав людини. Так щорічна доповідь повинна містити посилання на випадки порушень прав і свобод людини і громадянина, щодо яких Уповноваженим було вжито відповідних заходів, на результати перевірок, що здійснювалися протягом року, висновки та рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Крім щорічної доповіді, у разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина.

Особливість статусу Уповноваженого з прав людини, визначеного в статті 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», полягає в тому, що він не належить до будь-якої з гілок державної влади, а є органом «sui generis», особливого роду, з унікальним статусом. Реалізація його мандату в умовах сучасної України ускладнюється тим, що він не вписується у традиційно існуючу систему влади. Тому невідворотним на етапі його становлення є пошук оптимальних механізмів взаємодії з владними структурами, одночасно із збереженням свого незалежного статусу. Основні засади взаємодії Уповноваженого з прав людини з іншими органами полягають в тому, що його діяльність не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод людини. Уповноважений діє притаманними лише йому засобами та методами, а рекомендаційний характер його звернень не знижує його можливості впливу на поновлення порушених прав і свобод, що можливо за умови високого рівня правової культури відповідних посадових осіб.

Характерною ознакою при реалізації права на звернення до Уповноваженого з прав людини є безоплатна процедура – одна з форм правової допомоги, гарантованої ст.59 Конституції України. До того ж процедура звернення до Уповноваженого на відміну від звернення, наприклад до суду, не обтяжена зайвими формальними вимогами, є гнучкою, відкритою, порівняно швидкою, і, що важливо, спрямованою передусім на захист інтересів людини. Це значно спрощує процес звернення до Уповноваженого з прав людини, робить цю інституцію привабливим засобом відстоювання своїх порушених прав.

Процедура вибору та призначення на посаду Уповноваженого вказані в розділі ІІ Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку. Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради України.

Висування кандидатури для призначення  на посаду Уповноваженого здійснюється у двадцятиденний строк з наступного дня після:

1. закінчення строку, на який було призначено Уповноваженого, або припинення його повноважень чи звільнення;
2. оголошення результатів голосування, якщо Уповноваженого не було призначено.

Голосування проводиться під час пленарних  засідань Верховної Ради України  бюлетенями для таємного голосування, але не раніш як через десять днів і не пізніше ніж через двадцять днів після закінчення строку для  висування кандидатів для участі у виборах.

Призначеним вважається той кандидат, за якого  проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного  складу Верховної Ради України. Якщо на посаду Уповноваженого було висунуто більше ніж два кандидати і жодного з них не було призначено, Верховна Рада України проводить повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів. У разі якщо жоден із кандидатів на посаду Уповноваженого не набрав необхідної кількості голосів, знову проводиться висування кандидатур для призначення на посаду Уповноваженого.

При вступі на посаду Уповноважений на пленарному засіданні Верховної Ради України складає присягу. Повноваження Уповноваженого починаються з моменту складення присяги.

Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якої політичної партії. [2]

Для забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється  секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура  секретаріату, розподіл обов’язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про  секретаріат Уповноваженого Верховної  Ради України з прав людини. Положення  та кошторис секретаріату затверджуються Уповноваженим у межах кошторису  витрат, пов’язаних із діяльністю Уповноваженого. Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснюються Уповноваженим.

При Уповноваженому з метою надання консультаційної  підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і  свобод людини і громадянина може створюватися консультативна рада (яка  може діяти і на громадських засадах) із осіб, що мають досвід роботи в  галузі захисту прав і свобод людини і громадянина. [2,ст.10]

Уповноважений має право призначати своїх представників  у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Організація  діяльності та межі повноважень представників  Уповноваженого регулюються Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яке також затверджується Уповноваженим. [2]

Таким чином  закріплена Конституцією України та Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» організація діяльності відповідає основним положенням та принципам міжнародного інституту омбудсмена. Той аспект, що Уповноважений діє частково незалежно від інших органів державної влади та управління вказує на високий рівень лібералізму та демократичності в нашій державі, визнання людини, її прав та свобод найвищою державною цінністю.

2. Історія становлення інституту омбудсману на правовому просторі світу

Характерною особливістю інституції омбудсмана стало те, що її утвердження  в більшості країн світу відбувалося  в уже існуючій системі органів  державної влади і тому необхідно  було враховувати національні, правові, культурні та інші особливості. Тому, попри єдині принципи концептуальної побудови цього інституту, у світі  важко знайти дві такі інституції, які були б цілком тотожні. Але  можна виділити окремі загальні риси, які об’єднують всі ці інституції під однією родовою назвою – омбудсман, хоча в Україні це Уповноважений  Верховної Ради з прав людини, в  Іспанії, у ПАР – захисник народу, у Польщі – речник громадянських  прав, у Франції – посередник Французької Республіки, в Литві  – контролер сейму, в Греції –  захисник громадян, у Молдові –  парламентський адвокат, у Швеції, Фінляндії, Данії – омбудсман.

Однією з головних функцій омбудсмана у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід’ємним правом омбудсмана є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмана максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.

Характерною особливістю є незалежність інституції, що виявляється передусім у високому статусі посади омбудсмана, яка у більшості країн закріплена Конституцією, а також в обранні омбудсмана парламентом держави, що забезпечує його незалежність від усіх  гілок влади, включаючи законодавчу. Незалежність омбудсмана передбачає неприпустимість і пряму заборону втручання у його діяльність органів державної влади, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації. В суспільстві омбудсман виступає своєрідним арбітром між людиною та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено.

Внутрішній аспект незалежності омбудсмана передбачає наявність у нього  достатніх  фінансових ресурсів для виконання своїх  повноважень, а також з огляду на персоніфікованість інституції незалежність у здійсненні кадрової та організаційної політики [4].

У зв’язку з відсутністю у  омбудсмана імперативно-владних повноважень  одним з головних засобів його впливу на прийняття необхідного  рішення є гласність та поширення  інформації про порушення прав і  свобод людини у державі, передусім  шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних  доповідей.

Наведені характеристики у своїй  сукупності відображають лише найважливіші риси інституції омбудсмана. Залежно  від обсягу повноважень, сфери компетенції  та інших факторів умовно можна виділити кілька моделей омбудсмана в світі.

Найбільш поширеною з них  є так звана класична, або сильна, модель омбудсмана, вперше запроваджена у Швеції на початку XIX ст.

До цього часу не можна з упевненістю  сказати, які саме соціально-історичні  передумови привели до створення  цієї інституції у Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права  та поваги до індивідуальних прав людини, з другого – гостра боротьба за владу між шведським королем  та парламентом. У результаті цього  королівська влада була значно обмежена і парламент отримав право  обирати на противагу королівському  канцлеру юстиції парламентського  уповноваженого для здійснення незалежного  контролю за адміністрацією та судами. Це дістало відображення в Конституції 1809р. , згідно з якою у правовій системі Швеції вперше була запроваджена посада омбудсмана юстиції (justitieombudsman).

Характерними ознаками шведської  моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції. Так, омбудсман Швеції здійснює контроль не лише за центральними органами влади  та управління, а й за судами та місцевими  органами адміністрації, а також  збройними силами та навіть посадовими особами державних підприємств  у тому обсязі, в якому вони виконують  державно-владні функції. Для цього  в арсеналі омбудсмана є чимало засобів  впливу: право на необмежений доступ до протоколів та документів, у тому числі секретних; право законодавчої ініціативи; право ініціювати дисциплінарне  провадження стосовно осіб, які не виконують його вимог, і навіть накладати  штрафи; на правах надзвичайного прокурора  розпочинати судове переслідування посадових осіб за неналежне виконання  своїх обов’язків тощо [3].

Вищезазначені характерні риси шведської  моделі значною мірою сприяли  успіху та подальшому поширенню концепції  омбудсмана в Європі і світі.

Наступною країною, котра запровадила інститут омбудсмана у 1919р., стала Фінляндія, що дуже близька до Швеції за правовою системою. Тому і модель, запроваджена у Фінляндії, багато в чому схожа на шведську. Тут широка сфера компетенції і повноважень, серед яких: право ініціювати кримінальне переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, а також за рішенням парламенту виступати державним обвинувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції.

Поширення ідеї інституту омбудсмана в Європі

Після другої світової війни починається  активне поширення ідеї інституту  омбудсмана в Європі. Цей період характеризується значним посиленням виконавчої влади та її регламентуючої ролі в усіх сферах суспільного життя, що у свою чергу зумовило потребу  в додаткових засобах контролю за діяльністю органів адміністрації.

У 1952 р. інституція омбудсмана заснована в Норвегії. Спочатку її функції були обмежені лише контролем за збройними силами країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною адміністрацією.

Попри успіх шведської моделі, для  більшості країн світу інститут омбудсмана став відомим лише після  створення служби омбудсмана в Данії у 1953р. Саме ця модель, з огляду на близькість правової системи Данії як до романо-германської, так і до англосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання в світі. Повноваження датського омбудсмана були дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, але в той же час це був перший успішний експеримент по впровадженню нової  інституції в країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю адміністрації, якого не знали Швеція і Фінляндія.

Відтоді починається активне поширення  ідеї омбудсманства зі скандинавських держав до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.

Досвід країн континентальної  системи права почав активно  вивчатися і в країнах загального права. У 1967 р. закон про створення інституту омбудсмана приймається у Великобританії. Поштовхом до цього стало невдоволення громадян станом адміністрування в країні і зростанням у зв’язку з цим кількості скарг. Але з огляду на специфіку конституційної структури англійської держави, яка передбачає значні повноваження парламенту щодо контролю за діяльністю підзвітного йому уряду, у Великобританії була введена «слабка» модель омбудсмана. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, а також запровадженням так званого парламентського фільтра, в результаті якого було різко обмежено доступ до омбудсмана громадян. Така можливість звернень передбачена тільки через парламентаріїв.

Того ж 1967 р. інститут омбудсмана було створено у низці провінцій Канади. У 1979 р. його запровадили на території Австралії. В цей же період спостерігається зростання інтересу до інституту омбудсмана і у США. Основою став шведський аналог. Звичайно, інтерес американців до цього інституту ніколи не сягав такого рівня як, скажімо, в Європі, що пояснюється великою роллю судової влади в країні. В США також було запроваджено в окремих місцевостях інституції омбудсманів. У 1969 р. – на Гаваях, у 1971 р. – у Небрасці, у 1972 р. – в штаті Айова.  Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості омбудсманів на різних рівнях: штату, округу, міста.

У 1976 р. інститут омбудсмана був запроваджений у Португалії, а у 1981 р.– у сусідній Іспанії. Запровадження інституту народного захисника в конституційно-політичній системі Іспанії стало одним із найбільш вдалих державно-правових  нововведень після падіння диктатури Франко. Іспанцями обрана «сильна» модель омбудсмана, схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій запроваджені регіональні омбудсмани. Вони повністю незалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмана Іспанії, відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції. Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсманом провінції Каталонія та національним омбудсманом Іспанії, здійснюється на підставі двосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов’язана з федеративними особливостями Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у країнах з унітарним адміністративно-територіальним устроєм.

Різні моделі омбудсманів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у  Нідерландах, Франції, Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії та ін.

Особливістю французької моделі, запровадженої в 1973 р., є те, що медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмана. Крім цього, у Франції, як і у Великобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмана.

Нова хвиля ідеї омбудсманства, що сприяла зростанню авторитету та кількості цих  інституцій у світі, пов’язана з падінням «залізної завіси» і появою на карті Європи нових держав.

У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмана запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього інституту в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписався в діючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х років. Цьому значною мірою сприяв ідейно-політичний нейтралітет омбудсмана, пропаганда принципів правової держави та ієрархії цінностей, орієнтованих на права людини. Польська модель також побудована за «сильним» взірцем. Так, Омбудсман Польщі має право вимагати ініціювання дисциплінарного чи адміністративного провадження, а його повноваження в кримінальному та цивільному судочинстві прирівняні до повноважень прокурора.

Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмана було запроваджено в Угорщині, а у 90-хроках– у  Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані.

15 січня 1998р. набрав чинності Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». 14 квітня того ж року Верховна Рада України обрала першого в історії держави Уповноваженого з прав людини.

На сучасному етапі ідея омбудсманства переросла національні межі і все частіше використовується на регіональному та міжнародному рівнях.

Поширення служб омбудсмана в світі  стало поштовхом до створення у 1976 р. Міжнародного інституту омбудсмана, який об’єднує національні інституції більш ніж 50 країн світу, сприяє розвитку концепції омбудсмана в світі за допомогою досліджень, освітніх програм, публікацій і обміну інформацією, а також організації регіональних і міжнародних  конференцій.

У 1982 р. викладачі університету м. Інсбрук (Австрія) виступили ініціаторами створення  наукового товариства, головним завданням  якого стало дослідження феномена омбудсмана в Європі. З 1988 р. товариство отримало статус міжнародної громадської організації і зараз відоме як Європейський інститут омбудсмана. Основними напрямами діяльності цього інституту є поширення та сприяння розвитку ідеї омбудсмана в Європі, підтримка наукових досліджень у цій сфері, сприяння обміну досвідом на національному, європейському і міжнародному рівнях. Членами інституту є більшість європейських інституцій омбудсмана. У жовтні 1998 р. до Європейського інституту омбудсмана було прийнято Українського Уповноваженого з прав людини.

У 1993 р. згідно з положеннями Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу було запроваджено посаду омбудсмана в ЄС. Йому було надано право приймати до розгляду скарги будь-якої юридичної чи фізичної особи країни– члена ЄС та проводити розслідування діяльності інституцій і органів Європейського Союзу, за винятком Суду Європейських співтовариств та суду першої інстанції ЄС. Нині проводиться активна робота з підготовки єдиного кодексу поведінки службовців ЄС, що дало б змогу встановити чіткі критерії оцінки їхньої діяльності з боку європейського омбудсмана.

У 1999 р. після тривалих дебатів було запроваджено посаду Уповноваженого з прав людини в Раді Європи. Слід зазначити, що ця посадова особа не цілком вписується в концепцію омбудсмана, оскільки позбавлена такого важливого права, як право провадити конкретне розслідування на підставі скарг громадян або за власною ініціативою. Уповноважений з прав людини Ради Європи покликаний швидше здійснювати освітні функції та координуючу діяльність у галузі прав людини в рамках діяльності цієї європейської інституції. Процес визначення конкретної сфери його компетенції та повноважень ще не завершений. Першим Омбудсманом Ради Європи став Альваро Хиль-Роблес – в минулому Захисник народу Іспанії.

На сьогодні інституція омбудсмана на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.

Без перебільшення можна сказати, що інституція омбудсмана є не лише бажаним, а й необхідним елементом  національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі  перетворень у країнах, що стали  на шлях демократії та верховенства права.

3. Форми діяльності і повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Сфера компетенції  українського омбудсмана є досить широкою. Оскільки в законі немає жодних винятків щодо поширення юрисдикції Уповноваженого на конкретних посадових осіб, то предметом  його контролю є діяльність усіх посадових  та службових осіб органів державної  влади та місцевого самоврядування. У тому числі підпадає під юрисдикцію Уповноваженого і діяльність суддів. Безумовно, суди у своїй діяльності є незалежними і під час  здійснення своїх функцій не можуть зазнавати жодного впливу. У своїй  діяльності вони підкоряються лише закону. Тому контрольні функції Уповноваженого щодо діяльності суддів стосуються не суті судових рішень, а пов’язані, зокрема, з порушенням термінів розгляду справ у судах, недотриманням  процесуальних норм. Сфера компетенції  Уповноваженого поширюється також  на інших осіб, які в тому чи іншому обсязі виконують державно-владні функції.

Список  прав та обов’язків Уповноваженого досить широкий, але основна їх мета, це захист прав і свобод людини і громадянина, попередження випадків їх порушення, поновлення порушених прав і свобод та збільшення гарантії їх виконання. Конкретніше стаття 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначає такі права Уповноваженого:

1) невідкладного  прийому Президентом України,  Головою Верховної Ради України,  Прем'єр-міністром України, головами  Конституційного Суду України,  Верховного Суду України та  вищих спеціалізованих судів  України, Генеральним прокурором  України, керівниками інших державних  органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств,  установ, організацій незалежно  від форми власності, їх посадовими  та службовими особами;

2) бути  присутнім на засіданнях Верховної  Ради України, Кабінету Міністрів  України, Конституційного Суду  України, Верховного Суду України  та вищих спеціалізованих судів  України, колегії прокуратури  України та інших колегіальних  органів;

3) звертатися  до Конституційного Суду України  з поданням:

• про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;
• про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

4) вносити в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина;

5) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

6) на ознайомлення з документами, у тому числі тими, що містять інформацію з обмеженим доступом, та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах.

7) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

8) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

9) відвідувати без попереднього повідомлення про час і мету відвідування такі місця:

• місця, в яких особи примусово тримаються за судовим рішенням або рішенням адміністративного органу відповідно до закону, в тому числі ізолятори тимчасового тримання, кімнати для затриманих та доставлених чергових частин органів внутрішніх справ, пункти тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, кімнати для перебування тимчасово затриманих військовослужбовців, слідчі ізолятори, арештні доми, кримінально-виконавчі установи, приймальники-розподільники для дітей, загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації, центри медико-соціальної реабілітації дітей, спеціальні виховні установи, військові частини, гауптвахти, дисциплінарні батальйони, спеціальні приймальники для тримання осіб, підданих адміністративному арешту, міські, районні управління та відділи, лінійні управління, відділи, відділення, пункти органів внутрішніх справ, спеціалізовані автомобілі (у тому числі спеціалізовані автомобілі з конвоєм), приміщення (кімнати) для тримання підсудних (засуджених) у судах, заклади примусового лікування;
• психіатричні заклади;
• пункти тимчасового розміщення біженців;
• приміщення для транзитних пасажирів у пунктах пропуску через державний кордон;
• будинки дитини, дитячі будинки-інтернати, притулки для дітей, дитячі будинки, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, центри соціальної реабілітації дітей-інвалідів, центри соціально-психологічної реабілітації дітей;
• психоневрологічні інтернати;
• геріатричні пансіонати, будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів;
• пансіонати для ветеранів війни і праці;
• соціально-реабілітаційні центри.