Права жінок

     План 

     Вступ 

     1. Становище жінки в українському суспільстві

     2. Правове регулювання прав та  можливостей жінок в Україні 

     2.1 Правові акти міжнародного рівня

     2.2 Правові акти національного рівня

     3. Правовий захист жінок у трудовому законодавстві України

     4. Шляхи вдосконалення правового регулювання прав жінок в Україні 

     Висновки 

     Список використаних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     Проблема  створення ефективно діючого  правового механізму забезпечення для жінок рівних з чоловіками можливостей щодо участі у політичному та культурному житті України, доступі до матеріальних ресурсів значно актуалізується на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Відбувається усвідомлення того, що різниця між людьми, обумовлена біологічним статусом, не повинна розглядатися з точки зору чоловічої переваги, а потребує формування і вдосконалення юридичних гарантій захисту прав жінок. З самого моменту появи на світ жінка, як і чоловік, набуває права, які ґрунтуються на природних властивостях людини — право на життя, тілесну недоторканість, свободу. Тому надання рівних можливостей кожному члену суспільства (незалежно від статі), забезпечення гарантій вільного розвитку особистості, поваги честі і гідності жінок нарівні з чоловіками є вимогами часу, особливо для демократичної, правової, соціальної держави, якою прагне стати Україна. Сьогодні вирішення гендерного питання має допомогти у розв’язанні найбільш гострих соціальних, економічних та демографічних проблем суспільства. Визнання стратегічним напрямком розвитку України входження до світового співтовариства зумовлює критичне переосмислення патріархальні ідеї розподілу соціальних функцій чоловіка й жінки, перегляд законодавства та створення відповідного механізму реального забезпечення прав і свобод жінок, стимулювання їх участі у суспільних процесах, підвищення їх політичної активності. Даний механізм закладений ключовими міжнародними документами з прав людини, які визнала і ратифікувала Україна.

     Проблема  охорони, захисту, гарантування, дотримання прав та свобод жінок і раніше привертала увагу вчених, які досліджували окремі питання прав жінок та юридичні гарантії їх захисту в Україні. Однак, існує нагальна потреба розглянути в комплексі питання, що пов’язані зі статусом жінки у суспільстві, з принципово нової точки зору, а саме – з точки зору функціонування єдиного і цілісного механізму забезпечення прав жінок.

     Мета  реферату полягає у комплексному опрацюванні прав жінок, втілених у міжнародних актах і чинному законодавстві України, визначенні ступеню ефективності дії механізму їх захисту органами влади і громадськими організаціями як на національному, так і на міжнародному рівні, та запропонуванні шляхів його вдосконалення.

     Теоретична  база роботи ґрунтується на працях з юриспруденції, соціології та політології, автори яких заклали підвалини для дослідження проблеми прав людини або тією чи іншою мірою торкалися гендерного питання (С. Айвазова, Н. Антонюк, О. Балакірєва, О. Бандурка, О. Вороніна, В. Горшенєв, М. Козюбра, В. Копейчиков, Т. Кліменкова, К. Левченко, Є. Лукашова, П. Рабинович, О. Скакун, Ю. Тодика та ін).

     Забезпечення  прав і свобод людини визначає сьогодні діяльність держави, а творення нових форм суспільних відносин між статями на основі світових загальнолюдських стандартів дотримання прав людини є необхідною умовою перебудови України в контексті світового співтовариства, розбудови нових форм міжнародного спілкування.

     Визначення  в Конституції України принципу рівноправності жінок і чоловіків  свідчить про вихід Української держави й громадянського суспільства на європейський і світовий рівень розв’язання ґендерних проблем. 

     1. Становище жінки в Українському суспільстві 

     Сьогодні  у світі одним з найактуальніших  питань в сфері захисту прав людини є питання, щодо становища жінки  в суспільстві. В Україні цьому  питанню приділяється дуже багато уваги але не зважаючи на всі зусилля органів державної влади, ситуація і досі залишається повністю не вирішеною. Так вже історично склалося, що українська жінка в усі часи виконувала здебільшого роль господині дому та займалася вихованням дітей, а тому, звичайно ж, ніякого відношення до суспільної, громадської праці не мала. Це ж і стосується місця української жінки в політиці. Так, наприклад, одним з положень комуністичної ідеології емансипації жінок було масове залучення жінок в оплачувану трудову сферу поза домашньої працею. Протягом всього радянського періоду високий рівень зайнятості жінок в народному господарстві подавався як показник емансипації та досягнень соціалізму. Становище жінок було дуже тяжким, на підтвердження цього можна навести той факт, що після народження дитини у дуже короткі строки жінки вимушені були виходити на роботу та працювати як всі. Щодо місця жінки в політиці, то безперечно панівне становище займали чоловіки і ні про яку гендерну рівність не йшлося . Перетворення, що відбуваються у соціальній сфері українського суспільства вже значно покращили становище жінки але необхідно вказати і на те, що всі ініціативи які спрямовані на поліпшення становища жінки в українському суспільстві натикаються на перепони минулого. На щастя, згодом ситуація почала дещо змінюватись і роль жінки в суспільстві вже не обмежувалась роллю, виключно, господині дому.

     В сучасній Україні, правам жінок приділяється значно більше уваги але все одно, ще є певні питання які необхідно вирішити. Основний Закон держави – Конституція, містить норми, які дають певні гарантії жінкам. Так, ст. 24 Конституція України зазначає: громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується : наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами, щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною та моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам та матерям. Українське законодавство гарантує жінкам рівні права й умови праці, рівну її оплату, рівні можливості для самореалізації в усіх сферах громадського життя. На практиці Україна робить надто уповільнені кроки до цієї задекларованої мети, так як на справді ці норми не завжди виконуються. Значна кількість законів, прийнятих Верховною Радою України, мають прогресивний зміст і спрямовані на створення такого правового середовища, яке сприятиме подоланню існуючих проблем та утвердженню гендерної рівності але ці норми не завжди виконуються і цей факт дає можливість стверджувати, що жінка в Україні є однією з найменш захищених верств населення. Слід зазначити, що важливим кроком у регулюванні праці жінок є те, що Україна ратифікувала Конвенцію ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”. Але фактично законодавство України обходить рекомендації Конвенції ООН.

     Економічна  ситуація в Україні характеризується негативними показниками. Причому понад усе в цій ситуації страждають саме жінки. Відомо, що в Україні безробіття має жіноче обличчя. І треба відзначити, що держава в сучасних умовах не приділяє достатньої уваги вирішенню головних проблем жіноцтва взагалі та молодого жіноцтва зокрема. На сьогодні, основними видами дискримінації жінок є зниження розміру заробітної плати в порівнянні з заробітною платнею, що надається чоловікам; невмотивована відмова у прийнятті на роботу жінок віком від 45 – 55 років; незахищеність такої категорії жінок як молоді мами і т. д. Ще однією скритою формою дискримінації жінок, що розповсюджується серед роботодавців, є дискримінація на основі сімейного стану жінок. В даній ситуації мова йде про жінок які не перебувають у шлюбі або жінки, що тільки-но одружились. Як бачимо, невирішених проблем є багато. І залежно від того, наскільки буде вдосконалено законодавство України, щодо захисту прав жінок та на скільки ефективно буде реалізовано державну політику, щодо захисту цієї вразливої групи населення, настільки буде підвищено статус української жінки у суспільстві.

     Поруч з необхідністю законодавчого забезпечення рівних прав жінок та чоловіків не менш важливішим є рівень усвідомлення цієї проблеми як найширшим колом громадян у суспільстві. Громадська думка та стереотипи пересічних громадян щодо соціальних ролей жінки у суспільстві певною мірою відображають ситуацію, що склалася. Для того, щоб ситуація в Україні докорінно змінилась, поряд із заходами які застосовуються органами державної влади необхідно змінити традиційні уявлення та стереотипи, що існують у свідомості людей, особливо відносно прийнятих у суспільстві поглядів стосовно соціальних ролей жінок та чоловіків. 

     2. Правове регулювання прав та можливостей жінок в Україні

     Особливістю формування державної ґендерної  політики в Україні, на нашу думку, є те, що вона будується, по-перше, на основі міжнародних нормативно-правових актів, ратифікованих Україною, а по-друге, регулюється національними нормативно-правовими актами щодо рівноправності між жінками і чоловіками. Таким чином, правове регулювання державної ґендерної політики в Україні, на нашу думку, здійснюється нормативно-правовими актами двох рівнів: наднаціонального (міжнародного) та національного.

     2.1 Правові акти міжнародного рівня

     До  нормативно-правових актів наднаціонального рівня доцільно віднести, передусім, Загальну декларацію прав людини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Конвенцію ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”, яка була ратифікована Україною 12 березня 1980 р., та Декларацію Тисячоліття ООН, яку підписав Президент України на Саміті Тисячоліття у вересні 2000 р.

     У процесі реалізації в Україні положень Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” було виявлено певні проблеми, тому в 1995 р. відбулися парламентські слухання “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”, на яких прийняті рекомендації учасників парламентських слухань щодо реалізації Конвенції в Україні. Вони були затверджені постановою Верховної Ради України “Про рекомендації учасників парламентських слухань щодо реалізації в Україні Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”. У цих документах Кабінету Міністрів України рекомендовано спільно з парламентськими комісіями вжити заходів щодо їх реалізації, у тому числі створити відповідну нормативно-правову базу.

     Ще  одним надзвичайно важливим нормативно-правовим актом наднаціонального рівня слід вважати Пекінську декларацію та Платформу дій, схвалених Четвертою Всесвітньою конференцією із становища жінок, де визначено 12 проблемних стратегій (малозабезпеченість, освіта та навчання, здоров’я, насильство над жінками, збройні конфлікти, економіка, влада та прийняття рішень, механізми ґендерної рівності, права людини, засоби масової інформації, навколишнє середовище та проблеми дівчат), які визнані пріоритетними в підсумкових документах Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН “Жінки в 2000 році: рівність між чоловіками і жінками, розвиток і мир у ХХІ столітті” (червень 2000 року) та є підґрунтям формування правових норм ґендерної рівності в Україні.

     2.2 Правові акти національного  рівня

     До  нормативно-правових актів національного рівня, що врегульовують відносини у сфері державної ґендерної політики в Україні, належить, передусім, Конституція України. Україна згідно з вимогами вищезгаданої Конвенції ООН включила принцип рівноправності жінок і чоловіків до Конституції України, відповідні норми якої є основою подальшого розвитку ґендерного законодавства. Так, рівність прав і свобод людини й громадянина незалежно від статі визначається і гарантується ст. 24 Конституції України, в якій, зокрема, закріплено: “Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям”. Принцип ґендерної рівності закріплено також у ст. 51 Конституції України: “Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен з подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї... Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою”.

     З прийняттям Основного Закону конституційно-правове регулювання рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в Україні не тільки не завершилося, а навпаки, активізується й поглиблюється завдяки конкретизації відповідних конституційних норм у кодексах, законах, постановах, указах, розпорядженнях та інших правових актах національного рівня.

     Для чіткішого сприйняття цього масиву документів правового характеру  з метою можливого подальшого використання в рамках державно-управлінських досліджень та практичного застосування доцільно їх упорядкувати відповідно до існуючих класифікацій. Найбільш прийнятною з цієї точки зору видається концепція необхідного і достатнього складу нормативно-правових баз, автором якої є В.Бакуменко.

     Суть  цієї концепції полягає в розгляді нормативно-правових баз для будь-яких сфер діяльності як складних систем та виділенні в кожній з них трьох рівнів, найбільш суттєвих з погляду забезпечення виконання функцій такої бази, а саме - рівня функціонального ядра, рівнів необхідного та достатнього складу нормативно-правової бази. Виходячи зі змісту даної концепції основну складову (тобто, функціональне ядро) в структурі нормативно-правової бази державної ґендерної політики в Україні мають становити головні, системоутворюючі правові норми, без яких така база фактично неспроможна виконувати свої регулюючі функції і взагалі не може бути визначена як самостійна. Такими системоутворюючими нормами за своєю юридичною природою і призначенням є конституційно-правові норми, що регулюють відносини у сфері державної ґендерної політики і про які йшлося вище. Саме ці конституційно-правові норми й належать до першого базового рівня, тобто рівня функціонального ядра нормативно-правової бази правового регулювання рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в Україні.

     Керуючись основними положеннями підсумкових документів Пекінської конференції, з метою поліпшення становища жінок, підвищення їх ролі в суспільстві та здійснення пріоритетних і першочергових заходів щодо виконання заключних документів Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН “Жінки у 2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток та мир у XXI столітті”, а також з урахуванням необхідності забезпечення рівних умов для участі жінок і чоловіків у політичному, економічному, культурному й соціальному житті, Верховна Рада України ухвалила Засади державної політики України в галузі прав людини, Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок, Концепцію державної сімейної політики, Сімейний кодекс України, які, на мою думку, стосуються базового рівня функціонального ядра нормативно-правової бази державної ґендерної політики.

     Другий  рівень, що забезпечує правове регулювання  основних процесів і проблем у даній сфері діяльності, виходячи з вищезазначеної концепції визначено як рівень необхідного складу нормативно-правової бази правового регулювання рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в Україні. Цей рівень передбачає наявність правових норм, які, конкретизуючи й уточнюючи правові норми першого рівня, тобто конституційно-правові норми в зазначеній сфері, відіграють роль конкретного правового інструментарію правового регулювання і ніби створюють організаційно-правовий механізм реалізації відповідного законодавства. Правові норми такої юридичної природи можуть міститися у законах України.

     Виключно  законами визначаються, як записано в  ст. 92 Конституції України, права та свободи людини й громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина; основи соціального захисту, форми й види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці та зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства та батьківства; виховання, освіти, культури й охорони здоров’я; засади утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації; організація та діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби; організація і порядок проведення виборів та референдумів. Інтереси жінок і чоловіків захищаються національними законами та кодексами. Водночас положення законів не закріплюють відповідні процедури й механізми забезпечення рівності статей, а отже, залишаються декларативними.

     Те, що саме законом мають конкретизуватися конституційно закріплені права  та свободи, встановлюватися відповідні гарантії користування всіма конституційними правами без дискримінації за ознакою статі, визначено і Протоколом № 12 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1 Протоколу користування будь-яким правом, яке визнане законом, має забезпечуватись без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, приналежності до національних меншин, майнового стану, народження або будь-якої іншої обставини. У Пекінській платформі дій наголошувалося, що доти, поки в національному законодавстві і в національній практиці - у сімейному, цивільному, кримінальному, трудовому й торговельному кодексах та адміністративних правилах і положеннях - не будуть забезпечені повне визнання та ефективний захист, застосування, здійснення і дотримання прав жінок, передбачених у міжнародних договорах з прав людини, ці договори не будуть діяти. 

     3. Правовий захист жінок у трудовому законодавстві України

     Розбудовуючи  демократичну правову державу, Україна  на конституційному рівні проголосила  названі принципи (ч. З ст. 24 Конституції  України) і розробляє на їх основі відповідне законодавство, яке гарантує і має забезпечувати рівні  права і можливості жінкам та чоловікам відповідно до основних прав та свобод людини. Зокрема, і у таких питаннях як працевлаштування, прийняття на роботу, оплата праці, режим робочого часу і часу відпочинку, звільнення тощо.

     Слід  зазначити, що закріплюючи рівність чоловіка і жінки в названих вище галузях трудових правовідносин, українське законодавство про працю разом з тим певною мірою враховує особливості жіночого організму і встановлює спеціальні норми, спрямовані на підвищення охорони праці жінок. Певною мірою, але, на жаль, не належним чином (тоді як жіночий організм має фізіологічні особливості). На думку В.Толкунової, про це не можна забувати при працевлаштуванні жінок на підприємства зі шкідливими чинниками виробництва. Вплив останніх може поставити під загрозу не лише здоров'я жінки, а й материнство, здатність її відтворювати здорове покоління. Функція материнства необхідна для відтворення населення, вона є життєвою передумовою для існування та розвитку суспільства. Для виконання даної функції жінка має бути на певний строк повністю, а у подальшому частково звільнена від виконання інших соціальних функцій.

     Можна назвати низку факторів (суб'єктивного  й об'єктивного характеру), які  так чи інакше обмежують права  жінки у сфері праці й зайнятості, допускають можливість дискримінації щодо останніх. Наприклад, живучим залишається стереотип, що склався здавна та приписує жінці, перш за все, піклування про родину (дітей, чоловіка); оманливою є і поширена теорія гармонійного поєднання виробничої праці з материнством, оскільки за нею, на думку В.Прокопенка, приховується експлуатація жінок. Як це не дивно, жінка і сьогодні зазнає експлуатації з боку люблячих її чоловіків, суспільства (життя, здоров'я та існування яких великою мірою залежить від життя і здоров'я жінки), а також з боку дітей, що інколи не бажають утримувати себе самостійно. Криза економіки і особливості українського ринку праці (він тільки формується) ставлять жінок у нерівне становище ще при прийнятті на роботу, з цих же причин жінкам, котрі втратили роботу, важко знову її знайти. Особливо гострою ця проблема є для дівчат, що вперше шукають роботу, та для жінок передпенсійного віку. Жінки України мають значно менший доступ до системи підвищення кваліфікації, ніж чоловіки, що знижує їх конкурентоспроможність на ринку праці. Отже, прихована трудова дискримінація жінок виявляється ще на стадії їх прийняття на роботу. Підприємці віддають перевагу чоловіку, навіть якщо жінка має таку ж освіту та професійну підготовку. При цьому вони виходять з того, що участь жінок у роботі не буде безперервною і такою активною, як чоловіків. Тому що цьому, перш за все, заважають родинні обов'язки жінок.

     Перелік фактів, що свідчать про ті чи інші форми  дискримінації жінки, зокрема у  сфері праці й зайнятості, звичайно, не вичерпується зазначеними вище. Отже, перед державою постало нагальне питання, як, виходячи з вимог відповідних міжнародних документів (частину їх названо вище), Конституції України і тих обов'язків, які містяться у Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок (прийнятій постановою Верховної Ради від 5 березня 1999 р.), вирішити принципові проблеми, пов'язані з ліквідацією всіх форм дискримінації жінок. При цьому, щоб практично забезпечити рівноправність з урахуванням особливостей жіночого організму, держава повинна домогтися втілення у життя вже чинних законів (природно, за необхідності вносячи потрібні зміни й доповнення), якими передбачено спеціальні правила охорони праці жінок, пільги і додаткові гарантії їх трудових прав. Останні мають діяти з самого початку трудової діяльності жінок — при працевлаштуванні та прийнятті на роботу. 
Як відомо, Закон від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення» у ст. 5 передбачає додаткові гарантії зайнятості для жінок, які мають дітей до 6 років, що полягають у бронюванні робочих місць для цієї категорії жінок. Існують й інші нормативно-правові акти (серед яких основним, звичайно, є КЗпП України), що регулюють особливості працевлаштування та прийняття на роботу жінок.

     Так, згідно зі ст. 174 КЗпП та ст. 10 Закону «Про охорону праці» (в ред. від 21 листопада 2002 р.) забороняється застосування праці  жінок на важких роботах і роботах  зі шкідливими або небезпечними умовами  праці, а також на підземних роботах (крім деяких з них нефізичних або робіт із санітарного та побутового обслуговування). Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 р. № 256.

     Я поділяю думку Н. Шептуліної про те, що законодавство про заборону застосування праці жінок на важких роботах та роботах із шкідливими умовами праці спрямоване на запобігання впливу несприятливих виробничих факторів на здоров'я жінок та їх потомства. Хоча, досліджуючи це питання, В. Кокіна дійшла висновку: нині у більшості галузей та виробництв відсутні обмеження і заборони для використання праці жінок.

     Стаття 174 КЗпП України, крім заборони застосування праці жінок на важких роботах і роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, містить норму також про заборону залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми підіймання і переміщення жінками важких речей затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я від 10 грудня 1993 р. № 241.

     Частина 1 ст. 184 КЗпП забороняє відмовляти жінкам у прийнятті на роботу з мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям — за наявності дитини до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. Відмова у прийнятті на роботу таких жінок може бути не лише прямою, а й завуальованою — під «приводом» відсутності вакансій.

     Згідно зі ст. 21 КЗпП держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, від соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

     Власник або уповноважений ним орган  при прийнятті на роботу повинні  керуватися виключно діловими підходами. У ч. 2 ст. 184 КЗпП закріплено: при відмові  у прийнятті на роботу категоріям жінок, зазначених у ч. 1 даної статті, власник або уповноважений ним орган зобов'язані повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Крім того, відмову в прийнятті на роботу може бути оскаржено у судовому порядку. Причому згідно з п. З ч. 2 ст. 232 КЗпП право на оскарження у суді необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу надано ширшому колу жінок, ніж це передбачено у ст. 184 КЗпП. Стаття 232 КЗпП дає право на оскарження у суді необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу всім жінкам, які мають дитину-інваліда, а не лише одиноким матерям, котрі мають таку ж дитину. 
На думку О.Абрамової, забороняючи необґрунтовану відмову в прийнятті на роботу, законодавство встановлює обов'язок власника або уповноваженого ним органу, який відмовляє будь-кому в укладенні трудового договору, пояснити причину відмови. Причина відмови та її мотиви повинні відповідати вимогам законодавства і принципам добору кадрів за діловими ознаками.

     Відповідно  до ст. 9 Закону від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію»  всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань та функцій.

     Деякі науковці, зокрема О. Цепін, розглядають право на інформацію про умови праці як одну з правомочностей права на здорові і безпечні умови праці. Законодавець в імперативному порядку встановив для власника обов'язок роз'яснити майбутній працівниці її права й обов'язки.

     Як  зазначає В.Толкунова, влаштовуючись на роботу, жінка не завжди знає, наскільки шкідливі або важкі для її організму умови конкретної роботи. Тому, підкреслює вчена, закон допомагає жінці уникнути важких і шкідливих для неї умов праці. Забезпечуючи всім працівникам безпечні і здорові умови праці, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний приділяти особливу увагу жінкам: виконувати вимоги законодавства, враховуючи специфіку їх праці.

     Жінки часто виконують роботу в умовах з підвищеним для свого здоров'я  і життя ризиком. Тому в законодавстві, вважаю, при укладенні трудового договору з жінками, які поєднують роботу з материнством, слід закріпити: власник зобов'язаний поінформувати їх при влаштуванні на роботу саме про умови, пов'язані з ризиком для здоров'я і життя, під розписку.

     Так, В. Прокопенко дотримувався думки, що при обранні трудової діяльності робота жінки повинна бути гідною, добре оплачуваною, а не будь-якою, що дає якусь оплату та пільговий стаж. Пільги та переваги, передбачені законодавством про працю, підірвали конкурентну здатність жіночої робочої сили на ринку праці. Утримувати працівників, які мають багато пільг, власнику або уповноваженому ним органу невигідно, а змусити підприємців брати жінок на роботу в сучасних умовах практично неможливо. На думку Л.Чубар, ми не повинні забувати, що є біологічні фактори (пов'язані з вагітністю, годуванням грудної дитини тощо), що знову ж погіршує шанси жінки на ринку праці. У такому разі, якщо держава зацікавлена у появі нових поколінь, її завдання — створити стимули для роботодавців приймати на роботу вагітних жінок, жінок з малими дітьми. Формально законодавство проголосило рівність, але практично приймається велика кількість актів, які залишають можливості для дискримінації при прийнятті на роботу.

     У деяких зарубіжних країнах законодавство передбачає вжиття заходів, спрямованих на знищення фактів дискримінації жінок, зокрема при працевлаштуванні. Цікавим з цього питання є положення законодавства В'єтнаму про те, що підприємець зобов'язаний віддати перевагу жінкам, які відповідають критеріям професійного добору на вакантне робоче місце, якщо на останнє претендують як жінки, так і чоловіки. У цій державі встановлені податкові пільги для підприємств, які наймають велику кількість жінок.

     Сьогодні  жінки складають більше половини населення України, і наша держава повинна зробити все можливе для поліпшення їх становища у суспільстві. З цією метою необхідно розробити більш гнучку і оптимальну систему правового захисту жінок при працевлаштуванні та прийнятті на роботу, підвищити конкурентоспроможність жіночої робочої сили. Першочерговим завданням українського законодавця повинно стати створення умов, за яких жіноча праця на підприємствах, в установах і організаціях була б економічно вигідною і жінці, і роботодавцеві. 

     4. Шляхи вдосконалення правового