Правлыння князя ярослава

План

Вступ.

1. Біографія  Ярослава Мудрого.

2. На шляху  до Київського престолу.

3.Внутрішня та  зовнішня політика  Ярослава Мудрого.

4. Освіта і  культура.

5. Розвиток духовенства  на Русі.

6. Висновок.

7. Література. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Вступ

      Київська  Русь як державне утворення є, звичайно, значною віхою у історії українського народу. І хоча протягом своєї історії  Київська Русь переживала різні часи: від розквіту до повного занепаду, проте уся історія її творення виступає нині яскравим прикладом дивовижного  єднання, розумного та продуманого  правління, бажання піднести свою державу  до високого світового рівня.

      Історики  часто ділять політичну історію  Київської Русі на періоди. Перший період – швидкого зростання – охоплює  майже сто років: з 882-го року, коли на престол у Києві сів князь  Олег, і аж до смерті Святослава у 972-му році. Цей період характеризується стрімким розвитком Київської Русі як держави. Базуючись у вигідно  розташованому в стратегічному  плані місті – Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру –  так званий “шлях із варягів у  греки”, підкорили східнослов’янські  племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так  було створене величезне господарське та політичне об’єднання, здатне й  готове кинути виклик могутній Візантійській  імперії.

      Другий  період історики характеризують як добу зміцнення Києвом своїх завоювань  і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу  територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим та політично розумним кроком було впровадження християнства за часів  правління князя Володимира, що принесло на Руські землі абсолютно нову культуру й докорінно змінило світосприйняття  та самовираження населення Київської  Русі. Проте основна заслуга у  політичному об’єднанні, зміцненні  Руської держави та її неймовірно високому культурному злеті належить синові Володимира - мудрому державному діячеві, великому Київському князеві  Ярославу. 

      БІОГРАФІЯ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

     Ярослав Мудрий, син Володимира, народився близько 980 року, невдовзі після утвердження в Києві його батька. Матір'ю його була князівна Рогнеда, яку Володимир силоміць узяв за дружину, вбивши її батька і братів.

Ярослав Мудрий був другим сином Володимира й Рогнеди. Його дитинство пройшло  в передмісті Києва -- Предславиному, пожалуваному матері. Після прийняття  Володимиром християнства Ярослава охрестили під ім'ям Юрія. Після  досягнення повноліття княжича відправили в далеку Ростовську землю, простори якої треба було підкорити й освоїти. Слов'яни не так давно почали обживати цей край, що майже не визнавав над  собою влади Києва. Опинившись тут, Ярослав Мудрий узявся за князівське управління, спираючись на прибулих із ним дружинників. Водночас він навертав у християнство місцеве населення. На початку XI ст. ним було засноване  місто Ярославль.

Ярослав розпочав свою політичну кар'єру  дуже рано. На десятому році життя він  був відірваний від матері й поставлений  батьком намісником у Ростово-Суздальській землі. Коли у Новгороді Великому помер найстарший син Володимира Вишеслав, Володимир несподівано  для всіх перевів до Новгорода  малого Ярослава. В той час Новгород був другим за значенням містом Київської  Русі. Це свідчило про те, що мудрий державний діяч Володимир побачив  у малому хлопцеві риси майбутнього  правителя.

Період  князювання Ярослава Володимировича з 1019 по1054 роки позначився піднесенням  Давньоруської держави. До 1036 року мав  співправителем брата Мстислава: Правобережжя Дніпра належало Ярославові, Лівобережжя - Мстиславові.

Помер Ярослав Мудрий у Вишгороді на руках свого улюбленого сина Всеволода  й знайшов вічний спочинок у київському храмі, збудованому ним самим  в ім'я Святої Софії, премудрості  Божої.

37 років  правління Ярослава Мудрого заклали  міцний фундамент розвитку традицій  державотворення на українських  теренах. Протягом цього часу  Давньоруська держава зберігала  свою могутність і міжнародний  авторитет. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    НА ШЛЯХУ ДО КИЇВСЬКОГО ПРЕСТОЛУ

      Смерть  князя Володимира спричинилася до вже  звичної братовбивчої війни між  Рюриковичами. За підтримкою поляків  старший син Володимира Святополк (літописці часто називають його “окаянним”) нападає на своїх молодших братів Святослава, Бориса і Гліба  та убиває їх. Двох останніх, молодих  і особливо популярних у народі через  свою доброту та розсудливість, православна  церква приєднала до святих.

      Святополк святкував своє братовбивство як високу заслугу: він збирав жителів  Києва, дарував їм гроші, одежу та надіявся своєю щедрістю завоювати  їхню любов.

      Звістка про смерть Володимира та віроломство  Святополка досягла Новгорода, де правив молодший син князя Ярослав, котрий, зібравши дружину із сорока тисяч  русичів та тисячі варягів, виступає у похід проти загарбника.

      Святополк, дізнавшись про це, зібрав не менш чисельне військо, покликав печенігів і на берегах Дніпра, поблизу Любича, зійшовся з Ярославом. Проте битва  довго не починалася, оскільки жодне  військо не ризикувало на очах у  ворога переправлятися через глибоку  річку, яка їх розділяла. Нарешті  однієї ночі, коли Святополк не очікував нападу із протилежної сторони, воїни  Ярослава здійснили переправу і  напали на ворожий табір, пов’язавши голови хустинами, аби розрізняти своїх  та чужих. Святополк хоробро боронився, проте печеніги, відділені від  стану озером, не могли вчасно прийти йому на допомогу. Отже, Ярослав виграє битву, урочисто входить у Київ, а  Святополк рятується втечею.

      Проте Святополк навіть не думав поступитися  йому престолом і вдається до захисту  польського короля Болеслава, свого  тестя. Цей король, справедливо названий Хоробрим, був готовий помститися з свого зятя а також повернути  Польщі окремі руські міста, колись завойовані Володимиром. Посиливши своє і без  того досвідчене військо союзниками, найманцями, німцями, венграми, печенігами, розташувався станом на берегах річки Буг.

      За  декілька місяців до цього часу страшна  пожежа знищила більшу частину Києва. Ярослав, заклопотаний його відбудовою, заледве встигає підготувати  оборону. Вражені таким неочікуваним нападом, русичі переполошилися. Ярослав  поступився перемогою хороброму  ворогові, і лише з чотирма воїнами  повернувся до Новгорода. Там він, заручившись  підтримкою новгородців, збирає нову казну, знову наймає на службу варягів і  з новими силами виступає у похід  проти Святополка.

      Тим часом Святополк, боячись довготривалої  опіки тестя і бажаючи чим  швидше скористатися незалежністю, таємно віддає градоначальникам наказ умертвити  всіх поляків. Болеслав, дізнавшись про  змову зятя, покидає столицю разом  із деякими руськими боярами –  своїми друзями та численними скарбами, що належали Києву. Також він залишає  за собою ті руські міста в Галіції, що колись були польськими.

      Святополк, дізнавшись про скорий напад Ярослава, не маючи сильного війська, ні любові підданих, котра рятує монарха  в дні небезпеки, втікає із Києва  до печенігів, просити їх допомоги. Ті, у свою чергу, завжди готові спустошити руські землі, переходять її кордони  і наближаються до берегів Альти. Розпочалася жорстока битва. Вірна  новгородська дружина прагнула краще  вмерти за Ярослава, аніж скоритися  його братові. Надвечір битви Святополк  залишив своє розбите військо  і пустився навтіки. Він попрямував до Польщі, де не посоромився знову  скористатися милістю свого тестя  і закінчив своє життя десь у богемських пущах.

      Ярослав увійшов до Києва і, за словами  літопису, витер піт з чола разом  з хоробрим своїм військом, заслуживши сан великого князя Руського. Проте  міжусобні війни на Київських  землях ще не припинились.

      В Полоцьку тоді княжив Брячислав, син  Ізяслава і внук Володимира. Цей  юнак прагнув сміливими подвигами  ствердити свою незалежність: він  завойовує Новгород, грабує жителів  і з великою кількістю полонених  повертається до звого князівства. Проте Ярослав, виступивши з Києва, перестріває його і розбиває на берегах річки Судоми. Новгородські полонені були звільнені, а Брячеслав повернувся у Полоцьк, і, очевидно уклав мир з великим князем, оскільки Ярослав більше його не переслідував.

      Через деякий час проти Ярослава постає новий, набагато більш могутній суперник – син Володимира Мстислав, князь  Тмутороканських земель. Цей князь, народжений бути героєм, прагнув війни  і перемоги. Допомігши грецькому  імператору здолати хозарський каганат  на Тавриді, а також вигравши бій  з черкеським князем і захопивши  його територію, Мстислав більше не захотів  вдовольнятися областю Тмуторокань. Він збирає підвладних йому хозар, черкесів, або касогів, і направляється  до берегів дніпровских.

      Ярослава  в той час не було у столиці. Київські жителі зачинили браму міста  і не пустили його брата, проте  Чернігів, менш укріплений, прийняв  Мстислава. Великий князь приборкував  тоді народний бунт у Суздалі, де тоді був голод. Відновивши порядок в  землі Суздальській, великий княз поспішив у Новгород, щоб прийняти міри проти властолюбного брата.

      Великий князь вступив у Чернігівську область. Мстислав очікував його біля Листвена, на березі річки Руди, де він  і напав на Ярослава. Варяги зійшлися у хороброму бою із северянами. Проте цьго разу удача була на боці Мстислава: варяги, стомлені битвою з  чернігівцями, пригнічені палким боєм його дружини, відступили. Ярослав утік у Новгород.

      Проте Мстислав виявив великодушність по відношенню до брата, давши йому знати, щоб він  безпечно йшов до Києва і правив там, як старший син Володимира, над  усією праавою строною Дніпра. Ярослав боявся йому вірити, праавив  Києвом через своїх намісників і  збирав війсьько. Нарешті ці два  брати з’їхалися в містечку Городок  поблизу Києва, уклаали щирий  союз і поділили державу: Ярослав  узяв її західну частину, а Мстислав – східну. Дніпро слугувало кордоном між ними, і Русь, що десять років  терзалася міжусбними війнами, зовсім заспокоїлася.

      Щира  згода двох руських правителів тривала  аж до смерті одного з них. Мстислав, виїхавши на ловлю, несподівано захворів і помер. Він не залишив по собі спадкоємців: єдиний його син, Євстафій, помер за три роки до смерті батька.

      Ярослав стає монархом усієї Русі і починає  володарювати від берегів Балтійського моря аж до Азії, Венгрії та Данії. Із колишніх надільних князів залишився  один Брячислав Полоцький, котрий залежав  від свого дядька як від самодержавного владики. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВНУТРІШНЯ І  ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КНЯЗЯ. 

      Протягом  свого правління над Руссю  Ярославові неодноразово доводилося ставати  до меча: захищати Київ від навали печенігів  а також виступити війною грецького  імператора у 1043-ому році. Русичі перемогли  битву на морі, знищивши грецькі  судна. Адмірала Мономахів було убито, і Володимир, старший син Ярослава, Новгородський князь, прийшов до Києва із великою кількістю полонених. Ця війна наших предків з Грецією  була останньою, оскільки могутня Руська держава, знову поринувши у численні міжусобні війни по смерті Ярослава, швидко занепла.

      Ярослав заслужив у літописах ім’я мудрого  правителя; не здобув зброєю нових земель, проте повернув втрачене Руссю в  роки міжусобиць; не завжди перемагав, але завжди демонстрував відвагу; втихомирив свою батьківщину і любив свій народ.

      Зовнішня  політика Ярослава гідна силного  монарха: він навів жах на Константинополь  за те, що ображені русичі вимагали, та не знайшли там правосуддя, та, помстившись  Польщі і отримавши назад свої землі, все ж ствердив її цілісність та благополуччя.

      В цей же час Ярослав налагоджує стосунки із багатьма відомими правителями  Європи. У Польщі царював тоді Казимир, внук Болеслава Хороброго. В дитинстві  він був висланий разом з матір’ю  до Франції, проте згодом повернувся на польський престол. Прагнучи користуватися  прихильністю могутнього Ярослава, він  одружується із його сестрою, дочкою Володимира. В подальшому Ярослав  мав із зятем гарні стосунки, неодноразово допомагаючи йому у військових походах.

      У повістях Нестора-літописця зовсім не згадується про дочок Ярослава, але з інших джерел достеменно відомо про трьох: Єлизавету, Анну та Анастасію, чи Агмунду. Перша стала  дружиною Гаральда, норвезького принца, а потім і короля, який був знаменитий численними подвигами та здобутим у  воєнних походах багатством.

      Друга княжна, Анна, вийшла заміж за Генріха  І, короля французького. Папа оголосив кровозмішенням шлюб його батька із родичкою в четвертому коліні і вигнав його. Генріх, що був родичем усім сусіднім правителям, побоювався такої ж долі, тому обрав собі дружину із далеких земель. До того ж, Франція, ще бідна і слабка держава, могла пишатися союзом із Руссю, однією із наймогутніших держав Європи. Анна, по смерті Генріха, править державою разом із сином.

      Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла за короля венгерського АндреяІ, відкривши  таким чином русичам вихід  до Венгрії. Троє синів Ярослава також  були одружені із європейськими принцесами, а син Всеволод навіть був зятем  Візантійському імператору.

      У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готовність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв’язки. Тому престиж  Ярослава і справді був великим. Завдяки цим зв’язкам і грамотно провадженій мирній зовнішній політиці Русь розквітала, маючи можливість вести торгівлю з Візантією, Польщею, Німеччиною, з державами Кавказу  і Сходу.

      Проте гучна слава Ярослава спиралася  передусім на досягнення у внутрішній політиці. Завдяки його підтримці  швидко зростала церква. Засновувалися  монастирі, які перетворювалися  на осередки культури, населення ставало  дедалі урбанізованішим та освіченішим. особливо уславився князь будівництвом церков. За часів його правління  “золотоверхий” Київ ряснів понад 400 церквами. Свідченням княжої турботи  про церкву стало те, що у 1051р. він  уперше призначив митрополитом київським  русина Іларіона. Деякі історики розглядають  це як заперечення Києвом церковної  зверхності Константинополя. Проте, визнаючи факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, що патріарх константинопольській усе ж зберігав верховенство над київським митрополитом.

    І нарешті, блискуче і щасливе  правління Ярослава залишило  Україні пам’ятку, достойну великого  монарха. Ярослав, котрого розвали  Мудрим саме за цей здобуток, вперше за історію Русі звів  загальноприйняті у ті часи  закони у єдину “Руську правду”, яка стала правовим кодексом усієї країни.

      Так, у перших п’ятьох статтях Ярославового закону вказуються різні обставини  убивства, і відповідно до цього  вказується міра покарання за злочин. Наприклад, родичі убитого могли  у відповідь покарати убивцю смертю або ж стягнути з нього певну  суму грошей, що встановлювалася відповідно до соціального статусу убитого. Загалом же Ярославові закони визначали  особливу пеню за будь-які насильницькі дії, а також за різні види крадіжок. Варто відмітити, що визначені у  законі суми для тогочасного пересічного  жителя були достатньо високими і  такий підхід до суддівства у ті часи був досить дієвим.

      Окремий блок статей із Закону, присвячених  порушенню законів проти рабів  та вільних найманих працівників, і  досі привертає велику увагу, оскільки спрямований саме на захист прав останніх.

      Усі закони “Руської правди” Ярослава і досі викликають подив і захоплення. Написані у глибокому середньовіччі, вони торкалися усіх сфер життя громадян: вони регулювали і відносини боржників  та кридиторів, і сімейне право, і  спадкове, де головний акцент робився  на захисті прав жінок та дітей.

      Майже в усіх справах як обов’язковий елемент фігурували свідки, до яких ставилися окремі вимоги. Так, Ярослав  писав, що свідки обов’язково мають  бути громадянами вільними, лише при  гострій необхідності або у нескладних справах було дозволено спиратися  на свідчення раба або слуги. Главою првосуддя загалом був князь, а княжий двір – постійним місцем суду. Проте правитель часто передавав  ці повноваження синам або боярам. Чиновники, котрі вирішували кримінальні  справи, називалися вірниками. Кожен  суддя мав при собі помічника  та писаря. Вони брали пеню з громадян та податок по кожній справі. Це був  перший на Руських землях приклад  добре відлагодженої нормованої судової системи.

      Незадовго до смерті Ярослав спробував розв’язати ще одну проблему, яка терзала його і його батька Володимира, а саме: як запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило спалахувала після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в межах родини. За старшим сином Ізяславом Ярослав закріплював Київ і Новгород із навколишніми територіями; другому, Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду, - Переяслав; четвертому, В’ячеславу – Смоленськ, а молодшому, Ігорю, - Володимир-Волинський. Щойно в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав вершини всієї системи – київського престолу. Надаючи у такій спосіб кожному синові можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у які він колись був утягнутий.

      Хоча  деякий час система ротації влади  діяла переважно завдяки співробітництву  між трьома найстаршими синами –  Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом  перешкод. Найсерйознішою була та, що ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу –  спадкоємства від батька до сина. Внаслідок  цього характерною рисою по ярославової доби стали запеклі сутички між племінниками та дядьками, із збільшенням числа князів чвари все більше розгорялися.

      До  того ж над руськими кордонами  знову нависла давня загроза  зі степу, щоб цього разу довго  терзати Русь. Кочові племена половців, могутніших за печенігів, учинили ряд  нападів, небезпечно близько підходячи  до Києва і унеможливлюючи рух  торговельних караванів по Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях: неспроможні власним  коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених  права спадкоємства в системі  ротації влади, в боротьбі з суперниками  кликали собі на допомогу половців. Занурена у міжусобні чвари та підкошена внутрішніми війнами, Русь швидко почала занепадати. 
 
 

ОСВІТА  І КУЛЬТУРА

     За часів Ярослава Мудрого була розпочата кодифікація давньоруського права, результатом якої стало укладення так званої "Правди Ярослава", що становить найдавнішу частину кодексу законів, відомого як "Руська Правда". Вона визначала вартість життя певних категорій населення. Так найдорожче коштувало життя старших дружинників - 80 гривень; життя вільног населення - 40 гривень, а життя раба - 5 гривень.

З ім'ям Ярослава Володимировича пов'язаний і  небачений доти розквіт давньоруської  культури й наукових знань. Його можна  з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. Літописець Нестор з великою шаною та гордістю пише, що князь "до книжок виявляв  завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень. І зібрав книгописців  силу. що перекладали з грецької на слов'янську мову. І написали вони багато книжок... Цей же (Ярослав. - Авт.) засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, вчення одержуючи  книжне".

Як встановлено  наукою, більшість тих, перекладених з грецької та інших іноземних  мов, книжок були церковними, богослужебними. Поряд з ними поширювались на Русі вчені трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні  були створені як у Києві, так і  в інших містах Русі: Новгороді  Великому, Чернігові, Полоцьку. Не дивно  тому, що саме за Ярослава й, певно, за його ініціативою в Києві в 1037--1039 рр. було створено перший літописний звід. Вчені називають його найдавнішим. Так розпочалася писана історія  давньоруського народу.

Найдавніший звід ліг у підвалини наступних  літописів -- київських і новгородських. Сліди того літопису відшукані академіком О. Шахматовим у Несторовій "Повісті  временних літ" та в Новгородському першому літописі старшого й молодшого  ізводів. На давньоруських землях тоді виникло багато шкіл, у яких дітей  навчали грамоті. Дехто з істориків  припускає, що в Києві, напевне, при монастирях існували й навчальні заклади вищого типу, де студіювали історію, літературу, богослов'я, природничі науки.

Високий злет давньоруської культури й книжності  в роки князювання Ярослава оспівується  Нестором у таких словах: "Великою  буває користь від навчання книжного. Це -- річки, що напоюють всесвіт, це -- джерела  мудрості. Адже у книжках глибина  невимірна, ними ми втішаємось у журбі. Якщо сумлінно пошукати в книжках, то знайдеш велику користь для своєї  душі". Можливо, саме ці слова, та й  уся загалом розповідь літописців про любов Ярослава до вченості та мудрості, дали привід прийдешнім поколінням наректи його Мудрим.

Проспівавши панегірик книжкам і книжковій  мудрості, Нестор далі вмістив слова, над якими досі ламає голови не одне покоління вчених і любителів  старовини: "Ярослав же цей, як ми сказали, любив книжки й, багато їх переписавши, поклав до церкви святої Софії". Це книгозібрання  не дійшло до наших днів. Понині не вщухають карні, на нашу думку, спроби відшукати  бібліотеку Ярослава Мудрого в баштах чи мурах Софійського собору. Одні дослідники вважають, що вона загинула під час навали орд Батия на Київ у грудні 1240 р. Тоді сильно постраждав і Софійський собор. Інші гадають, що Ярославові книжки були розділені між  кількома церковними та монастирськими бібліотеками. Ми приєднуємося до такої  думки. На її користь існує-кілька аргументів. Наприклад, арабський мандрівник Павло  Алепський, що побував у Києві  влітку 1654 р., занотував: у чудовому зібранні книжок Печерського монастиря  йому трапилися написані на пергаміні, яким налічувалося не менше 500 років. Швидше за все, це й були книжки з бібліотеки Ярослава, що після смерті князя  перейшли немовби у спадок заснованому  ним Печерському монастиреві. Але  Печерська бібліотека загинула під  час страшної пожежі Києва 1718 р., а  з нею-одна з таємниць бібліотеки Ярослава. 

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ

    За Ярослава на Русі розвинулося монастирське життя, яке лише зароджувалося за Володимира. Трохи південніше Києва, на високому гористому березі Дніпра преподобний Антоній заснував знаменитий Печерський монастир. При Софії Київській та її митрополичій кафедрі Ярослав Мудрий організував освітній центр, де було створено першу на Русі бібліотеку, яка займалася великою перекладацькою діяльністю. З грецької на старослов'янську мову, зрозумілу всім освіченим людям Русі, перекладали книги не тільки церковного, а й світського змісту. Провідну ідейну та організаційну роль у культурно-просвітницькій роботі відігравав один з найближчих сподвижників Ярослава Іларіон, який раніше уславився своїми творами і промовами. Довкола Ярослава та Іларіона при Софії Київській утворилася своєрідна академія -- гурток добре підготовлених книголюбів, зайнятих не лише переписуванням та перекладом старих літературних текстів, а й творенням нових. Тут до 1037 р. було складено перший на Русі літописний звід, який поклав основу наступному давньоруському літописанню.

Ярослав Мудрий любив читати церковні книги  і проводити благочестиві бесіди зі священиками й ченцями. Він  неодноразово зустрічався з преподобним  Антонієм Печерським. Книги князь  читав удень і вночі, замовляючи для себе переклади й нові твори. З ім'ям Ярослава пов'язане створення  видатної пам'ятки вітчизняного середньовічного  права -- зводу законів "Руська Правда". За любов до знань і розсудливе, обачне управління державою Ярослава прозвали в народі "Мудрим". Цей  почесний епітет невіддільний від його імені.

Ярослав дбав про розвиток освіти в державі. За його розпорядженням було створено школу і бібліотеку при Софіївському соборі, яка славилася на всю Європу. При бібліотеці було зібрано перекладачів, які переклали давньоруською  мовою багато грецьких книг.

До історії  всіх часів і народів Ярослав  Мудрий увійшов і як людина, яка  зуміла сповна використати в інтересах  держави міжнародні династичні зв'язки. Недарма його називали "тестем Європи".

Ярослав постійно вживав заходів щодо поширення  і зміцнення християнства, оскільки розумів його величезне значення у зміцненні князівської влади  та консолідації всіх руських земель. За нього, як каже літопис, "почала віра християнська множитися і ширитися". Руська православна церква з ініціатив  князя запровадила спеціальний  Церковний статут, яким визначався її правовий статус у системі державного управління. Ярослав вважав за необхідне  домагатися більшої незалежності Київської  митрополії від Константинополя  і був ініціатором обрання  київським митрополитом пресвітера церкви села Берестове на Печерську  Іларіона, родом руського, а не грека, як було доти. Попередній митрополит, грецького  походження, намагався використати  в політичних інтересах Візантії формальну залежність руської церкви від Константинополя і цим  поставив себе поза колом державних  інтересів Ярослава.

Велике  значеннядля розвитку церкви та утвердження  християнського світогляду в суспільстві  мали еклезіястичні заходи Ярослава, який уперше запровадив канонізацію  національних святих. Насамперед святим було проголошено його батька, Володимира, визнаного великим просвітником Русі, який навернув свою державу до християнства. Згодом канонізовано його синів - Бориса та Гліба, як мучеників, що загинули від руки Святополка Окаянного  під час усобиці 1015 року. Канонізація  викликала появу агіографічної, тобто житійної літератури, мета якої була теоретично обгрунтувати право  кандидатів на роль святих і водночас ширити серед людності християнську мораль.