Предмет та мета естетики

            План

1. Термін «естетика».
2. Предмет та мета естетики.
3. Категорії естетики.
4. Прекрасне - найвища естетична цінність.
5. П’ять моделей прекрасного.
6. Особливості прекрасного.
7. Потворне — антипод, протилежність прекрасного.
8. Висновок.
9. Використана література.

Слово «естетика» (aistheticos) — грецького походження, у перекладі означає — той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. Термін «естетика» увійшов до науки в середині XVIII ст. Вперше його застосував німецький філософ А. Баум-гартен для позначення нового розділу в філософії. А. Баумгар-тен увів у філософію розділ «Теорія чуттєвого сприйняття» і запропонував назвати його терміном «естетика». Він міцно укоренився у філософській термінології, і вже з ХVІІІ ст. естетику почали розуміти як науку, що вивчає лише «філософію прекрасного», або філософію мистецтва. У естетиків з’явився самостійний предмет вивчення.

Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її різноманітними напрямами: природою, суспільством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах, навіть у виробничій. Так, з естетичними властивостями явищ і предметів зустрічаємося, коли розглядаємо чудові квіти, величні споруди (наприклад, церкви, пам’ятки давнини тощо), нові технічні об’єкти (комп’ютери, машини, роботи та ін.), які створені працею людини, коли пишаємося високогуманними вчинками людей, високохудожніми творами мистецтва. Про людей, чутливих до краси, говоримо, що вони мають естетичне чуття. Процесу сприймання естетичного даємо назву естетичного сприйняття, результатом якого є естетичне переживання.

Отже, естетичні почуття, переживання, естетична насолода виступають як вияви естетичного ставлення до предметів або явищ дійсності. Різноманітні естетичні відношення, що виникають у людини (соціальної групи, суспільства) до дійсності, можна віднести до загального поняття «естетичне». Природу естетичного вивчає наука естетика.

Метою естетики є філософське вивчення мистецтва і формування критичних  суджень про мистецтво. Естетика охоплює крім питань стосовно природи  краси, також загальні питання щодо оцінки мистецьких предметів - що ми маємо  на увазі коли говоримо, що якийсь мистецький виріб є добрим і як ми визначаємо стандарти такого судження. Об'єктивні підходи твердять, що краса чи цінність є в самому об'єкті і що самі естетичні судження є або вірними або помилковими. Суб'єктивні погляди розглядають цінність як привнесену спостерігачем - вона може бути справою чисто особистих преференцій або, як вважав Кант, чимось, що може бути універсально узгодженим. Існують також різні підходи щодо оцінки краси і мистецьких виробів, включаючи аналітичні позиції, що обговорюють стандарти і логіку такої оцінки, і тих хто бере до уваги суспільне чи моральне значення мистецтва.

Категорії естетики - це естетичні відчуття, смаки, оцінки, переживання, ідеї, ідеали, естетичні міркування, судження. Категорії естетики історично змінюються і розвиваються, відображаючи певні етапи у розвитку людського пізнання.

Естетичні уявлення можуть існувати в нашому розумі як пари протилежних  категорій, боротьба протилежних сил: «прекрасне - потворне», «піднесене - низьке», «комічне - трагічне». Китайський мудрець  Лао-Цзи казав: «відкиньте прекрасне, і не буде потворного, облиште високе, і не буде низького». Естетичні категорії – це духовні моделі естетичної практики, де закріплено досвід опанування людиною світу.

В естетичній свідомості людства незмінним  зберігається існування естетичних категорій та їх глибинний зміст. Естетичні ж вподобання змінюються, як у часі, так і у просторі.

Естетична свідомість існує на рівнях:

Безсвідомому – як генетично успадкований від предків інстинкт

Чуттєвому – як емоційні стани

Розумовому – як усвідомлені  цінності, естетичні категорії

Естетичні категорії виступають мірилом  людських почуттів, порухів душі. Звісно, вони є відносними визначеннями, оскільки відчуття прекрасного у кожного  так чи інакше відрізняється. Вони розробляються  на основі побудови логічних визначень, які включають у себе найголовніші ознаки і риси того, що підпадає під  естетичну категорію. Правда, естетичні  категорії скоріше послуговують для наукового пізнання прекрасного, ніж основою для відчуття прекрасного.

релігійні, політичні, правові цінності

У соціальній практиці естетичне має  різнобічність проявів. Усвідомлення принципових типів естетичного ставлення до дійсності відбилося у створенні головних естетичних категорій, тобто основних форм естетичного і прекрасне – повторне, піднесене – низько, коміки-трагіка, що в свою чергу пов’язано з теоретичним відтворенням процесу виникнення першорядних типів людських почуттів: радості, захоплення, гніву, огиди, страждання, болю, сміху

Прекрасне – це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що вдосконалює життя.

Прекрасне – центральна категорія  естетики, в якій знаходять оцінку явища дійсності, твори мистецтва, які дають людині відчуття насолоди, втілюють у предметно-чуттєвій формі  свободу і повноту творчих  і пізнавальних сил і здатностей людини в усіх областях суспільного  життя: трудовій, соціально-політичній, духовній та ін. Це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що вдосконалює життя. Прекрасне – основна позитивна форма естетичного освоєння дійсності. В ній знаходить своє безпосереднє відображення естетичний ідеал. Найбільш близькі за значенням поняття: гармонійне, досконале, краса, гарне, вродливе, яскраве.

Секрет краси — це загадка життя. Розтлумачити його означає зрозуміти джерела людського буття. Над цією таємницею людство розмірковує багато сторіч.

Ускладнене завдання художнього осмислення світу породжувало  сумніви щодо можливості навіть з  допомогою найскладніших геометричних та арифметичних розрахунків виразно  передати закономірності існування  прекрасного. Альбрехт Дюрер, який протягом усього свого життя займався геометричними розрахунками, пов'язаними з пошуком ідеальних пропорцій (для цього ділив людську статуру на 1800 частин), все ж дійшов висновку про обмеженість формально-технічних прийомів для створення та осягнення краси: «Що таке прекрасне – цього я не знаю, хоча воно й міститься в багатьох речах. Якщо ми хочемо внести його в наш твір і особливо у людську фігуру, в пропорції всіх членів ззаду і спереду, це дається нам з труднощами, адже ми мусимо збирати все з різних місць. Нерідко доводиться перебрати дві чи три сотні людей, щоб знайти в них дві чи три прекрасні речі, які можна використати. Ось чому, якщо ти хочеш зробити хорошу фігуру, необхідно, щоб ти взяв від одного голову, від другого – груди, руки, ноги, кисті рук та ступні і так використав різні типи всіх членів. Адже прекрасне збирають із багатьох красивих речей, подібно до того, як з багатьох квітів збирається мед».

Підвищення ролі науки та раціонального мислення в культурі Нового часу суттєвим чином вплинуло на уявлення про шляхи й умови досягнення прекрасного, про значення естетичного суб'єкта в цьому процесі. Для естетики Відродження об'єктивність та абсолютність прекрасного не викликає сумніву. Активність суб'єкта полягає лише в умінні виявити і втілити красу. Нове ж пізнання краси потребує точності і ясності усвідомлення, краса осягається не почуттям, а розумом:

То смисл хай  буде найдорожчий вам, Красу ж  хай віддає віршованим рядкам. Правильна  оцінка естетичних властивостей предмета залежить і від художнього смаку, що характеризує міру творчого розвитку індивіда. У формуванні доброго смаку  вирішальну роль відіграє розум, який дає підставу судити про особистість. Отже, закладалося нове розуміння  прекрасного, яке ставало не тільки об'єктивною якістю предметів і явищ, а й пов'язувалося з відношенням  до цього процесу естетичного  суб'єкта, особистості.

Про підвищення ролі суб'єктивного моменту в розумінні  природи краси свідчить той факт, що родоначальник німецької класичної  філософії Іммануїл Кант розумів естетику як критику смаку. Він пояснював специфіку естетичного судження як судження смаку тим, що воно виражає наше почуття задоволення чи незадоволення і його підвалини суб'єктивні, тобто воно відбиває суб'єктивність ставлення до об'єкта. Але сама здатність естетичного судження спирається на загальні та необхідні апріорні (додосвідні) форми свідомості. У сфері естетичних суджень роль апріорної форми відіграє принцип доцільності. «Краса – це форма доцільності предмета, оскільки вона сприймається в ньому без уявлення про мету».

Таким чином. Кант, ставлячи питання про сутність прекрасного, виявляє, що прекрасне – це не тільки якість чи властивість предмета, об'єкта, а й ставлення суб'єкта до об'єкта, опосередковане апріорними формами  мислення. Це означає, що Кант вперше наголосив  на необхідності діалектичного підходу  до вивчення естетичних явищ.

Закладена Кантом традиція виявилась досить плідною, оскільки він першим порушив питання  про специфіку прекрасного як специфічного естетичного явища, акцентувавши увагу на відмінності естетичної якості предмета чи явища від чисто  природної натуральної його властивості  і якості. На думку Канта, прекрасне  є цінність, це те, що ми своєю доцільною  діяльністю надаємо життю, те, що пов'язане  з нашою волею, почуттями, уявленням.

Діалектичні положення  кантівської естетики в найбільш завершеному вигляді ми знаходимо  у вченні Гегеля, зокрема в його лекціях з естетики, предметом якої він вважав «царство прекрасного». Гегель одразу ж застеріг, що прекрасне в природі не є предметом естетики. Предметом естетики є тільки художньо прекрасне, «тому що краса мистецтва є красою, народженою і відродженою на грунті духу, і наскільки дух і твір його вищі за природу та її явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу».

Якщо перевести  термін «дух» на матеріалістичну  мову, то це означає, що людська діяльність, яка ґрунтується на соціальних якостях  і властивостях особистості, є вирішальним  фактором у формуванні прекрасного. Іншими словами: естетичні якості і  властивості людини є такими, що набуті нею внаслідок її специфічної  діяльності. Саме тому, зауважує Гегель, «наші уявлення про красу природи  надто невизначені, що у цій галузі ми позбавлені критерію .» 

Що ж до явищ людського духу – культури, мистецтва  – то, оскільки вони є продуктом  людської діяльності, критерій тут  визначається тим, «що у дусі наявне лише те, що він виробив своєю  діяльністю».

Ступінь досконалості твору мистецтва визначається рівнем відповідності між ідеєю (змістом) та його формою (суттєвим образним втіленням). «Прекрасне слід визначити як чуттєве  явище, чуттєву видимість ідеї» ". Змістом ідеї прекрасного, з погляду  Гегеля, є загальнолюдське, а формою її прояву у мистецтві – художнє. Отже, Гегель вважав, що наші уявлення про прекрасне соціальне обумовлені.

Концепція Гегеля активно вплинула на розвиток світової естетичної науки. Звичайно, сприймалася  вона не однозначно, проте причетних  до порушених ним проблем вона не залишила байдужими. Так, російський вчений М. Чернишевський з позицій фейєрбахівського матеріалізму не забарився з полемікою про джерело прекрасного. Не «всесвітній дух», а реальне чуттєве життя є джерелом прекрасного. «Прекрасна та істота, в якій ми бачимо життя таким, яким має бути воно за нашими поняттями», – пише Чернишевський у своїй дисертації «Естетичні відношення мистецтва до дійсності».

Подальший розвиток філософії довів, що ідея, поняття  прекрасного є соціальним, життєвим людським змістом, який є надбанням  суспільної практики, і відповідно вказав на джерело краси – людську  працю. Це зовсім не означає, що прекрасне  не існує об'єктивно. Навпаки, чим  вищий рівень суспільної практики, тим ширшим і повнішим є наше уявлення про прекрасне. Останнє існує  незалежно від нас і нашої  свідомості навіть у тому випадку, коли оцінюється продукт людської діяльності. Але здатність виявити прекрасне  або творити його належить лише суспільному  суб'єктові, що сформувався завдяки  практичному освоєнню світу, реалістичному  ставленню до дійсності. Оцінка ж  прекрасного залежить від смаку  та ідеалу особистості, через призму яких із світу людської культури вона робить відбір естетичних цінностей. Оцінка може бути істинною або хибною настільки, наскільки відповідає об'єктивній цінності прекрасного. Отже, прекрасне як естетична  категорія характеризує явища з  точки зору їхньої ціннісної естетичної довершеності.

Перша модель полягає у тому, що прекрасне розуміють як печатку, або втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.

Друга модель містить у собі розуміння людини як початку, джерела прекрасного, яка наділяє естетично нейтральну дійсність багатством свого духовного світу. В уявленні прихильників згаданої точки зору людина немов проектує, «позичає» явищам дійсності їх естетичний вимір.

На протилежність цьому послідовники третьої моделі у розумінні прекрасного бачать у ньому природний прояв якостей явищ дійсності, близький до їх природних особливостей — ваги, розміру тощо.

Четверту модель прекрасного складають уявлення тих мислителів, які визначають його у співвідношенні особливостей життя з людиною як мірою краси.

Нарешті, п’ята модель розуміння прекрасного постає з уявлення про те, що воно дійсно відтворюється у процесі зустрічі об’єктивних якостей з суб’єктивним сприйняттям людини. Але не будь-які об’єктивно існуючі якості дійсності ведуть до оцінки їх людиною як прекрасних, а лише ті, які збігаються з уявленнями про досконалу річ, явище, відношення тощо.

Отже, прекрасне — це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що сприяє вдосконаленню життя. Прекрасне як категорія естетики має декілька особливостей:

— дійсність містить у собі об’єктивну основу, підвалини прекрасного, що відбилися у так званих законах краси: законах симетрії, міри, гармонії, ритму тощо. Але слушно відзначити, що ідеальна симетрія часом сприймається людиною не як вияв досконалого життя, а як прояв смерті, а інколи порушення симетрії, ритму, гармонії — як вияв життя, що розвивається та вдосконалюється. Згадаймо з цього приводу образ панночки з геніального гоголівського твору «Вій»;

— прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про жіночу красу за античних часів, середньовіччя, Нового часу та у XX ст. суттєво відрізняються;

— уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, соціальної групи тощо, тобто від їх способу життя. Наприклад, витонченість та вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості тощо;

— ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури. З огляду на це красива, приваблива дівчина на Сході порівнюється з місяцем, а у слов’ян — з берізкою;

— розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання у сім’ї, у близькому оточенні тощо;

— прекрасне має специфічний вияв у різних сферах дійсності. Маючи на увазі природу, відмічається насамперед форма її явищ. У людині як прекрасне можна оцінити її зовнішній вигляд, поведінку, внутрішній світ, результати її діяльності. У суспільстві предметом естетичної оцінки стає ступінь досконалості суспільних відносин. Людство виробило особливий орган духовного життя, особливу його форму — мистецтво, — яка являє собою спеціально відібрану та оформлену дійсність, де завжди прекрасною (тобто досконалою) повинна бути форма, але прекрасне може стати (і стає) предметом художнього усвідомлення, що пов’язано зі змістом художнього твору. Стародавні греки знайшли спеціальний термін — калокагатія, — який означає збіг у явищі дійсності прекрасної форми та прекрасного змісту.

Потворне — антипод, протилежність прекрасного. Ця категорія пов’язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії, диспропорційності, неупорядкованості, та відображає неможливість або відсутність досконалості. Однак потворне має з прекрасним діалектичний зв’язок, який виявляється у деяких аспектах:

— потворне у негативній формі містить уявлення про позитивний естетичний ідеал і відбиває приховану вимогу або бажання відродження цього ідеалу;

— прекрасне та потворне можна розглядати як періоди розвитку одного і того ж явища, процесу. Особливо відверто цей зв’язок спостерігається у природі. Згадаймо слова шекспірівсь-кого Гамлета про те, що навіть таке божество, як Сонце, народжує гробаків, пестуючи промінням те, що вмерло. В. Шекспір вважав таке перетворення властивістю природи та суспільства;

— врешті, прекрасне та потворне співвідносні. Ще Геракліт мудро відмітив, що найпрекрасніша з мавп є огидною у порівнянні з людиною, а наймудріша людина у порівнянні з Богом здається мавпою — й за мудрістю, й за красою, й за усім останнім.

Відрізняють зовнішній прояв потворного — гниття, хвороба, розпад — та внутрішній. Стосовно людини — це моральний розклад, моральна деградація. Дослідженню цієї проблеми присвячена велика художня спадщина. Згадаймо п’єсу Л.М. Толстого «Живий труп», повість А.П. Чехова «Іонич», п’єсу М. Кропив-ницького «Глитай, або ж Павук», романи О. Уайльда «Портрет Доріана Грея», О. Бальзака «Шагренева шкіра» тощо.

                                                Висновок

Отже  прекрасне як естетична  категорія визначає  предмет  як

явище  з  точки  зору досконалості такі. Що мають  вищу  естетичну

цінність.  Розглянуті естетичні  категорії, що склалися  на  перших

етапах   розвитку  естетичного  знання,  відтворюють  найважливіші

процеси  естетичного  становлення  людини до  дійсності.  Категорії

естетики знаходяться в певному  зв'язку між собою.

Отже, якщо людина впізнає втілені  у життя свої ідеальні уявлення про  дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі явища як прекрасні; якщо зустрічаються з розпадом життя, з дисгармонією зовнішньою або внутрішньою, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне — найвища позитивна естетична цінність, а потворне — негативна естетична цінність.

  Використана література:

1. Естетика: Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук.
2. Естетика О. Лозовий
3. Лозовий В.О., Етика, Навч.посібн.К., 2002 р.
4. Левчук Л.Т., Естетика, К., 1997 р.
5. Левчук Л.Т., Онищенко О.І. Основи естетики: К., 2000 р.