План

Вступ

1.Припинення  суб’єктів господарювання шляхом  реорганізації

2. Припинення  суб’єктів господарювання шляхом  ліквідації

3. Відповідальність учасників процедури припинення суб’єктів господарювання

Висновок

Використана література

Вступ

     Необхідно визнати, що чинне законодавство  про припинення суб’єктів господарювання не є досконалим. Норми не забезпечують повною мірою правового регулювання  цього інституту права. Прийняті відповідно до ГК України законодавчі та підзаконні акти нерідко суперечать один одному і нормам самого ГК України, що викликає нестабільність у господарському обігу і судовій практиці. Недосконалість правового регулювання негативно позначається на практичній діяльності суб’єктів господарського права, породжує конфлікти і судові суперечки.

     Серед наукових досліджень у галузі правового  регулювання припинення суб’єктів  господарювання практично відсутні комплексні наукові роботи. Сучасні публікації у наукових виданнях з питань правового регулювання припинення суб’єктів господарювання переважно поверхові або фрагментарні та у більшості своїй є коментарями чинного законодавства.

     Загальним питанням припинення суб’єктів господарювання (юридичних осіб) присвячено норми  ГК України (ст. 59-61) та Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), зокрема ст. 104-112. А спеціальні положення, що регламентують виключення суб’єктів підприємницької діяльності з Єдиного державного реєстру, містяться в ст. 33-41 Закону України (далі ЗУ) “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” .

     Суб’єкти  господарювання можуть бути припинені  в результаті двох подій: реорганізації  та ліквідації .

     Головна відмінність двох способів припинення суб’єктів господарювання (шляхом їх ліквідації або реорганізації) полягає  в юридичних наслідках факту  припинення їх існування, в наявності  або відсутності правонаступництва.

     1. Припинення суб’єктів  господарювання шляхом  реорганізації

     Двоїстий  характер реорганізації, яка об’єднує ознаки створення і припинення суб’єкта господарювання, зумовлює доцільність  порівняння таких інститутів, як реорганізація  і ліквідація. Незважаючи на те, що і  реорганізація, і ліквідація у результаті дають припинення, між цими інститутами  є істотні відмінності. Зокрема:

     1. Суть реорганізації, в якій би формі вона не здійснювалася, полягає в тому, що всі права і обов’язки реорганізовуваного підприємства переходять до одного або декількох інших, тобто відбувається правонаступництво. У разі ліквідації ж підприємства, навпаки, права і обов’язки у порядку правонаступництва до інших осіб не переходять. Цю відмінність реорганізації і ліквідації суб’єктів господарювання закріплено в ст. 59 ГК України, яка вказує на таку ознаку ліквідації суб’єкта господарювання, як відсутність переходу прав і обов’язків ліквідовуваного підприємства у порядку правонаступництва до інших осіб.

     2. Особливістю реорганізації є те, що вона, як правило, веде до створення нових суб’єктів господарювання.

     Ліквідація  ж тягне за собою лише припинення діючого суб’єкта, але аж ніяк не виникнення нового.

     З цією особливістю реорганізації  пов’язана необхідність державної  реєстрації знову виниклих суб’єктів. Крім того, нові суб’єкти наділяються  правоздатністю також лише за умови  їх державної реєстрації.

     3. Документи, що оформлюють реорганізацію і ліквідацію суб’єктів господарювання, є різними.

     Згідно  зі ст. 59 ГК України реорганізація оформлюється або передавальним актом, або розділовим балансом, що містить положення про правонаступництво за всіма зобов’язаннями реорганізовуваного суб’єкта. Основним документом, що оформлює ліквідацію суб’єктів господарювання, згідно зі ст. 60 ГК України є ліквідаційний баланс (проміжний і остаточний).

     Правовий  аналіз відмінностей реорганізації  і ліквідації дозволяє зробити висновок про самостійність цих правових інститутів; їх спільна риса полягає  в тому, що вони в результаті ведуть до припинення раніше існуючих суб’єктів  господарювання.

     Відсутність формально-юридичного визначення реорганізації  у чинному законодавстві зумовлює необхідність вироблення такого.

     У вітчизняній юридичній літературі під реорганізацією найчастіше розуміється  припинення суб’єкта господарювання з переходом прав і обов’язків у порядку правонаступництва. Такої  думки дотримуються і деякі російські учені. Зокрема, Б.А. Суханов називає реорганізацією юридичних осіб їх припинення, яке тягне за собою, проте, перехід прав і обов’язків раніше існуючих осіб до інших юридичних осіб, тобто правонаступництво.

     К.Т. Трофімов вважає, що реорганізація – це припинення комерційної організації, пов’язане зі зміною її майнового комплексу (або організаційно-правової форми), направлене на досягнення мети, для якої організація створювалася.

     Реорганізацію і ліквідацію, на думку В.В. Долінської, слід розрізняти, враховуючи наслідки припинення діяльності юридичної особи: реорганізація – це відносне припинення її діяльності зі збереженням для функціонування в цивільному обігу майнової маси юридичної особи і переходом її прав і обов’язків у порядку правонаступництва до інших осіб; ліквідація – це абсолютне припинення діяльності юридичної особи без переходу її прав і обов’язків у порядку правонаступництва до інших осіб.

     На  думку В.С. Мартем’янова, реорганізація означає лише припинення існування підприємства в його колишньому вигляді (шляхом злиття, поділу, приєднання, перетворення в іншу організаційно-правову форму) без припинення його справ і майна на основі правонаступництва .

     У наведених тлумаченнях реорганізації  суб’єктів господарювання (юридичних  осіб), на наш погляд, не враховано  декілька важливих аспектів правової природи реорганізації:

     1. Є суттєва правова відмінність між тривалою процедурою реорганізації та одномоментним припиненням правоздатності суб’єкта господарювання. Нормами ГК України реорганізація розглядається у першу чергу як особлива процедура, що вимагає здійснення передбачених законодавством дій і прийняття обов’язкових актів, дотримання особливих термінів, оформлення підсумкових документів і державної реєстрації. Лише після завершення передбачених законом організаційних заходів відбуваються припинення прав і обов’язків реорганізовуваного суб’єкта господарювання і їх перехід у порядку правонаступництва до інших суб’єктів.

     2. Реорганізація може поєднувати елементи як створення, так і припинення. Зокрема, злиття, поділ і перетворення супроводжуються і припиненням, і створенням суб’єктів господарювання; у разі приєднання відбувається лише припинення приєднуваного суб’єкта; у разі виділення відбувається лише створення нового без припинення реорганізовуваного.

     3. Припинення реорганізовуваного суб’єкта господарювання не є метою реорганізації.

     Є очевидним те, що визначення реорганізації  виключно через призму припинення не відображає правової природи реорганізації  і не охоплює всіх форм її проведення, а саме – виділення. Тому актуальною є потреба в новому адекватному  визначенні реорганізації.

     Законодавчо реорганізацію закріплено в ст. 59 ГК України, де називаються чотири її форми: злиття, приєднання, поділ і перетворення.

     За  юридичними й економічними наслідками всі види реорганізації мають  такі спільні риси:

     1. Майновий комплекс, навіть зазнавши деяких змін, зберігається в господарському обігу.

     2. Зберігається цільовий характер діяльності.

     3. Суб’єкти з господарського обігу не виключаються, хоча і можливе зменшення їх числа.

     4. У результаті реорганізації відбувається перехід прав і обов’язків (правонаступництво).

     Однак кожна із зазначених форм має певні  особливості, які стосуються порядку  процедури їх здійснення, настання певних юридично значущих результатів  або законодавчої регламентації.

     Злиття  і приєднання є формами укрупнення суб’єктів господарювання. З економічної  точки зору вони є формами концентрації капіталу. Злиття і приєднання широко застосовувалися в умовах планової економіки, коли ставилося завдання укрупнення виробничо-господарських  комплексів, створення великих підприємств  і об’єднань, що охоплювали виробництво, постачання і збут продукції, науково-дослідні, дослідно-конструкторські і технологічні роботи.

     У радянській системі суспільного  виробництва господарська консолідація промисловості виражалася в концентрації виробництва .

     На  сучасному етапі розвитку економіки  можна виділити декілька основних мотивів, що зумовлюють проведення реорганізації  у формах злиття і приєднання: технологічна або економічна інтеграція, підвищення конкурентоспроможності на відповідному ринку, розширення ринку збуту товарів  і послуг, підвищення ефективності виробництва тощо.

     Злиттям суб’єкта господарювання визнається створення нового суб’єкта з переданням йому всіх прав і обов’язків двох або  декількох суб’єктів господарювання і припиненням останніх. Приєднанням  суб’єкта господарювання визнається припинення одного або декількох  суб’єктів з переданням усіх їх прав і обов’язків іншому суб’єкту господарювання.

     У зарубіжній юридичній літературі висловлювалася думка, що можливі випадки, коли в  результаті злиття двох або декількох  підприємств виникне не одне, а  декілька нових підприємств. У цих  випадках права й обов’язки підприємств, що зливаються, переходять до нових  підприємств у частинах, визначених планом реорганізації та розділовим балансом .

     Це  твердження є необґрунтованим з  двох причин. По-перше, наявність розділового  балансу характерна лише для реорганізації  у формі поділу і виділення (ч. 4 ст. 59 ГК України), але аж ніяк не злиття. По-друге, згідно з ч. 2 ст. 59 ГК України у разі злиття суб’єктів господарювання права і обов’язки кожного з них переходять до знову виниклого суб’єкта (за передавальним актом). Очевидно, законодавець невипадково використовує вираз “виниклий унаслідок злиття” в однині. Це означає, що в результаті злиття може утворитися лише один суб’єкт господарювання.

     Таким чином, злиття і приєднання як види реорганізації суб’єктів господарювання мають спільні та відмінні риси.

     Схожість  злиття і приєднання полягає в  такому:

     1. І злиття, і приєднання є формами укрупнення суб’єктів господарювання.

     2. У результаті злиття і приєднання відбувається припинення одного або декількох підприємств.

     3. Усі права й обов’язки підприємств, що припиняються, передаються у порядку універсального правонаступництва знову створеному або такому, що продовжує існувати, суб’єкту господарювання.

     Головне з погляду практики полягає в  тому, що у разі реорганізації у  формах злиття та приєднання не відбувається дроблення прав і обов’язків реорганізовуваних підприємств і до знову виниклого або підприємства, що збереглося, переходить усе майно реорганізовуваних суб’єктів та право власності на це майно.

     Обсяг прав і обов’язків кожного з новоутворених  у результаті розподілу суб’єктів  господарювання фіксується в роздільному  акті (балансі). При цьому зовсім не обов’язково, щоб перехід обов’язків відбувався пропорційно переданому майну. Співвідношення переданих активів  і пасивів законодавством не регламентується. Доцільність такого співвідношення визначається власником майна або  іншою персоною, уповноваженою до затвердження роздільного акта (балансу).

     У роздільному балансі визначається, які структурні підрозділи суб’єкта господарювання передаються кожному  з новоутворених. У ньому також  зазначаються всі договори, зобов’язання, позики та кредити банків із вказівкою  на те, за ким закріплюється їх виконання, в якому обсязі переходять права  й обов’язки за угодами, відповідальність за виконання виробничих та інших  завдань.

     Реорганізація у формі розділення шляхом приєднання означає процедуру, у результаті якої компанія без проведення процедури  ліквідації передасть усі свої права  й обов’язки більше однієї діючим компаніям. Аналог такого виду реорганізації  в російському законодавстві  відсутній.

     Компанія, реорганізовувана у формі розділення шляхом приєднання, не може стати акціонером компанії, до якої здійснюється приєднання.

     Хоча  поняття правонаступництва, у тому числі у разі реорганізації, вважається усталеною категорією в теорії права, слід зазначити, що правові дослідження  цього інституту відрізняються  розмаїтістю поглядів.

     З урахуванням викладеного можна  зробити висновок, що правонаступництво  – це складний інститут, якому законодавцем не приділяється належної уваги. Тлумачення його поняття та сутності в юридичній  літературі, законодавстві залишається  достатньо неоднозначним. Однак  не можна заперечувати те, що зазначена  конструкція притаманна як правовідносинам, що стосуються відступлення права вимоги та переведення боргу, так і правовідносинам, що стосуються реорганізації суб’єкта господарювання. У першому випадку  правонаступництво є метою. У  реорганізації ж підприємств  – одним з елементів складного  юридичного процесу, який тягне за собою  відчуження майна, прав і обов’язків відповідно до закону. А це істотно  впливає на правове регулювання  зазначених процедур, зумовлюючи ряд  розбіжностей.

     2. Припинення суб’єктів господарювання шляхом ліквідації

     Одним із способів припинення діяльності суб’єкта господарювання є його ліквідація. У порівнянні з реорганізацією законодавець приділяє значно більше уваги регулюванню  процесу ліквідації. Це викликано  тим, що майновий комплекс усувається з господарського обігу, незадоволені претензії кредиторів (у тому числі  і бюджету) вважаються погашеними, не виникає правонаступництва, і, отже, ліквідація організації справляє значно більший негативний вплив на нормальне  функціонування економіки.

     Загальний порядок ліквідації підприємств  визначено ГК України, ЦК України, ЗУ “Про господарські товариства” і “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців”.

     Відповідно  до ч. 6 ст. 59 ГК України суб’єкт господарювання ліквідовується:

• з ініціативи власника або уповноваженого ним органу;
• за рішенням засновників суб’єкта господарювання або їх правонаступників;
• за рішенням суду;
• у зв’язку із закінченням терміну, на який суб’єкт господарювання створювався;
• із досягненням мети, для досягнення якої було створено підприємство;
• через визнання підприємства банкрутом;
• внаслідок відміни державної реєстрації суб’єкта господарювання.

     Залежно від того, чия ініціатива лежить в основі цього процесу, виділяються  два види ліквідації: добровільна  і примусова.

     У першому випадку ліквідація здійснюється за рішенням власника або засновника суб’єкта господарювання (закінчення терміну, на який підприємство було створено, досягнення мети, для якої воно було створене).

     У другому випадку ліквідація відбувається за рішенням суду (відміна державної  реєстрації підприємства і визнання підприємства банкрутом). Таке рішення суд може прийняти у випадку, якщо у нього будуть на це встановлені законом підстави.

     Різноманітність організаційно-правових форм суб’єктів  господарювання і видів господарської  діяльності спричиняє певні відмінності  в процедурі ліквідації різних за вказаними ознаками суб’єктів. І  хоча в цілому процедура ліквідації є для більшості суб’єктів  господарювання однією і тією ж, ліквідація, наприклад, банківських і небанківських  фінансових установ має свої особливості.

     Етапи проведення ліквідації в основному  збігаються з етапами реорганізації, характеризуючись разом із тим деякими  особливостями. Деякі російські  учені виділяють п’ять етапів ліквідації юридичних осіб: публікація оголошення і виявлення дебіторів, складання проміжного балансу, реалізація майна, виплати кредиторам, складання  ліквідаційного балансу і внесення запису в державний реєстр. З урахуванням змін, що відбуваються з правонаступництвом суб’єкта господарювання і його майновим комплексом, доцільно виділяти лише три етапи (прийняття рішення про ліквідацію, власне процес ліквідації і державну реєстрацію).

     Усі заходи щодо ліквідації підприємства, окрім прийняття рішення про  ліквідацію, рішення про призначення  ліквідаційної комісії і повідомлення державного реєстратора про ухвалене рішення щодо ліквідації здійснює ліквідаційна комісія (ліквідатор).

     Крім  того, слід зазначити, що якщо на будь-якому  етапі самоліквідації буде зрозуміло, що майна підприємства недостатньо  для виконання всіх зобов’язань  і задоволення вимог кредиторів у повному обсязі, ліквідація такого підприємства вже проводитиметься  за процедурою банкрутства. У такому разі ліквідаційна комісія повинна  в місячний термін з моменту виявлення  такої обставини звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство.

     Процедура ліквідації починається з моменту  прийняття рішення про ліквідацію. Залежно від організаційно-правової форми суб’єкта господарювання рішення про ліквідацію має ряд особливостей, пов’язаних з його ініціатором (особа, орган); порядком прийняття й оформлення рішення Про ухвалене рішення ініціатор повинен негайно і письмово повідомити орган, який здійснює державну реєстрацію. Звичайно термін “негайно” є оцінним і неоднозначним поняттям, проте зловживати цим не слід. Як свідчить практика, краще проінформувати держреєстратора вже наступного дня після прийняття рішення про ліквідацію.

     Наступні  заходи, направлені на припинення підприємства, проводить ліквідаційна комісія (ст. 60 ГК України). Склад комісії або кандидатуру ліквідатора призначає власник за узгодженням з державним реєстратором не пізніше за два робочі дні після представлення останньому документів, що свідчать про ухвалене рішення ліквідовувати підприємство. Повідомлення про склад ліквідаційної комісії оформлюють у вигляді рішення засновників, після чого направляють відповідне повідомлення держреєстратору.

     Чинним  законодавством на ліквідаційну комісію  покладено обов’язок вжити необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості. Разом із тим законом  не визначаються “необхідні” способи виявлення і стягнення дебіторської заборгованості. Тому ліквідаційна комісія зобов’язана використати для цього всі способи і методи, що забезпечують реальний результат пошуку і виявлення боржників. На наш погляд, таку роботу доцільніше проводити відразу після інвентаризації і оцінювання майна суб’єкта господарювання. Для цього складається акт звірки розрахунків з кожним із дебіторів, який направляється їм з вимогою погасити заборгованість.

     Слід  зазначити, що законодавством не передбачено  можливості ліквідовуваного суб’єкта господарювання зажадати від свого боржника дострокового виконання обов’язків. У свою чергу нормативне закріплення такого права дозволить скоротити терміни ліквідації, а також захистить інтереси кредиторів. Саме це необхідно зробити законодавцю.

     Після закінчення терміну для пред’явлення вимог кредиторами ліквідаційна комісія складає проміжний ліквідаційний  баланс, який містить відомості про склад майна, перелік пред’явлених кредиторами вимог і результати їх розгляду. Проміжний баланс затверджується органом, що прийняв рішення про ліквідацію, за узгодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію.

     Проаналізувавши чинні нормативно-правові акти, доходимо висновку, що щонайменше три рази в  ході ліквідації суб’єкта господарювання складається так званий ліквідаційний  баланс (додаток З).

     Із  дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу ліквідаційна комісія починає  проводити розрахунки з кредиторами.

     Згідно  з ч. 1 ст. 112 ЦК України вимоги кредиторів задовольняються в такій черговості:

     - у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим пошкодженням здоров’я або смертю, і вимоги кредиторів, забезпечені заставою або іншим способом;

     - у другу – вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами, вимоги автора про платню за використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

     - у третю – вимоги за податками, зборами (обов’язковими платежами);

     - у четверту – усі інші вимоги.

     Вимоги  однієї черги задовольняються пропорційно  сумі вимог, що належать кожному кредитору  цієї черги.

      3. Відповідальність учасників процедури припинення суб’єктів господарювання. 

     Важливе значення для забезпечення належного  здійснення господарської діяльності в сучасних умовах має встановлення відповідальності учасників господарських  відносин, у тому числі і учасників  процедури припинення суб’єкта господарювання. Це служить необхідною передумовою  функціонування механізму забезпечення законності і правового господарського порядку в Україні. Ефективність господарського законодавства багато в чому визначається встановленням  системи санкцій за його порушення.

     У літературі наголошується, що в ГК України є багато новел, принципово нових підходів і рішень у правовому регулюванні господарських відносин. Це повною мірою стосується і правового регулювання відповідальності.

     Взагалі усі суб’єкти господарювання, знаходячись  у правовому полі України, об’єктивно підпадають під вплив правового  господарського порядку, визначеного  конституційними принципами, господарським  законодавством, юридичною доктриною  і правовими звичаями. Повною мірою це стосується і підприємств-порушників господарського законодавства, і суб’єктів господарювання, що припиняють свою діяльність добровільно або через неплатоспроможність шляхом проходження стадій процедури банкрутства.

     Загальні  принципи відповідальності учасників  господарських відносин встановлює розділ 24 ГК України. Згідно з ч. 1 ст. 216 учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами і договором.

     В основі визначення відповідальності в  ГК України лежить господарсько-правове трактування відповідальності через зазнання суб’єктом господарювання несприятливих економічних наслідків безпосередньо в результаті застосування до нього передбачених законом або договором санкцій (заходів відповідальності) економічного характеру .

     Таким чином, поняття господарсько-правової відповідальності визначається через  поняття господарських санкцій. При цьому в найменуванні ст. 217 ГК України господарські санкції названо правовим засобом відповідальності у сфері господарювання.

     Проте це не дає, на нашу думку, підстав ототожнювати господарсько-правову відповідальність і господарські санкції, оскільки господарсько-правова  відповідальність полягає в реалізації санкцій як заходів відповідальності. Санкція не є власне відповідальністю, оскільки є засобом примусу. До того ж несення відповідальності є наслідком застосування санкцій і проявляється в реалізації обов’язку особи, винної у вчиненні правопорушення, зазнавати обмежень особистого, майнового або організаційного характеру.

     Легальне  визначення господарських санкцій  містить ст. 217 ГК України, згідно з якою господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього наступають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій:

     а) відшкодування збитків;

     б) штрафні санкції;

     в) оперативно-господарські санкції;

     г) адміністративно-господарські санкції.

     Однак в юридичній літературі не склалося єдиного погляду щодо кола санкцій  господарсько-правової відповідальності. Їх кількісний склад залежить від  характеру і спрямованості впливу, механізму реалізації і підстав  застосування. Відповідно до однієї з  доктринальних класифікацій виділяють  такі форми господарсько-правової відповідальності: