Проблеми демократизації влади в Україні

    ВСТУП 

    Проблема  влади є центральною в політичній науці. Влада ~ це вид вольових відносин між людьми й політичними суб'єктами. Владу розуміють як здатність  і можливість реалізувати свою волю, впливати на поведінку та рішення  інших людей.

    Влада - це порівняно стійкі й стабільні  відносини, які дають змогу суб'єктові підпорядкувати об'єкт відповідно до своїх інтересів. Дії влади не завжди спрямовані проти інтересів  об'єкта. Влада - не тільки здатність  впливати на "щось" і на "когось". На відміну від впливу (дії), вона виражає сутнісну здатність, диспозицію, цим самим виступаючи різновидом каузальних зв'язків.

    Категорію влади розкривають у широкому й вузькому значенні. У першому - це владні відносини між суб'єктами різних рівнів, коли один з них має  змогу гарантовано й тривало  підпорядковувати собі іншого, застосовувати  при цьому будь-які засоби й  ресурси. У вузькому розумінні - це керівництво  державою або якоюсь іншою політичною структурою.

    Політична влада є особливим різновидом загального поняття влади. Під політичною владою розуміють спроможність певної групи, особи проводити свою волю і лінію у політиці та суспільних відносинах.

    Суб'єкт  влади може бути індивідуальний і  колективний, ним може виступати  і все суспільство. Таким суб'єктом  може бути партія, рада, хунта, революційний комітет тощо. Об'єктом влади виступає все, на що спрямована дія влади (особи, структури). Виділяють безпосередні суб'єкти влади, до яких належать політичні  структури, які мають відповідні засоби для досягнення цілей.

    До  джерел політичної влади належать: ідея, сила, авторитет, багатство, становище  в суспільстві, організація, володіння  інформацією.

    Кожна влада, якщо вона хоче бути ефективною, повинна спиратися на відповідні ресурси. Ресурси є основними  елементами влади, які визначаються як засоби, за допомогою яких суб'єкт  має здатність впливати на інших  суб'єктів.

    Можливість  розпоряджатися владою передбачає дотримання певних принципів. До основних належать: принцип збереження, дієвості, легітимності, принцип санкціонованих дій, колегіальності, відповідальності, культурності, самокритичності, відхід від вседозволеності.

    Політична влада має такі характерні ознаки:

а) домінування  владної волі;

    б) володіння апаратом впливу й управління;

    в) можливість застосування насилля до осіб, груп, суспільства;

    г) верховний суверенітет органів  влади над іншими структурами; ґ) легітимність.

Політична влада має свої особливі функції:

- інтегративну;

    - регулятивну;

    - стабілізаційну;

    - прогностичну;

    - визначення напрямків розвитку  суспільства;

    - контрольну;

    - розподілу основних цінностей  і ресурсів суспільства.

    У розвитку політичної влади проходять  подальші трансформації. Політична  наука акцентує на таких нових  тенденціях розвитку політичної влади:

перша - полягає у посиленні процесів демократизації;

друга - проявляється у зростанні факторів легітимації;

третя - чіткий поділ влади за горизонталлю і вертикаллю, її перерозподіл між  центром і регіонами;

    четверта - свідчить про негативні процеси  наростання конфліктів між гілками  влади;

    п'ята- посилення темпів бюрократизації владних  структур;

    шоста - відбуваються функціональні зміни  у владних структурах під тиском глобалізаційних процесів.

    Особливо  активно відбуваються зміни в  українській політичній владі. Наявна модель політичної влади в Україні  залишається неефективною, на що впливає низка причин. Серед головних, невідпрацьовано механізм розподілу й функціонування владних структур. Гілки влади (законодавча, виконавча, судова, президентська вертикаль) більше конфліктують між собою, ніж співпрацюють.

    Знижує  ефективність функціонування влади  слабкість і непрофесійність  владної еліти, яка, відчувши безконтрольність суспільства, працює в основному  на себе. Відбувається швидкий процес корумпованості й олігархізації  владних угрупувань. Посилюються  авторитарні тенденції як центральних, так і регіональних владних структур.

    Сучасний  етап демократичних трансформацій  в Україні потребує посилення  механізмів безпосередньої участі громадян у суспільно-політичних процесах, оскільки неефективність основних інститутів політичної системи великою мірою обумовлена саме недостатністю громадського контролю за їх діяльністю у міжвиборчій період та обмеженням політичної участі громадян лише електоральними процесами. Подальший  розвиток форм прямої демократії в  Україні обумовлює, перш за все, необхідність удосконалення конституційних засад  реалізації механізмів безпосередньої участі громадян в управлінні державними справами.

1.Актуальні проблеми розвитку демократії в Україні 

    Демократія  є основою державного устрою України.

    В чинній редакції Конституції України  закладені загальні основи для розвитку прямої демократії в нашій державі. В ст. 1 та ст. 5 Конституції закріплено, що народ України здійснює первісну та верховну владу в країні, є  носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі. Це визначає право  народу на здійснення влади як безпосередньо, так і через органи державної  влади та місцевого самоврядування.

    Серед форм безпосередньої демократії, крім виборів представницьких органів, в Конституції України передбачено  участь у всеукраїнському та місцевому  референдумах, а також право громадян направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної  влади, органів місцевого самоврядування. Зазначені конституційні норми  цілком відповідають вимогам ст. 21 Загальної  декларації прав людини, яка проголошує право кожного брати участь в  управлінні своєю державою як безпосередньо, так і через вільно обраних  представників. Певною особливістю  українського конституціоналізму є  надання зверненням громадян високого правового статусу, що визначає їх як важливий інструмент функціонування демократичного суспільства, а також підвищує обов’язки  органів державної влади та місцевого  самоврядування перед громадянами.

    Конституції України також закріплює право  громадян мирно збиратися та проводити  мітинги і демонстрації. Така форма  безпосередньої участі передбачає обговорення  під час громадських зборів важливих суспільно-політичних проблем в  різних сферах, а також питань, пов’язаних із виборами, законодавчими актами та окремими державними рішеннями.

    В Україні проводяться відносно вільні від маніпуляції вибори, що мають  змагальний характер і виконують  роль механізму передачі владних  повноважень. При цьому опозиція має можливість вільно критикувати  владу.

    Разом з тим, нинішня політична ситуація в нашій країні яскраво демонструє хиткість і вразливість молодої  демократії, а іноді, беззахисність  перед викликами тоталітаризму  і авторитаризму.

    Зокрема, розвиток демократії в Україні гальмують  такі основні проблеми:

    – посилення протистояння владних  інститутів і конфліктність у  політичній системі держави;

    – відособленість органів державної  влади та їх посадових осіб від  виборців, наслідком чого є суттєва  відірваність від нагальних потреб державного та суспільного розвитку;

    – руйнування традиційного типу комунікації  між виборцями та обраними до Верховної  Ради України і місцевих рад депутатами;

    – відхід політичних партій, представники яких посіли місця в органах державної  влади, від положень передвиборчих  програм;

    – непрозорість процесів підготовки та ухвалення рішень виборними органами державної влади;

    – ухвалення законів, підзаконних, а  також локальних нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано ускладнюють чи скасовують процедури, спрямовані на максимальне залучення  громадян до процесів прийняття рішень;

    – фактична відсутність механізмів політичної відповідальності депутатів рад  різного рівня перед своїми виборцями;

    – стрімке зниження довіри до органів  представницької влади та суспільна  апатія.

    Основними причинами цих тенденцій є:

    а) відсутність сучасної державної  еліти, представники якої мали б спільне  бачення національних інтересів  України, а також основопожних принципів, основних завдань та перспектив її політичного розвитку;

    б) низький рівень демократичної політичної культури та громадянської свідомості населення;

    в) недостатність і суперечливість окремих положень Конституції України  та інших чинних державних нормативно-правових актів;

    г) нерозвиненість механізмів доступу  громадян до процесів підготовки та прийняття  рішень органами державної влади  та місцевого самоврядування, а також  громадського контролю за їх виконанням;

    д) невідповідна вимогам сьогодення система  державного управління та місцевого  самоврядування;

    е) відсутність дієвої судової влади  в державі, що не дає можливості громадянам якісно та оперативно відстоювати свої права в органах правосуддя;

    ж) відсутність ефективних соціально-економічних  реформ.

    Сучасний  етап демократичних трансформацій  в Україні потребує посилення  механізмів безпосередньої участі громадян у суспільно- політичних процесах, оскільки неефективність основних інститутів політичної системи великою мірою обумовлена саме недостатністю громадського контролю за їх діяльністю у міжвиборчій період та обмеженням політичної участі громадян лише електоральними процесами. Подальший  розвиток форм прямої демократії в  Україні обумовлює, перш за все, необхідність удосконалення конституційних засад  реалізації механізмів безпосередньої участі громадян в управлінні державними справами.

    Таке  завдання повністю відповідає основним засадам демократичного державного устрою, який, зокрема, передбачає здійснення влади народу як через обрання  представницьких органів, так і  його безпосередню участь. Представницька та безпосередня участь є різними  формами демократії і взаємодоповнюють одна одну у процесі забезпечення ефективного розвитку політичної системи. Зокрема, здійснення механізмів прямої демократії сприяє:

    – реалізації принципу народного суверенітету, який є ключовим у побудові демократичної  держави;

    – підвищенню громадської участі у  прийнятті важливих суспільно-політичних рішень, контролю за їх виконанням;

    – легітимізації влади в цілому, державного устрою, діяльності окремих  органів державної влади та місцевого  самоврядування, а також певних суспільно-політичних рішень;

    – забезпеченню постійного зв’язку між  владою та суспільством;

    – створенню ефективних важелів впливу громадян на політику у міжвиборчій  період.

    Важливим  є також поширення у різних суспільних колах запиту на наявність  демократичних процедур з метою  впливу на політичні партії та їх лідерів, на органи представницької та виконавчої влади задля налагодження рівноправного  та взаємовигідного діалогу між  владою та суспільством. Така стратегія  зі зміцнення системи суспільних зв’язків дозволить кожній громадській  інституції посилити власну спроможність у відстоюванні інтересів відповідної  соціальної групи.

    Особливе  місце у процесі поширення  у суспільстві запиту на демократію покликані посісти засоби масової  інформації. Вони повинні взяти на себе місію чесного і не заангажованого партнера громадських структур. ЗМІ, як ніхто інший, мають вплив на суспільну свідомість, тому мусять бути гідними партнерами суспільства. Демократичність влади є запорукою  їх власного незалежного існування.

    2. Проблеми формування й функціонування влади в Україні 

    Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді стане стабільною й ефективною, коли буде здатною розв’язати низку  проблем, що з них центральне місце  належить організації суспільного  життя та влади на демократичних  засадах.

    З падінням тоталітарного режиму та розпадом СРСР в Україні, як і в інших країнах СНД, розпочався досить тривалий період демократичного реформування суспільства, головними складовими якого є перехід до ринкової економіки, становлення громадянського суспільства та правової держави, формування багатопартійної політичної системи.

    Перспективи розвитку демократії в Україні та становлення державності багато в чому залежать від погодження інтересів  різних верств населення країни. Для цього конче потрібно, щоб самі ці інтереси об’єктивно могли бути погоджені. За раннього капіталізму, наприклад, таких передумов не існувало. Суспільство роздиралося антагоністичними суперечностями, у ньому домінувала конфронтаційна політична культура. Навіть демократія тоді характеризувалася як демократія для сильних.

    У суспільствах пізнього капіталізму та посткапіталізму після тривалої історичної еволюції виникли об’єктивні передумови для погодження раніше непримиренних інтересів, для появи демократичної культури консенсусу. У цій якісно новій соціально-політичній ситуації з’явилася можливість переходу від тоталітарних режимів до демократії через досягнення соціальної згоди за умов мирного політичного процесу.

    В Україні щодо цього становище  є надзвичайно складним. Протягом значного періоду історичного розвитку під впливом внутрішніх та зовнішніх умов тут склалася конфронтаційна політична культура, яка й нині значною мірою притаманна українському суспільству. Конфронтація та нетерпимість постійно відтворюються в різних гілках і рівнях влади та суспільства. Як свідчить досвід останніх років, така практика не створює перспектив для функціонування демократії, а проте, поки що в нашому суспільстві бракує очевидних ознак переходу від логіки конфронтаційного протистояння до логіки погодження, компромісу між полярними інтересами.

    Складність  ситуації полягає в тому, що в посттоталітарному суспільстві, яке тільки-но створилося в Україні, нові політичні сили, що прийшли до влади, мають справу з поділеним суспільством. За різних умов співвідношення між частиною населення, що підтримує нову систему, і тією частиною, що тяжіє до минулого, може бути різним. Відтак існує дуже серйозна небезпека для демократичних сил, бо є лише два способи подолати існуючі суперечності: або стати на шлях насильницького придушення тієї частини населення, що не згодна зі змінами, або знайти способи співіснування за умов «системної згоди» — добровільно погодитися на функціонування в суспільстві демократичних правил і процедур суперництва різних інтересів у галузі політики.

    Як  переконливо свідчить історична практика, влада, що так потрібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспільстві «системну згоду». А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. Наявні нині в нашій країні суперечності перехідного періоду та пов’язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері й діяльності політичної влади, яка вимушена балансувати між різними політичними силами й рухами. Щоб ефективно функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тверезо оцінювати ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи і навпаки, уміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап реформ. Владні структури тільки тоді ефективно діятимуть, коли у свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйнівну конфронтаційність і створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил.

    За  сучасних умов постає надзвичайно складне  в теоретичному та практичному відношенні питання: який тип політичної влади необхідний Україні, щоб вивести її з глибокої суспільної кризи? З одного боку, здавалося б, для цього конче потрібна мобілізаційна система влади, бо для виходу з гострої кризової ситуації необхідна цілеспрямована концентрація зусиль усього суспільства. З іншого — у суспільній свідомості склалося стійке уявлення про неефективність мобілізаційної системи тоталітарного характеру, що раніше існувала. Її повний крах, як довів розвиток подій у колишньому СРСР та інших так званих соціалістичних країнах, глибоко скомпрометував у народних масах саму ідею суспільної мобілізації. Отже, складність проблеми полягає в тому, щоб знайти необхідне для конкретної політичної ситуації оптимальне співвідношення мобілізаційних зусиль влади і демократичних форм організації суспільства та органічного зв’язку між ними, які робили б неможливим безконтрольність осіб та органів, що в їхніх руках зосереджено владу. Саме такий шлях вибрали представники державної влади нашої республіки, коли підписали конституційний договір між Верховною Радою та Президентом. Цей договір помітно поліпшив політичну ситуацію в Україні, сприяв зосередженню зусиль усіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій.

    Конструктивний  процес взаємодії різних гілок влади знайшов логічне завершення в підготовці та прийнятті Конституції України. Як зазначив у своїй доповіді Президент України Л. Кучма на урочистих зборах з нагоди 5-ї річниці незалежності України

    23 серпня 1996 р., прийняття нової Конституції  має надзвичайно велике значення: «По-перше, як гарантії незалежності, знаряддя справді реформаторської  розбудови держави. По-друге, як  суспільного договору, що створює  принципово нові засади для  утвердження стабільності в країні, морально-психологічної єдності  народу, піднесення його духовності. По-третє, як механізму конструктивної взаємодії усіх гілок влади в інтересах всебічного розвитку і зміцнення України. По-четверте, як фундаментального правового регулятора, завдячуючи якому держава та суспільство перестають бути залежними від світогляду політичних діячів. По-п’яте, як засобу утвердження України у світі, створення сприятливого інвестиційного клімату для всього нашого господарського комплексу» .

    Як  свідчить світовий історичний досвід, а також практика здійснення демократичних  перетворень в Україні, шлях до розбудови  державності і пов’язаного з  цим ефективного функціонування влади дуже складний, і на ньому  суспільство повинно обминути багато небезпечних місць. деякі з них  помітні вже сьогодні.

    Однією  з таких небезпек є надмірна концентрація влади в руках певних осіб чи окремих інституцій. За умов нинішнього ослаблення владних структур здається, на перший погляд, що підняти рівень ефективності влади можна, зосередивши її в руках органів або осіб, наділених особливими або навіть надзвичайними повноваженнями. Аргументи на користь цього є переконливими: щоб влада діяла швидко й рішуче, треба звільнити її від тривалих та емоційних дискусій у представницьких органах демократії, від численних погоджень, що можуть зменшувати дійовість та послідовність реформаторського курсу. Суспільна практика й справді свідчить, що демократичний процес пов’язаний з деякими втратами ефективності управління, бо потребує зусиль і часу для виявлення та обліку різних інтересів і думок. Ці втрати особливо великі нині в українському суспільстві, яке перебуває в початковому періоді формування демократії. Але розвиток подій в Україні та інших посттоталітарних суспільствах переконливо свідчить також, що для демократичного розвитку необхідна не концентрація влади, а її чіткий розподіл та сумлінне відпрацювання механізмів і процедур демократичного прийняття рішень та їх виконання. Без цього завжди залишатиметься можливість віднов­лення недемократичних, авторитарних та реставраційних процесів.

    Інша  небезпека — елітарний авангардизм. До його поширення може призвести  досить широко культивована в суспільстві  теза про те, що народ, мовляв, не готовий  до демократії. На практиці це означає, що еліта обраних, яка знає, «що треба робити», повинна «ощасливити» народ, узявши на себе всю повноту влади та очоливши демократичні зміни в суспільстві. Така ситуація цілком відповідає досить поширеній у колах радикальної інтелігенції ідеї, яка базується на абсолютизації в політиці ролі свідомої меншості. Такий елітарно-авангардистський снобізм не може не бути антидемократичним за своїм змістом. Як свідчить політична практика, народ ніколи не буде готовий до демократії, якщо його усунуто від «великої політики», а правляча еліта, постійно натрапляючи на нерозуміння народом її програм та ідей, неминуче рано чи пізно поверне від демократичної риторики до авторитаризму.

    Іншим варіантом тієї ж небезпеки елітарного авангардизму є досить поширена нині ідея бажаного виходу демократів із владних структур в опозицію. Як і в першому випадку, в основі цього варіанта розвитку лежить та сама теза про неготовність народу до сприйняття програм і планів демократів. Прибічники такого підходу заявляють, що нехай, мовляв, реформи здійснюють старі кадри звичними для них та зрозумілими народу методами, а демократи, очікуючи свого часу, займуться критикою та освіченням населення. Такий заклик є переконливим свідченням слабкості деяких верств української демократії, — розгубленості певних її представників перед масштабами та складністю завдань, що постали перед суспільством. Цілком зрозуміло, що заклик до виходу в опозицію — це не що інше, як спроба знайти ідеологічне виправдання для тих, кого хвиля демократії випадково винесла нагору і хто тепер злякався труднощів. Слід мати на увазі, що не лише народ, а й авангардна еліта ніколи не буде готова до демократії, якщо в неї не вистачить терпіння й волі пройти сувору школу практичної участі в політичному житті суспільства.

    Ще  одна небезпека для ефективного  функціонування влади — це антидержавний  анархо-лібералізм. За умов розпаду тоталітарної державності досить поширеними в суспільстві стають намагання виправдати та прискорити цей процес під прапором ліберального реформізму. Прибічники цієї політичної течії вважають, що з держави треба повністю зняти функції регулювання суспільного життя. А представники найбільш радикального напряму ліберального реформізму навіть пропонують цілком відмовитися від державного регулювання і стати на шлях ринкових механізмів саморегулювання. Для «солідності» ліберально-анархістські ідеї підкріплюються посиланнями на авторитет ліберальної традиції. Посилання ці безпідставні, бо ліберальна традиція, починаючи від Т. Гоббса, Д. Локка та Монтеск’є, ніколи не була антидержавницькою. Більше того, держава розглядалася цими та іншими представниками класичного лібералізму як необхідний інструмент реалізації ліберальних цінностей та ідеалів.

    Слід особливо наголосити, що ніде у світі немає саморегулювання без взаємодії з державним регулюванням. А тому для українського суспільства, де тільки робляться перші кроки з формування ринкових відносин, такі рецепти просто згубні. Як свідчить наш особистий державницький досвід, спроби деяких представників влади відмовитися від державного регулювання остаточно могли б утягнути наше суспільство в анархію та хаос.

    Є ще одна небезпека для розбудови  держави та функціонування влади  в Україні, про яку сьогодні майже ніхто не говорить. Колись М. Драгоманов підкреслював, що багато політиків, які починали свою кар’єру з радикального напряму і навіть з барикад, ставали, зрештою, деспотами під приводом порятунку «єдиної держави», яка була необхідна, на їхню думку, для забезпечення «свободи і прогресу від замахів сепаратизму» . Це звучить особливо актуально сьогодні, коли після серпневих (1991 р.) та жовтневих (1993 р.) подій у Росії на політичній арені в країнах СНД, включаючи й Україну, з’явилося чимало «рятівників Вітчизни».

    Рух до сучасної демократії, її принципів  і форм в Україні відбувається через боротьбу як у теорії, так  і на практиці. Суперечність тут  полягає, головним чином, у тому, що змінюється політична система, створюються демократичні інститути, а економічної бази для функціонування демократичного режиму немає. Демократичні зміни підтримує більшість народу, але ця довіра поступово втрачається, оскільки влада своєчасно не розв’язує актуальних для суспільства проблем. Суспільство за цих умов починає шукати як «сильної особистості», так і «винуватців» економічних негараздів і політичних невдач. Відтак виникає політична демагогія, щедра роздача обіцянок, які неможливо з об’єктивних причин виконати, оживають старі й виникають нові міфи та утопічні ідеї, люди втрачають ініціативу, чекаючи соціально-економічного дива, зростають можливості для політичного авантюризму.

    Перехід від тоталітарного режиму до демократичного завжди пов’язаний з несподіванками — це конфронтація між партіями, боротьба інтересів і потреб різних верств населення. Кризу нашого суспільства можна було б подолати швидше й легше, якщо б реально функціонувала правова держава, виконувалися закони на всіх рівнях влади. Але досвід переконує, що ні влада, ні саме право не можуть бути гарантом виконання законів, коли закони не відповідають потребам та інтересам усього народу.

    І все ж таки, якою б глибокою не здавалася криза, що в ній перебуває  наше суспільство, на які б труднощі не натрапляла і ще натраплятиме наша молода демократія, побудова незалежної демократичної України — це реальний процес. По-перше, реалізувати таке завдання вже спромоглося багато країн. Так, успішно вийшли з кризи у післявоєнний період Німеччина, Японія, Південна Корея та багато інших держав. Їхній досвід для нас має надзвичайно велике значення.

    По-друге, реформи, що проведені в Україні, хоч і не були радикальними, але вже відіграли та продовжують відігравати позитивну роль. Головний результат реформування нашого суспільства полягає в тому, що більшість уже усвідомила, що повернення назад неможливе, що треба йти далі по шляху світової цивілізації. Треба сказати, що ліквідація владних структур компартії України після 1991 року значно утруднює повернення до старих часів партійного керівництва, хоча та багатопартійна система, яка нині створюється в Україні, перебуває лише на початку свого розвитку.

    По-третє, відтворення й поява перших елементів громадянського суспільства починають позитивно впливати на зміни в соціально-класовій структурі, а останні, у свою чергу, ведуть до змін у формуванні та функціонуванні владних структур і розвитку політичної системи в цілому. Як свідчить історичний розвиток цивілізованих країн, становлення громадянського суспільства відбувається складно, через подолання багатьох суперечностей суспільного розвитку. Не все в становленні громадянського суспільства буде до вподоби урядові, але й переваги такого суспільства незаперечні — різнодумність, відкритість, свобода.