Просвітництво

1. Поняття «просвітництво»

 

Переломним моментом в історії людства вважається XVIII ст., коли розгорнувся інтелектуальний соціально-політичний рух, який назвали Просвітництвом. Термін «просвітництво» використовують Вольтер, Гердер, остаточно ж він закріплюється після статті І. Канта «Що таке Просвітництво?» (1874). Просвітництво — явише досить складне і багатогранне. У широкому значенні під цим терміном розуміють просвіту широких верств населення, прилучення їх до культури, наук, мистецтва. У вужчому, історико-культурному значенні цей термін використовується для означення ідейного руху, що розгорнувся у країнах Європи під гаслом подолання закоснілих форм соціально-політичного, соціально-економічного і соціокультурного життя в ім´я ідеї всебічного соціального прогресу. У XVII ст. на всій культурі Європи позначився просвітницький вплив, який виявився у прищепленні європейській культурі ідеології постійного соціального прогресу.

У XVIII ст. воно поступово охопило всі країни континенту, але проявилося в них із різною масштабністю й радикальністю, що залежало, насамперед, від соціально-політичного становища тієї або іншої країни. Хронологічно — це приблизно друга половина XVII—XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміцненням національних держав Європи, докорінними економічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами.

Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в другій половині XVII ст. під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині XVIII ст., а завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна революція, на знаменах якої були написані його гасла: свобода, рівність і братерство. Французька революція провела межу між минулим і майбутнім, прискоривши хід історії. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширилися у світі, стали частиною його надбання. Серед них — ідея нації як людської спільноти, що складається історично на основі єдиної території, економічних зв´язків, мови, особливостей культури й характеру.

 

 

У Німеччині культура Просвітництва розгорталася на тлі феодальної роздробленості, збереження старих форм життєдіяльності й організації суспільства. Просвітительство за таких умов звернулося до проблем духу, критики, формування теорій і форм відносин людини з природою, суспільством і пізнанням. Хоча епоха Просвітництва тут була у своєму прояві пасивнішою, Німеччина стала батьківщиною багатьох геніальних ідей, насамперед знаменитої класичної німецької філософії, біля джерел якої стояв Імануїл Кант.

Розвиток культури в окремих країнах американського континенту у XVIII ст. відбувається в умовах виняткових контрастів. Далеко вже була «епоха відкриттів», підходив до кінця «колоніальний період». У два останні десятиліття XVIII ст. Північна, Центральна і Південна Америка пережили серйозні політичні події. Першими в низці численних національно-визвольних рухів були революційні повстання в тринадцяти англійських колоніях (1776—1789) і у французькій колонії Гаїті (1790—1803).

Подальший процес визвольного руху, що вінчав ці й інші подібні виступи, охопив Сполучені Штати, іспанські колонії, Бразилію. Під впливом ідей Великої французької революції американська революція повинна була виконати два основні завдання: боротьба за незалежність і утвердження капіталізму в західній півкулі. Поширенню просвітительських ідей усіляко сприяла діяльність таких американських політичних діячів, як Б. Франклін (1706—1790), Т. Пейн (1737—1809), Т. Джефферсон (1743—1826).

Англія, Франція, Німеччина — провідні країни, діючі у європейському культурному просторі, їм належать головні досягнення епохи Просвітництва, але їх внесок у культуру різний за значенням і глибиною. Вони пережили великі соціальні потрясіння і вийшли з цих потрясінь також із різними результатами. Але для всіх держав, мабуть, головним пафосом часу було прагнення до знищення феодалізму.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, справедливості, рівності. Просвітництво в різних країнах мало специфічні відмінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим у культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

Як ідеологічна течія Просвітництва було явищем усеосяжним, таким, що знайшло вираження в різних сферах духовного життя — політиці і соціології, філософії й естетиці, літературі і мистецтві, педагогіці тощо. У кожній з цих сфер проявилася характерна для багатьох просвітителів багатогранність і енциклопедичність, яка продовжує традиції ренесансної культури. Поширені були такі випадки, коли провідні діячі епохи з успіхом виступали як філософи, громадські діячі, учені в різних галузях знань, теоретики мистецтва й письменники. Прикладом може слугувати діяльність Вольтера, Монтеск´є, Гельвеція, Дідро, Руссо — у Франції; Локка, Шефтс-бері, Свіфта, Фільдінга— в Англії; Вінкельмана, Лессінга, Гердера, Міллера, Гете — у Німеччині.

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Суть Просвітництва

 

У Німеччині, як і в інших країнах Європи, Просвітництво просвітництво захопило всі сфери духовного життя суспільства, хоча Просвітництво поширилось у Німеччині пізніше, аніж у Франції і Англії, появившись на хвилі вільнодумства. В середині XVIII ст. ідеї французьких просвітників, енциклопедистів європейського знання і виховання нової світської інтелігенції, суб'єкта енциклопедичної духовності, заволоділи розумом німецьких мислителів. І якщо пафос французької освіти знайшов втілення у виданні «Енциклопедії» - тлумачного словника , мистецтв і ремесла, а також в ідеї Великої Французької революціїновій людині - громадянинові, то пафос Просвіти знаходить своє відображення в теорії мистецтва Йоганна Вінкельмана і Готхольда Лесінга, в педагогічних ідеях Йоганна Песталоцці, в «Ідеї до філософії історії» Йоганна Гердера, «Загальній природній історії і теорії неба» Іммануїла Канта, теорії Нового Роману або людини, як «громадянина Світу» Фрідріха Шлегеля. Не маючи змоги впливати на соціально політичний порядок, Просвітництво в Німеччині набуває характеру культурного руху і вражає багатством обдарованих людей і геніальних ідей. Вищою цінністю для німецьких просвітників стала ідея свободи, античність сприймається як втілення форми. Культ античності, характерний і для інших країн Європи, у Німеччині пустив дуже глибоке коріння.

На політичній карті Німеччини існували роздрібнені держави, для з'єднання і централізації яких тоді ще відсутні економічні, правові передумови. Поліси-держави Стародавньої Греції з їх незвичайною історією сприймались можливою демократичною перспективою розвитку Німеччини. Сааме захоплення античністю -античною літературою, античними ідеалами - частина загальноєвропейського духу Відродження - епохи, що підготувала Просвітництво історично і духовно-емоціонально. Античність -

альтернатива християнству, символ єдиного минулого Європи. Спираючись на такий символ, освіта замість догматичного однодумства і культурної ізоляції, пропонувала плюралізм ідей і зв'язок різноманітних національних культур у поновленій Європі. Духовна єдність європейської культури виявляється у великій кількості її індивідуальних проявів - самобутніх національних культур. Тоді ж у Німеччині зростає інтерес до

власної культури - національної поезії, живопису, мови, історії німецьких народів. Великою популярністю користується ідея національно-культурної єдності. Так, в 70-ті роки XVIII ст. виникає, формується літературно-філософський напрям «Буря і натиск», що відіграли важливу роль у пробудженні національних почуттів. Особливо важливою

національна ідея постає на початку XIX ст. на фоні зростання бонапартистських тенденцій в Європі, коли революційні війни Франції підходять до кордону німецьких держав. Тоді-то Фрідріх Шлегель писав: «Ні на що не скаржиться так німець, як на недолік німецького». Сила ж «німецької доброзичливості» - в німецькому мистецтві і науці, а тому «не Герман і Водан - національні божества німців, а мистецтво і наука». Так історія власної культури і сама ідея історичного розвитку стають предметом розгляду німецьких мислителів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Ознаки Просвітництва

 

На відміну від французького німецька Освіта в цілому не зверталася до традиційних антропологічних сюжетів. Немає в представлених нам філософських текстах безпосередніх міркувань про людську чи природу людської субъективності. Мова йде про особливості національного характеру, та про моральний прогрес людства. Власне антропологічна тема здається розмитої, що витягається важко з комплексу філософського знання.

Тим часом саме в німецькому просвітництві філософська антропологія поступово оформлялася в самостійну область філософської рефлексії поряд, скажемо, з теорією пізнання чи етикою. Знамениті кантівські питання: «Що я можу знати?», «Що я повинен робити?», «На що я можу сподіватися?» були підготовлені попередньою філософською рефлексією, складним сходженням до постановки проблеми людини.

Німецькі просвітителі розглядали себе як своєрідних місіонері в розумінні покликаних відкрити людям очі на їхню природу і призначення, направити їх на шлях одухотворюючих істин. Ренесансний ідеал вільної особистості знаходить в епоху просвітництва атрибут загальності: повинен думати не тільки про себе, але і про інших , про своє місце в суспільстві . В епоху Відродження людина, що осмислювалася як абсолютна основа для природи, суспільства й історії, не була, однак, повною мірою співвіднесена із соціальністю, із суспільною ідеєю . Просвітителі ж прагнули усвідомити специфіку цих меж людських зв'язків. У центрі їхньої уваги - проблеми найкращого суспільного пристрою, розробка програм суспільних перетворень, максимально відповідних людській природі.

Що ж є головним, визначальним, на їхню думку, у людській природі? Просвітителі переконані, що все проникаючий розум - державна риса, що визначає якість людини. Особливо раціоналістичне раннє Просвітництво. Це століття розумового мислення. Однак поступово настає розчарування. Виникає питання: «чи існують межі разуму?» Тоді порятунку шукають у «безпосереднім знанні», у відчуттях, в інтуїції, а десь перед видніється і діалектичний розум. Але доти поки будь-яке збільшення знання прийметься за благо, ідеали просвітництва залишаються непорушними.

Ще одна характерна ознака просвітництва - історичний оптимізм. Він ґрунтується на представленні про розумність людини, на переконанні , що в людській природі маса прекрасних, позитивних задатків. Що стосується пороків, дурних вчинків, пристрастей, то вони переборні. Немає такої сторони людської натури, яку неможна облагородити, випливаючи з мірок розуму. Звідси ідея прогресу як можливість нескінченного удосконалювання людини і людства, «виховання людського роду», зміни соціальності на шляху пошуку найкращих форм людського існування.

Ідея прогресу - взагалі завоювання епохи. Попередні часи не задумувалися над самовиправданням. Античність знати нічого не хотіла про своїх попередників. Християнство відносило свою появу на рахунок вищих приречень. Навіть Ренесанс, що виступив посередником у діалозі двох попередніх культур, вважав своєю задачею не прагнення вперед, а повернення до первоначала. Просвітництво вперше усвідомило себе новою епохою. Звідси було вже рукою подати до історизму як типу мислення. І хоча не всі просвітителі піднялися до історичного погляду на речі, його корені лежать у цій епосі.

Просвітницький рух зародився в Англії. Ви вже знайомі з творчістю деяких письменників-просвітників. Це і Даніель Дефо, і Джонатан Свіфт, і Роберт Бернс. Пізніше ідеї Просвітництва почали поширюватися по всій Європі, проповідуючи культ знання та культ книги. Головна мета Просвітництва: за допомогою світла розуму змінити світ, зробити ясним і зрозумілим все, що оточує людину, просвітити й розвинути саму людину, щоб в ній гармонійно поєднувалися розум і почуття. На думку просвітників, розум здатен змінити суспільні відносини таким чином, щоб кожна людина, ким би вона не була за своїм походженням і майновим станом, могла виявити свою внутрішню суть.

Відомий німецький філософ Іммануїл Кант дуже влучно охарактеризував добу Просвітництва: «Просвітництво — це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття — це нездатність користуватися власним розумом без керівництва з боку когось іншого... май мужність користуватися власним розумом! — таким є гасло Просвітництва».

Просвітництво охопило всі європейські країни, але в кожній воно набувало специфічних рис, залежно від рівня політичного розвитку та від національних особ­ливостей культури.

Просвітницька література має повчальний характер. Художній твір служить розкриттю певної філософської концепції. Письменників-просвітників характеризує активна громадянська позиція, вони виступають прихильниками ідейного мистецтва, яке здатне перетворити, змінити світ. Саме в добу Просвітництва в літературу вступило нове покоління письменників, що принесли не тільки новий зміст і нові форми, а й новий погляд на роль літератури, яка проголошувалась дієвим засобом перетворення суспільства.

Літературне життя доби Просвітництва характеризується пожвавленням національних зв'язків, активною перекладацькою діяльністю, що дає змогу говорити про єдиний літературний процес у XVIII ст.

Протягом усього XVIII ст. центри літературного і культурного життя переміщувались. Так, зародившись в Англії (кінець XVII — початок XVIII ст.), Просвітництво потім набуло поширення у Франції. У другій половині XVIII ст. просвітницький рух активізується в Німеччині. Ідеї просвітництва в цей час почали поширюватися і в Росії та Україні, про що свідчить творчість О. Радищева, Ф. Прокоповича, С. Яворського, І. Кроковського.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4.ДЖОНАТАН СВІФТ- письменник просвітник

 

 

Англійський сатирик, церковний діяч, публіцист, поет і письменник Джонатан Свіфт народився ЗО листопада 1607 року в Дубліні в англійській родині. Батько Свіфта не дожив до народження сина, мати через деякий час назавжди від'їжджає до Англії і Джонатана виховує його дядько, Годвін Свіфт, відомий дублінський адвокат. Свіфт здобув хорошу освіту — спочатку в школі графства Кілкені (1673—1681), потім у дублінському Трініті-ко-леджі (1682—1688), де йому присудили ступінь бакалавра мистецтву 1686 році. Вибух насилля, що стався в Ірландії 1689 року, змусив Свіфта шукати притулок в Англії. До кінця того ж року Свіфт став секретарем сера Уільяма Темпла, дипломата у відставці та літератора, який жив у маєтку Мур-Парк, у графстві Суррей. Свіфт залишався на цій посаді до загибелі сера Уільяма в січні 1699 року. Це були чи не найкращі часи в житті Свіфта: він мав можливість досхочу працювати у величезній бібліотеці Темпла; саме тут, у Мур-Парку, починається самостійна поетична діяльність Свіфта; 1692 року йому присуджують ступінь магістра мистецтв в Оксфорді; нарешті, маєток Темпла стає основою сімейного щастя Свіфта (письменник-початківець знайомиться з Естер Джонсон, падчеркою управителя Мур-Парку, яка спочатку була його ученицею, а згодом стала дружиною). У 1695 році Свіфт був висвячений у сан священика англіканської церкви й упродовж наступного року служив у Кіл руті, на півночі Ірландії. Опинившись у центрі релігійних чвар, Свіфт починає писати один з відомих сатиричних творів — памфлет -":.зка бочки», робота над яким тривала кілька років. «Казка счки» вийшла у світ 1704 року без вказівки на ім'я автора, зчинивши галас довкола себе. Свіфт зажив слави дотепника, після того як його авторство було розкрито. В образах трьох братів — Петра, Мартина й Джека — автор піддає нищівній критиці три гілки християнства — католицьку, англіканську та пуританську.

У 1696 році письменник повертається до Мур-Парку, де пише сатиру «Битва книг». Твір був присвячений дискусії між прибічниками «давніх і нових книг», в якій на боці «давніх» брав участь і Темпл. Свіфт у сатирі виступає проти канонізації античної спадщини, але за його творче використання (передусім для подальшого розвитку сучасної англійської літератури).

Після смерті Темпла 1699 року Свіфт переїздить до Ірландії, де отримує церковний прихід у Ларакорі. У 1702 році у дублінському Трініті-коледжі він здобуває ступінь доктора богослів'я.

Його літературна популярність стала ще більшою після ви-] ходу серії нарисів «Папери Бікерстафа» (1708 — 1709), в яких він висміював якогось Джона Патріджа, що складав щорічний астрологічний альманах. Образ екстравагантною джентльмена Ісака Бікерстафа настільки припав до душі читачам, що близький до вігів есеїст Річард Стіл почав видавати від імені Бікерстафа повчально-сатиричний журнал «Бовтун» (1709). Свіфт співпрацював у цьому журналі, виступав і як прозаїк, і як поет.

Через деякий час Свіфт, уже відомий політичний письменник, відходить від вігів і зближується з членами торійського кабінету, навіть кілька місяців (1710 — 1711) видає торійський журнал «Екзамінер». З вересня 1710 по червень 1713 року Свіфт перебуває в Лондоні. У цей час і розгорнулась його діяльність як то­рійського публіциста. У сфері літературних зв'язків найбільше значення мав невеликий гурток «Клуб Мартіна Скліблеруса (Писаки)». Докладні відомості про політичні й літературні події Лондона того часу дійшли до нас у листах Свіфта, які після його загибелі дістали назву «Щоденник для Стелли» й були адресовані другу всього його життя — Естер Джонсон.

На захист торі й велику підтримку уряду у своїх статтях та памфлетах у 1713 році Свіфт обійняв посаду декана в дублінському соборі св. Патріка. Він залишає Лондон і повертається до Ірландії.

Третій період творчості Свіфта відкривається памфлетом «Пропозиція про загальне використання ірландської мануфактури» (1720), одразу після якого вийшов ряд інших памфлетів про Ірландію. На початку XVIII століття населення Ірландії було неоднорідним. Свіфт виступив на захист англо-ірландців, але цим самим він порушив питання про тяжкий стан всієї Ірландії. Центральне місце в ірландській публіцистиці Свіфта належить «Листам Суконщика» (1724).

Твір був спрямований проти патенту, який було видано британським урядом англійському купцю Буду на право чеканити

срібну (і неповноцінну) монету в Ірландії. До патенту Вуда в Ір-ії поставилися негативно, керуючись мотивами політичного 1.1 економічного характеру. Ірландський парламент та його виконавчі органи вжили проти монети Вуда ряд заходів, які вимагали Підтримку бойкотом ірландців. «Листи Суконщика» допомагали Цьому бойкотові й примусили лондонський уряд відмінити патент Пуда. Свіфт став національним героєм.

Головною книгою життя Дж. Свіфта стають «Мандри до різних країн світу Лемюеля Гулівера» (1721 —1725), що були виїмці в Лондоні в 1726 році.

Останнє десятиліття тзорчої діяльності великого сатирика, було після виходу «Мандрів до різних країн світу Лемюеля Гулівера» (1726—1737) позначено великою активністю. Свіфт пише багато різних публіцистичних та сатиричних творів, серед яких не останнє місце належить памфлетам на ірландську тему. Ви-ступи Свіфта на захист Ірландії, як і раніше, знаходять відгук у серцях людей і їх підтримку. Його обирають почесним громадянином Дубліна (1729). У цей період Свіфт пише багато поезій. Його вірші позначені тематичною різноманітністю. Провідним жанром віршів є політична сатира, як правило, пов'язана з Ірландією («Клуб Легіон», 1736). Підсумок своєї творчої діяльності Свіфт підводить в одному з найбільш значущих своїх поетичних творів — «Віршах на смерть доктора Свіфта» (1731, видані 1738).

Свіфт помер 19 жовтня 1745 року в Дубліні. На його могилі вирізьблена складена ним епітафія: «Тут покоїться тіло Джонатане Свіфта, доктора богослов'я, декана цього кафедрального собору, жорстоке обурення не може більше терзати його серце. Проходь, подорожній, і наслідуй, якщо зможеш, сміливому захиснику свободи».

 

 

 

 

 

 

 

      План

 

1. Поняття «просвітництво»
2. Суть та зміст Просвітництва
3. Ознаки Просвітництва
4. ДЖОНАТАН СВІФТ- письменник просвітник
5. Висновок
6. Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5.Висновок

 

Отже, духовна культура Просвітництва була складною і водночас важливим етапом в розвитку світової культури. Епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, а й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, композиторів, художників, архітекторів людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні.

Німецьке Просвітництво, одухотворене пафосом історизму, органічного розвитку, що розглядає рух людини до досконалості як неминучий закон соціальної динаміки, позначило ряд важливих дій на шляху до пошуків індивідуальності до створення філософської антропології як самостійної області філософського знання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

 

1. С.Д.Артамонов, Э.Т. Гражданская, В.М. Самарин История зарубежной літературі XVII – XVIII в в. Избрание третье,- Москва, 1967

2. Шайтанов  О. История зарубежной литературы.Эпоха  Возрождения. В 2-х кн. – М.,2001

3.Наливайко  Д.С. Исскуство: направление, течения, стили. – К.-Мистецтво. – Кн.1.-1981, кн.2.-1985

4. www.refine.org.ua

5.www.readbookz.com/book/179/6171. Html

6.uk.wikipedia.org/wiki/Просвітництво