Раціоналістична теорія пізнання Р.Декарта

Міністерство  освіти і науки молоді та спорту України

Київський національний університет будівництва і архітектури

Кафедра філософії

Реферат на тему:

«Раціоналістична теорія пізнання Р.Декарта»

.

Київ-2012

Зміст:

1. Біографія  3
2. Раціоналізм Декарта  5
3. Теорія пізнання  8
4. Висновок  10
5. Література   12

Біографія

У Франції, в департаменті Турень, є невелике давнє місто Лає. Там, у дворянській сім'ї, 31 березня 1596 р. народився майбутній філософ, математик, фізик і фізіолог Рене Декарт. Він не пам'ятав своєї матері, яка померла через кілька днів після його народження. Ріс Декарт кволою, слабкою здоров'ям дитиною під наглядом батька і няньок.

 Коли Рене минуло 8 років, батько віддав його на повне утримання, навчання й виховання до щойно заснованої в містечку Ла-Флеш провінції Анжу єзуїтської школи. За традиціями дворян, Декарт готувався до військової кар'єри: вивчав історію воєн, фортифікацію, фехтування, загартовував свій слабкий організм гімнастикою тощо. Але на час закінчення школи йому було всього 16 років і про військову службу не могло бути мови. Батько сподівався, що син повернеться у маєток, але той раптом зник. Лише найближчі друзі Декарта знали, що він, оселившись у передмісті Парижа, самостійно поповнює свою освіту— вивчає філософію, природознавство і математику. Провчившись так два роки, юнак вирішує йти в життя, щоб глибше пізнати світ і місце людини в ньому.

 У 1617—1618 р. він наймається  на військову службу до Моріца Оранського, нідерландського штатгальтера, і бере участь у тридцятирічній війні.

 Під час стоянки на зимових  квартирах у невеликому голландському  місті з ним трапився випадок,  який штовхнув його на шлях  поглибленого вивчення математики. Одного разу Рене побачив натовп людей на вулиці, які читали наклеєне на стіні будинку велике оголошення фламандською мовою.

 Декарт звернувся до незнайомця  з проханням перекласти його  зміст. То був професор математики  Бек-ман, який з цікавістю оглянув  молодого солдата і сказав, що  це — публічний виклик на  змагання у розв'язуванні складної  геометричної задачі. Проте юнак  не заспокоївся і попросив  усе-таки перекласти текст, щоб  знати, про яку саме задачу  йдеться. Здивований професор  виконав прохання солдата, давши  йому свою адресу, і попросив  зайти, якщо він розв'яже задачу. А вранці другого дня Декарт  приніс Бекману своє розв'язання. Здивований і розчулений професор запропонував юнакові безплатно навчати його математики, на що Декарт охоче погодився. Протягом двох років він вивчав математику під керівництвом Бекмана.

 Декарт ще деякий час брав  участь у війні, але згодом  відмовився від військової служби. Можливо, причиною цього була  смерть батька, який залишив у  спадщину синові багаті маєтки. Продавши успадковане майно, Декарт, як багатий дворянин-мандрівник, відвідав королівські двори у  Гаазі і Брюсселі, подорожував  по Італії. У 1625 р. Декарт повернувся  до Парижа, де зустрів свого  товариша по єзуїтській школі  Мерсенна. Мерсенн не тільки цікавився наукою, а й зробив багато корисного для організації спільної роботи вчених. Раз на тиждень філософи і вчені збиралися на квартирі у Мерсенна, вели наукові диспути, сперечалися з приводу результатів своїх наукових пошуків, обмінювалися думками з найрізноманітніших питань, що їх цікавили.

Як філософ, Декарт багато думав  про місце і роль людини в суспільному  житті. Учений правильно міркував, що природа існує вічно. Людина ж, учив філософ, пізнає світ силою свого  розуму, ознакою якого є мислення й мова.

 Мислення й мова, учив Декарт, є, в свою чергу, ознакою  душі, дарованої людині найвищою  істотою — богом. Невмирущий, вічно живий бог, на думку  Декарта, не створив матерію  (природу), але мудро управляє  нею за законами, які має розкрити людина силою свого розуму.

 Отже, як учений, математик і  фізик, Декарт був матеріалістом,  а як філософ був дуалістом  (тобто він виходив з визнання  двох основ, які не зводяться  одна до одної — матеріальної  і духовної). Його сміливі думки  про природу, науку і місце  людини в світі знаходили все  більше прихильників

 Декарт змушений був у  1629 р. залишити Францію і виїхати  до Нідерландів— протестантської країни.

 Однак і там він зазнає  утисків з боку протестантських  богословів. Щоб якось відвернути  їх увагу від своєї особи,  вчений протягом двадцятирічного  перебування у Нідерландах десять  раз переїжджав з одного міста  в друге, їздив у Данію, Англію. На короткий час він тричі  навідувався до Франції.

Раціоналізм Декарта 

Раціоналі́зм  (від лат. ratio — розум) — філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди. В історії філософії раціоналізм протиставляється емпіризму — філософській установці, яка кладе в основу пошуків істини досвід.

До видатних представників раціоналістичної школи мислення належали Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц. Особливе місце посідає філософія Іммануїла Канта, який намагався виділити апріорне знання, тобто ту частину знання людини, яку неможливо отримати з досвід

Думки про об’єднання теоретичного пізнання з практичним мистецтвом, маючи за ціль удосконалення природи  і покращення життя людини, було близьким Декарту. Подібна думка  виникла і у Д’Алібера, одного з його французьких друзів. Д’Алибер мріяв заснувати на свої кошти школу мистецтв і ремесел, де працівники змогли б не відриваючись від свого щоденного ремесла, в години, вільні від поточної роботи, а також у святкові дні удосконалюватись у теоретичних знаннях. Багато теоретичних питань, якими він займався, привернули його увагу саме тому, що від розв’язку цих питань залежало, як він знав, рішення важливих практичних задач.

Думки Декарта про перетворення науки, його план і перші кроки  до його здійснення не випадково виникли  в Голландії. Способу життя її громадських класів, природа країни, її історія найбільш спонукали складенню  такого напрямку думки. Але для того, щоб цей погляд на науку досяг  степеню справжнього, суворого обґрунтування  світогляду, знадобився не лише геній  Декарта, а й довгі роки безперервної праці, знадобились досліди, які  охоплювали не лише всю область філософії, а майже всі галузі знання про природу.

Декарт прийшов до формулювання основних філософських принципів метода дослідів і установлення достовірних  істин. Всього цих принципів, чи правил, Декарт висуває чотири.

Перше правило потребує "не признавати істинним нічого, крім того, що з очевидністю  пізнається мною таким, а саме ретельно уникати поспішності та упередження  й приймати в свої судження лише те, що уявляється моєму розуму так ясно і чітко, що ні в якому разі не збуджує в мені сумніви" (починати побудову науки з простих істин(інтуїція)) .

Друге правило потребує "розділити  кожне з утруднень розгляданих  мною на стільки частин, наскільки  можливо і скільки потрібно для кращого їх вирішення"(ділити складні речі, знання на прості(аналіз)).

Третє правило потребує "мислити  по порядку, починаючи з предметів, найбільш простих і легко засвоюваних  і підніматися потрошку, як по сходам, до пізнання найбільш складних, допускаючи існування порядку навіть серед  тих, які не слідують природно один за одним"(йти від простого  очевидного до складного(синтез)).

Четверте правило потребує "складати повсюди настільки повні переліки й такі загальні огляди, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено"(під час будь-якого етапу дедуктивного методу робити висновки.

З порозумінням цих чотирьох правил, за думкою Декарта, відпадають всі труднощі, які виникли в дослідах істини і в процесі дедукції. Так як всяка дедукція в своєму підйомі  до істини, вже раніше установлена, неминуче доходить до положень, які  не можуть бути зведені ні до яких інших, тому виникає питання про те, які  саме істини можуть бути признаними за істини не вивідні і крім того цілком достовірні. Іншими словами, яка природа  тих істин, які є достовірною  основою довгого ряду утворених  від них і вивідних за допомогою дедукції істин?

Всі положення, які приймаються  в якості безспірно істинних, мають  між собою дещо спільне: всі вони говорять, по-перше, про відомі відношення між предметами нашого пізнання. "Я  бачив, – пише Декарт у "Міркуванні про методи", – що хоча . предмети (окремих наук. – В.А.) відмінні, але  вони всі узгоджуються між собою  в тому, що досліджують лише різні  відношення чи пропорції, що зустрічаються в них". По-друге, достовірні істини говорять про такі відносини між предметами, які видно нашим розумом зовсім ясно і чітко.

Вже в першому нарисі своєї філософії  в 1629р., Декарт говорив про те, що серед океану сумнівних і неточних думок він знайшов одну істину, зовсім безспірну і достовірну –  істину, згідно якої мислячий існує: "лише думку не можна від мене забрати. Звідси без сумніву, що я є, я існую".

Тепер Декарт йде ще далі. Він прагне встановити, у чому саме постає достовірність  цієї істини. "Я помітив, – пояснює  він, – що в істині положення "я  мислю, значить, існую" мене переконує  єдине лише ясний розсуд, що для  мислення необхідно існувати. Звідси я прийшов до висновку, що можу вважати  загальним правилом наступне: "все, що ми уявляємо собі досить ясно і чітко, – істинне".

Лишилося лише питання: що ж саме ми бачимо ясно і чітко? Істинами, які  видно з повною ясністю і чіткістю, не можуть бути, за Декартом, положення, засновані на почуттях, на свідченнях почуттів, на даних уявленнях. Так  як показник почуттів обманливі, то різне  твердження чи заперечення, зроблене на їх основі, може бути неправдивим. Несуттєве  і недостовірне також і зазвичай підтверджує різницю між образами сприйняття, з одного боку, і образами пам’яті та уявлення – з іншого. Різницю цього спростовує сновидіння, в яких грань між образами сприйняття й образами фантазії губиться.

Єдиними істинами, які видно з  ясністю й чіткістю, Декарт признав  інтуїцію розуму, а саме положення, які розум безпосередньо, без  допомоги висновків чи доведень, бачить як достовірні.

Такими істинами, міркував Декарт, не можуть бути положення, основані на чуттєвому досвіді. Наприклад, наші математичні ідеї, за Декартом, не можуть бути здобуті з чуттєвого досвіду  по тій простій причині, що можливі  ясні та чіткі ідеї таких геометричних фігур, які ні в якому досвіді ніколи нам не зустрічались. Ні всебічність математичних аксіом, ні їх повна незалежність від свавілля нашої фантазії, ні вічність і необхідність, з якими нам мислиться в цих аксіомах відношення між математичними предметами, не допускають, за Декартом, можливості їх чуттєвого походження. Аксіоми на які опираються наші істинні достовірні дедукції, – все суть інтуїції нашого розуму (Вчення про інтуїції розвинуте Декартом ранньому незакінченому і опублікованому лише після його смерті творі – "Правила для керівництва розуму". Про інтуїцію Декарт говорить і в інших творах та листуванні. У всіх цих творах Декарт розуміє під інтуїцією (intuius) розсуд істини, досягнутої не почуттями, а лише розумом, і при цьому розсуд прямий, безпосередній, незалежний від доведення. Помилка цього розуміння очевидна. Декарт допускає, ніби можливе знання, нічим неопосередкований. В дійсності всяке знання, у тому числі й знання, які виражаються в аксіомах, завжди в кінцевому рахунку опосередковано практикою. Декарт не знав цієї важливої істини, встановленої діалектичним матеріалізмом. Не знаючи цього положення, Декарт помилково думав, ніби в інтуїції наш розум пасивний і лише бачить істину, яка відкривається в полі його розумового зору. Погляд цей – прямий результат метафізичного розуміння пізнання, властивого філософам ХVІІ століття. Зв’язок між вченням про інтуїції й созерцательним розумінням знання Декарт ясно виразив у своєму листі, надрукованому в п’ятому томі Зібраннях творів Декарта: "Інтуїтивне пізнання, – писав він, – є озарениє розуму, за допомогою якого розум бачить у світі бога речі, які бог хоче відкрити людині шляхом прямого враження божественної ясності на наш розум, який при цьому вже потрібно роздивлятися не як діяльний, а лише як утримуючий промені божества". Буржуазні ідеалісти в працях про Декарта підкреслюють значення цього тексту, ніби він доводить, що головна думка вчення Декарта про "Природній світ" є думка про "божественне" джерело цього "природного світу". Таке, наприклад, пояснення "природного світу", розвите Джибсоном, який стверджує, ніби за Декартом, "природній світ" "даний нам богом і виражає, pro tanto божественну природу в нас". Звичайно в листуванні з богословами Декарт, прагнучи говорити з ними говорити на зрозумілій для них мові, не раз характеризує "природній світ" з його "інтуїціями" як той що виник від бога. Однак основний в усіх цих текстах є не богословська тенденція, а думка про созерцательной самоочевидності інтуїтивного знання. Корні вчення Декарта про "природній світ" і про "інтуїції" – не в богословії, а в метафізичному методі мислення Декарта).

Теорія  пізнання

Розвиваючи вчення про метод, Декарт став засновником раціоналізму, а  саме напрямку в теорії пізнання, згідно якому всебічний і необхідний характер істин математики і точного  природознавства має джерело  не в досвіді, а в розумі. Критерієм  достовірності він проголосив логічні  признаки раціонального пізнання –  ясність і чіткість. Невипадково  цей раціоналізм виявився тісно  пов’язаний з математикою. Саме в  математиці, в розробці якої Декарту  належало таке видне місце, він знайшов  ту всебічність і необхідність істини, яка сама потребувала пояснення. Але так як Декарт не знав відкритого лише засновникам марксизму справжнього  критерію істинності пізнання, корінного  в практиці – В історичній практиці громадських класів, – то він  джерелом всебічності й необхідності помилково признав не чуттєві  нібито інтуїції розуму. Звідси таке різке протистояння чуттєвих інтуїцій інтуїціям розуму, яке лежить в основі всієї теорії пізнання Декарта і всього його метода і яке накладає печатку ідеалізму на всю його теорію науки (Ж.Лапорт справедливо відхиляє пояснення декартовської характеристики інтуїції в дусі Мальбранша, але, розходячись в цьому особистому питанні з деякими інтерпретаторами інтуїції Декарта в дусі теорій католицизму, Лапорт поділяє загальний у нього з ними помилковий погляд, ніби в погляді Декарта на джерело інтуїтивного знання Декарт "просто надихається християнською традицією, згідно якої Слово є світло, озаряющий всяку людини, яка приходить на цей світ".

У вченні раціоналізму і раціоналістичної трактування богословських питань заключалось наряду з явною оманою і зерно нових плодотворних ідей. Помилковою була безумовність, з якою Декарт протиставив відчуття розуму, а в середині розуму протиставив інтуїцію, а саме безпосереднє знання, знанню опосередкованому, здобутому за допомогою доказів. Помилковою також була думка Декарта, ніби ознакою чи критерієм істини є ясність і чіткість сосерцания. Внаслідок матеріалізм встановив, що знання не буває лише безпосереднім. Навіть ті істини, які здаються в теперішній час істинами безпосередньо достовірними і самоочевидними, не завжди були такими для нашого розуму. На нижчих ступенях розвитку в цих істинах не було нічого безпосереднього. Істини ці входили в розум, укріплялись в ньому довгою практикою, мільярдами повторних випадків, які, зберігались в мисленні, стали в наслідок загальними істинами і безпосередньо очевидними.

Але яким би одностороннім в своєму раціоналізмі не було вчення Декарта  про пізнання, воно включало в себе ряд плодотворних для науки і  для філософії ідей. Критерієм  істинного знання Декарт проголошував якраз ті ознаки (ясність і чіткість), які він вважав характерними для  самої точної із усіх наук – математиці. Тим самим за зразок можливого  для людини удосконалення в пізнанні приймалась сама строга, сама точна  і достовірна із всіх відомих тоді наук. Вчення Декарта про знання означало вимоги, щоб всі науки, не виключаючи філософію, рівняли свої вимоги і поняття про достовірність  і про істинність за поняттям найбільш удосконалених і найбільш передових  в той час наук – математики, механіки, математичної фізики.

Навіть вчення Декарта про серединне  положення людини між світом буття  і світом небуття, з якого Декарт пробував пояснити можливість помилки, включало в себе, не дивлячись на ідеалістичну суть, глибокі і плодотворні  думки.

Висновок

Центральним поняттям раціоналістичної метафізики є поняття субстанції, корні якого лежать в античній онтології.

Створений світ Декарт ділить на дві  частини субстанцій – духовні і матеріальні. Головна ознака духовної субстанції – це неділимість, важлива ознака матеріальної – ділимість без кінця. Тут Декарт, як неважко побачити, відтворює античне розуміння духовного й матеріального початку, розуміння, яке в основному унаслідувалось з середньовіччя. Таким чином, основні атрибути субстанцій – це мислення і протяжність, інші їх атрибути виходять із цих перших: уява, почуття, бажання .

Нематеріальна субстанція має в  собі, за Декартом, ідеї, які притаманні їй з самого початку, а не набута з досвідом.

Для раціоналізму XVII століття математика є образом суворого і точного  знання. Декарт був математиком, творцем  аналітичної геометрії. І невипадково  саме Декарту належить ідея створення  єдиного наукового метода, який він  назвав "Універсальна математика" і з допомогою якого Декарт вважав можливим побудувати систему  науки, яка може забезпечити людину господарюванням над природою. А  те, що саме господарювання над природою є кінцевою ціллю наукового пізнання, в цьому Декарт цілком згоден з Беконом.

Метод, як його розуміє Декарт, має  перетворити пізнання в організовану діяльність, звільнивши його від випадковості, від таких суб’єктивних факторів, як спостережливість чи гострий розум, з одного боку, удача і щасливий збіг обставин, з іншого. Образно  кажучи, метод перетворює наукове  пізнання з кустарного промислу в  промисловість, із спорадичного й випадкового  виявлення істин – в систематичне й планомірне їх виробництво. Метод  дозволяє науці орієнтуватися не на окремі відкриття, а й іти, так  би мовити, "суцільним фронтом", не залишаючи лакун чи пропущених ланок. Наукове знання, як його передбачає Декарт, – це не окремі відкриття, з’єднані поступово в деяку загальну картину природи, а створення загальної зрозумілої сітки, у якій вже не складає ніяких труднощів заповнити окремі вічка, а саме знайти окремі істини. Процес пізнання перетворюється в свого роду поточну лінію, а в останній, як відомо, головне – безперервність. Ось чому безперервність – один з найважливіших принципів метода Декарта.

Декарт виявився одним із творців  класичної механіки. Ототожнивши  природу з протяжністю, він створив  теоретичний фундамент для тих  ідеалізацій, якими користувався Галілей, який не зміг ще пояснити, на якій підставі ми мажемо примінять математику для вивчення природних явищ. До Декарта ніхто не наважувався ототожнити природу з протяжністю, а саме з чистою кількістю. Не випадково саме Декартом в найбільш чистому вигляді було створено уявлення про природу як про гігантську механічну систему, яка приводиться в рух божественним "поштовхом". Таким чином, метод Декарта виявився органічно пов’язаним з його метафізикою.

Література

1. Григор'єв В.Й. Філософія: Навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 248 с.
2. История философии. /Пер. С чешского под ред. И.И. Богута — Ч.1. М.: Мысль, 1993. — 414 с.
3. Філософія: Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В. Г. та ін. — К.: Либідь, 1993. — 576 с.
4. Філософія. Навчальний посібник. І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко та ін.;. За ред. І.Ф. Надольного. — К.: Вікар: Знання, 1998. — 624 с.
5. Якушев А. В. Философия (конспект лекций). — М.: Приор-издат, 2004. — 224 с.