Реферування

План

Вступ………………………………………………………………………………….3

1.Реферування  як процес……………………………………………………………4

2.Дослідники  питань реферування…………………………………………………8

3.Становлення  та розвиток українського реферування………………………….12

Висновок  …………………………………………………………………………….21

Список використаної літератури…………………………………………………..22

Вступ

               У світі історично склалася розгалужена система інформування щодо нових напрямків розвитку науки та культури, яка представлена сукупністю реферативних журналів (РЖ). Значення їх важко переоцінити: РЖ здійснюють оперативне інформування різних категорій споживачів інформації про літературу, яка видається, сприяють ретроспективному пошуку видань, зменшують негативний вплив пов’язаного з диференціацією наук розсіяння документів, інформують про досягнення в суміжних галузях наук, інтеграцію наукових напрямів і дисциплін тощо. Значна кількість РЖ, що надходить в Україну, знайомить вітчизняних учених з новими напрямами світової науки. Однак у цій системі майже не репрезентовано українську науково-технічну та суспільно-політичну літературу. Відсутність цілісної вітчизняної системи реферування, яка б урахувала форми та методи бібліографування, що склалися історично, й новітні вимоги щодо інформаційного забезпечення науки, стає завадою на шляху якісного бібліотечно-бібліографічного обслуговування, міждержавного обміну науковою інформацією, виходу інтелектуальних доробок України за її межі.

              За цих умов зростає гострота проблеми розробки та впровадження розгалуженої, диференційованої за галузями знання й інтегрованої в масштабах країни Національної системи реферування української наукової літератури, завданням якої буде відбір, аналітико-синтетичне опрацювання та кумуляція всієї наукової інформації, що вийшла друком в Україні, про Україну, видана вітчизняними авторами різними мовами й українською мовою в усьому світі. Особливого значення набуває комплексність інформаційних послуг. Поряд із наданням інформації у вигляді друкованих РЖ має бути розроблено сервіс для її кумуляції та збереження в загальнодержавній реферативній базі даних (БД), а також доведення цієї інформації до споживачів на електронних носіях і засобами глобальних комп'ютерних мереж. Реферативні ресурси України повинні стати ядром національних інформаційних ресурсів і наукової інфосфери держави та, водночас, сегментом світової інформаційної системи.

1. Реферування  як процес

Реферування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що полягає  в аналізі первинного документа, знаходженні найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Реферування має на меті скоротити  фізичний обсяг первинного документа  за збереження його основного смислового змісту, використовується у науковій, видавничій, інформаційній та бібліографічній  діяльності.

Реферат - це 1) вторинний документ, результат аналітично-синтетичного опрацювання інформації, поданий  у вигляді стислого викладу наукової праці, вчення, змісту джерела із зазначенням  характеру, методики, результатів дослідження  та збереженням його мовностилістичних  особливостей; 2) вид письмового повідомлення, короткий виклад головних думок, поєднаних  однією темою, їх систематизація, узагальнення й оцінка.

Студентам усіх напрямів вищої освіти навички реферування допомагають  опрацьовувати на якісному рівні  та в значних обсягах науково-навчальну, науково-популярну, суто наукову літературу за спеціальністю. Реферативне читання  наукових джерел за фахом є обов'язковим  лід час написання курсової, дипломної  робіт.

Основні функції реферату:

o інформаційна - реферат подає інформацію про певний документ;

o пошукова - реферат використовується в інформаційно-пошукових й автоматизованих системах для пошуку конкретних тематичних документів та інформації.

Реферати класифікують за кількома ознаками:

1) належністю до певної галузі  знань (реферати з суспільних, гуманітарних, природничих, технічних,  точних та інших галузей науки);

2) способом характеристики первинного  документа (загальні реферати або реферати-конспекти. що послідовно передають у загальному вигляді зміст усього первинного документа; спеціалізовані або проблемно-оріентовані реферати, що акцентують увагу читача на окремих темах або проблемах первинного документа);

3) кількістю джерел реферування (монографічні - в основу покладений один первинний документ;реферати-фрагменти, складені на окрему частину первинного документа, його розділ, підрозділ, параграф; оглядові або зведені, групові реферати, коли до роботи залучається кілька або ціла низка тематично споріднених реферованих праць);

4) формою викладу (текстові, табличні, ілюстровані або змішані);

Реферат, як доповідь на будь-яку тему, написана на основі критичного огляду літературних та інших джерел, готується  за одним або кількома джерелами, у ньому автор подає чужі та власні думки. Рекомендований обсяг  реферату - 10-12 сторінок друкованого  тексту (0,5 друкованого аркуша).

Як писати реферат

1. Визначити тему.

2. Дібрати літературу: а) документи,  першоджерела; б) монографії, довідники,  збірники; в) газетні та журнальні  матеріали.

3. Ґрунтовно вивчити літературу, зробити виписки цитат, основних  думок.

4. Скласти список розділів, який  може бути й планом реферату.

5. Продумати план реферату, можливе  його розширення.

6. Систематизувати опрацьований  матеріал.

7. Остаточно продумати та уточнити  план реферату.

8. У кінці реферату слід подавати  список використаної літератури.

9. Бібліографічний опис джерела  списку літератури оформити відповідно  до вимог.

Структура реферату

1. Титульна сторінка (назва міністерства, якому підпорядкована установа; назва закладу; назва кафедри,  на якій виконано роботу; назва  дисципліни; тема реферату; назва  виду документа (реферат); посада (студент) та номер групи, у  якій навчається автор; прізвище, ім'я, по батькові автора; місто  і рік написання).

2. План.

3. Текст, який складається зі  вступу, основної частини, висновків.

4. Список використаної літератури.

Автореферат - короткий письмовий  виклад наукового твору самим  автором, найчастіше -автореферат дисертації. Призначення автореферату - ознайомити наукових працівників з методикою  дослідження, результатами Й основними  висновками дисертації.

Розрізняють два види рефератів: продуктивні  і репродуктивні. Репродуктивний реферат  відтворює зміст первинного тексту. Продуктивний містить творче або  критичне осмислення реферованих джерел.

Репродуктивні реферати можна розділити ще на два  види: реферат-конспект і реферат-резюме. Реферат-конспект містить фактичну інформацію в узагальненому вигляді, ілюстрований матеріал, різні відомості  про методи дослідження, результати дослідження та можливості їх застосування. Реферат-резюме містить тільки основні  положення даної теми.

У продуктивних рефератах виділяють реферат-доповідь і реферат-огляд. Реферат-огляд складається  на основі декількох джерел і зіставляє  різні точки зору з даного питання. У рефераті-доповіді, поряд з аналізом інформації першоджерела, є об'єктивна  оцінка проблеми; цей реферат має  розгорнутий характер.

      При реєстрації в Роспатенте програми для ЕОМ слід додати до неї реферат. Обсяг реферату — до 700 символів (10-12 рядків), має містити відомості про призначення, сфери застосування і функціональних можливостях програмного продукту. Звичайно вказується:

• тип реалізує ЕОМ;
• мова програмування;
• операційна система;
• обсяг повного вихідного тексту програми в Кб.

Реферати  пишуться зазвичай стандартним, клішовані  мовою, з використанням типологізувати мовних зворотів на кшталт «важливе значення має», «приділяється особлива увага», «піднімається питання», «робимо  наступні висновки», «досліджувана  проблема», «освітлюваний питання» і т. п . До мовними та стилістичними особливостями рефератів відносяться слова і звороти мови, що носять узагальнюючий характер, словесні кліше. Їм, як правило, притаманні невизначено-особисті пропозиції, абстрактні іменники, специфічні і наукові терміни, властиві досліджуваній проблемі, слова-жаргонізми, дієприслівникові і причетні обороти. У рефератів особлива логічність подачі матеріалу і висловлювання думки, певна об'єктивність викладу матеріалу. Все це пов'язано не з убогістю лексики автора, а зі своєрідністю мови рефератів (особливо вузькоспеціалізованої спрямованості, де переважають жаргонізми, специфічні терміни і обороти).

          На завершення робота повинна отримати відповідну рецензію з оцінкою. Рецензія складається на основі наступних чинників:

• рівень ерудованості автора з вивченої теми (сучасність і своєчасність розглянутої проблеми, ступінь знайомства автора роботи з актуальним станом досліджуваної проблематики, повнота цитування джерел, ступінь використання в роботі результатів досліджень і встановлених наукових фактів);
• особисті заслуги автора реферату (додаткові знання, використані при написанні роботи, що отримані крім запропонованої освітньої програми, новизна поданого матеріалу і розглянутої проблеми, рівень володіння тематикою та наукове значення досліджуваного питання);
• характер реферату (логічність подачі матеріалу, грамотність автора, правильне оформлення роботи, належне відповідність реферату всім стандартним вимогам).

2.Дослідники питань реферування

         Дослідженням питання реферування документів займалися такі вчені, як Бірбраєр В., Блюменау Д. И., Бондарь В.В., Брискман М.А., Вейзе А.А., Воронков В.І., Гончаренко А.П., Гречихин А.А., Дубровіна Л.А., Ефременкова В.М., Жданова Г.С., Зайченко Н., Карташов Р., Коваль А.В., Коханова І., Кубах А.І., Кушнаренко Н.М., Удалова В.К., Мамрак А.В., Омельчук В.Ю., Петренко П.П., Рогаченко Т., Самойленко Т., Сілкова Г., Тріщук О. та інші.

        Історія існування реферату як інформаційного документа налічує більше трьох століть. Практика становлення реферативної періодики пов’язана з появою перших наукових журналів спочатку в Західній Європі (60-і рр. XVII ст.), а потім у Росії (20-30 рр. XVIII ст.). Сторінки їх було заповнено не стільки статтями, скільки повідомленнями про нові книги з оцінкою й коротким викладенням змісту. Формування спеціалізованих реферативних служб і журналів почалося наприкінці XVIII ст. у зв’язку з успіхами фізико-математичних, хімічних та технічних наук і зростанням обсягів відповідної літератури.

          Прийоми аналізу змісту первинних документів спочатку були запозичені з методики бібліографічної роботи. Далі теорія й методика реферування набули розвитку на підставі організації та функціонування безпосередньо реферативних видань як в окремих країнах, так і світі загалом. На початку ХХ ст. тривають пошуки щодо розкриття змісту документів у рекомендаційній бібліографії та бібліографії для фахівців. Основне завдання реферування в ті часи було визначено як повне відбиття змісту першоджерела (праці В.Г.Анастасевича, Г.О.Ільїнського, К.І.Дерунова, О.М.Бєлова).

         На 30-і роки припадають перші спроби вивчення теорії й методики реферування. Особливої ваги набувають проблеми функціонального призначення рефератів і анотацій, їх типізація, відбір матеріалів для опрацювання. Основні погляди щодо реферування знайшли відображення у працях К.Р.Симона, Ф.І.Яшунської, Б.Н.Рутовського. Як вважав К.Р.Симон, саме реферативна періодика в змозі забезпечити найважливіші вимоги, висунуті до джерел бібліографічної інформації: неперервність та систематичність. У роботах В.Лазарєва, О.Я.Подземського, Ю.А.Шауера обговорено актуальні питання підготовки, видання й використання реферативної інформації. О.Я.Подземський та Ф.І.Яшунська вважали, що реферат у більшості випадків повинен замінити первинний документ. Так формувався тип інформативного розширеного реферату. К.Р.Симон відстоював думку про те, що реферат повинен збагатити дослідника інформацією щодо нових ідей, фактів, але не розкривати їх детально, тобто сприяв формуванню типу індикативного реферату.

          У 20-і роки в Україні були спроби видавати спеціальні покажчики літератури для фахівців, анотації в яких наближалися за своїм характером до рефератів. З 1927 р. до практики увійшла публікація оглядів наукової літератури, що вийшла за рік, підбивалися підсумки розвитку окремих галузей знань. У складанні їх брали участь видатні вчені: академіки П.А.Тутковський, М.В.Птуха, професори С.І.Маслов, Є.В.Соколов та ін.

           Інформацією про нову літературу з різних галузей техніки та її оцінкою займалися у той час АН УРСР, науково-дослідні інститути і кафедри, Харківська спілка Науково-технічного товариства АН УРСР, Всеукраїнська асоціація інженерів, Науково-технічне управління Вищої Ради народного господарства УРСР. Останнім було здійснено спробу створення в Україні РЖ з техніки. 1925 р. був виданий “Огляд новітньої іноземної літератури”, метою якого була публікація оглядів статей технічних журналів, які вийшли з друку за останні два місяці. А протягом 1928-1930 рр. виходив журнал “Технічні новини”, де систематично друкувалися реферати найцікавіших статей із зарубіжних журналів.

            У 40-50-і рр. розвиток реферативної справи набув своєрідної форми, що мала і позитивні сторони, і серйозні недоліки. РЖ з будь-якої галузі науки в цілому замінилися збірниками рефератів з однієї окремої теми, що виходили епізодично. Таке обмеження дозволяло кожному збірнику достатньо глибоко та широко висвітлити це питання, але шляхом відмови від систематичного інформування про літературу галузі в цілому. Але з часом будь-який реферативний збірник втрачає своє значення навіть з того спеціального питання, якому він присвячений. Тільки систематичне інформування про найважливішу літературу цілої галузі важливе для вчених, саме планово організована система реферативних органів спроможна забезпечити належну повноту й оперативність інформаційного обслуговування науковців.

             Поступово складання, редагування рефератів, підготовка та випуск реферативних видань стають складовою частиною науково-інформаційної діяльності, яка швидко розвивалася. У 50-і рр. було запропоновано широку програму організації реферативної періодики. Суть її була такою:

• призначення реферату — не замінити безпосереднє ознайомлення з роботою, а надати можливість фахівцю зробити висновки щодо її корисності й необхідності безпосереднього до неї звертання;
• реферат має бути орієнтованим на широке коло фахівців відповідної галузі знання та відбивати основний зміст первинного документа, важливі факти, методику виконання роботи;
• реферати на одні й ті ж документи мають складатися з урахуванням специфіки відповідних реферативних видань, а їх обсяги визначаються ступенем важливості реферованих праць.

           Зі становленням і розвитком інформатики започатковано новий етап у розвитку реферування. Великого значення набувають проблеми автоматизації семантичних процесів. Цим питанням присвячено численні праці дослідників з розвинених країн Заходу — Г.Луна, Л.Освальда, Г.Едмундсона, Р.Вілліса, Л.Ерла, російських учених — В.П.Леонова, А.Л.Шуміліної, В.Е.Берзона, С.А.Карасева, українських фахівців — І.В.Замаруєвої, Н.В.Шаронової, Н.Ф.Хайрової та ін.

Кожна наукова  дисципліна вимагає створення чітко  сформульованої системи понять та відповідних  термінів, тому останній параграф цього  розділу присвячено саме конкретизації  дефініцій понять “реферування”, “реферативна інформація”, “реферат”, “анотація” тощо.

           Показано, що реферат як багатофункціональний вторинний документ, виконує значну кількість функцій: інформативну, науково-комунікативну, індикативну, адресну, прогностичну. Реферат, як стисле точне викладення змісту документа, що включає основні фактичні відомості та висновки, разом з анотацією — характеристикою твору друку з точки зору змісту, призначення, форми та інших особливостей — сприяє найбільш повному та точному складанню пошукових образів документів, створенню інформаційно-пошукових систем, є основою для складання оглядів та засобом міжнародного обміну інформацією. На відміну від бібліографічної інформації, що виконує функцію відображення певного масиву документів, реферативна вирішує завдання систематизації, пошуку, оцінки, узагальнення та рекомендації інформації з першоджерел.

              Узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду показало, що основними аспектами дослідження проблем реферування є історія, методика та організація процесів аналітико-синтетичної переробки інформації. Історію становлення реферативної справи розроблено в працях Г.К.Бистрової, О.А.Гречихіна, Б.А.Семеновкера. Об’єктами постійних дискусій залишаються теоретичні аспекти реферування, які розглянуто у працях відомих бібліографознавців, інформатиків, книгознавців — В.А.Виноградова, Р.С.Гіляревського, Г.С.Жданової, О.І.Михайлова, В.І.Свінцова, В.І.Соловйова, А.І.Чорного, серед них: вимоги до рефератів, принципи реферативного аналізу текстів, особливо за умов використання ЕОМ тощо. Уточненню типології видань, що підлягають реферуванню, присвячено ряд праць українських дослідників С.Г.Кулешова та Г.М.Швецової-Водки. Розробці критеріїв відбору матеріалів для аналітико-синтетичного опрацювання належну увагу приділено в роботах вітчизняних фахівців у галузі бібліографування та архівної справи (Л.А.Дубровіної, С.В.Кульчицького, В.Ю.Омельчука), в яких розглядаються питання визначення понять українська книга, україніка та розроблено методику опису наукових видань, у тому числі рукописів і архівних документів. Окремим питанням опрацювання документів присвячено роботи Т.І.Ківшар, М.М.Пещак, М.М.Романюка, М.С.Слободяника. Впровадженню новітніх технологій та дослідженню проблем створення інформаційних бібліографічних, повнотекстових та архівних ресурсів присвячено численні праці В.Г.Боряка, Л.Й.Костенка, А.О.Чекмарьова та ін.

         Значно менше висвітлено у фаховій літературі питання організаційної структури побудови національних інформаційних систем, відсутні грунтовні праці стосовно саме аналізу концептуальних положень створення таких систем, критеріїв відбору літератури для відображення в них, не розроблено принципи організації та взаємодії реферативних служб на національному та міжнародному рівнях з метою максимально повного відбиття світового документально-інформаційного потоку.

3.Становлення  та розвиток українського реферування

          На початку 90-х рр. інформаційне обслуговування наукових досліджень здійснювалось органами ДСНТІ СРСР, яка охоплювала всі галузі народного господарства та мала свої осередки в усіх регіонах країни. Характерними ознаками ДСНТІ були ієрархічність побудови та відповідність структурі управління народним господарством. Централізоване опрацювання основних видів документів у всесоюзних інститутах і центрах інформації дозволяло виключити дублювання у процесі закупівлі літератури, істотно знизити витрати галузевих і територіальних інформаційних систем на формування та використання інформаційних ресурсів, забезпечити доступ до централізованих масивів усім зацікавленим організаціям та підприємствам.

           ДСНТІ функціонувала на основі розподілення функцій між інформаційними органами різних рівнів у збиранні, опрацюванні, збереженні та розповсюдженні науково-технічної інформації. На “верхньому” рівні цієї системи було розташовано всесоюзні органи інформації: ВІНІТІ; ВНТІЦ; ЦНДІПІ; ДПНТБ тощо. Другий рівень складали республіканські та територіальні (багатогалузеві), а також галузеві інститути науково-технічної інформації та економічних досліджень. На низовому рівні системи перебували інформаційні підрозділи та науково-технічні бібліотеки організацій і підприємств.

          Основним виробником інформації (бібліографічної, реферативної, фактографічної, прогнозно-аналітичної) були інформаційні та бібліотечні центри, які складали верхній рівень ДСНТІ. Саме тут опрацьовувався увесь потік світової науково-технічної інформації. Завдяки багатогалузевому охопленню, одноразовому опрацюванню матеріалів, створенню паралельних рядів бібліографічних посібників, видання цих органів були конкурентоспроможними, вони користувалися найбільшим попитом серед науковців і дослідників. Другий потік утворювали неопубліковані документи, в яких було наведено результати науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), технологічний досвід, раціоналізаторські пропозиції тощо. Подібні документи надходили з низових осередків до центральних галузевих органів, де вони синтезувалися та здобували належне висвітлення в виданнях інформаційного органа відповідної галузі.

         Основний обсяг продукції всесоюзних центрів інформації становили реферативні видання — 71 %, на частку бібліографічного й оглядово-аналітичного інформування припадало відповідно 13 і 1,6 %, решта — інші форми інформування. Серед найбільш відомих РЖ, які виходили в СРСР і досі користуються великим попитом, у тому числі серед українських дослідників, слід назвати видання ВІНІТІ. У 250 галузевих випусках РЖ ВІНІТІ щорічно друкується близько 1 млн. рефератів. Для їх підготовки використовується більше 10 тис. журналів 85 країн світу.

            Республіканські (регіональні) інститути науково-технічної інформації були головними в республіці з інформування про документи міжгалузевої тематики, науково-технічні досягнення та передовий досвід з різних питань промисловості, будівництва, транспорту, економіки, а також матеріали національними мовами. Республіканські центри пристосовували бібліографічну, реферативну, оглядову інформацію всесоюзних та галузевих центрів до потреб фахівців регіону, а також надсилали до них відомості про найбільш перспективні розробки в регіоні й, таким чином, також ставали виробниками вторинної інформації. Саме цим займався УкрНДІ НТІ, який випускав оглядову та експрес-інформацію з вузькогалузевих та проблемно-тематичних питань, аналітичні огляди для керівників виробництва "Нове в науці, техніці та виробництві" (26 серій) і готував інформаційні карти та анотовані переліки технічної документації.

             Складовою частиною ДСНТІ була інформаційна система з суспільних наук, головним центром якої був Інститут наукової інформації з суспільних наук (ІНІСН). Одним з видів діяльності Інституту був випуск проблемно-тематичних реферативних і бібліографічних збірників, а також аналітичних оглядів, які готувалися в співпраці з академічними інститутами. Система наукової інформації з суспільних наук мала й ряд галузевих і регіональних центрів та мережу інформаційних відділів у наукових установах і вузах. Галузеві інформаційні органи функціонували у сфері вищої освіти, культури та мистецтва, права тощо. Регіональні інформаційні центри (відділи, сектори) входили до складу академій союзних республік. Їх головним завданням було збирання, наукове опрацювання та зберігання інформації з суспільних наук, найбільш цікавої для наукових установ та державних органів республіки. Вони також координували інформаційну діяльність у межах регіону та узагальнювали досвід низових інформаційних ланок, щоб поповнювати центральні інформаційні видання та банк даних в ІНІСН. Свою мережу інформаційного забезпечення мали й гуманітарні наукові установи АН УРСР, діяльність яких координувало Відділення наукової інформації АН УРСР.

             У підсумку вищезгаданого, слід зазначити, що на початок 90-х рр. у СРСР було закладено основи державної системи НТІ. Вона охоплювала: усі сфери суспільної діяльності — науку, виробництво, освіту, культуру, мистецтво; усі категорії споживачів інформації; виконувала майже всі види завдань інформаційного обслуговування — облік, опис, систематизацію, оцінювання, узагальнення, підсумки, рекомендацію, аналіз, прогноз (два останніх вимагали подальшого розвитку та вдосконалення); була представлена різноманітними типами інформаційних видань (бібліографічних, реферативних, оглядово-аналітичних і прогностичних). Українська наукова література виступала складовою частиною загального потоку наукових джерел, що підлягали аналітико-синтетичному опрацюванню в системі органів ДСНТІ.

             Розпад СРСР призвів до необхідності становлення в кожній з 15 незалежних держав національної системи НТІ. Йшлося саме про становлення цих систем, адже формуванням національних інформаційних ресурсів республіканські системи НТІ практично не займалися через надмірну централізацію ДСНТІ.

             На сьогоднішній день в Україні вже налагоджено механізм опрацювання результатів НДДКР на базі Українського інституту науково-технічної та економічної інформації. Для патентної та нормативно-технічної документації створено власні системи обліку та державної реєстрації. Бібліографічним обліком вітчизняних публікацій займається Книжкова палата України, яка випускає серію поточних державних бібліографічних покажчиків — "Літописів".

            Останніми роками на сторінках української бібліотечної преси, у статтях та виступах М.М.Єрмошенка, М.І.Сенченка, Р.П.Карташова, В.М.Бірбраєра, Л.О.Кочубей неодноразово порушувалося питання про необхідність створення українського РЖ. Здійснено окремі спроби випуску реферативних видань. З 1993 р. Українським центром наукової медичної інформації та патентно-ліцензійної роботи розпочато видання Медичного РЖ. Книжкова палата України стала засновником “Реферативного журналу України” і зараз випускає 2 серії цього видання: “Політика. Політичні науки” та “Економіка. Економічні науки”. Державною науково-технічною бібліотекою України з травня 1997 р. почав видаватися на паперовому та електронному носіях РЖ “Депоновані наукові роботи”. Центральною науковою сільськогосподарською бібліотекою УААН у грудні 1999 р. розпочато випуск РЖ “Агропромисловий комплекс України”. Але аналіз реферативних видань, які виходять в Україні, свідчить про те, що основну частину роботи з інформаційного забезпечення наукових досліджень в Україні ще не зроблено. Названі РЖ характеризуються обмеженнями щодо видового або тематичного наповнення.

             Найменшого розвитку на сьогодні зазнала оглядово-аналітична діяльність. За наявності значної кількості інформаційно-аналітичних центрів у різних міністерствах, відомствах, політичних партіях і громадських організаціях в систему загальнодоступних документальних комунікацій їх продукція практично не поступає, що унеможливлює її ефективне використання.

            Нагальною потребою стає розробка та впровадження Національної системи реферування української літератури з метою аналітико-синтетичного опрацювання всього вітчизняного потоку наукової інформації й кумуляції та зберігання результатів опрацювання у загальнодержавній БД, яка має стати основою для підготовки комплексу науково-інформаційних видань, включаючи створення оглядово-аналітичних і прогностичних матеріалів.

             Зважаючи на безперервне зростання кількості друкованої та неопублікованої інформації й підвищення цін на передплату, одним з найреальніших засобів її повного охоплення під час формування БД є тісна співпраця бібліотек та інформаційних центрів зі створення розподілених інформаційних ресурсів, що мають взаємно використовуватись. Інтегрування таких ресурсів сприяє підвищенню ефективності інформаційної діяльності, швидшому її розвитку та вдосконаленню — відбувається розподіл праці щодо збирання й обробки документів, підвищується повнота інформування завдяки доступу кожної системи до БД інших систем.

            Розробка вітчизняних автоматизованих систем опрацювання та розповсюдження інформації вимагає використання зарубіжного досвіду створення та експлуатації великих автоматизованих інформаційних систем, таких як MEDLARS (в галузі медицини), INIS (в галузі ядерної науки та техніки) тощо. INIS утворено 1970 р. Міжнародним агентством з атомної енергії. У роботі системи беруть участь 45 країн та 14 міжнародних організацій. Організаційним принципом системи INIS є децентралізована підготовка інформації країнами-учасницями системи за єдиними стандартами, опрацювання інформації в центрі (м. Відні) та розповсюдження зведених масивів даних між країнами. Оскільки INIS є першою, дійсно міжнародною інформаційною системою, її можна розглядати як модель під час розробки та проектування аналогічних систем в інших галузях.

           Прикладом великої автоматизованої інформаційної системи, яку розроблено в одній країні, а використовують шляхом модифікації програм також і в інших є система аналізу та пошуку біомедичної літератури MEDLARS—MEDLINE. На сьогодні в Америці існує 108 національних інформаційних центрів, які входять до цієї системи. Крім того, MEDLARS має також регіональні центри в різних країнах світу. Національна медична бібліотека США надає зацікавленим у співробітництві зарубіжним інформаційним службам усю необхідну технічну документацію, організує навчання персоналу, а країни-співучасниці забезпечують систему MEDLARS заіндексованими бібліографічними описами публікацій.