Религия козачества

     Характерні  риси релігійності запорізьких козаків

     З огляду на особливості своєї релігійності запорізькі козаки за святий обов'язок вважали участь у богослужіннях, релігійних обрядах, доповнюючи їх елементами, що в тій чи іншій формі символізували  специфіку січового життя. Богослужіння в день загальної військової ради супроводжувалися виносом знамен, клейнодів, релігійні церемонії на свято Покрови, Різдва, Водохрещення, Пасхи, Богоявления ознаменовували гарматними залпами. При читанні Євангелія в церкві козаки стояли за традицією з напівоголеними шаблями, символічно демонструючи свою готовність у будь-яку мить захистити православну віру. Якщо в сусідній Переяславсько-Бориспільській єпархії архієрей Гервасій, слідом за Синодом, вимагав від своїх парафіян-українців не дотримуватися народних звичаїв, обрядів (на Різдво не колядувати, не святкувати купальських свят, не влаштовувати ігр, танців тощо), то в Запорізькій Січі такі заборони просто не діяли.

     Запорожці свято берегли традиції, обряди, пов'язані з церковним поминанням полеглих на полі бою "лицарів". Важко уявити, щоб хтось із запорізьких священиків ризикнув тут затримати поховання козака, вимагаючи більшу плату за обряд, як це не раз траплялося в інших регіонах України.

     Участю  запорізьких козаків у врочистостях, релігійних святах календарного циклу та обрядах, приурочених до традиційних військових зібрань, звичайно не вичерпувалися потреби запорожців як віруючих людей. Утворився могутній пласт побутової релігійності, характеристики якого проявлялися на кожному кроці, але через свою вербально-почуттєву специфіку дійшли до нас здебільшого в опосередкованому прояві: у домінуванні відносно вузького кола святих, яким козаки присвячували свої церкви, монастирі; у звичаях не страчувати злочинців під Великий піст, навішувати на ікони срібні символічні зображення, хрестики як подяку за видужання, зцілення; у релігійній атрибутиці козацьких поховань, у змісті їхніх заповітів, епітафій тощо.

     Із  назв запорізьких церков, які в  цілому мало змінювалися з часу заснування, видно, що найбільш шанованим серед запорізького війська був культ Богородиці, віра в те, що вона своїм покровом прикриє, захистить козаків від численних ворогів.

     Козацькі  маси виступали носієм своєрідного  народного християнства, яке мозаїчно містило в собі елементи візантійського православ'я та архаїку стародавніх родових обрядів, свободу свого релігійного світорозуміння й благоговіння перед Біблією, яку, однак, мало хто з козаків читав, нехтування в буденному житті аскетизмом і майже дитячу безпосередність сприйняття обрядів, свят, почитання традицій. Поза сумнівом, що релігійність, щира набожність носили здебільшого обрядовий характер, не були та й не могли бути в масі своїх носіїв богословсько обгрунтованими. Тому найбільш сильні релігійні почуття, емоції викликали зовнішні чинники обрядового дійства — урочистість, пишність тощо. При цьому відданість козаків своїй вірі була настільки сильною, що в окремі періоди історії України православна Січ залишалася чи не єдиним заборолом віри в протидії католицькій експансії. Гасла захисту віри, народності, прав і вольностей були головними в національно-визвольних війнах українського народу в XVII ст., в яких ядром виступало запорізьке козацтво.

     Широко  відома благодійність козаків-парафіян щодо своїх православних церков, а також шанованих святинь поза межами Січі: в Києві, Чернігові, на Афонських горах і навіть у Палестині. Військо Запорізьке отримувало з царської казни жалування близько 6 тис. карбованців на рік, козацькі ж дари церквам, монастирям, пожертвування школі тільки в грошах сягали нерідко 2500 карбованців.

     Не  дивує, коли дари, пожертви надходили  від старшини, заможних козаків. Зрозумілими, наприклад, були можливості П.Калнишевського в будівництві церков у Межигір'ї, Лох-виці, Ромнах, у рідному селі Пустовойтівці, багаті дари навіть в Єрусалим, адже відомо, що в 1775 р., наприклад, кошовий отаман мав 15800 голів худоби, в тому числі 639 коней. Показовішими, на нашу думку, для характеристики козацької релігійності є факти, коли "сірома" — найбідніший і найчисельніший прошарок запорізького товариства заповідав на користь церкви більшу частину своїх заощаджень, навіть якщо вони налічували кілька карбованців.

     Складовою частиною проблеми релігійності запорізького козацтва є питання ставлення  до інших вір і церков. Питання про відстоювання прадідівської православної віри уособлювало не тільки віросповідну, а й національну незалежність. Козацький імператив цього періоду щодо іновірних був категоричним: прибулі в Січ християни й нехристияни різних націй приймалися в громаду не інакше, як після прийняття ними обрядів Східної православної церкви. Усі, хто не погоджувався на перехрещення, мали покинути Січ. Відоме нетерпиме ставлення запорізьких козаків до католиків як гонителів православ'я.

     Нагадаємо, що це був час, коли в Росії, за петровськими указами, за спробу спокусити православного віруючого магометанством, іудаїзмом, язичництвом винуватець карався смертю з наступним "покладанням на колесо", тобто колесуванням.

     Вимоги  козаків до січового та парафіяльного  духовенства були простими, але принциповими: присяга на вірність запорізькому Кошу, знання слова Божого, володіння українською мовою, тверезість. Обов'язковою умовою для січового духовенства була безшлюбність. Парафію священик міг отримати тільки після відповідного рішення начальника січових церков і наступної посвяти кандидата Київським митрополитом з видачею архіпастирської грамоти. Залишеним на рік надавалася, за рішенням січової старшини, рівна кількість куренів (всього їх було 38, по 200—700 чол. в кожному), що, фактично, складали парафію, в якій належало сповідувати, причащати, відспівувати, загалом керувати релігійним життям парафіян. Неодмінною вимогою до самого начальника січових церков (а він, як правило, був членом січової Ради) ставилося, крім інших, вміння проголошувати релігійні проповіді напам'ять українською мовою. 
 
 

     Характер  церковного будівництва, управління духовною справою i, як наслідок, церковного устрою Запорозьких Вольностей великою  мірою визначалися особливостями  релігійності населення цього регіону. Особливості складу козацтва, історична традиція, геополітичні i природні умови його існування призвели до складання своєрідного світогляду запорожців, відмінного від будьякого іншого.

     В світосприйманні запорозького козацтва, що формувалось протягом кількох століть, поєднались елементи російського, українського розуміння православ'я i оригінальних релігійних поглядів, що виникли в самому козацькому середовищі. Тому не можна вслід за історичною традицією категорично казати про запорожців ні як про лицарів православної віри, ні як про людей religionis nullius, "єретичих синів".

     Безумовно має рацію О.М.Апанович, наголошуючи  на тому, що в часи існування запорозького козацтва весь світ був віруючим [3; 14, 4; 208209]. Таке становище на той час  було природнім i зрозумілим. Релiгiя була основною формою світосприймання, i тому навіть атеїстичні ідеї носили форму релігійних сект. Нацiональновизвольнi рухи, політичні, військові конфлікти мали релігійний характер i форму. Релiгiя супроводжувала людину протягом всього її життя. На релігійних темах будувалося мистецтво, значна частина книг, що виходили в ті часи, мала релігійний характер. Свята, під час яких люди відпочивали i спілкувалися зі своїми близькими, були релігійними. Тому світогляд запорозького козацтва теж мав релігійний характер i ззовні він проявлявся в формі православ'я.

     Запорожжя знаходилось на перехресті трьох  релігій i конфесій ісламу, православ'я i католицтва. Чому ж козацтво традиційно дотримувалось саме православ'я? На Запорожжя приходили люди в основному з українських земель, що входили до складу Росiї i Польщi. Для них, мало знайомих навіть з тонкощами православної релігії, іслам був зовсім чужим i незрозумілим. Крiм того, історично склалося так, що представники ісламської віри татари i турки були ворогами як України, так Росiї i Польщi. Вони здійснювали набіги на їхні землі i спричиняли значну шкодунаселенню. Звичайно, що татари i турки, а разом з ними i їхня релігія не могли не сприйматися запорожцями вороже.

     Несприйняття  козацтвом католицтва має не такі глибокі історичні корені. До 1569 р., тобто до прийняття Люблiнської унії, i навіть у перші роки існування Речі Посполитої віротерпимість була однією з характерних рис суспільного життя України. Лише боротьба запорозького козацтва з татарами i турками йшла під релігійними гаслами. З обранням королем Сигізмунда III ситуація значно змінилася. Уряд Речі Посполитої, а слідом за ним i польська шляхта стали вважати православ'я нижчою релігією, чинити перешкоди будівництву православних церков, культовим відправам. Це викликало опозиційну реакцію з боку православних священиків, письменників i полемістів. Але найбільшу небезпеку для уряду Речі Посполитої становило козацтво, для якого захист православ'я став означати захист тих прав i свобод, на які вела наступ польська шляхта.

     Проте, варіант православ'я, що сповідався на Запорожжi, відрізнявся від догматичного, основні риси якого збереглися, зокрема, в Росiї. Багато схожих рис козацька релігія мала з віруваннями i обрядовістю  населення України. Причиною цього  був тісний зв'язок населення Запорожжя з Лiвобережною Україною. Саме з її території приходила значна кількість людей до військового товариства, на Лiвобережнiй Українi в багатьох з них залишилися родини, i тому взимку, в мирні часи козаки їздили до своїх домівок. Багато хто із запорожців за власним бажанням або за дорученням Коша відвідував київську консисторію, Межигiрський та інші українські монастирі. Значна частина духовенства прибула до Запорожжя саме з Межигiр'я, а запорозька старшина підтримувала досить тісні стосунки з українським духовенством. В XVIII ст. було поширене ходіння "мандрівних дяків" з Київської Академiї до Запорожжя, які часто влаштовувались при козацьких церквах. Релiгiйна література до Запорозьких Вольностей надходила головним чином з Лiвобережної України. Отже, між Лiвобережною Україною i Запорожжям існував постійний тісний зв'язок, в тому числі i в релігійній сфері. Тому на території Запорозьких Вольностей православні обряди i традиції мали досить багато спільних рис з тими, що були поширені на Лiвобережнiй Українi. Останні дещо відрізнялись від російських. Як вважає дослідникісторії української церкви I.I.Огiєнко, "найголовніша підвалина кожної церкви Св. Письмо, а канони, особливо другорядні, кожна церква приймає по своєму. Через це кожна православна церква виробила собі дуже багато своїх окремих церковних звичаєв . Усе це мала й наша церква" [11; 203204]. У релігійності населення Росiї головне місце займала обрядовість. За висловом Антоновича, "вони щиро стоять за всякий, навіть дрібний обряд, букву (розкольничi спірки проте, чи казати "Господи помилуй" чи "О Господи помилуй", про сугубе чи трегубе алілуя, чи "рожденна несотворенна", чи "рожденна, а не сотворенна") й інше. Дякуючи великому поважанню авторитету, великорус видається великою нетерпимістю в вірі" [1; 205]. Можна погодитися з думкою В.Антоновича про те, що "у русина віра живе чуттям інтимним. Вiн мало звертає уваги на обрядовість. Релiгiйне чуття його видається великим теплом i щирістю" [1; 205]. Дiйсно, в українських церквах духовенство досить вільно тлумачило написане в релігійних книгах, не дотримувалося тих канонів, які пильно виконувалися російськими духовними особами. З цього приводу київські архієпископи (митрополити), під тиском Синоду, неодноразово видавали розпорядження, спрямовані на "виправлення духовенства" [7; 397423]. Релiгiйна література, що друкувалась в українських типографіях, дещо відрізнялась від російської в тулмаченнi догм православ'я [13; 305].

     Проте, існували розбіжності i в релігійному  світосприйманні українців i запорожців, пов’язані з особливостями життя останніх. Вже зазначалось, що в силу багатьох політичних обставин, починаючи з середини XVII ст. Запорожжя почало "віддалятися" від Гетьманщини. Життя на його території значно відрізнялось від українського, тут існували оригінальні закони, система управління, військова організація, тощо. Це навіть дало підставу О.Я.Єфименко казати, що "Запорожжя розвинуло в собі деякі сторони цього життя до такої своєрідності, яка надає цьому соцiальнополiтичному організму риси повної винятковості" [9; 335]. Запорозькі козаки, постійно відчуваючи небезпеку з боку сусідів i часто ведучи війни, велику надію покладали на Боже провидiння "цей єдиний якір порятунку в усіх випадках, якою б неминучою не видавалась небезпека, якою близькою не була б смерть" [2; 5]. Козацтво бачило виправдання жорстокостям війни в постулаті про захист православної віри від мусульман i католиків. Часті походи примусили запорожців значно спростити релігійні обряди i навіть надати їм військового забарвлення. Прагнення Коша керувати всіма сферами життя Запорожжя, в тому складі i релігійною, призвело до зміни традиційної системи управління церквами.

     Отже, в період Нової Січі у запорозьких  козаків під впливом всіх цих  факторів склалася й існувала оригінальна релігійність, яка відрізнялась від будьякої іншої.

     Вона  яскраво проявилась в ставленні  до представників інших релігій, конфесій i національностей. Запорожці  були зацікавлені в збільшенні своєї  чисельності. Iз того факту, що на Січі не було жінок, випливає логічний наслідок: там ніхто не народжувався [12; 218]. Крiм того, багато мешканців Запорожжя щорічно гинуло внаслідок війн, хвороб i старості. Тому довгий час єдиним джерелом поповнення лав Запорозького Вiйська було прийняття переселенців iзза меж Запорожжя. Капiтан російської армії Зарульський, сучасник Нової Січі, відзначав, що заради "примноження війська" запорозькі козаки приймали переселенців "без розбору віри, закону, батьківщини i причин, примусивших їх залишити її" [10; 22]. Такої ж точки зору дотримувався I.Георгi: "Вони приймали до себе без будьякого письмового виду i паспортів про спонукальні причини приходу до них кожного прибулого, i не було майже народу i племені, з якого б не було серед них людей" [5; 358]. Таке ставлення запорожців до бажаючих вступити до Вiйська навіть дало підставу імператриці Катеринi II назвати в указі від 3 серпня 1775 р. однією з причин ліквідації Січі те, що козаки "стали . приймати без розбору в своє погане товариство людей всякого народу, всякої мови i всякої віри" [6; 536].

     До  Запорожжя дійсно приймалися люди будьякої національності, однак вони були повинні  прийняти православну віру. Без виконання  цієї умови переселенці не мали права  мешкати на Запорожжi. Обов'язковiсть  цього підкреслюється рядом документів. В наказі запорозьким депутатам у Комiсiї для складання нового Уложення про прийняття до лав Вiйська Запорозького говорилося так: "В Вiйсько Запорозьке із різних націй, для помешкання i служби малолітніми i вже повнолітніми люди приходять, i по прийнятті їми закона Грекоросiйського i на вірність Її Iмператорськiй Величності присяги, записуються на службу" [27; 653]. Г.Ф.Мiллер так казав про перехрещення прибулих до Запорожжя іновірців: "Запорожці хрестять Жида, або Татарина, перехрестять Поляка, або іншого Християнина, що не були в їхнiй вірі ті їм діти" [15; 64].

     В мемуарах та історичній літературі досить схоже переказується процедура  прийняття новоприбулих до Вiйська. Прибулого до Січі звичайно приводили  до кошового отамана, який питав: "А  чи віруєш в Бога?" Новоприбулий відповідав: "Вiрую". "I в Богородицю віруєш?" "I в Богородицю вірую". "А ну, перехрестись!" Людина хрестилася. Цим i обмежувалось з'ясування релігійної приналежності прибулих до Січі [14; 6]. У випадках, коли прибулий не був православним, перед вступом у Вiйсько він був повинний охреститись у цю віру. Так, в проханні архімандрита Нефорощанського монастиря до київського митрополита про постриження в ченці послушника Iова Крижановського повідомлялося, що цей послушник "польської нації, в містечку Пенську від батьків євреїв, їх залишив, i зайшовши в Сiч Запорозьку, там прийняв віру християнську i хрещений був там перебуваючим начальником Межигiрського монастиря ієромонахом Феодоритом . i названо йому ім’я Iов, а восприємниками йому були запорозькі козаки Iван Швидкий i Артем Василiєв" [37; 20]. В атестаті козака Василя Перехриста повідомлялося, що він також народився в Польщi, єврейській родині, за власним бажанням прибув до Запорозької Січі, де був охрещений в Сiчовiй Покровськiй церкві начальником КиєвоМежигiрського монастиря, а "восприємниками" йому були запорозькі козаки [27; 192].

     В деяких випадках козаки привозили до Запорожжя малолітніх представників  інших релігій i конфесій i хрестили їх. Так, в Балтi запорожці викрали  з колиски поляка, привезли його до Січі i охрестили. В місці Хотинi полковий осавул Василь Рецептов викрав малолітнього єврея, привіз його на Запорожжя i охрестив, назвавши Семеном Чернявським [27; 78]. Козаки врятували від загибелі малолітнього поляка, якого назвали Григорiєм Покотило. Курiнний отаман привіз його до Січі, де охрестив у православну вiру [26; 45].

     Кiш, керуючись економічними i політичними  інтересами, дбав про збільшення контингенту  Вiйська i кількості робочих рук  на Запорожжi. Тому козаки, прийнявши  до своїх лав ренегатів, не чинили їм ніяких утисків, i тіi мали змогу отримати керівні посади у Вiйську. Так, вищезгаданий Григорiй Покотило став курінним отаманом. Син польського поміщика Олексiй Григорович (Бiлицький) зайняв таку ж посаду. Колишнiй кримський мусульманин Iван Чугуєвець став військовим писарем [27;78].

     Запорожці щиро вірили в Бога i проголошували  свою відданість ідеалам православ'я. Проте, можна погодитись з думкою Г.Ф.Мiллера, що у козаків лише "зовнішня должнiсть грекороссiйського закона спостерігалась" [15; 39]. Запорожці, за висловом Ш.Лезюа, "жили скоріш за звичаями, ніж за законами" [19; 433]. Процедура виконання багатьох християнських обрядів на Запорожжi дещо відрізнялась від тієї, що була поширена в інших регіонах Росiйської держави. Козаки так часто використовували під час релігійних свят i виконання релігійних обрядів зброю, що можна казати про існування своєрідного "культу зброї". На Запорожжi існував звичай, згідно з яким під час хрещення хлопців, що народилися у запорозьких козаків, батько підсипав у купіль порох. Це робилось для того, щоб загартувати козака змалку. Про це розповів I.Розсолода, який сам був охрещений таким чином [35; 3]. Треба зауважити, що в інших частинах Росiйської імперії використання пороху під час хрещення не було поширене. Бiльш того , за свідченням іноземців,які відвідували Росiю в XVIII ст., батьки немовлят не могли бути присутніми при обряді хрещення, бо це вважалося поганою прикметою для дитини [29; 3234].

     Зброя використовувалась козаками в день Богоявлення. На його святкування до Січі збирались навіть ті козаки, які мешкали по зимівниках. Вони разом з січовими козаками в повному озброєнні йшли до церкви, везучи з собою навіть гармати. Вiйсько займало весь центральний майдан Січі, чекало, доки скінчиться літургія. Пiсля того, як з церкви виходили, несучи хрест, євангеліє i ікони, настоятель i ієромонахи та йшли до ріки, запорожці направлялись за ними, везучи з собою артилерію i несучи розгорнуті знамена. По закінченні водохрещення настоятель занурював хрест у воду, i в цей момент козаки давали один залп з рушниць i гармат.

     Пiсля  того, як настоятель три рази занурював хрест, козаки починали "вже жарити во всі тяжкі, скільки кому завгодно" [30; 2728]. Схоже про Водосвятiє розповідав Осип Омельченко, спогади якого були записані Драгомановим. Крiм того, він додавав, що за день до Водохрещення козаки, за звичаєм, "проганяли кутю" i вели "таку стрілянину, мов наче й насправді війна йде " [8; 212].

     Пострiли з рушниць i гармат супроводжували у  запорожців i святкування урочистих  подій. Коли до Січі приїхав офіцер,який повинен був привести Вiйсько до присяги, запорожці виказали йому пошану таким чином. Кошовий, старшина i рядові козаки вишикувались вздовж шляху, i коли делегація наблизилась до них, розпочали стрілянину з гармат i рушниць. У Січі гостей зустріло духовенство, яке відслужило вдячний молебень. Пiд час цього козаки стріляли з гармат [16; 13].

     Пiд  час росiйськотурецької війни 17681774 рр. у церквах Запорозьких Вольностей з приводу перемог російської армії відправлялися вдячні молебні,які  теж супроводжувались пострілами з  гармат i рушниць [20; 80].

     Велику  роль вiдiгравала зброя i в поховальному обряді запорозьких козаків. Померлий перед тим, як його клали в домовину, лежав на лавці в повному козачому бойовому вбранні, поруч з ним  стояла зброя піка i рушниця. Коли домовину з померлим запорожцем несли до церкви, за нею звичайно вели бойового коня в повному спорядженні з сідлом, пістолетами в кобурах, в'юками. На саму домовину клали шапку, козачу шаблю i піку [26; 4348].

     Не  всі запорожці однаково ставились  до виконання християнських обов’язків. Це значною мірою i викликало суперечності в оцінках релігійності козаків, які коливались від визнання їх лицарями православ'я до проголошення "єретичими синами". Серед запорожців завжди знаходилось немало людей, які сумлінно виконували християнські обов'язки (щоправда, в варіанті, як їх розуміло козацтво). До таких осіб насамперед відносилося кошове керівництво i престарілі запорожці. В цьому Запорожжя теж відрізнялось від Росiї, де в другій половині XVIII ст. "панівними верствами населення володіла та безрелігійність, що панувала на Заході" [29; 58]. В той же час частина козаків не відзначалась високою релігійністю. Таке неоднакове ставлення до виконання православних обов’язків досить чітко простежується в дотриманні запорожцями посту. Кошове керівництво, вважаючи за неможливе в дні посту чинити судочинство, відкладало вирішення карних справ до їх закінчення. В 1762 р., в перший тиждень Великого Посту, кодацький полковник звернувся до Коша з проханням розпорядитися, що робити із заарештованими по підозрі у вбивстві. Iз Січі надійшла відповідь, що "в теперішні поснi дні . про те вбивство дослідження чинити не слід i не можна до закінчення тих днів", тому заарештованих наказувалось віддати на поруки їхнiм батькам з умовою, що з першою вимогою вони повинні бути представлені перед судом [28; 618]. Вище вже йшла мова про те, що під час посту багато запорожців здійснювало подорожі до Межигiрського та інших монастирів, де вони постилися i молилися. В той же час, за свідченням ченця Леонiда, чимало запорожців, за винятком військової старшини та "інших степенних стариків, в Січі мешкаючих по Межигiрському звичаю", на відміну від греків, які "всі без винятку, . навіть малі діти", говiють чотири рази на рік, про це "ні трохи не турбуються" [34; 4]. Коли той же чернець Леонiд у першу суботу Великого Посту почув засвiтло благовіст до обідні, він припустив, що січове духовенство, за наказом запорожців, у порушення церковних правил, бажало провести обідню не в полудень, а в шість чи сім годин ранку, щоб можна було скоріше поїсти. На це Василь Коваль, січовий пiдпономарний, відповів, що старшина такого наказу не давала, а рання обідня служила для того, щоб могли поїсти ті "спасiнники", які ні разу не їли, говiючи з понеділка. Проте, Коваль не зміг назвати жодного з таких "превеликих постникiв". Чернець Леонiд дізнався лише, що в перший тиждень Великого Поста ті запорожці, що говіли, не вживали в їжу тетерiсаламату з пшоном та інші варені i гарячі страви. На такий спосіб говіння чернець відреагував так: "Але нехай вони постяться, як їм хочеться й можеться" [17; 3536].

     "Як  хочеться й можеться" ставилися  козаки до вживання їжi в ті  дні, коли не було посту.  Дотримуючись православних обрядів,  січове козацтво, коли збиралося  для прийняття їжi в своїх куренях,  спочатку молилося, а потім вже починало їсти. Пiсля їжi козаки знов молилися, кланялися отаману i один одному, дякували кухарю за те, що нагодував [30; 2526]. В той же час в молитвах, які козаки читали перед вживанням їжi, вони благословляли горілку, рибу, щербу, тетерю, галушки. На Великдень, як i в інших частинах Росiйської держави, на Запорожжi розговлялись крашанками i пасками. В той же час інколи відсутність яєць козаки компенсували вареними раками [34; 49].

     Для релігійності запорозького козацтва було притаманне шанобливе ставлення до деяких християнських святих i до ікон. На Запорожжi був дуже поширений культ Покрови. Згiдно з легендою, що записана до "Житiя Андрiя Юродивого", під час наступу мусульман у Влахернськомухрамі з'явилася Богородиця в оточенні святих. Вона вийшла з царських воріт, зняла омфор i покрила ним присутніх, врятувавши від смертельної небезпеки [24; 32]. Ще задовго до заснування Нової Січі, в 1659 р. запорожці заснували на Чортомлицькiй Січі церквуна честь Покрови Богородицi [36; 265]. Значно поширилось вшанування Покрови в період Нової Січі. Вже у 1734 р. на її честь було закладено січову церкву, а взагалі в 17341775 рр. на Запорозьких Вольностях існувало більше десяти релігійних споруд в ім’я Покрови Пресвятої Богородицi. На її честь козаки щорічно влаштовували свято на Січі. Покрова настільки шанувалася запорожцями, що на храмове свято вони збиралися до Січі навіть тоді, коли там була епідемія чуми. Так, в кінці вересня 1751 р. запорожці, які на час епідемії роз'їхались по зимівникам, повернулись до Січі вшанувати Покрову. Внаслiдок цього епідемія спалахнула з новою силою, i від неї загинуло кілька курінних отаманів та старшин, багато рядових козаків i служителі Покровської церкви ієромонах Iгнатiй, перший диякон Феодор, чернець Феона, свічкар i шкільний отаман Грицько Волик [34; 84]. Вшанування запорожцями Покрови Пресвятої Богородицi має кілька причин. Культ Покрови, символізуючи захист християн в їх боротьбі з мусульманами, виявився найбільш близьким для козаків, які проголошували гасло захисту православної віри. Крiм того, часте перебування у військових походах, постійна небезпека з боку сусідів примушували запорожців звертатися за допомогою i заступництвом небесних сил. Культ Покрови був якомога краще пристосований до вимог такого життя. В період Нової Січі, коли на права Вiйська Запорозького вівся наступ з боку російського уряду, Покрова стала символізувати для козаків захист від зазіхань Петербурга. Це знайшло яскраве вираження в іконах, створених у другій половині XVIII ст. [24; 37].

     Великою шаною запорожців користувався святитель Христовий Микола. Вiн виступав як охоронець від пожеж i нападів ворогів [23; 167]. В той же час купці i мореплавці бачили в святому Миколi свого оборонця, землеробцi шанували його як заступника i помічника в їхнiх справах. Недарма культ святого Миколи набув на Запорожжi великого поширення. Часто здійснюючи подорожі по Чорному морю, Днiпру, Бугу, козаки молилися Миколi, вбачаючи в ньому "великого милостивця i співчуваючого людинолюбця". Козаки, які потрапляли до татарського i турецького полону, вважали, що можуть врятуватися завдяки заступництву Миколи, "справжнього друга й благодійника стражденного людства" [31; 63].

     Здавна  ведучи боротьбу з турками i татарами, козацтво знаходило дещо подібне  цьому в діяльності святого архiстратига Михаїла, який захищав славу Божу i воював з сатаною. Тому запорожці проголошували святого архiстратига Михаїла Началоводцем, Предводителем військового товариства, називали його патроном i заступником Вiйська [31; 6263].

     В XVIII ст. на Запорожжi, як i по всій Українi, великої популярності набув культ Андрiя Первозванного. Цей святий, що вважається "насадителем" православної віри в Поднiпров'ї, був близький запорожцям, які проголошували свою відданість православ'ю i вважали себе захисниками цієї віри [25; 299].

     Треба зауважити, що вшанування багатьох з  вищезгаданих святих було досить поширене на Українi i за межами Запорожжя. Свята  Покрови, Михаїла та деякі інші в  Мiсяцесловi української церкви були позначені червоним, в той час  як в інших церквах вони не вважалися за великі. В Росiї ж, за свідченням іноземців, у XVIII ст. із всіх святих найбільшою шаною користувався Микола [29; 52].

     Крiм  того, що на честь вищезгаданих святих на Запорожжi споруджувались храми  Божі, козаки щорічно влаштовували свята на їх честь. Зображення святих Миколи i архiстратига Михаїла багато хто з козаків носив на грудях, особливо під час військових походів.

     Запорожці шанували й ікони з зображенням  святих. У період Нової Січі однією з найбільш популярних серед козацтва була ікона Божої Матері, що знаходилась в Новокодацький СвятоМиколаївськiй церкві. В 1739 р. запорожці, мешканці Нового Кодаку, повернулися зпiд Перекопу i всім розповідали, що залишилися живими лише завдяки Божiй Матері, перед іконою якої вони молились перед початком походу. Ці розповіді швидко поширилися на Запорожжi, i невдовзі до Нового Кодака на молитви перед іконою Божої Матері, яка стала вважатися чудотворною, почали приходити людиз найвіддаленіших кутків Запорозьких Вольностей. Козаки приносили до неї привіски у вигляді тих органів чи частин тіла, які у них були хворі, в надії вилікуватися завдяки чудодійній силі ікони [18; 19]. Запорожці, які брали участь у гайдамацькому русі, перед походом проти поляків молились у Новому Кодаку, а після Уманської різні в тій же СвятоМиколаївськiй церкві дякували цариці Небеснiй за допомогу в поверненні додому [32; 293]. З огляду на велику популярність ікони Божої Матері серед запорожців Калнишевський розпорядився перенести її із алтаря в спеціально зроблений киот. Пiсля цього паломництво до ікони значно збільшилось, а сам кошовий отаман за власний кошт наказав зробити для неї ризу [18; 19].