Ремесла і промисли Київської Русі

 

План

Вступ…………………………………………………………………………….……3

І.Гончарство………………………………………………………………….…….4-5

ІІ.Ковальство…………………………………………………………………….….6

IІІ.Обробка шкіри……………………………………………………………...…..7-8

ІV.Ткацтво …………………………………………………………………….….9-10

V.Ремісники………….. ………………………………………………………...11-12

VІ.Промисли ……………………………………………………………………….13

Висновок…………………………………………………………………………..14

Список використаної літератури…………………………………………………..15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

Споконвіку світ народжує талановитих людей, які точно відчувають прекрасне і свої почуття і враження намагаються передати у витворах  різних його формах. Навіть на ранніх етапах розвитку людство створювало мистецькі вироби, які відображали навколишній світ, допомагали по життю і часто служили прикрасами, тотемами, оберегами. Найдавніші ремісничі вироби, знайдені на території сучасної України, нараховують 25-15 тисяч років і сягають періоду пізнього палеоліту Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися до сьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  І. Гончарство.

Гончарство — обробка глини  та виготовлення різноманітного кухонного  посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручному гончарному крузі, що з'явився тут у II ст. н.е., з використанням спеціальної обпалювальної печі — горна — виготовлялася основна маса керамічного посуду в Київській Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня. . У могилах і давніх селищах віднайдено багато останків давнього посуду, так що можемо стежити за розвитком кераміки від простих горщиків, ліплених руками, до дуже гарних мистецьких виробів. У княжі часи вироблювали по більших містах цеглу і з неї будували мури міст та визначніші церкви й світські будови.

Воно було поширене як у містах, так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті, відрізнявся якістю обробки і різноманітнішими формами. Майже весь він виготовлявся на ручних гончарних кругах, обпалювався в спеціальних печах — горнах, що мали двох'ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх ярусами та піччю в нижньому ярусі. Майстри виготовляли миски, горщики, черпаки, кухлі, прялиці для ткачів, світильники, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Для нанесення орнаменту на посуд застосовували складні штампи, іноді покривали речі поливою. Вироблялася цегла — плінфа, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці.

«Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо.»( Рьібаков Б. Ремесло древней Руси) Розквіту гончарства на Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. На Київщині — це Дибинці, Васильків, Канів, Нові Петрівці, Моринці, Гнилець; на Полтавщині — Опішня, Хомутець. Комишня; на Чернігівщині — Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Кролевець, Шатрищі; на Поділлі — Бубнівка, Бар; на Західній Україні — Косів, Коломия, Ужгород, Хуст, Ольхівка, Дубовинка; на Харківщині — Ізюм, Просяне, Нова Водолага; на Волині — Рокита, Дубровиця та ін. Вироби цих гончарських центрів мали спільні риси, але водночас і локальні особливості. Так, славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Опішня славилася також декоративною скульптурою та дитячою іграшкою. Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів — сиваки. Їхній декор складався з різноманітних ліній, що утворювали своєрідні візерунки — сосонки, стовбики, ялинки, клітини. Подільська кераміка відзначалася вогнево-червоним тлом та оригінальною орнаментикою — пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду. Посуд деяких чернігівських майстрів оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків. Майстри Косова створили високохудожню техніку гравірованого розпису, оригінальної формі кахлі, світильники, розписні миски і багато інших неповторних виробів.

Процесу виготовлення керамічних виробів  передувала заготівля глини, яку  копали у місцях її залягання — глинищах. Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір'ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час "дозрівати", перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.

Після виготовлення виробу  його ставили  на спеціально влаштовані у хаті попід  стелею дошки для підсихання. Потім його розписували та наносили емаль — поливу. Після цього посуд для міцності обпалювали у горні.

«Реалізація гончарних виробів здійснювалася звичайно самими майстрами, які роз'їжджали по селах і вигуками "По горшки!" запрошували селян до торгівлі. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначалася кілі кістю зерна, яку вона могла вмістити. Гончарі вивозили свій товар і на ярмарки та базари: розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби — одна з характерних рис українських ярмарків.»(. Ремесло Древней Руси: Рыбаков Б.А. М.; Л., 1966.).

На сьогодні гончарство  як і  інші кустарні промисли, суттєво занепало, більшість його центрів припинили  своє існування. Керамічні підприємства у Косові, Опішні та деякі інші здебільшого спеціалізуються на виготовленні декоративного посуду і скульптури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  ІІ. Ковальство.

Ковальство - обробка металів способом гарячого кування. На території України сформувалося ще у давньоруський період. З розвитком обробки металів у XV—XVI ст. від К. відокремилися більш вузькі спеціалізації по виготовленню голок, годинників, ювелірних виробів (золотарство), котрі зосередилися у містах.

Процес кування відбувався так: коваль розігрівав до червоного кольору  шматок металу в горні, де горіло деревне вугілля (горіння підсилювалося роздмухуванням полум'я за допомогою міхів), далі брав кліщами залізо, клав його на кувадло та бив по ньому молотом, падаючи предметові потрібної форми. Часто ковалеві допомагав помічник — звичайно підліток, що виконував обов'язки молотобійця. Викувавши річ, її кидали у корито з водою для загартування.

Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо). Важливими видами К. були підковка коней, а також оковка возів і особливо натягування залізних шин на колеса. Серед гуцулів поширеним були бляхарство — виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей із кольорових металів. Українські ковалі вміли плавити мідь та інші благородні метали, володіли майстерністю не тільки загартування металів із відпуском, а й цементації та зварювання.

Селяни з великою  пошаною і водночас із певною упередженістю  ставилися до ковалів як до чарівників-добродіїв, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі. В них бачили захисників від нечистої сили, "ковалів людської долі". Кузня на селі звичайно була місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом.

З ковальського знаряддя згадується наковальня (кувадло), молот, кліщі і ковальський міх. «Не вогонь розжарює залізо, але подув міха», — каже Данило Заточник. Залізні вироби були дуже різнорідні: сокири, топори, долота, свердла, пили, мотики, рискалі, ножі, цвяхи, шила, голки, вудки, замки, коси, серпи, рала, всякого роду зброя. Кували не тільки залізо, але й інші метали. Найбільше знайдено предметів для ведення сільського господарства — сокир, серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цвяхів, підків, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлення зброї, кольчуг.

 

 

ІІ. Обробка шкіри.

«Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома на Україні під назвою чинбарство (на Західній Україні — гарбарство), вичинка шкіри овець для одержання овчини називалася кушнірством. У чинбарстві розрізнялося ще лимарство — вичинка шкіри-напівфабриката, так званої сириці, яка йшла на виготовлення збруї та інших господарських виробів. Разом із шевським ремеслом — пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел українців.»( Древний Киев: Толочко П.П. К.,1983.)

Технологія, а також асортимент знарядь, що застосовувалися при цьому, майже подібні в усіх східнослов'янських народів. Вичинка шкіри для одержання юхті, сап'яну та інших Ті сортів починалася з розтягування й висушування сировини. Наступні операції полягали у розмочуванні шкір, вапнуванні їх у спеціальних ямах, чанах або коритах та зіскрібанні волосся, м'ясних і жирових залишків — міздрі. Останнє здійснювалося на спеціальному верстаті — кобилиці за допомогою вигнутого дворучного ножа — струга. Далі шкіру ретельно промивали у проточній воді, намазували хлібним розчином і дубили. Розчин для дублення готували із хлібного квасу і кори, найчастіше дуба. Залежно від сорту шкіри, який збиралися одержати, дублення розтягувалося від одного до п'яти місяців. Після дублення шкіру змащували жиром, висушували й розминали. За близькою технологією робили й сирицю.

Вичинка овчини мала ряд  суттєвих особливостей, оскільки особливого значення надавалося якості хутра. Зберігали шкіри дуже ретельно, а міздрювали тупим ножем — скафою на спеціальному верстаті — п'ялі (кроснах) після розмочування у воді. Потім шкіру вимочували 8-12 днів у келеї — розчині житньої муки або висівок у підсоленій воді. Після підсушування її розтягували на п'ялі та розминали за допомогою спеціального дерев'яного знаряддя — ключа. Нарешті шкіру натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залишків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували найчастіше у світло-коричневий, оранжевий, світло-жовтий або темно-зелений колір.

Приблизно у такий же спосіб робили вичинку шкір диких  звірів з метою одержання пушнини, яка йшла на шуби, підстьобку верхнього  одягу, його оздоблення, головні убори тощо.

Специфічною була, однак, технологія одержання смушок для шапок і  комірів. На Буковині, наприклад, вона полягала в тому, що ягнят, які щойно  з'явилися на світ, обмотували рядниною, котру поливали час від часу молоком. Через тиждень ягнят різали й зняту з них шкіру вичиняли як звичайну овчину. Загалом обробка шкіри була складною, фізично важкою працею, тому нею займалися виключно чоловіки. Тільки у гуцулів це зрідка робили й жінки.

Шевське ремесло також належало до компетенції чоловіків. Воно здавна було поширене у містах України у вигляді цехового, а в селах — кустарного чи напівкустарного. Інструмент шевців складався з колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкір тощо.

Шили чоботи переважно так званого руського крою (або суцільними, або головки пришивалися до халяви у вигляді язичка). На Закарпатті поряд із руським побутував угорський крій (головки й задники були окремими і, стягуючись, вшивалися по боках). Асортимент виробів був досить широким: чоловічі чоботи, півчобітки, черевики, а також найчастіше жовті або червоні жіночі сап'янові чобітки. Шевці працювали як на замовлення, так і на ринок.

У сільській місцевості велике поширення мали такі види кравецького ремесла, як кожухарство та шапкарство. Кожухи звичайно орнаментувалися кольоровими вовняними або гарусними нитками, а також торочкою, поворозками, випушкою з хутра диких звірів. Кравецький інструмент складався із ножів, аршинів, ножиць, різної величини голок тощо. Завжди під рукою були вощені конопляні та лляні нитки, наперстки, крейда. Спеціальні кравці — шапкарі шили різноманітні головні убори.

Українське кожухарство та шапкарство ще в кінці XIX — на початку XX ст. зберігали чимало специфічних рис, у той час як шевське ремесло уже у XVIII—XIX ст. багато в чому набуло загальноєвропейського характеру. Починаючи з XIX ст. у багатьох містах з'явилася значна кількість майстерень і фабрик, що спеціалізувалися на вичинці шкіри та одержанні різних її сортів — хрому, юхті тощо, і чимало традицій народного чинбарства, кушнірства та кожухарства почали поступово втрачатися.

 

 

 

 

ІV. Ткацтво.

«Ткацтво було відоме слов'янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У слов'янських моги­лах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах. Спочатку були відомі у нас тільки грубі полотна, що їх звали товстинами; таких полотен уживали також на вітрила до кораблів. Пізніше навчилися вироблювати тонше полотно, тончицю, а також різнорідні оздобні тканини: полавочники, скатерті, убруси. З вовни плели різні частини одежі, як клобуки — шапки, або копитця — рід панчох. Здав­на також робили в нас сукно, але просте, грубе. Тонші сукна, а також шовки й усякі дорогоцінні матерії привозили з-за кордону, з Візантії та з Західної Європи.»( Давня історія України: У 2 кн./Толочко).

Вирощування тих чи інших прядивних  культур залежало від природно-кліматичних  умов. Так, на півночі (Волинське Полісся), а також у Карпатах сіяли переважно  льон. Але в цілому на Україні  були більш сприятливі умови для  конопель. В деяких районах (Поділля, Подніпров'я) вирощували обидві культури.

Терміном сівби волокнуватих рослин згідно з народним календарем вважався досить тривалий період — від Благовіщення до середини червня. Сіяти бажано було на повний місяць, після теплого  рясного дощу.

Льон та чоловічі стебла конопель (плоскінь) збирали у серпні, жіночі стебла (матірку) залишали дозрівати на сім'я. Достиглі рослини в'язали у горстки та сушили на сонці. Сім'я із головок льону та матірку били праником, льон частіше — цепом. Після биття рослини вимочували у воді, м'яли й тіпали, аби позбавити волокно від терміття. Останнє робили на бетельні, терниці, трапачці, використовували рубель, тіпали об стовп або будь-що.

Наступним етапом було розчісування кожної прядки волокна (микання мичок). Для цього призначалися дерев'яний гребінь, який встромлявся в спеціальний отвір в ослоні чи припічку, або кругла залізна щітка з набитими цвяхами (дергальна), котру прив'язували до лави. Остаточне очищення волокна робили за допомогою чесальної (начісної) щітки зі свинячої щетини, кінського волосіння або тонких цвяхів. Одночасно проводили сортування волокна за якістю. Для ткання високоякісного полотна призначалося найтонше й найдовше волокно — кукла, для снування основи, ткання буденних тканин — миканка, тобто залишки, які вибирали з чесальної щітки. Останок на дергальній щітці — вал — ішов на виготовлення мішків, тканин суто господарського призначення.

Готове до прядіння повісмо волокна  знову накладали на гребінь або  навивали на кужіль (куделю). При прядінні повсюдно вживали веретено, а також механічну прядку.

Для перемотування ниток використовували  мотовило — стрижень 1,5 м завдовжки  з ріжками на одному кінці та перпендикулярно  встановленим бруском — на другому. Одночасно з перемотуванням рахували: одне пасмо — 10 чисниць — 30 ниток (нитка — одиниця міри, що означає довжину нитки при обведенні її кругом мотовила). Після просушування пряжу — так званий міток — знімали з мотовила і добре відзолювали у жлукті — видовбаній колоді без дна. За необхідності частину ниток фарбували рослинними, тваринними та мінеральними барвниками (див. далі). Потім мітки перемотували на клубки за допомогою витушки. Намагалися не мотати вночі, бо біля хати буде мотатися нечистий.

Від снування основи, для чого слугували  різні конструкції снівниць, залежала правильність розділення ниток на верхній та нижній ряди, тобто утворення зіву. Тому й забобонні уявлення, що стосуються цього виду робіт, досить розвинуті. Зокрема, закінчити роботу необхідно було до заходу сонця, щоб не залишати основу на снівниці на ніч. У західних регіонах не залишали основу невитканою після Благовіщення або Паски, оскільки це могло викликати посуху. Звідси й один із способів викликання дощу — обливання основи водою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

V. Ремісники.

Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні, міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залежних селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали феодалу в формі натуральної ренти. Частина з них працювала у дворі феодала. Однак більшість виробів ремесла селяни виготовляли у своїх дворах. Міські ремісники поділялися на дві групи — залежних від феодала та вільних. Так, важко уявити, щоб ремісники-ювеліри могли існувати без опіки феодалів. Разом з тим ремісники-ковалі здебільшого були вільними. Деякі ремісники потрапляли через борги в залежність до купців і монастирів.

«У містах Київської Русі ремісники селилися за професійним принципом, утворювали спілки, що називалися дружинами. Кожна дружина, як і цехи у Західній Європі, виробляла свій статут, виконувала військові повинності перед князем. Це були зародки майбутніх цехів. Побут ремісників мало чим відрізнявся від сільського. Невелика хатина з господарськими приміщеннями (майстерня, хлів для утримання худоби і птиці) переважали серед міських жител. Ремісники обробляли городи, утримували худобу і птицю, займалися іншими видами сільськогосподарського виробництва.»( Древний Киев: Толочко П.П. К.,1983.)

За соціальним складом ремісники  були неоднорідні. З зростанням міст виділяється верхівка. Вона була нечисленною, формувалась за професійним принципом: ювеліри, майстри зброї, іконописці тощо. Це були ремісники, які працювали на задоволення потреб феодалів і церкви, збагачувалися, почали відігравати провідну роль у містах. У 1072 р. на князівському з'їзді були присутні представники заможних ремісників.

Значна частина ремісників не була об'єднана в цехи. Це так звані  партачі, що формувалися з селян-утікачів, сільських ремісників і цехових  підмайстрів. Вони були зародком вільнонайманих робітників. Між цеховими ремісниками  і партачами точилася гостра боротьба. Часто на боці партачів виступали магнати, які використовували їх для своїх потреб, переховуючи у власних маєтках.

З розвитком ремесла відбувалося  соціальне розшарування всередині  цехової організації.

Національно-релігійний гніт щодо українських ремісників призвів до появи категорії так званих перехожих ремісників, яка була особливо поширеною на Наддніпрянській Україні. Шукаючи кращої долі, вони переходили з одного міста до іншого. У чисельному відношенні ця категорія ремісників була невеликою.

Цехові організації відігравали  позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників, їхніми негативними  рисами були надмірна регламентація, соціальні  протиріччя між членами цехів, неврахування інтересів покупців.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

VІ. Промисли

«Важливе місце в господарстві займали промисли. Надзвичайно багата різноманітними природними ресурсами Україна стала одним з найважливіших постачальників сировини і напівфабрикатів для багатьох країн Європи. Одним з найважливіших промислів було виробництво заліза, що мало багатовікові традиції. Сировиною для нього були болотні руди, які добували відкритим способом. Залізорудні промисли були поширені в Київському Поліссі, на Чернігово-Сіверщині, Волині, в Галичині.»( Давня історія України: У 2 кн./Толочко П.П 1995.)

Зростало значення деревообробних промислів, де працювали як залежні, так і вільнонаймані робітники. Ліс використовували в будівельній  справі, для виготовлення транспортних засобів, меблів, знарядь праці. З деревини отримували також смолу, дьоготь, лико тощо. Різко зріс попит на поташ — компонент для виготовлення скла, мила,

Млинарство було монополією феодалів і джерелом значних прибутків. Млини були водяними. Крім перемелювання зерна їх використовували у різних виробництвах — валянні сукна, переробці олійних культур, для залізорудної справи, обробки дерева (тартаки).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                 Висновок.

 Отже, ремесла і промисли  поєднують в собі духовно-матеріальну діяльність людини. Ремесла і промисли яскраво характеризують національні особливості нації, локальні відміни етнографічних груп; це “минуле в сучасному. Лише завдяки незліченним повторенням схем, мотивів, образів, форм утверджується художня традиція і передається з покоління у покоління, удосконалюючись і набуваючи чарівної довершеності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      Список використаної  літератури:

1. Давня історія України: У 2 кн./Толочко П.П 1995.

2. Древний Киев: Толочко П.П. К.,1983.

3. Ремесло Древней Руси: Рыбаков Б.А. М.; Л., 1966. 

4. [uk.wikipedia.org]