ЗМІСТ
- Роль Університетів
у розвитку юридичної науки України.
Центральне місце в становленні
і розвитку юридичної науки
в Україні відіграли університети.
Тому всі фундаментальні напрацювання
в галузі права нерозривно пов’язані
з університетською юридичною наукою,
зокрема з роботами видатних професорів,
хоча ми не в повній мірі знаємо про їхні
наукові розробки, погляди, ідеї. З цієї
проблематики є праця відомого вченого
В.І.Андрейцева "Микола Іванішев",
дисертаційні дослідження Заблоцької
Л.Г. "Історія розвитку науки міжнародного
права в Київському університеті в дожовтневий
період", Ковальчука О.М. "Розвиток
теорії права у Київському університеті
в XIX – на початку XX століття".
В Україні першими учбовими закладами,
де вивчалося право, були Харківський
і Київський університети. Київський університет
було засновано при Імператорі Миколі
I на заміну Волинського ліцею в Кременці
8 листопада 1833 року. Урочисте відкриття
відбулося 15 липня 1834 року. В повідомленні
про урочисте відкриття Київського університету
зазначалось, що "15-й день липня 1834 року
означено визначною в літописах Вітчизни
і наук подією. Там, де колись рівноапостольний
Володимир осяяв свій народ святим хрещенням,
вказав йому шлях до вічного спасіння,
зараз, через вісім століть відкрито під
його і’мям і захистом храм вищих людських
знань на користь жителів Західної Росії"
[1, c.296-309]. Заняття в Київському університеті
почалися 28 серпня 1834 року.
Відкриття юридичного факультету
у 1835 році в Київському університеті було
великою подією. Це пояснювалося необхідністю
підготовки кваліфікованих кадрів для
практичної роботи в судах та інших державних
органах. Із семи кафедр, що планувалося
відкрити на факультеті, однією з перших
свою роботу розпочала кафедра енциклопедії
законознавства та російських державних
законів.
На кафедрі вже з моменту
заснування Київського університету
працювали видатні професори-юристи,
які заклали основи юридичної
науки, що мало великий вплив
на її розвиток в Україні та Росії.
Започаткували наукову та освітню
діяльність кафедри енциклопедії
законознавства та російських
державних законів відомі професори.
Серед них особливо виділявся
Костянтин Олексійович Неволін
(1806-1855) – фундатор нової науки правознавства
не тільки в Україні, але й у Росії. Одним
із найважливіших напрямів його робіт
було звернення до проблем виникнення
та історичного розвитку права, зокрема,
спроба пояснення його закономірностей,
кодифікація та ін. Ідеї вченого, постановка
ним теоретичних питань тією чи іншою
мірою вийшли за межі законодавства царської
Росії, що сприяло розвитку вітчизняної
правової науки, розробці оригінальних
концепцій з використанням елементів
різних правових шкіл і течій.
У Київському університеті викладання
енциклопедії законознавства почалося
з часу заснування юридичного факультету.
До 1843-44 учбового року лекції з цієї навчальної
дисципліни читав К. Неволін, який саме
в Київському університеті в 1839-1840 роках
написав фундаментальну працю “Энциклопедия
законоведения".
Ця робота була змістовною, написана
з використанням джерел, приведених
у певну систему, глибоким аналізом
багатьох теоретичних питань. “Энциклопедия
законоведения” К. Неволіна за
рівнем не поступалася відомим
юридичним енциклопедіям зарубіжних країн,
а в деяких питаннях і перевершувала їх.
Жоден твір на той період не охопив стільки
відомостей з теорії права, як ця фундаментальна
праця.
Професор К. Неволін виховав
багато поколінь юристів спочатку у Київському,
а потім у Петербурзькому університетах
та Імператорському Училищі Правознавства.
Багато з них стали науковими працівниками,
освіченими державними діячами. Вчений
відкрив їм шлях до самостійного розвитку
вітчизняного правознавства та подальшого
утвердження в Україні та Росії європейської
юридичної науки. Однак роль К. Неволіна
в історії Київського університету цим
не обмежилася. Після короткочасного очолення
університету Максимовичем і Цихом ректором
було обрано К. Неволіна, який з гідністю
працював на цій посаді шість років (1837-1843
рр.). За визначні досягнення в галузі науки
в 1840 році цар Микола I нагородив його орденом
святого Володимира четвертого ступеня.
Професор К. Неволін написав
цінні історичні монографії: "Рассуждения
о философии законодательства у древних",
"О преемстве Велико-княжеского Киевского
престола", "Образование управления
в России от Иоанна Ш до Петра Великого”,
“История российских гражданских законов»,
за яку йому було присвоєно повну Демидівську
премію Важливо зазначити, що на той час
в російській юридичній літературі не
було такої фундаментальної праці, яка
вміщувала б усю систему цивільних законів
від стародавніх часів до його днів. Характерною
рисою досліджень К. Неволіна було те,
що він широко використовував першоджерела
як зарубіжні, так і вітчизняні. Уточнюючи
і аналізуючи, приводив їх у певну систему
і робив відповідні висновки. Своїми дослідженнями,
які проводив протягом 16 років, намагався
заповнити прогалини вітчизняного законодавства,
підносячи його на світовий рівень. В силу
об‘єктивних причин деякі з його робіт
залишились невиданими. Загальне вчення
про право у К. Неволіна було засноване
на ідеях гегелівської філософії права.
З переходом К. Неволіна до
Санкт-Петербурзького університету викладання
енциклопедії законознавства було покладено
на Миколу Дмитровича Іванішева (1811-1874),
але із тимчасовим закриттям університету
він не зміг приступити до читання лекцій.
Професор М. Іванішев відіграв значну
роль у становленні і розвитку історико-правової
науки в Україні і Росії. М. Іванішеву –
одному з перших українських юристів –
належить думка про необхідність вивчення
слов'янського законодавства для пояснення
стародавнього російського права, щоправда,
цю думку до нього висловлював і Г. Данилович,
але не так рішуче. Київському університету
М. Іванішев присвятив половину свого
життя як професор і декан юридичного
факультету з 1848 по 1861 рік, ректор з 1863
по 1865 роки і почесний член університету.
Правова концепція вченого орієнтована
на глибоке вивчення численних
історичних фактів. Як справедливо
відмічає професор В. Андрейцев:
“Іванішев не просто систематизував
сучасні закони у відповідних
ділянках права, але подавав
цілу розгорнуту схему історичного
розвитку законодавства в кожному конкретному
питанні” [2, c. 220]. М. Іванішев намагався
показати справедливу історію народу,
розкриваючи при цьому і її негативні
сторони, а також загальний розвиток права
та його національні особливості. Для
цього він використовував достовірні
пам’ятки права – вітчизняні, зарубіжні,
приватні, офіційні, які допомагали встановити
дійсну історію. Вчений першим звернув
увагу на значення актових книг, які були
найважливішим матеріалом для історії.
Він, як і багато інших російських вчених,
відвідав Прагу, де працював під керівництвом
відомого чеського вченого В. Ганки. Це
був період зародження і розвитку ідеї
науки слов'янського права.
М. Іванішев написав не так
багато робіт, але всі вони
належать до розряду самостійних
і глибоких досліджень. Тому, без сумніву,
в 40-х і 50-х роках він займав одне з почесних
місць серед вчених юридичного факультету.
Багато часу вчений приділяв опрацюванню
книг Київського центрального архіву.
Частина робіт М. Іванішева, які були написані
як наслідок закордонного відрядження,
стосується вивчення слов'янського законодавства,
зокрема дисертаційна робота на ступінь
доктора російського законодавства “О
плате за убийство в древнем русском и
других славянских законодательствах
в сравнении с германскою вирою” (1840 р.),
“Рассуждение об идее личности в древнем
праве богемском и скандинавском” (1842
р.), “Древнее право чехов” (1840 р.) та ін.
В окремих роботах досліджувалися аспекти
політичної і юридичної дійсності тієї
частини російського народу, яка зазнавала
впливу польської цивілізації. До них
належать: “О древних сельских общинах
в юго-западной России” 1863 р., “Сведения
о начале унии, извлеченные из актов киевского
центрального архива” тощо. Всі його роботи
за глибиною досліджень історії слов’янських
законодавства ще в той період зацікавили
німецьких, чеських і російських слов’янознавців,
що стало сильним поштовхом для розвитку
слов'янської науки, яка зберегла пізнавальний
інтерес і до сьогодні. Тенденцію вивчення
права свого краю М. Іванішев зумів передати
молоді, яка його оточувала і займалася
наукою. Найбільш видатними серед його
учнів були О. Леонтович, О. Кістяківський,
М. Владимирський-Буданов, О. Романович-Славатинський,
який був першим професором, що читав на
юридичному факультеті курс “історії
політичних і правових вчень”, досліджував
окремі інститути державного права.
Протягом 1844-1846 років енциклопедію
законознавства викладав Г. Цвєтков.
У 1846 році прибув з-за кордону
М. Пилянкевич, де він спеціально
готувався для викладання енциклопедії
законознавства.
На юридичному факультеті Київського
університету М. Пилянкевич читав
загальну частину енциклопедії
законознавства й історію філософії
законодавства по дві години
на тиждень. Результатом цього стала
його праця “История философии права”.
І хоча її було підготовлено в 1849 році,
однак надруковано лише в 1870 році після
смерті автора під редакцією М. Ренненкампфа.
Ця праця на той час мала важливе наукове
значення. У 1866 з історії філософії права
було лише одне видання – переклад роботи
німецького професора Гейера. Це був період
занепаду всього просвітництва і особливо
філософських ідей. Але, як бачимо, і тоді
в Київському університеті були вчені,
які в силу своїх можливостей робили внесок
у розвиток теорії юридичної науки.
Період після реформ 60-х років
на юридичному факультеті, зокрема
на кафедрі енциклопедії права,
відзначений підвищенням творчої
активності вчених, виходом у
світ фундаментальних праць у
галузі права. Але головна особливість
юридичної науки того часу полягала в
новаторському перегляді й переоцінці
застарілих теорій і напрямів. Не можна
не помітити, що викладацька робота в Київському
університеті на кафедрі енциклопедії
права, в порівнянні з дореформеним періодом,
значно поліпшилася.
З 1858 року по 1877 рік енциклопедію
законознавства, яку в зв'язку
з введенням університетського
Статуту 1863 року було перейменовано
в енциклопедію права, по одній
годині на тиждень викладав
Микола Карлович Ренненкампф (1832-1899).
Свою наукову і викладацьку діяльність
у Київському університеті М. Ренненкампф
почав у 1858 році, коли його було призначено
на кафедру енциклопедії законознавства.
Основна його праця “Очерки юридической
энциклопедии», яка перевидавалась декілька
разів. Вчений читав енциклопедію права,
історію філософії права та історію іноземних
законодавств. В 1869 році, коли на юридичному
факультеті відбулося відокремлення викладання
історії найважливіших законодавств від
кафедри енциклопедії права, М. Ренненкампфа
було затверджено на посаду професора
на кафедру історії найважливіших стародавніх
і нових законодавств. Але у зв’язку з
тим, що не було спеціаліста в галузі юридичної
енциклопедії, він безплатно викладав
з 1871 по 1880 роки також юридичну енциклопедію.
У 1883 році М. Ренненкампфа було обрано
ректором Київського університету, і обіймав
він цю посаду до 1890 року. Це був саме той
період, коли у своїй діяльності університет
переходив від статуту 1863 року до статуту
1884 року. Крім наукової роботи М. Ренненкампф
брав активну участь у суспільному житті
міста Києва, безпосередньо у формуванні
міського самоуправління, за що його було
обрано в 1875 році міським головою на чотири
роки. За цей час було побудовано думу,
закладено Миколаївський парк і т. ін.
М.К.Ренненкампф написав декілька
праць історико-правового характеру,
серед яких вирізняється насамперед
стаття “О современной обработке
сравнительного правоведения”.
На його думку, чим буде більший
кругозір, тим правильніше буде розуміння
державно-правових явищ і їх удосконалення.
У своїй науковій діяльності
М. Ренненкампф намагався завжди
бути на рівні світових досягнень
юридичної науки. У цьому йому
також допомогли відрядження
за кордон в такі країни, як
Австрія, Прусія, Франція, Бельгія, Англія,
Італія, з метою вивчення теорії права
і позитивних законодавств. Звичайно,
знайомство з досягненнями зарубіжної
правової науки не могло не вплинути на
становлення правових поглядів молодого
правознавця. Він вивчав багато юридичних
дисциплін, але основну увагу вчений зосередив
на питаннях теорії права як самостійної
дисципліни. Його цікавили проблемні питання,
такі як виникнення права, його форми,
співвідношення права і моралі, відношення
права до держави та ряд інших. Як наслідок
– у 1869 році побачила світ його найкраща
для свого часу праця “Очерки юридической
энциклопедии”. Слід зазначити, що свою
енциклопедію він опрацював і написав
самостійно, до того ж вітчизняної літератури
тоді було мало і доводилося використовувати
літературу зарубіжних авторів.
У 1877 році для викладання енциклопедії
на юридичний факультет Київського
університету прибув М. Хлєбніков
– випускник Московського університету.
Він очолював кафедру енциклопедії
юридичних і політичних наук з історією
і філософією права до 1880 року. Написав
такі праці: “Право и государство в их
обоюдных отношениях», «Русское государство
и развитие русской личности», «О влиянии
общества на организацию государства»
та ін.
З 1894 до 1898 року енциклопедію права
викладав М. Ренненкампф, а історію філософії
права – Євген Миколайович Трубецькой
(1863-1920), але вже з 1898 року до 1906 року і енциклопедію
права, і історію філософії права викладав
Є. Трубецькой. Він був видатним мислителем,
роботи якого увійшли в золотий фонд вітчизняної
правової і філософської думки. На юридичному
факультеті Київського університету він
працював з 1899 по 1905 роки і читав тут лекції
з енциклопедії права та філософії права.
Він видав свої “Лекции по энциклопедии
права”, які було надруковано у 1899 році,
“Эциклопедию права” у 1906 році, а в 1907
році вийшли друком “Лекции по истории
философии права”, 1905 році "Політичні
ідеали Платона і Аристотеля".
Є. Трубецькой з усіх теоретиків
права Київського університету використовував
доктрину відродженого природного права
найширше.
Короткочасно цю дисципліну читали
С. Егіазаров, О. Жилін, В.
Демченко, П. Богаєвський.
З 1914 по 1916 роки в Київському
університеті Євген Васильович.
Спекторський (1875-1951) викладав енциклопедію
права і був завідуючим кафедрою. За високий
професіоналізм і значні досягнення в
науковій сфері Є. Спекторського було
обрано в 1918 році деканом юридичного факультету,
а потім ректором Київського університету.
Після встановлення Радянської влади
в Україні Є. Спекторський вимушений був
емігрувати в Чехословаччину. Там він
продовжував займатися науковою і викладацькою
роботою. Є. Спекторський працював також
у Белградському і Люблянському університетах.
У другій половині 40-х років XX століття
вчений був прфесором Св.Владимирської
православної духовної академії у Нью-Йорку.
Є. Спекторьский написав близько
150 праць – монографії, статті, рецензії.
Ряд його праць написані з
філософії, наприклад “История социальной
философии”, а також на релігійну тематику
“Християнство и культура,” “Церковное
право,” “Проблема будущего и христианство”.
Основними серед юридичних робіт можна
назвати “Энциклопедию права”, “Пособие
к лекциям по истории философии права”,
“Начала науки о государстве и обществе”
і ряд інших. Багато його робіт залишилося
у рукописах неопублікованими за кордоном.
Важливо зазначити, що вчені
Київського університету намагалися
вивести українську і російську
юридичну науки на один рівень з європейською.
Тому результатом їхньої плідної праці
стала розробка багатьох оригінальних
ідей і підходів.
Необхідно звернути увагу на
те, що розвиток правової науки
в Київському університеті, як
і в університетах Росії, нерозривно
пов'язаний з дією університетських статутів.
Аналізуючи викладацьку й наукову діяльність
професорів юридичного факультету Київського
університету в галузі теорії права, потрібно
підкреслити той цікавий факт, що їхня
діяльність мала найбільший підйом в період
дії університетських статутів 1833 і 1863
років.
Початок наукової і педагогічної
діяльності Михайла Флегонтовича
Владимирського-Буданова (1838-1916) припадає
на 60-ті роки XIX сторіччя. То була
епоха відомих російських економічних
і політичних реформ, започаткованих скасуванням
кріпацтва, реформою суду, місцевого самоврядування
та інших великих перетворень. В той час
в університетах України і Росії було
прийнято і введено в дію новий статут
1863 року. Молоді вчені того періоду мали
більш сприятливі умови для розвитку правової
теорії, ніж їх попередники.
Важливу роль у формуванні
їх поглядів відіграло і відновлення
відряджень за кордон. Ці поїздки
позитивно вплинули на розширення
наукового кругозору вчених. Вони
мали можливість ознайомитися з численними
джерелами, які давали великий матеріал
для вирішення суперечок, що виникали
внаслідок зіставлення висновків. З‘явилося
більше можливостей для публікації наукових
праць та зайняття слов‘янськими законодавствами,
на що свого часу велику увагу звертали
університетські викладачі Г. Данилович,
М. Іванішев. Перебуваючи за кордоном,
М. Владимирський-Буданов відвідав Відень,
Мюнхен, Гейдельберг. Там він слухав лекції
корифеїв німецької юриспруденції таких,
як Миттермайєр, Вагнеров, Блюнчлі. Потім
він переїхав до Кенігсберга, де, за словами
М. Іванішева, в знаменитому архіві стародавньої
Прусії можна було знайти ще безліч важливих
невиданих матеріалів з історії литовсько-руського
права.
Найбільше М. Владимирського-Буданова
цікавила історія російського права, яке
стало об‘єктом спеціальних досліджень
в історичному плані. Викладання цієї
дисципліни було передбачено університетським
Статутом 1863 року. Вчений займався також
вивченням чеського, польського хорватського
права. Він розумів, що законодавство не
можна цілком зрозуміти, якщо не знати
його історію.
М. Владимирський-Буданов намагався
з’ясувати історію російського
права з усіма його загальнолюдськими
рисами і національними особливостями.
Ця нова наука, як і її досягнення, тісно
пов’язані з науковою діяльністю М. Владимирського-Буданова.
Вченому, який займався дослідженням не
тільки історії російського права, а й
цивільного та кримінального права, доводилося
бути першопрохідцем в більшості питань
йдучи зовсім «не уторованими дорогами».
Тому не випадково йому дали звання “патріарха
сучасної історії російського права”.
Саме в галузі історії держави і права
він захистив магістерську “Немецкое
право в Польще и Литве" (1864), (одне із
перших досліджень про проникнення в Польщу
і Південно-Західну Русь німецького права
і особливо інститутів війтівства і магдебурзького
права), і докторську “Государство и народное
образование в России с XVII в. до учреждения
министерств” (1874) дисертації.
За більш ніж сорокарічний
період роботи в Київському
університеті М. Владимирський-Буданов
написав близько 50 праць. Це
– історико-правові монографії,
статті, рецензії, коментарі до пам'яток
права і систематичний курс
науки, над яким він працював
усе життя.
Своїми дослідженнями вчений
збагатив російську історико-правову
науку, за що був відзначений
званнями почесного члена декількох
університетів і товариств. М.
Владимирський-Буданов був членом
вищої наукової установи країни
– Академії наук, членом Київського юридичного
товариства, дійсним членом і головою
Київського історичного товариства Нестора
Літописця. З 1882 року М. Владимирський-Буданов
очолив роботу Київської комісії з розбору
стародавніх актів, під його редакцією
було видано близько 20 томів. У протоколі
засідання Ради імператорського університету
Святого Володимира від 4 листопада 1911
року зазначалося, що “вчене ім'я М. Владимирського-Буданова
користується дуже великою популярністю
не тільки в межах неосяжної вітчизни,
але і за кордоном, зокрема у Франції і
Німеччині (не кажучи вже про слов'янські
землі)” [3, с. 171-242]. Вченого вважали «родоначальником
нової західноруської галузі нашої науки»
[4, с. 36-38].
За змістом роботи М. Владимирського-Буданова
можна розділити на дві основні групи.
Частину з них потрібно віднести до галузі
вивчення литовсько-російського і слов'янського
права, інші містять узагальнення загальноісторичного
ходу розвитку держави і права. Але і в
тих і в інших порушуються питання загальної
теорії права. Найбільш цікавим з цього
погляду є “Обзор истории русского права”,
який був навчальним посібником не тільки
в Київському, але й інших університетах
України та Росії.
Потрібно відмітити, що і до
М. Владимирского-Буданова робили спробу
викласти історію російського права професор
Петербурзького університету Михайлов
і професор Московського університету
Беляєв. Значні наукові позитивні якості
мав також курс В. Сергієвича. Проте тільки
“Обзор истории русского права” М. Владимирського-Буданова
витримав сім видань і вважався на той
час найкращим університетським курсом
з погляду повноти викладу. Як відмічав
І. Малиновський, він був “єдиним повним
курсом з історії російського права”
[5, с.488]. У ньому була викладена історія
російського права від стародавніх часів
до видання Зведення законів, висвітлювалася
історія державного права у зв'язку із
зовнішньою історією права, історія кримінального
і цивільного права і процесу. Ця праця
має виключно науковий характер. Всі свої
твердження і висновки вчений будує на
зібраних і проаналізованих ним джерелах
шляхом поглибленого їх тлумачення. Він
відкидав ті думки, які не збігалися з
точними науковими даними, і погоджувався
з тими, які відповідали першоджерелам.
Характерним для його досліджень було
те, що у своїх розробках він звертав увагу
на ще не з’ясовані для юридичної науки
питання.
Доповнювала “Обзор истории русского
права” “Хрестоматия по истории
русского права” (1872,1873,1875), яку вчений
розробляв з метою дати можливість
студентам безпосередньо знайомитися
з пам'ятками вітчизняного законодавства.
Вказуючи на важливість «Хрестоматии
по истории русского права» для того часу,
Ф. Тарановський відмічав, що поки в нашій
літературі не має нічого рівного їй ні
навіть подібного. Коментуючи пам’ятки
стародавнього права, М. Владимирський-Буданов
намагався врахувати всі спірні питання,
які на той час залишались відкритими.
Вчений не обмежувався простим передруком
джерел, в необхідних випадках він зіставляв
різні видання, в тому числі і рукописні,
намагаючись встановити дійсну редакцію
кожної пам'ятки права.
М. Володимирський-Буданов приділяв
велику увагу вивченню питання походження
права і вважав, що першоджерелом права
є природа людини, яка підпорядковується
таким же законам, як і природа органічна
та неорганічна. Тому “право на першій
стадії є відчуттям”, потім воно проходить
через свідомість і перетворюється з явища
природи в дію волі. Відмінність права
у різних народів вчений пояснював рівнем
розвитку економічних, культурних і релігійних
особливостей.
Наукова діяльність відомих професорів
Київського університету здійснювалася
в тісному контакті, як з російськими
професорами багатьох центральних університетів
Росії, так і багатьма вченими інших країн.
Вчених Київського університету
направляли у відрядження в
інші країни не тільки з
метою навчання, але й для передачі
досвіду, а також збору архівних документів
для встановлення наукової істини, що
приносило користь як вітчизняній науці,
так і західній. Це сприяло написанню наукових
праць, які за своїм змістом і обсягом
були на рівні грунтовних досліджень відомих
західноєвропейських вчених.
Багато хто з професорів усю
свою багаторічну наукову діяльність
присвятили Київському університету,
працюючи над проблемами теорії
і історії держави та права.
Серед них можна назвати M. Іванішева,
М. Ренненкампфа М. Владимирського-Буданова,
та інших.
Багато вчених Київського університету
обиралося почесними членами
інших університетів, товариств.
Дехто з них починав свою
наукову кар'єру в Київському
університеті, але внаслідок певних
обставин, що склалися, продовжували
свою роботу в інших університетах Росії
та західних країн, проповідуючи там свої
правові ідеї. Так, К. Неволін працював
у Санкт-Петербурзькому університеті,
Є. Спекторський – у Варшавському, Є. Трубецькой
– у Московському.
Це ще раз підтверджує, що юридична
наука в Київському університеті не була
відірвана від загального розвитку світової
правової науки, а використовувала її
досягнення і одночасно мала свій позитивний
вплив на той або інший напрям.
Після революції 1917 р. і громадянської
війни в 1920 р. наказом Київського Губ ВНО
Київський університет було реорганізовано
в зв’язку із реформою вищої школи і на
його базі створено Вищий інститут народної
освіти ім. М. Драгоманова. В 1926 р. його
було перейменовано в Київський інститут
народної освіти. В 1922 р. юридичний факультет
було передано в Інститут народного господарства
з метою наблизити юриспруденцію до потреб
народного господарства. Замість кафедри
було створено предметну комісію загальної
теорії права, яку очолював проф. Р. Розанов.
Вступ до науки права читав проф. Р. Бобун,
курс з історії права М. Василенко, історії
політичних вчень проф. В. Бошко.
Київський університет було відновлено
лише в 1933 р., а юридичний факультет
у складі університету лише в 1936
р. В цьому році була також відновлена
кафедра теорії та історії держави і права,
кафедра цивільного права, кафедра кримінального
права та процесу.
У зв`язку з реформою вищої
школи на Україні влітку 1920 року
Київський університет було реорганізовано
і на його базі створено Вищий Інститут
народної освіти ім. Драгоманова (з 1926
року називався КІНО Київський інституті
народної освіти). Кафедру загальної теорії
права очолив професор Я. Розанов. Вступ
до науки права читав проф. Р. Бабун, курс
з історії права – проф. М. Василенко, з
історії політичних і правових вчень –
проф. В.Бошко.
З поверненням юридичного факультету
до складу Київського університету
у 1937 році на відновленій кафедрі
працювали: проф. І. Бошко, проф. Д.
Гершонов – декан юридичного факультету,
доц. Б. Разін – декан юридичного факультету,
доц. Б. Соколов, доц. Г. Олександренко,
викладач М. Куликівський.
Хоча юридичний факультет до
другої світової війни проіснував
всього п`ять років, але за цей короткий
час було надруковано ряд монографічних
дослціджень.
З 1937 по 1940 рр. на факультеті проводилися
різні організаційні зміни, а
з початком війни (1941–1945 рр.) юридичний
факультет в складі університету
був евакуйований до міста Кзил-Орда
Казахської РСР, де на базі Київського
і Харківського університетів був створений
об’єднаний Український державний університет.
15 січня 1944 р. після звільнення Києва від
німецької фашистської окупації університет
і юридичний факультет відновив свою роботу.
