Розмежування політичних та адміністративних посад

Вступ

Сучасний період розвитку Української держави обумовлений  потребою розробки оптимальної моделі вдосконалення взаємодії політичного  керівництва та державного управління. Українськими політиками на сьогодні добре усвідомлена нагальність модернізації державного управління, розроблена Концепція адміністративної реформи в Україні, в якій чітко поставлена проблема розмежування державних посад на політичні та адміністративні відповідно до світових традицій демократичного державного будівництва, в загальних рисах запропонований варіант розмежування політичних та адміністративних функцій, активно ведеться пошук шляхів оптимального політичного реформування.

Проте маючи можливість запозичити історичний та світовий досвід вирішення проблеми збалансування  державного управління і політичного керівництва в різноманітних політичних системах, наша держава не звільнена від необхідності творчого пошуку в процесі державного будівництва. Такий пошук має на меті, як мінімум, адекватно адаптувати накопичені надбання до унікальності власних політичних реалій, і як максимум - віднайти такі оригінальні форми політичної організації, які самі могли б стати вагомим внеском України у скарбницю світового політичного досвіду.

Розмежування політичних та адміністративних посад є одним  з пріоритетних завдань для України на шляху до приведення системи врядування у відповідність європейським стандартам.

Не передбачає розмежування адміністративних та політичних посад  закріплена у чинному Законі України  „Про державну службу” система класифікації посад. Водночас чинний Закон України „Про Кабінет Міністрів України”, який визначає посади міністрів як політичні, не передбачає при цьому наявності у міністерствах вищих адміністративних посад з усіма повноваженнями щодо управління державною службою у цих міністерствах.

1. Поняття державної політичної посади та адміністративної посади

З метою правильного розмежування адміністративних та політичних посад  в органах виконавчої влади необхідно  визначити поняття політичної посади. Визначення поняття державної політичної посади міститься в Проекті Концепції реформування публічної адміністрації в Україні 2009 року, який є новою редакцією Концепції адміністративної реформи 1998 року, відповідно до якого державна політична посада – це посада в органах державної влади, яку обіймає особа за результатами виборів до органів державної влади або призначення (обрання) Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України з метою реалізації політичної програми [5].

Тобто політична посада має свої особливості, що відрізняють її від посади державної служби. Відповідно до Концепції адміністративної реформи 1998 року [4] особливості статусу посади «політичного діяча (політика) виявляються в трьох ключових моментах: в особливому порядку призначення на посаду, звільнення з посади; особливих рисах відповідальності, яка має ознаки публічної відповідальності за наслідки діяльності.

До категорії адміністративних посад відносяться державні службовці на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих функцій. Саме службовці цього виду посад складають основу кадрового корпусу державної служби. Адміністративні посади, як правило, заміщуються за конкурсом і відносяться до кар'єрних. Організаційно-розпорядчі функції державних службовців визначаються завданнями, обов'язками та повноваженнями, що полягають у діях узгодження, координації, організації та забезпеченні відповідно до обсягів та характеру повноважень певних службовців. Працівники на адміністративних посадах є державними службовцями і беруть безпосередню участь у здійсненні завдань та функцій державного управління, займаються управлінською діяльністю (керують, організовують, виконують) в органах державної влади. Працівники цього виду, наділені державно-владними повноваженнями, несуть відповідальність відповідно до займаної посади, отримують від держави винагороду за свою працю.

Особливістю адміністративних посад є те, що зміна керівників або складу державних органів  не є підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Розподіл між політичною та адміністративною сферами вищих    керівних кадрів

Успіх соціально-економічних політичних перетворень у нашій державі залежить, насамперед від ефективної роботи органів виконавчої влади всіх рівнів. Провідна роль у цих процесах належить посадовцям, які очолюють органи виконавчої влади. Одна їх частина є політиками, інша – державними службовцями. Однак статус міністрів як політично відповідальних осіб залишається досить слабким, поширені політичні призначення на керівні посади, які належать до сфери професійної державної служби, унаслідок цього державна служба зазнає політичних тисків, рівень доброчесності посадових осіб є низьким, адміністративні процедури – непрозорими та забюрократизованими. У зв’язку з цим потребує впровадження розмежування адміністративної та політичної складових у посадах.

Усі посади в органах державної  влади поділяються на адміністративні, політичні, патронатні [2]. Ці типи посад виокремлено відповідно до Указу Президента України «Про Стратегію реформування державної служби у Україні» від 14 квітня 2000 року № 599/2000 [8].

Водночас слід зазначити, що в науці  існує пропозиція подумати не тільки про дихотомічне розмежування посад на адміністративні й політичні, але й про більш диференційовану організаційну шкалу: адміністративні посади – адміністративно-політичні посади – політичні посади. Обгрунтовується вона тим, що частину верхніх щаблів виконавчої влади можна однозначно відносити до політичного рівня, частину нижніх щаблів – до адміністративного рівня, а частина проміжних щаблів в ієрархічній структурі державної влади об’єктивно поєднує в собі й адміністративні, і політичні функції, утворюючи межу перехідних градацій між політичним керівництвом і державним управлінням. При цьому, рухаючись угору по ієрархічних щаблях, питома вага політичних функцій зростає, а рухаючись униз, зростає питома вага адміністративних функцій [12]. Вочевидь це зумовлено тим, що політик самостійно формує свою позицію, завдання, а службовець виконує (впроваджує у життя) згадану політиком позицію, його стратегічне бачення.

Як правило, адміністративні посади займають керівники, які є державними службовцями. Водночас необхідно  пам’ятати, що не всі керівники органів виконавчої влади є державними службовцями. Прем’єр-міністр та міністри мають статус політиків.

Спроба розмежити політичні та адміністративні функції зроблена в Типовому положенні про міністерство в Україні, затвердженому Указом Президента України № 1199/2010 від 24 грудня 2010 року [11]. Ним передбачається, що міністр має заступника міністра-керівника апарату, який призначається на посаду за поданням Прем’єр-міністра України, унесеним на підставі пропозиції міністра, та звільняється з посади Президентом України. Такий порядок призначення керівника апарату має політичне забарвлення, хоча керівник апарату є державним службовцем.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Запровадження інституту державних секретарів в Україні

Україна вже має досвід запровадження посад державних секретарів. [1] 2001 року Указом Президента України було запроваджено інститут державних секретарів у міністерствах та Секретаріаті Кабінету Міністрів України. Водночас було скасовано посади заступників міністра з покладенням частини політичних функцій на державного секретаря.

Державного секретаря Кабінету Міністрів України, державних секретарів міністерств, їхніх перших та інших заступників призначав на посаду за поданням Прем’єр-міністра України та звільняв з посади Президент України.

Указом Президента України  від 29 травня 2001 року «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» чітко окреслено  роль інституту держсекретарів у  стабілізації апарату Кабінету Міністрів  України і окремих міністерств, оскільки обов'язком саме державного секретаря визначається здійснення призначень на посади та звільнення "працівників центрального апарату міністерства та керівників територіальних підрозділів міністерства, а також підприємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління" [9]. Підтверджено принцип незмінності державних секретарів, їх перших заступників і заступників у випадку припинення повноважень Кабінету Міністрів України або змін у його складі. Дострокове звільнення з посад можливе "лише у разі неналежного виконання обов'язків, неможливості виконувати свої обов'язки за станом здоров'я, набрання чинності обвинувальним вироком суду щодо них..." [10].

         Водночас потрібно окреслити і низку проблемних питань, що виникли у зв'язку із запровадженням інституту державних секретарів.

         Цей інститут значною мірою  зорієнтовано на існування коаліційного  уряду із представників парламентських  фракцій. У таких умовах механізм  взаємодії політика з одного  боку та держслужбовців з іншого  мав би формуватися під впливом двох чинників: а) залежності політика від компетентної і кваліфікованої поради постійного апарату міністерства;          б) необхідності одстоювання інтересів відомства у представницьких установах з питань нормотворчості і фінансування. Необхідність інституту держсекретарів може чітко окреслитися тільки за умов, коли міністр насправді є представником впливових парламентських сил, а державний секретар реально представляє саме апарат цього міністерства. Тож викликає певний сумнів спроможність державного секретаря міністерства повноцінно заступати міністра у відносинах із Верховною Радою [10]. Нездорову конкуренцію між міністром та державним секретарем міністерства може породжувати надання останньому права брати участь у засіданнях Уряду з правом дорадчого голосу [10]. Те, що міг би сказати на засіданні уряду держсекретар, він зобов'язаний довести до відома міністра.

         Усі органи державної влади у процесі призначення конкретної особи на посаду державного секретаря повинні бути "зв'язані" як прозорою процедурою, так і чіткими та жорсткими кваліфікаційними вимогами, які мають забезпечити реальну перевагу у призначенні на посади саме досвідченим працівникам апарату. Примірним положенням передбачено "досвід управлінської роботи не менш як п'ять років" [10], але термін "управлінська робота" відкриває надто широкий простір для маневру, а п'ятирічний термін замалий для керівника великого загону державних службовців. Оскільки початкові пропозиції здійснення кадрових переміщень на посаді державного секретаря йдуть від міністра, а на посадах першого заступника і заступників держсекретаря - від державного секретаря міністерства [10], ймовірним є використання цього для утвердження на посадах державних секретарів, їх перших заступників і заступників представників певної "команди".

         З метою забезпечення реальної  політичної нейтральності державних  секретарів, їх перших заступників  і заступників бажано виключити  їхню участь у загальнонаціональних  кампаніях, таких як вибори  народних депутатів України і Президента України. Особа, яка перебуває на одній з цих посад і водночас прагне реалізувати власне пасивне виборче право, має подати у відставку. Потреба в організаційних та інформаційних ресурсах під час виборчої кампанії неминуче супроводжуватиметься втягуванням у неї частини держапарату. А наявність власних політичних амбіцій у державного секретаря, першого заступника, заступника держсекретаря за найсумліннішого виконання ним настанов міністра-політика завжди буде провокувати недовіру з боку останнього. Також видається недоцільним використання посад державних секретарів, їх перших заступників і заступників для працевлаштування колишніх народних депутатів України принаймні протягом двох років після закінчення терміну повноважень, на який вони були обрані, оскільки не можна вимагати повноцінної політичної нейтральності від тих, чиє покликання було саме в демонстрації певної політичної позиції.

        Стабілізуюча роль інституту  державних секретарів як зберігачів  інституційної пам'яті державних  органів в умовах змін у політичному керівництві держави не може бути реалізована повною мірою, якщо державні секретарі, їх перші заступники та заступники будуть складати свої повноваження перед новообраним Президентом України. Адже відповідно до частини першої ст. 115 Конституції України перед новообраним Президентом України складає повноваження Кабінет Міністрів України. Забезпечення стабільності управління неможливе у випадку зміни не тільки політичної складової управління, але й вищої адміністрації. Тому видається доцільним встановлення фіксованого терміну, на який призначаються державні секретарі, їх перші заступники і заступники, для того, щоб зміна Глави держави не супроводжувалася водночас і радикальною зміною усієї вищої адміністрації.

         Повноцінна  стабілізуюча роль інституту державних секретарів у здійсненні державного управління потребує закріплення в законі. Йдеться не стільки про формальне дотримання п.12 ч. 1 ст. 92 Конституції України, скільки про те, що доля інституту, об'єктивно необхідного для стабілізації державного управління в умовах політичної демократії, не може залежати від позиції обраного на певний термін Глави держави. Законодавче врегулювання цього інституту дозволить забезпечити його більшу стабільність.

         Формулювання  певних пропозицій щодо запровадження і утвердження інституту державних секретарів, розмежування політичних і адміністративних посад, відображення їх у відповідних нормативно-правових актах, на жаль, ще не є гарантією одержання в результаті того, що було бажано отримати. Практика реформування політико-адміністративних відносин у постсоціалістичних країнах (Латвії, Литві, Польщі, Угорщині) виявляє значні труднощі у переході від системи "посадових призначень" до політично нейтральної "кар'єрної" державної служби [6]. Здійснення відповідних перетворень має спиратися як на відпрацювання тактики нововведень (передусім їх поступовість та зрозумілість), так і на активний вплив на громадську думку з метою її орієнтації відповідним чином.        

          Україна мала спробу розмежувати адміністративні та політичні посади у 2001 році, коли було запроваджено інститут державних секретарів. Але цей досвід виявився негативним, оскільки насправді політичні та адміністративні функції не були чітко розмежовані, і був порушений баланс повноважень.

Державні секретарі отримали певні  гарантії політичної незалежності завдяки  процедурі їх призначення Президентом  України разом з широкими повноваженнями, що призвело до суттєвого дисбалансу між статусами міністра та державного секретаря. З огляду на це, протягом наступних років відбувався процес вимушеного поступового розширення (відновлення) повноважень міністрів. Але негативний досвід запровадження інституту впродовж першого періоду зумовив скасування його в травні 2003 року.

Серед основних причин, що стали на заваді результативному запровадженню інституту державних секретарів в Україні, є:

1. Підготовлене в закритому режимі  й раптове рішення щодо впровадження  інституту не дозволило швидко  адаптувати його до загальної  системи державної служби. Запровадженню посад державних секретарів мали передувати широкі обговорення в професійних і політичних колах. Натомість відповідне рішення виявилось для багатьох несподіваним.

2. Нечітке визначення ролі державного  секретаря полягало в наділенні  його суттєвими адміністративними повноваженнями та обмеженні узвичаєної в країнах розвиненої демократії ролі менеджера процесу вироблення державної політики.

3. Водночас державні секретарі  на практиці виявились наділеними  певним колом політичних функцій. Зокрема, наприклад, виконували обов’язки міністра за його відсутності, представляли міністерство у Верховній Раді та брали участь у засіданнях Кабінету Міністрів України замість міністрів. Це спричинило, з одного боку, дублювання функцій міністра й державного секретаря, а з іншого — створило умови для суттєвого дисбалансу між їхніми повноваженнями. Це фактично означало, що сам задум реформи унеможливив досягнення цілей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Особливості стосунків між політиками та вищими державними службовцями в перехідних демократіях

Розмежування політичних та адміністративних посад є загальноприйнятим принципом професійного державного управління в демократичних країнах, а також є запорукою створення адміністративної системи, здатної ефективно діяти в умовах політичних змін. Роль державної служби полягає насамперед у тому, щоб забезпечувати стабільність і водночас гнучкість державного управління, його чутливість до вимог суспільства.

Надмірна залежність державної  служби від політичної ситуації становить  ризик для стабільності держави, послаблює інституційну спроможність державного управління та знижує якість послуг. Водночас інституційне закріплення розмежування політичних та адміністративних посад потребує розуміння насамперед самими державними службовцями власної нової ролі експертів з державної політики. При цьому політики забезпечують визначення пріоритетів і напрямів державної політики, прийняття політичних рішень з максимальним урахуванням суспільних потреб. Розмежування політичних та адміністративних посад тісно пов’язане з усе більшим зміщенням функцій уряду від управління майном до вироблення державної політики та стратегічного планування в окремих секторах державного управління.

Об’єктивність, неупередженість і  якість рекомендацій державних службовців можна гарантувати лише за умови незалежності державного службовця від надмірного політичного впливу. В умовах розмежування політичних та адміністративних посад постає нове розуміння професійності державних службовців, що виступають від імені держави, формується нова якість стосунків між політиками й бюрократами.

Основні проблеми надмірної політизації  державного управління в перехідних демократіях. Досвід країн з перехідною економікою демонструє такі основні проблеми, спричинені ризиками надмірної політизації державної служби [7].

По-перше, порушується принцип політичного нейтралітету професійної діяльності державних службовців. Це призводить до вироблення недостатньо узгодженої та передбачуваної державної політики.

По-друге, суттєво ускладнюється планування кар’єри державних службовців, що, своєю чергою, впливає на здатність державного сектору акумулювати й удосконалювати набутий експертний та управлінський досвід.

По-третє, надмірна політизація впливає на процес запровадження єдиних стандартів управління персоналом у державному секторі, що призводить до невиправданого суб’єктивізму керівників при оцінюванні роботи державних службовців.

По-четверте, брак гарантій правового захисту від незаконного втручання в діяльність державних службовців та їх звільнення з політичних мотивів суттєво впливає на привабливість державної служби та її професійність.

Водночас країни перехідних демократій напрацювали певний досвід розв’язання  цих проблем, який варто розглянути детальніше.

Стаття 29 Словацької Конституції передбачає обмеження права державних службовців на політичну діяльність. Закон про державну службу серед інших положень також встановлює, що державний службовець повинен бути лояльним щодо Словацької Республіки та її Конституції, виконувати завдання неупереджено та дотримуючись політичного нейтралітету. Водночас на практиці профспілки Словаччини критикують законодавство про державну службу, вважаючи недостатніми гарантії політичної нейтральності державних службовців, оскільки є можливість звільняти їх у процесі реструктуризації державних агенцій. Бар’єром на шляху відновлення нейтралітету державних службовців є також повноваження міністра звільняти вищих адміністративних посадовців.

2001 року ухвалено чеський Кодекс  етики, який передбачає, що політична  орієнтація державного службовця не повинна шкодити його неупередженій роботі. Хоча цей документ містить доволі нечіткі формулювання, його положення все ж таки забезпечують на практиці розуміння того, що саме потрібно робити державному службовцеві в ситуації вибору при виконанні професійних обов’язків. Щоб посилити вплив Кодексу етики на діяльність державних службовців, дотримання його положень закріплене як один з обов’язків у новому законі про державну службу.

Важливим кроком у реформуванні системи цивільної служби Угорщини стало розмежування в 1990 році тимчасових політичних і постійних адміністративних посад шляхом призначення двох державних секретарів: політичного (з функціями політичного заступника міністра на термін роботи уряду) й адміністративного (з функціями професійного заступника міністра та керівника державної служби в міністерстві). Також в усіх міністерствах було створено кабінети зі складом політичних радників, призначуваних на час діяльності уряду. На практиці діяльність політичних кабінетів суттєво впливає на діяльність адміністрації, а це багато хто, зокрема й профспілки країни, розцінюють як затримку подальшої професіоналізації державної служби.

У Польщі, аби уникнути політизації процесу добору персоналу, детально сформульовано жорсткі вимоги до кандидатів на посади в державному секторі. Зокрема, кандидати, перш ніж отримати статус державного службовця, мають пройти кваліфікаційні процедури протягом кількох років. По-перше, кандидата призначають на посаду на тимчасовій контрактній основі (до 3 років). У цей термін працівник проходить шестимісячне стажування та здобуває певну початкову професійну підготовку. Підготовчий період завершується іспитом, який приймає екзаменаційна комісія. У разі позитивного результату та за умови, що кандидат має університетський ступінь, дворічний стаж роботи на державній службі, знає щонайменше одну іноземну мову й не перебуває в резерві збройних сил, він отримує контракт на роботу в державному секторі на невизначений термін.

Словаччина задля подолання  проблеми надмірної політизації  державного управління на законодавчому рівні встановила розмежування умов здійснення професійної діяльності для різних категорій державних службовців. Відповідно для загального корпусу державної служби застосовують переважно елементи посадової моделі, а для адміністративної еліти – кар’єрної. Це дало змогу посилити здатність державного сектору Словаччини акумулювати експертний досвід на вищих рівнях державної служби.

Відповідно до словенського закону про державну службу, що набрав чинності 2004 року, новостворена Рада цивільної служби відповідає за впровадження єдиних стандартів і процедур прийому на державну службу, призначає склад конкурсних комісій, відповідальних за набір персоналу. Рада також безпосередньо відповідає за набір вищих управлінців, зокрема й державних секретарів. До запровадження нового закону широкими повноваженнями стосовно кадрових питань були наділені керівники державних органів (політики).

У Болгарії посаду міністра державної  адміністрації запроваджено наприкінці 2001 року. До його повноважень віднесено питання державної служби та адміністративної реформи, які доти належали Раді міністрів Болгарії. Обов’язком міністра державної адміністрації в співпраці з міністром закордонних справ стало посилення спроможності Болгарії до вступу в Європейський Союз. Таким чином у Болгарії відбулось делегування функцій щодо державної служби спеціалізованому центральному органові виконавчої влади та встановлено тісний зв’язок між системою державної служби та євроінтеграційним процесом країни.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Попри історичні та культурні особливості  кожної країни, державна служба завжди має ту саму місію й ті самі завдання: забезпечувати професійне, надійне, неупереджене й політично нейтральне виконання завдань держави. Яка б партія не була в уряді, державні посадовці мають реалізовувати урядову політику з однаковим професіоналізмом і сумлінням. За належного державного управління посадовці можуть давати поради, які не завжди подобатимуться їхнім політичним керівникам, а інколи й відмовлятися виконувати накази чи розпорядження, що переступають норми закону. Якщо виникають такі ситуації, то в цьому разі призначені посадовці повинні мати певний ступінь захисту від неправомірних рішень обраних політиків. Відповідно, політика кадрових призначень і рішення щодо відбору та просування державних службовців мають бути незалежними від політичних міркувань.

Усі ці питання, на мою думку, віддзеркалюють дві головні потреби сучасного врядування: з одного боку, воно потребує політичного керівництва з сильним демократичним мандатом для дотримання демократичних принципів на вищих щаблях політичної влади; але також воно потребує — на тих самих принципах — професійної адміністративної підтримки, порад і менеджменту для досягнення цілей, поставлених демократичним урядом.

Найважливіше питання в процесі сучасного врядування, в процесі, котрий потребує розмежування політичної й адміністративної сфер, — це усвідомлення й розуміння різних ролей та співпраця задля суспільного блага.

В Україні інститути  державної служби та служби в органах місцевого самоврядування почали формуватися з набуттям незалежності. Однак ці системи й досі зберігають риси бюрократії радянського зразка та нерідко є засобом задоволення політичних або приватних інтересів, на відміну від розвинутих демократичних країн, де державна служба та служба в органах місцевого самоврядування відокремлені від політичної діяльності та служать інтересам суспільства. Система державної служби та служби в органах місцевого самоврядування в Україні повинна вийти на якісно новий рівень, стати інститутом взаємодії між державою та суспільством, через який реалізовуватиметься поєднання конституційно закріплених зобов’язань держави, відносин з кадровим потенціалом та ефективності діяльності державних органів.

Розмежування політичних та адміністративних посад допоможе забезпечити професіоналізацію державної служби на засадах партнерства й діалогу між політиками та державними службовцями, подолати недовіру в їхніх відносинах.

Ще один чинник, що має відбитись  у реформованому законодавстві, — подальша професіоналізація державної служби на засадах стабільності та безперервного вдосконалення навичок державних службовців, щодо консультування з питань державної політики. Така державна служба означатиме для уряду гарантію необхідного рівня компетентності службовців і наявність дієвої урядової машини, здатної до саморегулювання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел:

 

1. Аверянов В. Інститут державних секретарів: від концептуальної моделі до практичного запровадження // Вісник державної служби України. – 2002. - № 1. – С. 71.

 

2. Бахрах Д.Н. Административное право: учебник / Д.Н. Бахрах. – М. : БЕК, 1993. – 301 с. с. 113.

 

3. Войтович Р. Філософсько-методологічні засади системи державного управління // Вісник УАДУ. – 1999. - № 3. – С. 306.

 

4. Концепція адміністративної реформи в Україні // Український правовий часопис. Вип. 4. Адміністративна реформа в Україні. Документи і матеріали. – К., 1999. – С.8 – 34.

 

5. Концепція реформування публічної адміністрації в Україні : проект (станом на 10 берез. 2009 р.).

 

6. Лазаревич Е. Политико-административные отношения: Преобразования в посткоммунистических странах //Государственное управление в переходных экономиках. - 2001. - Июнь. - С. 20-28.

 

7. Мотренко Т. Особливості стосунків між політиками та вищими державними службовцями в перехідних демократіях // Демократичний розвиток : вищи державні службовці та політико-адміністративні стосунки // Матеріали XVIII Міжнародного конгресу з підготовки вищих державних службовців. – К. : К.І.С., 2005.

 

8. Про Стратегію реформування державної служби в Україні : Указ президента України від 14 квіт. 2000 р. № 599/2000 // Офіц. Вісн. України. – 2000. - № 16. – Ст. 665.

 

9. Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні: Указ Президента України від 29 тр. 2001 р. //Урядовий кур'єр. - 2001. - 31 тр. - С.4.

 

10.  Про Примірне положення про державного секретаря міністерства: Указ Президента України від 14 лип. 2001 р. //Урядовий кур'єр. - 2001. - 18 лип. - С. 9-11.

 

11.  Типове положення про міністерство в Україні, затверджене Указом Президента України від 24 груд. 2010 р. № 1199/2010 // Офіц. Вісн. України. – 2010. – УАДУ, 2001. – 256.

 

12. Токовенко В.В. Політичне керівництво і державне управління: проблеми взаємовідносин та організація взаємодії : монографія / В.В. Токовенко. – К. : Вид-во УАДУ, 2001. – 256 с. (с. 30).