Розвиток політичної думки в Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Політичні погляди Аристотеля

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний  авіаційний університет 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ

з дисципліни : «Політологія»

на тему: «Розвиток політичної думки в Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Політичні погляди Аристотеля» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ 2011 

План

Вступ…………………………………………………………………...3

1. Політична думка в Стародавній Греції……………………………….4
2. Політична думка в Стародавньому Римі……………………………..8
3. Політичні погляди Аристотеля……………………………………….11

Висновки………………………………………………………………………16

Список  використаної літератури……………………………………………17

Вступ

     Виникнення  політичної думки, сягає своїми коріннями  в сиву давнину. Цей процес нерозривно пов'язаний зі становленням перших держав як особливої організації влади. Людству потрібно було затратити  майже два тисячоліття досвіду  державного управління суспільством, перш ніж склалися можливості перших теоретичних узагальнень і висновків  щодо політичного життя як особливої  сфери суспільних відносин. Формування політичної думки як у Стародавньому  Сході, (в Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, Персії), так і у Стародавньому  Заході (в Греції, Римі) пов'язано  з тією стадією розвитку суспільства, коли з'являється класова диференціація  і виникає державність.

     У своєму виникненні політична думка  всюди у давніх народів – єгиптян, індусів, китайців, вавілонян, персів, греків, євреїв римлян та ін. – бере початок з міфологічних джерел. У III-ІІ тисячоліттях до н. е. мислення людей  ще перебувало під владою міфологічних уявлень про оточуючий світ. До цих пір у міфах ми знаходимо  відповіді людини докласового суспільства  на багато питань її життя міфах  про походження світу і людини існує дві ідеї. Це ідея творення, тобто створення Всесвіту, Землі, рослинного і тваринного світу, в  тому числі і людини надприродною силою або істотою, й ідея розвитку світу із якогось безформного  стану – хаосу, мороку, води, яйця. Міфологічні уявлення про оточуючий  світ відбились і на політичній думці: в її основі була ідея божественного  першоджерела політичних порядків.

1. Політична думка в Стародавній  Греції

     У Стародавній Греції державність  виникла на початку І тисячоліття  до н. є. у формі полісів — окремих  міст-держав, до складу яких, крім міської  території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від  первіснообщинного ладу до ранньокласового  і політичної форми організації  суспільного життя супроводжувався  в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і  рабів і посиленням боротьби між  ними за владу.

     У центрі цієї боротьби було питання  встановлення тієї чи іншої форми  державного правління — аристократії (влади знаті, привілейованих, «кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції.

     Вершиною  давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона  та Аристотеля.

     Сократ (469—399 рр. до н. є.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди він  викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. З ученням  Сократа пов'язані початок переходу політичної думки з дотеоретичного на теоретичний рівень і створення  політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного  обґрунтування об'єктивного характеру  етичних норм, моральної природи  держави і права. Розробку морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень понять і визначень, поклавши тим  самим початок власне теоретичних  політичних досліджень.

     Мислитель прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Збіг законного і справедливого  є бажаним, розумним станом справ, а  не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися  законів. Сократ був принциповим  прибічником законності. Основу нормального  функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок  і поглядів, а відданість і підпорядкування  законам.

     Теоретична  позиція Сократа не тотожна тим  чи іншим реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він намагався  сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти  народу, — тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших — плутократією, а правління всіх — демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей).

     Управлінню  державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні  особи. Він не поділяв досить поширеної  думки про те, що мистецтво державного управління дається людині саме по собі, тоді як навіть у не настільки  важливих сферах люди досягають успіху лише після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління  заперечував принципи не лише демократії, а й родової аристократи, олігархії, а особливо тиранії.

     Вчення  Сократа справило значний вплив на всю подальшу історію філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона й політичну науку Аристотеля.

     Платон (427—347 рр. до н. є.) — учень Сократа  — є одним з найвидатніших  мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне  вчення він виклав головним чином  у трактатах-діалогах «Держава», «Політик»  і «Закони».

     Вчення  Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явищ. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.

     Цю  ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три  суспільних стани — правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю  здатністю міркувати, покликані  правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі  втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.

     Ідеальна  держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління  кращих. Таке правління може бути або  царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократією — владою декількох  кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.

     Виродження  ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних  і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це — тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.

     Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління — олігархію. Це влада небагатьох — жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу — демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.

     Демократію  Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу — демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу — охлократію.

     Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в  олігархії — багатство, в демократії — свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність — тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія — найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.

     У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі  володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління  повинно здійснюватися через  закони.

     Крім  зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням  управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати в  законній і незаконній формах. Законна влада одного — це царство, монархія, незаконна — тиранія. Законна влада небагатьох — це аристократія, незаконна — олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, серед незаконних — найкращою.

     Вчення  Платона справило значний вплив  на формування поглядів Аристотеля (384—322 рр. до н. є.) — найвидатнішого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Детальніше, його думку мі розглянемо далі. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Політична думка у Стародавньому  Римі

     Історія давньоримської політичної думки охоплює  ціле тисячоліття — аж до V ст. н. є. У загальнотеоретичному плані  ця думка перебувала під значним  впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона  та Аристотеля. Вершиною давньоримської політичної думки є політичне вчення Цицерона.

     Марк  Туллій Цицерон (106—43 рр. до н. є.) був  знаменитим римським оратором, юристом  і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем  держави є праця «Про державу». Теоретичні погляди Цицерона на державу  сформувалися значною мірою під  впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і  політичної думки.

     Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат. рublic). Звідси походить і її назва — республіка (лат. respublica). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій  потребі людей жити разом. Цицерон  погоджувався з Аристотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.

     Наслідуючи  традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові  різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа  правлячих він розрізняв три  простих форми правління: царську  владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів — мудрість, у влади народу — свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.

     Основним  недоліком простих форм правління  є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні  форми. Так, царська влада, яка містить  загрозу свавілля єдиновладного  правителя, легко вироджується в  тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних  перетворюється на панування кліки  багатих і знатних. Повновладдя  народу призводить до безумства і  свавілля натовпу, його тиранічної влади. Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують  саму державу як спільну справу і  надбання народу.

     Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих  форм правління перевагу потрібно віддати  царській владі, а демократію слід поставити  на останнє місце. Але найкращою  формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання  достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої  держави є її міцність і правова  рівність громадян.

     Свою  концепцію найкращої форми державності, на відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування. Творча спадщина давньоримського мислителя, особливо його вчення про державу, справила значний вплив на подальший розвиток політичної думки.

     У період утвердження в Римській імперії  панування християнства значного поширення  набуло вчення одного з найвидатніших  ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354—430), за заслуги  перед церквою прозваного Блаженним.

     Свої  політичні погляди він виклав головним чином у праці «Про град Божий».

     Спираючись  на біблейські положення, Августин усю  історію людства, всі соціальні, державні і правові установи й  настанови подає як наслідок гріховності людини, започаткованої ще Адамом і Євою. Людський рід у всі часи його існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за духовними Божими настановами. Перший тип спілкування людей Августин називає «градом земним», а другий — «градом Божим».

     Гріховність земного державно-правового життя виявляється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає «природним порядком» людського життя і критикує його з релігійно-ідеальних позицій божественного порядку та його земного прообразу у вигляді християнської церкви. Гріховний порядок світу має тимчасовий характер і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться «царство небесне». В очікуванні цієї події Августин виправдовує наявні соціально-політичні порядки, але лише тією мірою, якою вони не суперечать християнській релігії і церкві.

     Спільність  людей, за Августином, може бути народом  і державою лише тоді, коли ґрунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові справедливістю. Римляни як язичники, на його думку, не були народом і державою у справжньому розумінні, оскільки, ігноруючи єдиного Бога, не знали істинної справедливості.

     Форми державного правління Августин розрізняє  залежно від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них  він вважає моральні й релігійні  обов'язки, зокрема повагу до Бога і  до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію - клікою. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії.

3. Аристотель

     Аристотель  (384–322 рр.) до н. е.) - грецький філософ. Аристотель народився в місті Стагірі, що на півночі Греції. Мати його була заможною. Батько був лікарем царя Македонії. 367 року він переїхав до Афін і вступив до академії Платона, де й залишався до самої його смерті в 347 році. Декілька років по тому його запросили до македонського двору в Пеллі, що в східній Егеї, де він став наставником молодого Олександра Великого. Через вісім років, 335 року, він повернувся до Афін і заснував власну школу філософії. Після смерті Олександра в 322 році в Афінах запанували антимакедонські настрої. Аристотель завбачливо виїхав з міста. Помер він через декілька місяців. 
   Він був багатогранним генієм, і перелік його творів вражає своїм обсягом і розмаїтістю. Дуже багато він писав на політичні теми. Найкращі з цих праць вміщені в збірці «Політії» (історичний і дескриптивний аналіз політичних інституцій понад 150 грецьких держав), з яких до нас дійшла тільки «Афінська політія»; найвідоміша його праця – «Політика». 
   Вісім книг, з яких складається «Політика», поділяються на три групи: у книгах І–ІІІ розглядається держава – її корені, природа, основні відмінності – у відносно абстрактних термінах; у книгах ІV–VІ подано детальні характеристики різних типів «державного устрою»; книги VІІ–VІІІ є уривком з утраченої або незавершеної праці про ідеальну державу. Ці три частини не складають – та й не мають складати – єдиного цілого і далеко не завжди виглядають відшліфованими, бо «Політика» не є основним підручником з політичної теорії.  
   Політологія має справу з державою або полісом. Підхід Аристотеля до цієї теми – це свідоме поєднання теоретичного, емпіричного і нормативного аспектів. Він аналізує та відшліфовує концепції, якими повинна оперувати політична думка. Він прикладає ці концепції до історичного досвіду, зібраного в його «Політіях». Він засуджує певні політичні інституції та хвалить інші. «Політика» – аналітична, описова і (врешті-решт за визначенням) практична книга. 
   Аристотель починає з доведення того, що держава – це природна реальність . Включення природи тут не випадкове: цим просякнута вся його політична думка. Люди – як бджоли або слони – природно гуртуються: індивіди об’єднуються в домашні господарства, з домашніх господарств утворюються поселення, з поселень формуються держави. Виникнення держави є кульмінацією природного розвитку. (Аристотель категорично заперечує ту думку, що державна влада грунтується на якомусь «суспільному договорі» (1280а, 25ff).) Держава – це найвища форма об’єднання людської спільноти; оскільки за своєю природою ми є «тваринами політичними» (1253а, 2), то й процвітати або «добре жити» ми можемо тільки тоді, коли ми є громадянами держави. Ми наділені певними можливостями (зокрема й здатністю розмірковувати з приводу справедливості і несправедливості), які можуть бути доконечно проявлені лише в контексті держави і які мають бути проявлені, якщо ми хочемо процвітати. Для Аристотеля люди на відміну від бджіл є більшою мірою політичними, ніж суспільними істотами: суспільна взаємодія потребує політичної організації. Анархізм же є неприродним. 
   Держава є самодостатньою в тому сенсі, що в рамках держави громадяни знайдуть усе, що їм потрібно для хорошого життя. Домашні господарства й поселення не є настільки самодостатніми утвореннями. Національні держави самодостатні, але в їхніх рамках хороше життя неможливе (1326а, 27ff): не може існувати держави, що має 100 тис. громадян, так само як і судна в 5 миль завдовжки. (Отже, кожна сучасна держава – можливо, за винятком Сан-Марино – є неприродною.) 
   Держава – це об’єднання громадян, а громадянин – це той, хто може бути обраний на державну посаду. (Аристотель дуже широко тлумачить слово «посада»: бути членом суду присяжних – також обіймати посаду.) Є дуже багато різних форм держави, відмінності між якими визначаються різними типами «державного устрою» (polіteіa) чи способами управління та механізмами розподілу посад. Аристотель багато уваги приділяє виявленню структури державного устрою. Він починає з простої схеми. Державою може управляти одна особа,  маленька група або велика група; державці, у свою чергу, можуть управляти в інтересах усіх громадян, заради своєї власної користі. Таким чином, ми маємо шість основних форм державного устрою – три «правильних» і три «хибних»: 1а)монархія, 2а) аристократія, 3а) конституційний уряд, 1б) тиранія, 2б) олігархія, 3б) демократія. Ця схема чітка, але недостатня, згодом Аристотель розширив цю класифікацію, а насамкінець віддав перевагу змальовуванню характерних рис державного устрою, а не його форм, таких як аристократична, демократична і т. п.. Оскільки, будь-яка держава має численні органи, то одна й та само форма державного устрою може мати, наприклад, і риси демократії (якщо кожен громадянин має право бути обраним до складу суду), і риси монархії (якщо збройні сили знаходяться в руках однієї людини).  
   Багато уваги Аристотель приділяє умовам, за яких правильні й хибні держави можуть зберігати свою стабільність. Він вважає, що найголовніша причина політичного протистояння, а, отже, й революції, – це нерівність. Революції завжди спалахують тоді, коли бідні повстають проти багатих. Арістотель не розглядає всі політичні зміни як погані, однак він вважає, що найпершим обов’язком державного діяча є збереження суспільного устрою своєї держави. Такі міркування пояснюють прихильність Аристотеля до «середніх» і «мішаних» форм державного устрою. Найкращою виявляється така держава, яка має конституційний уряд і всі громадяни якої отримують доступ щонайменше до деяких посад, і таким чином «вони правлять і ними правлять навзамін». Монархія може бути непоганою формою державного устрою за певних можливих умов , але на практиці краще віддавати перевагу такій формі державного ладу, яка поєднує демократичні й олігархічні риси і якою керує «середній» клас. 
   Що ж до «середнього» класу, тобто тих, хто не є багатим і не є бідним, то він достатньо чисельний для того, щоб утримувати владу в рівновазі, тож тоді й суспільство буде насолоджуватися більшою стабільністю. Понад те, колективні рішення з більшою вірогідністю будуть правильними : як бенкет, куди кожен гість приносить свою оригінальну страву, буде кращим за той, що влаштовується одним господарем, так і колективне рішення буде кращим за рішення однієї особи. Кожен член спільноти матиме свою точку зору, і колективне судження всотуватиме в себе багато індивідуальних думок. Це здається надто оптимістичною оцінкою: чому ми не можемо припустити, що індивідуальна думка буде поглинута загальною некомпетентністю? Та насправді Аристотель визнає, що колективні рішення можуть бути найкращими тільки за певних обставин. 
   Державний устрій забезпечує формальну основу, в рамках якої ідеальний громадянин керує і є керованим. Що ж є суттю держави? Незавершеність книг VІІ–VІІІ означає, що ми в змозі відповісти на це питання лише частково. Аристотель говорить дещо про розмір держави про її географію, про її матеріальний образ та національний характер – громадяни мають бути сміливими й розумними, якими від природи є греки, а ось іноземці – ні . Він також торкається міжнародних відносин: держава має бути здатна захищати себе від військових нападів, однак це не повинно викохувати імперські амбіції або змушувати її вдаватися до агресивних воєнних дій тому, що люди мають добре життя тільки за умов миру, а імперська політика буде чимдалі посилюватися і таким чином зруйнує державу. Так само держава, будучи самодостатньою, не потуратиме і широкому торговельному та культурному обміну. 
   Громадяни обійматимуть різні державні посади, але в юності вони служитимуть у війську. Вони також будуть одноосібними землевласниками. Аристотель виступає категорично проти комунізму, запропонованого Платоном : він дотримується тієї думки, що власність має бути приватною, але використовувати її можуть усі – тобто власники повинні проявляти таку чесноту, як щедрість. Громадяни є єдиними справжніми складовими держави, але населення включатиме і багато негромадян – дітей, жінок, рабів, чужоземців тощо, – від яких громадяни залежатимуть. Самі громадяни не працюватимуть: сільськогосподарське і промислове виробництво буде зосереджено в руках васалів або, ще краще,рабів. 
   Для деяких людей бути рабами «природно». Це люди, яким бракує певних розумових здібностей: вони можуть виконувати накази і навіть давати поради, але самостійно практично не в змозі піклуватися про себе, тому що не мають дару «мислення». В інтересах саме таких людей бути рабами, і це природно і правильно, що вони мають бути поневолені. Уже в тогочасну добу Аристотелева концепція рабства була дискусійною, та і його докази були достатньо непереконливі. Навіть якщо деяким людям і справді цілковито бракує здатності мислити, з цього зовсім не витікає, що їх слід поневолювати або ж до них слід ставитися як до «живого майна». 
  Жінки також є розумово відсталими: хоча вони й мають здатність мислити, вони не є «самостійними», тому що легко можуть бути охоплені пристрастями. Аристотель погоджується з тим, що жінкам, які становлять половину вільного населення, слід давати освіту і що їх роль в економіці домашнього господарства є важливою, але він завжди виступав проти того, що їх слід вважати громадянами або ж надавати їм якісь політичні права. 
   Держава регулюватиме шлюби і народжуваність і, що найважливіше, вона має визначати систему виховання і навчання малюків, дітей та молоді. Вона має керувати всією системою освіт, і всі громадяни повинні отримувати однакову освіт. Значна частина книги VІІІ присвячена дослідженню музичної освіти. 
   Пильна зацікавленість музичною освітою яскраво відображає провідну характерну рису політичної думки Аристотеля. Він був прихильником авторитарної влади. Його держава буде визначати, чи буду я грати на флейті або коли я матиму змогу грати на цьому інструменті . Вона встановить у мистецтві сувору цензуру. Державні службовці будуть вирішувати, які оповідання можна читати дітям. І це не є поверховим явищем: воно глибоко закорінене в політичній думці Аристотеля. 
  По-перше, держава існує заради добробуту – її метою або кінцевою метою є процвітання її громадян. Звідси дуже легко зробити висновок стосовно того, що уряд має приймати закони задля достойного життя і що добробут усіх громадян повинен бути гарантований державним правлінням . Цей висновок хибний. Сказати, що кінцевою метою держави є добре життя – це просто сказати, що люди можуть процвітати лише або найбільшою мірою в рамках держави. Однак далі нічого не сказано про особисту свободу і роль уряду в забезпеченні гідного життя.

       По-друге, люди, будучи тваринами політичними, визначаються через терміни державності: таким чином, вони є складовими держави  і належать їй. Особисті інтереси громадян підкоряються цілям суспільного процвітання. Знову ж таки, з цього не витікає, що саме законодавець уповноважений визначати будь-яку діяльність громадянина. І знову легко зрозуміти, що такий висновок має витікати. 
  Звичайно, громадяни, за Аристотелем, є вільними людьми. Але їхня свобода – це не демократичний ідеал «робити все, що хочеш». До цього ідеалу Аристотель не був прихильним. Аристотелева свобода – це просто щось протилежне рабству: громадяни не є рабами, вони не можуть бути поневоленими (навіть державою), вони вільні. Аристотель наполягає на тому, що хороша людина повинна бути самостійною, вона має сама обирати свій спосіб дії і діяти згідно з власним вибором. 
   Політична доктрина Аристотеля частково неузгоджена, а іноді й дивна. Більше того, в деяких аспектах вона спантеличує. Він жив у період глибоких політичних зрушень, коли традиційні невеликі міста-держава, які ревно ставилися до своєї автономії й об’єднувалися тільки під час криз, поступово відходили до величезної Македонської імперії. Аристотель мав тісні зв’язки з македонським двором. До того ж насправді він був людиною без держави: більшу частину свого життя він прожив як чужинець або «метек», не маючи жодного права брати участь у політичному житті держав, де він мешкав. Знаючи, що таке бути чужинцем, він наполягає на тому, що найкраще життя для людини – це життя громадянина. Знайомий з монархами, він розглядає монархію як небажаний державний устрій. Ставши свідком зростання македонської держави, він засуджує імперію як вироджену форму державного об’єднання. Якщо політична теорія Аристотеля була створена – а також обмежена – тогочасними історичними умовами, то все ж вона не була жорстко детермінована його власним політичним становищем.  
  Включені в «Політику» емпіричні та історичні праці означають, що вона все ще залишається основним джерелом для студентів, які вивчають давню історію. Аналітичні й теоретичні розвідки, особливо ті, що стосуються форм державного устрою, роблять «Політику» класичною працею з політичної теорії. І як не парадоксально, але погляд з позиції іноземця, відображений у більшості Аристотелевих текстів, гарантує, що «Політика» залишиться захоплюючим і живим твором.

     Висновок

     Етап  започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем  і оформлення давньої політичної науки як специфічної галузі знань. Пов'язаний він з творчістю одного з найвидатніших мислителів —  Аристотеля (384—322 до н. е.), який розглядав  людину як об'єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій  і військовій діяльності. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища  форма спілкування, — це «самодостатня  для існування сукупність громадян». Нове розуміння категорії «громадянин» передбачало відповідне розуміння  держави. За Аристотелем, це — політична  система, втілена у верховній  владі і залежна від кількості  правлячих: один — монархія або тиранія; декілька — аристократія чи олігархія, більшість — політія або демократія. Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про  загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші — де вони переслідують особисті інтереси. Ідеальна форма  — політія — своєрідне переплетіння демократії та олігархії, де багаті змішуються з бідними завдяки формуванню середньої верстви населення, панує  закон, всі громадяни дотримуються принципу рівності й мають багато рабів. Ремісники, торговці та «натовп  матросів» громадянських прав не мають. Для запобігання політичних переворотів принцип рівності за гідністю правителі доповнюють принципом  політичної справедливості — відносною  кількісною рівністю. Звідси два види справедливості: розподільча (нерівна  за гідністю) та зрівняльна, арифметична, яка застосовується у сфері цивільно-правових відносин. Політична справедливість можлива лише у стосунках між  вільними, рівними людьми і втілюється у політичній формі владування. Справедливо  й те, що «одні люди за своєю природою — вільні, інші — раби», але відносини  між паном і рабом, як і сімейні  стосунки, перебувають поза політичною сферою. Критерій справедливості —  право як норма політичного спілкування  індивідів, як відносна рівність: «рівним  — рівне, нерівним — нерівне».

Список  використаної літератури 

     1. Бебик В. M. Базові засади політології:  історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. – К., 2000.

     2. Білоус А. Політико-правові системи:  світ і Україна. – К.,1997.

     3. Бодуен Ж. Вступ до політології.  – К., 1995.

     4. Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. – К., 1999.

     5. Базар І. M. Політична етнологія  як наука : історія, теорія, методологія,  праксеологія.- К., 1994.

     6. Гаєвський Б. Українська політологія.  – К., 1995.

     7. Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.

     8. Гальчинський А. Кінець тоталітарного  соціалізму, а що далі ? – К., 1996.

     9. Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.

     10. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи  політології. Навч. посібник. – К., 1999.

     11. Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.

     12. Потульницький В. Історія української  політології. – К., 1992.

     13. Ресурси Інтернету