Рівні наукового пізнання. Поняття методу і методології

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний  авіаційний університет

Інститут аерокосмічних систем управління

Кафедра біокібернетики та аерокосмічної медицини

Реферат

з навчальної дисципліни

«Філософські проблеми наукового пізнання»

Тема: «Рівні наукового пізнання. Поняття методу і методології»

Виконав: ст. групи БМ-514М

Корпан О.Ю.

Перевірила:  проф. Сластенко Є. Ф.

Київ 

2011

ЗМІСТ

Розділ  1. Рівні наукового пізнання

1. Методологія науки…...……………...........................................................3
2. . Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання………….….….4

Розділ 2. Поняття методу і методології

2.1.  Поняття методу……………………………………………......….…...9

2.2.  Поняття методології ………………………………………………...12

2.3. Метод  і методологія ………………………………………….….…16

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….20

Розділ  1. Рівні наукового пізнання

1.1 Методологія науки

Сучасна наука є складною, гетерогенною, нелінійною системою з багатьма розгалуженнями. Для того, щоб у певний спосіб упорядкувати її елементи, показати їх когерентність (узгодженість) і водночас наявність ієрархічності (підпорядкованості), в методології науки виділяють два рівня наукового пізнання і відповідно - два рівні організації наукового знання — емпіричний та теоретичний, які визначаються різними типами науково-дослідної діяльності та різними способами отримання наукового знання. їх складна взаємодія забезпечує цілісність науки в процесі її розвитку.

Вперше розробку критеріїв розрізнення  емпіричного й теоретичного як проблему методології науки сформулювали представники логічного позитивізму (одна з течій у неопозитивізмі) ще в 30-х роках XX ст., коли в процесі аналізу мови науки виявили суттєві відмінності у значеннях емпіричних і теоретичних термінів. Зокрема, логічний позитивізм акцентує увагу не на чуттєвій стороні пізнання, а на знаковій фіксації «безпосередньо даного» і на логічних правилах побудови мови. Зокрема, Л. Вітгенштейн вважав, що хоча думку треба висловлювати так, щоб її можна було осягнути чуттями, проте головною для нього у пізнавальному процесі залишається «мова знаків»¹. Неопозитивізм створив свою «редукційно-екстенсіональну» модель наукового знання, розроблену у так званому атомарному, а потім гіпотетико-дедуктивному варіанті.. Ця модель виходить із: 1) знаково-символічного аналізу наукового знання за допомогою синтаксичного (екстенсіонального) представлення його на рівні формалізованих логічних систем та 2) емпіричного обґрунтування цього рівня через зведення (редукції) мови теоретичних термінів до безпосередньої символізації емпіричних даних.

Отже, неопозитивізм розриває діалектичну  єдність чуттєвого та раціонального, що негативно впливає на розвиток науки. У зв'язку з останнім, негативну  оцінку логічному позитивізму дав  Б. Рассел, який зазначав, що логічні  позитивісти неправильно розуміють  відношення знання до досвіду, оскільки, на його думку, вони допускають дві  помилки: по-перше, неправильно аналізують саме поняття «досвід», а по-друге, допускають помилку, вірячи в існування деякого невизначеного суб'єкта з приписуваною йому деякою властивістю.

Деякі недоліки неопозитивізму в розумінні  кореляції теоретичного та емпіричного  намагалися усунути й представники постпозитивізму К. Поппер, І. Лакатос, Т. Кун, П. Фейєрабенд, М. Вартовський та ін. Зокрема, критикуючи концепцію розвитку знань неопозитивізму, П. Фейєребенд зазначав: «Реалізм плідний, позитивізм же безплідний... Я став реалістом не тому, що був переконаний якимось частковим аргументом, а тому, що загальна сума: реалізм плюс аргументи на його користь плюс та легкість, з якою його можна застосувати до науки та багатьох інших речей, які я невиразно відчував, хоча й не міг вказати на них пальцем, - у моїх очах виглядали краще...» . Він рішуче заперечував проти редукціонізму у розумінні природи й розвитку наукових знань.

Та до кінця покінчити з позитивізмом, як того жадав П. Фейєрабенд, не вдалося ні йому, ні іншим представникам постпозитивізму, оскільки вони не відмовилися від редукціоністських ідей у тлумаченні теоретичного змісту науки. Першим проти абсолютизації ролі індуктивного методу як узагальнення досвіду, емпіричного знання, характерної для неопозитивізму, виступив ще К. Поппер. Він писав, що дійсний стан справ не збігається з уявленнями про нього наївного емпіриста чи представника індуктивної логіки, які вважають, що наука починається зі збору й організації спостережень і повинна корелювати з так званими протокольними реченнями. Але водночас він абсолютизував функцію емпіричного спростування наукових теорій як нібито єдино можливого засобу росту наукового знання, і тому не Лише не вигнав з арсеналу науки реально діючий у її системі механізм емпіричного підтвердження істинності теорій, а й відкинув можливість самої фальсифікації, бо вона без індукції не може ступити й кроку. Отже, К. Поппер лише трохи пом'якшив тиск редукціонізму у когнітивному процесі, але не усунув його.

Подальші методологічні дослідження  способів, методів, принципів та інших  аспектів отримання нових знань  поглибили інтерес до проблеми досить умовного поділу наукового знання на емпіричне та теоретичне. Тобто вченні про наукове пізнання, його методи й форми важливим є дослідження емпіричного й теоретичного рівнів.

2. Емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання.

Емпіричний рівень наукового  пізнання ґрунтується на отриманні знань через застосування дослідів та експериментів. Закономірності функціонування об'єкта, що досліджується, виводяться через проведення й узагальнення результатів значної кількості дослідів і встановлення внаслідок цього стійких, повторюваних зв'язків між властивостями об'єкта або між об'єктами. Окрім того, емпіричне пізнання відрізняється від теоретичного за предметом пізнання. Емпіричне пізнання орієнтується на безпосереднє вивчення явищ через органи чуття або на застосування приладів, експериментальних установок та інших матеріальних засобів.

Емпіричне знання не можна ототожнювати з чуттєвими даними, оскільки чуттєвий момент пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) протистоїть раціональному  моменту (поняття, судження, умовиводи). Емпіричне ж знання ґрунтується на раціональному моменті пізнання, бо воно потребує, не лише раціональної обробки даних, отриманих через спостереження й експерименти, але й представлення цих даних у знаках і термінах мови науки.

Емпіричне знання визначається як система  висловлювань про абстрактні емпіричні  об'єкти. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються співвідношення, зв'язки, закономірності між окремими явищами.

На емпіричному рівні наукового  пізнання об'єкт відображається з  боку його зовнішніх зв'язків і  проявів, які доступні переважно  живому спогляданню. Формою вираження  знання емпіричного рівня є сукупність суджень. На їх базі формулюються закони, що відображають взаємозв'язки, взаємодії  явищ навколишньої дійсності та безпосередньої діяльності. Практичне застосування знання, одержаного на емпіричному  рівні, обмежене. Що ж до розвитку наукового  знання загалом, то воно є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, експерименту. Важливими тут є насамперед форма  знання та поняття, що становлять мову науки і виражають результати емпіричного рівня пізнання. На цьому  рівні дуже важко, а іноді й  неможливо визначити ступінь  загальності та застосовуваності одержаного знання. Тому практичне застосування цього знання часто призводить до помилок.

Абстрактними  емпіричними об'єктами виступають, зазвичай, реальні предмети, при вивченні яких учені мислено відволікаються від таких їхніх властивостей, які є несуттєвими в межах конкретного дослідження. Наприклад, при вивченні закономірностей взаємодії Сонця й планет М. Копернік не брав до уваги їх маси, хімічний склад і т. д., а Вважав їх лише деякими матеріальними точками, тобто ідеалізував. Окрім того, абстрактним емпіричним об'єктом може бути будь-який предмет, який мислено розглядається в неіснуючих, ідеальних умовах. Наприклад, нехтування силою тертя в процесі руху деякого тіла приводить до висновку про можливість його руху, який може тривати нескінченно. Так встановлюється емпіричний закон інерційного руху.

Емпіричне знаний має досить складну  структуру. Воно складається з таких елементів:

• одиничні емпіричні висловлювання, які фіксують результати Одиничних спостережень чи експериментів (їх ще називають протокольними висловлюваннями, бо вони фіксують точні місце й час проведення спостереження або експерименту);
• емпіричні факти — це висловлювання, в яких узагальнюються протокольні висловлювання. Наприклад, узагальнюючим висловлюванням є таке: «Питома вага води більша від питомої ваги олії». В ньому узагальнені дані багатьох спостережень і експериментів, проведених ученими й зафіксованих в окремих протокольних висловлюваннях. Емпіричні факти говорять про наявність чи відсутність певних властивостей, подій, відношень тощо;
• емпіричні закони - це загальні висловлювання, в яких фіксуються об'єктивні, суттєві, необхідні, повторювані зв'язки і відношення між певними властивостями, подіями, фактами тощо. Вони одержуються через застосування індукції. Розрізняють динамічні й статистичні емпіричні закони. Наприклад, емпіричний закон Бойля-Маріотта встановлює відношення між тиском і об'ємом газу. До статистичних належать закони, що ґрунтуються на випадкових подіях, наприклад, закон черг. Емпіричні закони є імовірнісно-істинними висловлюваннями, хоча можуть виражатися математичними формулами.

Усі вище названі елементи емпіричного знання перебувають у нерозривному зв'язку між собою, складаючи цілісну систему ймовірнісно-істинного знання. На початковому етапі зародження та розвитку науки емпіричне знання було домінуючим у системі науки. Саме на його фундаменті будувалося теоретичне знання.

Теоретичний рівень наукового пізнання - це процес отримання нових знань про відповідний об'єкт на основі вже існуючих наукових знань через дедукцію. Тут відсутній безпосередній контакт ученого з досліджуваним об'єктом. Дослідник має справу не з реальними предметами чи явищем, а з абстрактними теоретичними об’єктами (або ідеалізованими об'єктами, теоретичними конструктами), які є особливими логічними реконструкціями реальних предметів і явищ. Прикладами таких об'єктів є матеріальна точка, ідеальний газ, абсолютно чорне тіло, абсолютно тверде тіло тощо. На теоретичному рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

На теоретичному рівні наукового  пізнання об'єкт відображається з  боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт завдяки мисленню виходить за межі того, що дається у безпосередньому  досвіді й здійснює перехід до нового знання, часто не звертаючись  до чуттєвого досвіду. Тоді абстрактне, теоретичне мислення виступає не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

Абстрактні  теоретичні об'єкти можуть мати не лише ті властивості й відношення між ними, які можна віднайти в реальних предметах, але й такі, яких не містить жоден реально існуючий предмет. Мислене конструювання таких об'єктів буває особливо ефективним, коли реальний предмет, що досліджується, є надто складним і містить значну кількість несуттєвих для дослідження властивостей, які утруднюють процес пізнання. Саме в таких випадках досліджується теоретична модель цього предмета, яка дає змогу виокремити необхідні властивості й встановити відношення між ними.

На теоретичному рівні суб'єкт  оперує поняттями вищого рівня, здійснюючи сходження від емпіричних об'єктів  до ідеалізованих (ідеальних "об'єктів"), широко застосовує абстракції, які  не мають емпіричних корелятів. Кожне  поняття асоціюється з певною сукупністю уявлень та наочних образів. Передбачається, що наявна в чуттєвому  досвіді інформація осмислена й  засвоєна новими понятійними засобами більш високого рівня абстрагування. Елементарні частинки, наприклад, не можуть бути предметом безпосереднього  чуттєвого споглядання, але показання  приладів, що їх реєструють, фіксуються нашими органами чуття. Інша річ, що ці показники мало лише сприймати, їх треба  розуміти. Йдеться про більш високий  рівень теоретичного переосмислення чуттєвих даних у концептуальній картині  дійсності. Теоретичний рівень наукового  пізнання здійснюється на широкому, різноманітному та складному фундаменті, ґрунтується  на перегляді та переосмисленні розвитку попередніх теорій.

Теоретичне  знання також має складну структуру, в якій можна виділити такі компоненти:

— одиничні теоретичні моделі — це мислена реконструкція окремих властивостей предмета і встановлення відношень між ними. Побудова моделі ґрунтується на ідеалізованих об'єктах, які репрезентують реальні відношення в предметах. Наприклад, коли є необхідність дослідити коливання маятників, то для встановлення законів їх руху використовують такі ідеалізовані об'єкти, як ідеальний маятник, матеріальна точка, нитка, що не піддається деформації. Між ними встановлюються такі залежності: ідеальний маятник — це матеріальна точка, яка закріплена на нитці, що не піддається деформації. Такі моделі створюють умови для конструювання абстракцій більш високого порядку - теоретичних законів;

- фундаментальні теоретичні закони — це теоретичні висловлювання, які характеризують відношення ідеальних об'єктів теоретичних Моделей. Вони описують функціонування не окремих предметів, а застосовуються до всіх предметів, які мають відповідні характеристики. Так, закон коливання маятника застосовується до коливання будь-яких маятників. На відміну від емпіричних, теоретичні закони є достовірними, а не ймовірнісно-істинними знаннями;

— наукові теорії - це розгорнуті й розвинені системи теоретичних знань, в яких узгоджуються відповідні фундаментальні закони. Наукова теорія - логічно організована система теоретичних висловлювань, яркі описують певний клас ідеальних об'єктів, їх властивостей і відношень. Тобто теорія є цілісною теоретичною моделлю, що охоплює всі часткові випадки. Наприклад, класична механіка І. Ньютона охоплює всі механічні рухи.

Отже, емпіричний і теоретичний  рівні наукового пізнання відрізняються, по-перше, гносеологічною спрямованістю  досліджень. На емпіричному рівні  пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхових, "видимих", чуттєво-фіксованих зв'язків між ними, без заглиблення  в сутнісні зв'язки та відношення. На теоретичному ж рівні основними  гносеологічними завданнями є розкриття  сутнісних причин та зв'язків між  явищами. По-друге — пізнавальними  функціями. Основною пізнавальною функцією емпіричного рівня є описова  характеристика явищ, теоретичного —  їх пояснення. По-третє — характером і типом одержуваних наукових результатів. Результатами емпіричного  рівня є факти, певні знання, сукупність узагальнень, взаємозв'язки між окремими явищами. На теоретичному рівні знання фіксуються у формі сутнісних  характеристик, законів, теорій, теоретичних  систем та системних законів. По-четверте — методами одержання знань. Основними  методами емпіричного рівня є  спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення; теоретичного ж рівня — аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний  методи, ідеалізація, єдність логічного  й історичного, сходження від  абстрактного до конкретного тощо. По-п'яте — співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального компонентів у  пізнанні. На теоретичному рівні домінує  раціональний компонент, на емпіричному  — чуттєво-сенситивний. Чуттєві  та раціональні компоненти пізнання як вираження пізнавальних здібностей та можливостей суб'єкта завжди функціонують у єдності, хоча й співвідношення їх на емпіричному й теоретичному рівнях різне.

Незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний і теоретичний рівні  наукового пізнання органічно взаємопов'язані  й взаємозумовлюють один одного в  цілісній структурі наукового пізнання.

Емпіричне дослідження, виявляючи  факти, нові дані спостережень та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми й завдання. Теоретичне ж дослідження, в свою чергу, розглядаючи та конкретизуючи  зміст науки, відкриває нові перспективи  пояснення й передбачення фактів, тим самим орієнтуючи та спрямовуючи емпіричне пізнання. Емпіричне пізнання опосередковується теоретичним: теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження, які параметри об'єкта мають бути виміряні і в яких умовах має здійснюватись експеримент. Теоретичний рівень виявляє і вказує емпіричному ті межі, в яких результати його можуть бути істинні і в яких його знання може бути застосоване на практиці. Саме в цьому й полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Емпіричний та теоретичний рівні  організації наукового знання не існують відокремлено один від одного. В реальному науковому процесі вони органічно поєднані, взаємно обумовлюють і доповнюють один одного. Тому вони характеризуються лише відносною самостійністю, межа між ними досить умовна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку стає емпірично доступним. Провідна роль у цій єдності, залежно від предмета, умов та наявних наукових результатів, належить то емпіричному, то теоретичному.

Розділ 2. Поняття методу і методології.

2.1. Поняття методу.

Метод (грецьк. metodos) у широкому значенні слова — "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій її формі, а не лише в пізнавальній. Проте не варто зводити весь арсенал методів до раціонального, оскільки існують й інші засоби та прийоми пізнання.

Проблема  методу завжди була й залишається  в центрі уваги філософської та наукової думки (особливо з Нового часу) і  обговорювалася в рамках різних учень. Нині питання методу й методології  широко ставляться й вирішуються  в таких філософських напрямах, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм, постструктуралізм, пост-позитивізм тощо. Специфіка соціальної методології досліджується у сучасній герменевтиці, теорії інтерпретації текстів та інших філософських концепціях (Г. Гадамер, Г. Ріккерт, П. Рікьор та ін.).

Таким чином, метод (у тій або іншій  формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання та діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта на вирішення  конкретного завдання, досягнення результатів  у певній сфері діяльності. Метод  дисциплінує пошук істини, дає  змогу зекономити сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом, регулюючи  пізнавальну та інші форми діяльності людини.

Проте не варто впадати в крайнощі: 1) відкидати роль методологічних проблем ("методологічний негативізм"); 2) перебільшувати (абсолютизувати) значення методу, перетворивши його на "універсальну відмичку" до всього ("методологічна  ейфорія"). У сучасних методологічних концепціях намагаються, як правило, не допускати цих крайнощів, хоча вони й зустрічаються. Цікавою й досить популярною серед науковців є  концепція "методологічного анархізму" П. Фейєрабенда.

Існує думка (Р. Фейман, лауреат Нобелівської премії, фізик), що метод "живого" дослідження такий же індивідуальний, особливий і неповторний, як і його предмет, особа дослідника. Таке розуміння пізнавальної діяльності призводить до методологічного релятивізму, оскільки методи, прийоми, що застосовуються в одному випадку (при вирішенні певної проблеми), зовсім не придатні в іншому, при вирішенні іншої. Це означає, що неможливо створити загального методу пізнання й, отже, жодної методології. Необхідно щоразу шукати новий шлях дослідження, оскільки методи, якими ми користувалися раніше, не дають позитивних результатів і не рухають пізнавальний процес. Кожне нове відкриття потребує застосування нових методів і нової методології дослідження.

Зрозуміло, така позиція має як свої позитиви, так і негативи. Відомо, що розвиток і ускладнення процесу пізнання потребують дедалі новіших, більш досконалих методів дослідження. Проте навколишній  світ, кожен об'єкт зокрема є  діалектичною єдністю індивідуального (неповторного) та загального (типового, повторюваного). Ці загальні риси, зв'язки є істотнішими, ніж одиничні, індивідуальні. Тому й методологія їх дослідження спирається як на традиційний арсенал методів, прийомів, засобів дослідження, так і на новітні, котрі враховують специфіку, особливості того чи іншого об'єкта. Мало того, практика наукового пізнання підтверджує цю методологічну тезу, оскільки об'єктивному світу притаманні не лише індивідуальні, одиничні властивості й характеристики, а й загальне, закономірне. У пізнавальному процесі постійно відбувається екстраполяція результатів, отриманих при вивченні обмеженого числа об'єктів, на великі класи чи пласти природної й соціальної дійсності.

Кожний  метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність,сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка "співіснує з методом". Своєю  чергою, метод розгортається в  систему й використовується для  подальшого заглиблення й розгалуження знання та його матеріалізації в практиці.

У науковому  пізнанні, як зазначав К. Маркс, істинним повинен бути не лише його кінцевий результат (сукупність знань), а й  шляхи, що ведуть до нього, тобто метод, який сприяє дослідженню й підтверджує специфіку об'єкта. Тому не можна відокремлювати предмет від методу. Будь-який метод виникає з реального процесу життя і знову входить у нього. Метод не нав'язується предмету пізнання, а змінюється відповідно до його специфіки. Отже, сутність методу зумовлена насамперед змістом об'єкта, предмета дослідження.

Метод не є щось безсуб'єктне, яке існує  окремо й поза суб'єктом. Останній завжди включає метод і невідривний  від нього. Інакше кажучи, "людина — центр всієї методології" (Фейербах). Будь-який метод є засобом, прийомом забезпечення й досягнення мети, має інструментальний характер і є системою регулятивів.

Метод існує, розвивається лише в діалектиці суб'єктивного й об'єктивного  за визначальної ролі останнього. У  цьому плані кожний метод об'єктивний, реалістично змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно  суб'єктивний, але не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур, а як продовження й завершення об'єктивності, на основі якої він виростає.

Багатоманітність  сфер людської діяльності обумовлює  розмаїтий спектр методів, які можуть бути кваліфіковані за різними критеріями. Насамперед потрібно виокремити методи духовної (ідеальної, теоретичної) і  матеріальної діяльності. Водночас методи можна класифікувати відповідно до філософських категорій на одиничні, особливі й загальні; за сферою і  масштабами застосування — на одиничні, специфічні, загальні та всезагальні (універсальні).

Щодо  методів науки, то основ їх поділу на групи, типи може бути декілька. Так, залежно від ролі й місця в  процесі наукового пізнання методи поділяють на формальні й змістові, емпіричні й теоретичні, методи дослідження  й викладання тощо. Вирізняють ще й  якісні та кількісні методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні й довільні тощо.

У сучасній науці досить успішно працює багаторівнева  концепція методологічного знання. У зв'язку з цим методи наукового  пізнання за ступенем загальності й  сферою діяльності можна поділити на кілька основних груп:

1. Філософські  методи, серед яких найзагальнішими  та історично першими є діалектичний  і метафізичний. До них належать  також аналітичний (характерний  для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний та інші.

2. Загальнонаукові  методи (підходи) дослідження, що  отримали широкий розвиток і  застосування в науці XX ст. Вони  виступають як своєрідна проміжна  методологія між філософією та  фундаментальними теоретико-методологічними  положеннями спеціальних наук. До  загальнонаукових найчастіше зараховують  такі теоретичні конструкції,  як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність тощо.

Отже, науковий метод, з одного боку, визначається змістом досліджуваного об’єкта, а  з іншого – сам здійсню вплив  на зміст отримуваного про цей  об’єкт знання.

Характерними  рисами загальнонаукового інструментарію є, по-перше, поєднання і зняття в  їх змісті окремих властивостей, ознак, понять, філософських категорій тощо; по-друге, можливість (на відміну від  останніх) формалізації, уточнення  засобами математичної теорії.

На  основі загальнонаукових понять і концепцій  формулюються відповідні методи й принципи пізнання, які забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософської методології зі спеціально-науковим знанням та його методами. До загальнонаукових принципів і підходів належать системний, структурно-функціональний, кібернетичний, імовірності та моделювання, формалізація тощо, їхня роль полягає в тому, що внаслідок свого "посередницького" характеру вони забезпечують взаємозв'язок філософського та спеціально-наукового  знання.

3. Методи  міждисциплінарного дослідження  як сукупність ряду синтетичних,  інтегративних способів, які застосовуються  на стиках наук, включаючи й  групи наук, що функціонують у  межах певної форми руху матерії.

4. Методи  спеціальних наук, тобто сукупність  способів, принципів пізнання досліджуваних  прийомів і процедур, що застосовуються  в тій чи іншій сфері окремої  науки.

Таким чином, у науковому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система  різноманітних методів різних рівнів, сфер діяльності, спрямованості, які  реалізуються з урахуванням конкретних умов.

2.2. Поняття методології.

Методологія (від грецьк. methodos — шлях дослідження чи пізнання; logos — вчення) — це, по-перше — систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Вживаються поняття "методологія фізики", "методологія біології", "методологія пізнання космосу", "методологія соціології", "методологія економіки" та ін. Практична діяльність може спрямовуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального об'єкта, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціонування матеріальної системи чи її цілеспрямоване трансформування тощо. По-друге — це галузь теоретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності.

Традиційно методологію в загальному розумінні розглядали як систему принципів і способів організації та побудови теоретичної й практичної діяльності, а також вчення про цю систему. З позиції філософії, методологія як загальна теорія побудови людської діяльності виявляє свої межі, що пов'язані із суспільно-історичною залежністю засобів діяльності людини від рівня розвитку її сил і від) характеру тих проблем, які перед нею постають. Найбільш розвиненою у філософії вважається методологія науки, в якій, у свою чергу, виділяють методологічний аналіз конкретних наук (методологія фізики, математики, біології, історії, психології тощо), а також методологію наукового знання загалом.

Осмислюючи  теоретичний і соціокультурний  досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура, взаємодія з іншими методами й  елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об'єкта і його зв'язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності.